Рішення міжнародних інстанцій щодо окупованого Криму: аналіз впливу на міжнародну політику та перспективи вирішення конфлікту

Найбільш вразливим елементом суспільства вважається система культурних цінностей – національних, історичних, моральних, освітніх тощо. Знищення ціннісних основ було, є та буде завданням країни-агресора. Одним із методів знищення є те, що окупаційна влада та колаборанти посилено формують у кримських школярів і студентів «російську ідентичність», яка ґрунтується на ненависті до Української держави, її мови та культури.

Водночас, є вже зафіксовані факти позбавлення права громадян України в Криму на користування, вивчення та навчання українською мовою, дискримінацію та репресії щодо осіб, які публічно проявляють свою українську національну ідентичність, зокрема через спілкування українською мовою. Самі репресії супроводжуються погрозами, залякуванням, застосуванням фізичної сили, психологічним тиском, обмеженням волі, викраденням та іншими злочинами проти громадян України на території Кримського півострова.

Причиною репресій є прояви української мовної та культурної ідентичності, що ототожнюється окупаційною владою з проукраїнською державницькою позицією. Репресії здійснюються як з використанням упередженого судочинства, фальсифікації доказів та звинувачень, так і в позасудовий спосіб, через викрадення людей. [1]

Такі дії російської федерації матимуть довгострокові негативні наслідки не тільки в безпековій та економічній, а й в гуманітарній площині. Агресія має гібридний характер, а її ідеологічною основою є доктрина «русского мира», в якій мова, культура, релігія є ключовими інструментами впливу на населення країн, що межують з російською федерацією[1]. Хоча необхідно говорити про те, що цей вплив здійснюється не тільки на країни, що межують з рф, а й на ті, де є прямі інтереси країни-агресора.

Для прикладу, в огляді щодо обмеження функціонування української мови на тимчасово окупованих територіях України за 2021 Уповноважений із захисту державної мови інформує, що у закладах середньої освіти на території АР Крим на початок 2013/2014 навчального року українською мовою навчалося 12 694 учнів (7,2% від загальної кількості). 7 загальноосвітніх закладів здійснювало навчання українською мовою, а ще 76 – українською та російською.

Всього в АР Крим діяло 829 класів з українською мовою навчання. У м. Севастополі була одна школа з українською мовою навчання та 9 шкіл, де викладання здійснювалося українською та російською мовами. На початку 2013/2014 навчального року в Севастополі діяло 50 класів з українською мовою навчання, в яких навчалося 994 (3%) учні.

За інформацією, зібраною Представником Президента України в Автономній Республіці Крим, у 2018/2019 навчальному році в 544 загальноосвітніх організаціях усіх форм власності так званої «Республіки Крим» навчалося 200 700 учнів. З них отримували освіту російською мовою – 194 400 учнів (96,7% від загальної кількості), кримськотатарською – 6 100 (3,1%), українською – 249 учнів (0,2%). У 2019/2020 навчальному році в 544 загальноосвітніх організаціях усіх форм власності «Республіки Крим» навчалося 213 591 учнів. З них отримували освіту російською мовою – 207 200 учнів (96,9% від загальної кількості), кримськотатарською мовою – 6 400 (3%), українською мовою – 206 учнів (0,1%).

Станом на 2021 рік у Криму офіційно залишилася лише одна школа з українською мовою навчання (№ 20, м. Феодосія), у якій навчання здійснюється до 9 класу. [1] Водначас, кількість дітей, що навчаються українською мовою в Криму наразі може буде значно меншою. Про що свідчать моніторингові звіти правозахисних організацій.

Варто відзначити, що у зв’язку із вищеперерахованими діями окупаційної влади можна прослідкувати динаміку зменшення кількості українців у Криму. У 2014 році їх частка становила 15 % від загальної кількості населення. У 2021-му скоротилася до 7%. Обидва переписи проводила саме окупаційна влада. Як бачимо, в період окупації українці стали однією з найбільш дискримінованою етнічною групою. Фактично це констатація етноциду українців у Криму. [2] Знову ж таки, чи можемо ми довіряти цій інформації окупаційного режиму?

Водночас, наведені цифри свідчать про цілеспрямовану політику асиміляції українців в Криму. Також це може свідчити про факт самозбереження українців, які себе видають за росіян, за для того, щоб уберегтися від переслідувань за етнічною ознакою та за політичною приналежністю до України.

Весь світ знає про витіснення української мови та культури з окупованого Криму, дискримінацію та репресії щодо проукраїнський громадян, вивезення, приниження і вбивства активістів тощо,  зокрема завдяки оглядам та звітам українських та міжнародних правозахисних організацій та інституцій, що слугують одним із елементів висвітлення та доказування на міжнародній арені вчинення державою-окупантом порушень прав людини.

Так, одними з таких документів є короткі огляди ситуації по Криму у періоди з квітня 2014 року по 2015 рік, які були сформовані Кримською польовою місією з прав людини, де зокрема фіксувались наступні порушення [3]:

1) припинення діяльності багатьох проукраїнських громадських ініціатив та організацій, причиною чому були обґрунтовані побоювання застосування до їх лідерів фізичного насильства чи кримінального переслідування. Основою таких побоювань були насамперед викрадення та катування кримських активістів. Також, у Криму посилилося переслідування та продовжується дискримінація щодо не лише етнічних українців, а й так званих політичних українців, які відкрито висловлюють підтримку України;

2) через суттєвий ризик переслідувань українці в Криму не можуть використовувати українську мову у приватному житті та публічно, користуватись національною символікою (український прапор, герб, гімн), здобувати освіту українською мовою тощо. Разом з тим, батьки скаржаться, що органи влади на місцях залякують усіх, хто розмовляє українською мовою, тому для безпеки своїх дітей вони відмовляються від класів українською мовою. Таким чином, українські діти позбавлені можливості навчатися рідною мовою.

3) в Української православної церкви Київського патріархату відбирають храми, вона зазнає тиску та погроз з боку представників Московського патріархату, від настоятелів вимагають передати майно церков у відання Московського патріархату.

У свою чергу, вже 15 березня 2014 року у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію в сфері прав людини в Україні констатувалося, що найбільш вразливими громадами АР Крим є кримські татари та українці. Вони змушені через залякування, відсутність безпечного середовища та утиски їхніх прав і свобод залишати власні домівки. У липні 2014 року моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомила про посилення переслідувань і дискримінації українців, кримських татар і меншин на тимчасово окупованій території. [4]

У резолюція Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 5 липня 2016 року «Порушення прав людини та основоположних свобод в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь», зокрема, йшлося про зростання репресій, насильства і дискримінації проти кримськотатарського корінного народу й етнічних українців. [4]

В серпні 2017 року Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації у Заключних зауваженнях по Росії висловив занепокоєння з приводу обмежень, зокрема на використання і вивчення української мови після подій 2014 року в Криму. [4]

Як наслідок, Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини була сформована, використовуючи, зокрема роботу виконану моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні та інші звіти, узагальнена доповідь про положення в галузі прав людини у тимчасово окупованій АР Крим та місті Севастополі (Україна) від 25 вересня 2017 року, що охоплює період з 22 лютого 2014 року до 12 вересня 2017 року та в якій зафіксовано всі попередньо виявлені та встановлені порушення прав людини, зокрема і українськими правозахисними організаціями.

Варто відзначити, що вищеперераховані документи правозахисних українських та міжнародних інституцій, з урахуванням системності фіксування продовжуваних (незмінних) та нових порушень прав людини державою-агресором, рішенням від 14.01.2021 Європейського суду з прав людини були визнані належними та допустимими доказами у справі «Україна проти Росії» (скарги № 20958/14 і № 38334/18).

Загрозливе становище з порушеннями окупаційною владою прав людини в Криму протягом 2014–2023 років і надалі регулярно відображалося і продовжує фіксуватися у заявах міжнародних і правозахисних організацій.

Разом з тим, наведені структурні підрозділи ООН не є судовими інстанціями, скоріше квазісудовою інституцією, водночас, вони мають доволі великий вплив на формування міжнародних стандартів прав людини в усьому світі, зокрема після врахування їх звітів, доповідей у резолюціях ООН. Їх документи мають декларативний характер, відповідно не є зобов’язальними, але вони мають велике значення, оскільки систематично фіксують виявленні порушення прав людини, що в свою чергу може бути використано, зокрема, у судових спорах з державою-окупантом, як складовим елементом доказування. При цьому, вони мають іноді більшу вагу, ніж рішення Європейського суду з прав людини саме у контексті формуванні політики чи позиції щодо певного питання.

Висвітлення Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН щодо порушень прав людини в окупованому Криму, динаміка змін 

Резолюція ООН  – офіційний акт Генеральної Асамблеї ООН, який виражає спільну позицію держав – членів ООН з питань, що входять до її компетенції закріпленої в Статуті ООН. Резолюції можуть бути рішеннями зобов’язального характеру або рекомендаційного.

У цьому розділі детально розберемо, які Резолюції ООН приймались щодо ситуації з правами людини в окупованому Криму, їх видозмінення та значення.

Так, 27 березня 2014 року, на 68-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, була ухвалена Резолюція № A/RES/68/262 «Про територіальну цілісність України». Засідання Генасамблеї ООН було скликане спеціально для розгляду питання окупації АР Крим. У ній було підтверджено прихильність до суверенітету, політичної незалежності, єдності та територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах та закликано всі держави, міжнародні організації, спеціалізовані установи не визнавати жодної зміни статусу АР Крим і міста Севастополя та утримуватися від будь-яких дій чи кроків, які можливо було б витлумачити як визнання будь-якого такого зміненого статусу.

Після чого, в іншій Резолюції ООН № A/RES/71/205 від 19 грудня 2016 року «Ситуація з правами людини в АР Крим та м. Севастополь, Україна», зокрема посилаючись на Резолюцію ООН № A/RES/68/262 «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року, було зазначено, що:

• засуджується зловживання, заходи і практика дискримінації жителів тимчасово окупованого Криму (мовна, культурна, освітня, релігійна тощо), в тому числі проти кримських татар та українців, примусове залучення мешканців окупованих територій до служби в збройних силах російської федерації, всупереч Женевським конвенціям 1949 року та додатковому протоколу 1977 року;
• закликає росію дотримуватися своїх зобов’язань відповідно до чинного міжнародного права, вжити необхідних заходів для негайного зупинення утисків прав людини в Криму та звільнити українських громадян, які були незаконно затримані і засуджені;
• звертається до росії з метою створення і підтримання безпечних і сприятливих умов для журналістів і правозахисників, вказує на необхідність скасувати рішення про оголошення Меджлісу кримськотатарського народу екстремістською організацією;
• потрібно надати міжнародним правозахисним механізмам, насамперед місії ООН з моніторингу за дотриманням прав людини в Україні, безперешкодний доступ у Крим з метою забезпечення моніторингу ситуації, зазначає про необхідність негайно розпочати в повному обсязі співпрацю з Управлінням Верховного комісара з прав людини, з ОБСЄ та Радою Європи з питання про становище прав людини в Криму;
• просить Управління Верховного комісара ООН з прав людини підготувати спеціальну тематичну доповідь про становище в галузі прав людини на території тимчасово окупованого Криму і Севастополя;

При цьому, вперше в документах ООН росія була названа «державою-окупантом», а Крим і Севастополь – «тимчасово окупованою територією».

Вищеперераховане повторно викладалось у наступних Резолюціях Генеральної Асамблеї ООН про становище в галузі прав людини у Криму, а саме:

– № A/RES/72/190 від 19 грудня 2017 року. Додатково зазначено, що між Україною і росією існує міжнародний збройний конфлікт та засуджено застосування росією власних законів на окупованій території, а також примусового переведення громадян України на російське громадянство. Відзначено позитивні рішення України в контексті спрощення процедур для безперешкодного доступу до Криму журналістів і правозахисників (на противагу росії, з урахуванням чого її засуджено за не допуск до Криму  моніторингової місії ООН), а також підтримки Україною ЗМІ та неурядових організацій, які були змушені тимчасово покинути українську територію, що, до речі, враховувалось Європейським судом з прав людини у справі «Україна проти Росії» (скарги № 20958/14 і № 38334/18);

– № A/RES/73/263 від 22 грудня 2018 року. Додатково закликано допустити до громадян України, утримуваних в росії та на анексованому півострові, українських посадовців та лікарів з міжнародних організацій. Також, міститься вимога до міжнародних організацій та установ ООН використовувати в офіційних документах наступне формулювання щодо українського півострова: «Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, Україна, тимчасово окуповані Російською Федерацією»;

– № A/RES/74/168 від 18 грудня 2019 року. Додатково міститься посилання на міжнародно-правове визначення агресії (вперше згадується поняття «агресії» стосовно дій росії в Криму), засуджується триваюча практика призову чоловіків до збройних сил російської федерації та кримінального переслідування тих, хто відмовляється від служби в лавах держави-окупанта;

– № A/RES/75/192 від 16 грудня 2020 року. Додатково зазначено про нелегітимність органів і посадових осіб російської федерації в Криму (вперше зафіксовано, що вони повинні розглядатися лише як «окупаційна влада російської федерації») та визнається проблема блокування росією доступу мешканців Криму до української системи освіти та порушення релігійних прав;

– № A/RES/76/179 від 16 грудня 2021 року «Ситуація в галузі прав людини у тимчасово окупованих АР Крим та місті Севастополі, Україна». Додатково вказано, що застосовні міжнародні зобов’язання в галузі прав людини та відповідні міжнародні договори, учасником яких є Україна, не виконуються повною мірою державою, що окупує, в Криму, через що рівень дотримання прав людини в Криму після його тимчасової окупації російською федерацією значно знизився. Також було враховано, що у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини про становлення прав людини в Україні, Комісара з прав людини Ради Європи і місії з оцінки становища в галузі прав людини Бюро з демократичних інститутів та прав людини та Верховного комісара у справах національних меншин Організації з безпеки та співробітництва в Європі, в яких вони констатували, що в Криму продовжують відбуватися порушення та утиски прав людини, і вказали на різке погіршення загальної ситуації з правами людини.

Водночас зазначалось, що політика російської федерації веде до цілеспрямованого стирання української та кримськотатарської ідентичності з етнокультурного ландшафту Криму. Було висловлено занепокоєння з приводу бойової підготовки кримських дітей до військової служби у лавах російських збройних сил та впровадження системи «військово-патріотичного» виховання, закликано росію припинити таку практику;

– № A/RES/77/229 від 15 грудня 2022 року «Положення в галузі прав людини у тимчасово окупованих АР Крим та місті Севастополі, Україна». Додатково, з урахуванням умов, які склалися з початком повномасштабного вторгнення, засуджено використання росією Криму з метою агресії проти України та для підтримки спроби незаконної анексії Херсонської і Запорізької областей, розпалювання ненависті до України та українців, а також поширення дезінформації, що виправдовує агресію російської федерації проти України, у тому числі через систему освіти. Наявне посилання на постанову Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року «Щодо звинувачень у вчиненні геноциду відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (Україна проти Російської Федерації), яка наказує росії припинити будь-які воєнні дії на території України, розпочаті 24 лютого 2022 і не «погіршувати спір».

Крім того, у документі вимагається припинити насильницьку депортацію українських дітей до росії. У документі зазначається, що тимчасова окупація Криму стала основою для серйозної кризи в галузі прав людини на інших територіях України, що перебувають під тимчасовим військовим контролем російської федерації;

– № A/RES/78/221 від 19 грудня 2023 року. Новим у документі є те, що у ньому засуджується триваючу окупацію російською федерацією частини території України, включаючи АР Крим та місто Севастополь, а також окремих районів Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей, і підтверджується невизнання анексії цих територій. Резолюція містить оновлені факти про грубі порушення прав людини в Криму з боку окупантів, зокрема з урахуванням повномасштабної російської агресії

Варто звернути увагу, що вперше у такому документі наводиться термін «цивільний заручник» і наголошується на необхідності негайно звільнити громадян України, які були незаконно затримані або депортовані російською федерацією.

У свою чергу, на підтримку територіальної цілісності України було ухвалено ще низку інших резолюцій ООН з однаковою назвою «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, Україна, а також частин Чорного і Азовського морів», а саме:
№ A/RES/73/194 від 17 грудня 2018 року, № A/RES/74/17 від 9 грудня 2019 року,
№ A/RES/75/29 від 7 грудня 2020 року та № A/RES/76/70 від 9 грудня 2021 року, в яких Генеральна Асамблея підтвердила статус тимчасово окупованих АР Крим і м. Севастополя та інших тимчасово окупованих росією територій як невід’ємних частин території України, вказується що російська окупація порушує стабільність міжнародних режимів контролю над озброєннями, а саме Договору про відкрите небо, Договору про звичайні збройні сили в Європі, Віденського документу 2011 року про заходи довіри і безпеки. Крім того, вона закликає росію припинити мілітаризацію освіти в Криму — шкільну військову підготовку кримських дітей, метою якої проголошується їх майбутня служба в збройних силах російської федерації. Схвалення цих документів свідчить про те, що мілітаризація Криму, яку проводить держава-окупант, залишається в центрі уваги міжнародного співтовариства.

Так, перелічені щорічні резолюції щодо ситуації з правами людини в окупованому Криму та його мілітаризації, мають вагому роль як в політичному, так і в дипломатичному напрямку, як інструменти у боротьбі проти російської окупації. Кожного року ці документи розширюються, доповнюються новими фактами про грубі та системні порушення міжнародного права і прав людини на півострові з боку держави-окупанта, у тому числі за допомоги правозахисних українських та міжнародних інституцій.

Ці документи є складовими елементами, які сприяють системній політиці невизнання окупації росією Криму, здійснювати політичний тиск на державу-агресора, допомагають документувати вчинені нею злочини та закріплювати на порядку денному ООН питання окупації Криму й російської агресії проти України, а також використовувати їх як певну доказову базу в міжнародних судах.

Як зазначає Тетяна Жукова, менеджерка з міжнародної адвокації «Центру прав людини ZMINA», загалом Генасамблея ООН закликала російську федерацію вжити всіх необхідних заходів для негайного припинення зловживань міжнародним правом і порушенням міжнародного гуманітарного права щодо жителів тимчасово окупованих територій України. [5]

І навіть попри те, що резолюція – всього лише текст, який не має юридичної сили, та вона показує політичну позицію країн, їхню тривалу підтримку України, і може стати поштовхом до створення ефективних інструментів для вирішення існуючих проблем, як і сталося у випадку створення Реєстру збитків Ради Європи на основі Резолюції Генасамблеї ООН про «Сприяння здійсненню правового захисту та забезпеченню відшкодування збитків у зв’язку з агресією проти України» від 14 листопада 2022 року. [5]

Також вона зауважила, що в часи, коли міжнародні кризи спалахують у багатьох куточках світу, підтримка України, тимчасово окупованих територій і наших співгромадян, які стали жертвами цього відвертого порушення Росією усіх можливих міжнародних норм, в порядку денному світової спільноти є критично необхідною для побудови справедливого глобального порядку, базованого на міжнародному праві та правах людини, й готового стати на захист наших спільних цінностей.[5]

Разом з тим, очевидним є той факт, що все ж найефективнішим способом відновити справедливість є повна деокупація півострова та відновлення суверенітету України над ним, а для цього необхідно продовжувати спільно та ефективно працювати у цьому напрямку.

Рішення міжнародних судів, що стосуються окупованого Криму, позитив та проблематика

Рішення Міжнародного суду ООН, як і  Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), є обов’язковими для виконання державами-членами. При цьому, ці суди не мають засобів примусу для виконання своїх рішень. Такі рішення держави мають виконувати добровільно та в переважній більшості випадків виконуються. Порушення принципу світового правопорядку щодо мирного врегулювання спорів — відмова від засадничих положень ООН та  Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

У цьому розділі розберемо, які рішення міжнародних судів приймались щодо ситуації з правами людини в окупованому Криму та їх значення.

Так, 31 січня 2024 року Міжнародний суд ООН прийняв рішення за позовом «Україна проти Росії» стосовно порушення росією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, що було подано в  2017 році. За цим рішенням частково були задоволені вимоги України.

Один з блоків звинувачень України, що викладені у позовній заяві, стосувався порушення міжнародної Конвенції про ліквідацію будь-яких форм расової дискримінації. Зазначалось, що росія винна в дискримінації щодо української та кримськотатарської громад, забороні діяльності Меджлісу кримськотатарського народу та зникненнях і затриманнях, а також в обмеженні на викладання української й кримськотатарської мов.

У свою чергу, в межах вказаного блоку, суд визнав, що росія недотрималась антидискримінаційного договору, не підтримавши освіту українською мовою в Криму після анексії півострова у 2014 році, чим порушила права українців у сфері освіти в окупованому Криму.

Також суд відхилив доводи росії, що кількість шкіл з викладанням українською мовою в Криму зменшилась, у зв’язку із відсутністю попиту (тобто росія не спростовувала закриття україномовних шкіл та класів), вказавши, що мова часто забезпечує істотний соціальний зв’язок між членами етнічної групи тому є неприпустимим закриття україномовних шкіл (протиправність таких дій підтверджувалось, зокрема, доповідями, звітами, статистичними даними міжнародних організація та резолюціями ООН).

Фактично за цим рішенням Міжнародного суду ООН визнано дискримінацію українців Криму на право навчатися рідною українською мовою. При цьому, судом ніяких санкцій щодо держави-окупанта запроваджено не було.

Разом з тим, в частині звинувачень щодо порушень прав кримськотатарської громади суд їх відхилив зазначивши, що «Україна не надала переконливих доказів того, що державні посадові особи РФ робили заяви, спрямовані проти кримських татар на підставі їхнього етнічного або національного походження. Україна також не довела своє твердження про те, що РФ не виконала свого зобов’язання … карати приватних осіб за висловлювання, спрямовані на заохочення або виправдання расової ненависті до кримських татар на основі їхнього національного або етнічного походження. Суд не переконаний, що, прийнявши заборону Меджлісу, органи влади або установи російської федерації сприяли або підбурювали до расової дискримінації». [6]

У даному контексті варто звернути увагу, що суд у вказаному рішенні, відхиляючи доводи України стосовно порушення росією Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, зокрема щодо кримськотатарської громади, зазначив, що:

– Україна не надала доказів, що всі ці злочини (переслідування керівництва Меджлісу кримськотатарського народу та місцевих активістів, не розслідування випадків фізичного насильства проти кримських татар, зникнення людей) мали расове чи етнічне підґрунтя;

– Україна не надала доказів того, що режим громадянства, який росія ввела на окупованому півострові, дискримінує кримських татар і етнічних українців;

– росія закрила українські та кримськотатарські медіа в Криму. Водночас, російська влада закриває різні ЗМІ не лише в окупованому Криму, але й на території росії, тому відсутня складова етнічної дискримінації;

– росіяни в Криму знищують культурну спадщину українців і кримських татар. При цьому, Україна не обґрунтувала, яким чином ситуація з окремими будівлями дорівнює дискримінації за етнічною ознакою. Водночас, Росія надала докази того, що намагається зберегти культурну спадщину;

 – наведені Україною доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини не є достатніми доказами. Водночас суд визнав, що Україна й не могла надати додаткові докази, бо не має доступу до Криму, а тому посилається на звіти міжнародних організацій та статистичні дані. У свою чергу, в усіх перерахованих випадках суд бачить політичне переслідування, а не намір росіян дискримінувати етнічні групи.

Як наголосив у коментарі DW посол з особливих доручень Антон Кориневич, який представляє Україну в суді, «це перше рішення, в якому в юридично зобов’язувальній формі Міжнародний суд встановлює, що Росія є порушником міжнародного права, а саме двох міжнародних конвенцій. Це тільки початок і перше рішення по суті. До цього моменту рф ніколи не визнавалася порушником міжнародного права» [6].  По суті, цей факт свідчить про формування важливого правового прецеденту.

Разом з тим, додатково варто звернути увагу, що рішенням від 14.01.2021 Європейського суду з прав людини були визнані прийнятними скарги України у справі «Україна проти Росії» (скарги № 20958/14 і № 38334/18).

Так, Європейський суд з прав людини визнав прийнятними скарги України, зокрема щодо:

– стверджуваного існування адміністративної практики насильницьких зникнень і відсутності ефективного розслідування у цьому зв’язку (стаття 2 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики жорстокого поводження (стаття 3 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики незаконних затримань (стаття 5 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики поширення законодавства росії на територію Криму та встановив, що з 27 лютого 2014 року суди, які діють на території Криму, не можуть вважатись такими, що встановлені законом (стаття 6 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо примусового насадження російського громадянства (стаття 8 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо незаконних обшуків приватної власності (стаття 8 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо утисків, переслідування та конфіскації майна релігійних організацій, що не належать до Російської православної церкви (стаття 9 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо припинення діяльності українських медіа (стаття 10 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики заборони публічних зібрань, а також залякування та незаконне затримання організаторів демонстрацій (стаття 11 Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо експропріації майна цивільних осіб і приватних підприємств без компенсації (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо заборони української мови в школах і переслідування україномовних дітей у школі (стаття 2 Першого протоколу до Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо обмеження свободи пересування між Кримом і материковою частиною України в результаті фактичного перетворення РФ адміністративного розмежування на кордон (між Росією та Україною) (стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції);

– стверджуваного існування адміністративної практики щодо переслідування кримських татар відповідно до статті 14 у поєднанні зі статтями 8, 9, 10 та 11 Конвенції та зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції. [7]

Європейський суд з прав людини зважаючи на всі пояснення та докази наявні в матеріалах справи,  визнав прийнятними скарги України проти росії.

У даному контексті варто відзначити, що росія у своїх запереченнях, зокрем зазначала, що матеріали української влади були неповними, оскільки не містили інформації про якісь слідчі дії, що вживаються. Росія також заперечувала проти визнання як доказ інформації, отриманої зі ЗМІ (принаймні як єдиний доказ), розкритикувало і письмові матеріали, опубліковані деякими неурядовими організаціями, такими як «Українська Гельсінська спілка з прав людини», «Громадянська солідарність», «Центр громадянських свобод», «Кримська правозахисна група», «Кримська польова місія з прав людини». Щодо посилань України на доповідь Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини про положення в галузі прав людини у тимчасово окупованій АР Крим та місті Севастополі (Україна) від 25 вересня 2017 року, на слуханні росія стверджувала, що під час підготовки звіту не було завдання щодо встановлення фактів у Криму і що ніхто з робочої групи не відвідував Крим, а місії спостерігачів відмовилися прийняти умови в’їзду до Криму.

У зв’язку з цим суд у рішенні зазначив, що він часто надавав значення матеріалам, що походять з надійних та об’єктивних джерел, таких як, наприклад, Організація Об’єднаних Націй, а також з неурядових організацій або урядових джерел (див. Saadi v. Italy [БП], № 37201 / 06, пункт 131, ECHR 2008). Оцінюючи їхню доказову цінність, суд усвідомлював необхідність виявляти певну обережність, оскільки «широко поширені повідомлення про факт можуть виявитися при більш ретельному вивченні, що вони отримані з одного джерела, і такі повідомлення, хоч би якими чисельними вони були, у такому разі матимуть не більш цінний доказ, ніж першоджерело» (див. Військова та воєнізована діяльність у Нікарагуа і проти неї (Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки), Рішення, Звіти МС, 1986, стор 40, пункт 63).

При оцінці значення, яке слід надавати матеріалам країни, суд у своїй прецедентній практиці встановив, що необхідно враховувати джерело таких матеріалів, зокрема, його незалежність, надійність та об’єктивність. Що стосується звітів, репутація автора, серйозність розслідувань, за допомогою яких вони були складені, послідовність їх висновків та їх підтвердження іншими джерелами — все це елементи, що заслуговують на увагу.

Суд додав, що він не залишить поза увагою звіт просто на тій підставі, що його автор не відвідував аналізований район і натомість покладався на інформацію, надану джерелами (справа Sufi та Elmi v. the United Kingdom (№№ 8319/07 та 11449/07, пункт 232, 28 червня 2011).

Також, суд відмітив, яким чином були складені звіти, що розглядаються (звіт УВКПЛ за 2017 рік та звіт Human Rights Watch), і вважає, що надійність цих звітів, а також їх доказова цінність будуть розглядатися не тільки на підставі того, чи підтверджують вони один одного, але також у світлі тверджень України, підтверджених у звітах міжурядових організацій та відповідних міжнародних органів, про те, що росія відмовила у доступі до Криму організаціям, що контролюють дотримання прав людини.

Таким чином, суд на даному етапі визнав належними та допустимими доказами у справі, зокрема документи правозахисних українських та міжнародних інституцій (доповіді, звіти, резолюції), що свідчить про їх важливість як одних зі складових доказування, та необхідність у продовженні фіксування порушень такими методами.

З порівняльного аналізу тверджень судів зроблених у вищезазначених рішеннях ЄСПЛ та МС ООН в частині питання належності, допустимості та достатності доказової бази можна зробити висновок, що ЄСПЛ є більш лояльнішим та гнучким приймаючи до розгляду і надаючи оцінку документам правозахисних українських та міжнародних інституцій. На противагу, МС ООН  все ж залишається більш консервативним органом, що необхідно враховувати, готуючись до таких судових процесів.

Так, Уповноважена у справах ЄСПЛ Міністерства юстиції України Маргарита Сокоренко оцінила рішення МС ООН у розрізі його впливу на скарги, подані Україною до ЄСПЛ. Вона зауважила, що у негативних висновках Міжнародного Суду ООН наразі немає загроз для справ, які перебувають на розгляді в ЄСПЛ за скаргами до рф. Також вона підкреслила, що без участі громадянського суспільства ці міждержавні процеси не були б такими ефективними. Наприклад, зазначене рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі України проти росії багато в чому ґрунтуються на доказах, зібраних громадськими організаціями. [8]

Аліна Павлюк, експертка Ukrainian Legal Advisory Group, підкреслила, що звернення до таких органів як Міжнародний Суд ООН демонструють важливість комунікації між різними органами при підготовці заяв. Робота правоохоронних органів у таких провадженнях — основа для звернень. [8]

Адвокат, експерт освітніх програм Української Гельсінської спілки з прав людини Сергій Заєць зауважив, що в цьому рішенні МС ООН поза увагою залишилось усиновлення українських дітей в Криму, які залишилися без батьківського піклування. Крім того, він вказав, що це питання могло сильно вплинути як на саме рішення Суду ООН, так і на долю пов’язаних індивідуальних скарг, а також запобігти подальшим випадкам вивезення дітей на територію рф. Водночас, акцентував увагу, що це ситуація, коли держава не доклала достатніх зусиль на збирання доказів, але при цьому покладалася на громадянське суспільство [8]. Вказане стосується і майбутніх скарг щодо порушень прав у сфері релігійних та культурних питань, які необхідно також готувати до подання в суд з урахуванням вже наявного досвіду.

При цьому, всі вказані експерти погодилися з важливістю синергії, співробітництва між державою та громадянським суспільством. Водночас відмітили, що громадським організаціям у цій співпраці не вистачає зворотного зв’язку, який би дозволив ефективніше допомагати державним органам представляти Україну у міжнародних інстанціях. [8]

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що на даний час, ані дії України, ані реакція міжнародної спільноти та інстанцій не зуміли зупинити послідовні та системні дії країни-окупанта з порушення прав українців в окупованого Криму. Тому є очевидним необхідність у продовженні здійснення фіксації порушень прав громадян України на окупованих територіях, методами які описувались у цій статті, та однозначно є потреба у розроблені нових підходів (розширення можливостей) до збирання доказів, враховуючи позицію Міжнародного суду ООН.

Еней ТЕСЛЯ

______________________________________

1.Огляд щодо обмеження функціонування української мови на тимчасово окупованих територіях України (URL: https://mova-ombudsman.gov.ua/oglyad-ukrayinskoyi-movi-na-timchasovo-okupovanih-teritoriyah-ukrayini?fbclid=IwAR0WBMpgf_BglgKt-HGu6VDED6S4gNU_P_b7Nq2WAA-4K8PKPgMEtiI1ato);

2.Напередодні Дня спротиву окупації АР Крим та м. Севастополя – ексклюзивне інтерв’ю з кримським активістом (URL: https://minre.gov.ua/2023/02/22/naperedodni-dnya-sprotyvu-okupacziyi-ar-krym-ta-m-sevastopolya-eksklyuzyvne-intervyu-z-krymskym-aktyvistom/);

3.Кримська польова місія з прав людини. Короткі огляди ситуації по Криму (URL: https://www.helsinki.org.ua/articles/kratkyj-obzor-sytuatsyy-po-kryimu-polevoj-myssyy-po-pravam-cheloveka-maj-2014-hoda/,

https://www.helsinki.org.ua/files/docs/1406206475.pdf,

https://crimeahrg.org/wp-content/uploads/2016/10/Crimea_Field_Mission_Review_May_2015_RU.pdf);

4.Стан громади українців в окупованому Криму. Переслідування та витіснення (URL: https://www.voicecrimea.com.ua/main/mainnews/articles/analitycs/stan-gromadi-ukra%d1%97nciv-v-okupovanomu-krimu-peresliduvannya-ta-vitisnennya-chastina-2.html);

5.Резолюція Генасамблеї ООН щодо прав людини на окупованих територіях: що нового у 2023 році (URL: https://zmina.info/columns/rezolyucziya-genasambleyi-oon-shhodo-prav-lyudyny-na-okupovanyh-terytoriyah-yaki-novely-u-2023-roczi/);

6.Суд ООН відхилив значну частину звинувачень України щодо РФ (URL: https://www.dw.com/uk/miznarodnij-sud-oon-vidhiliv-znacnu-castinu-zvinuvacen-ukraini-sodo-rf/a-68136798);

7.ЄСПЛ опублікував рішення щодо прийнятності справи «Україна проти Росії (щодо Криму)» (URL: https://jurliga.ligazakon.net/news/200911_spl-opublkuvav-rshennya-shchodo-priynyatnost-spravi-ukrana-proti-ros-shchodo-krimu);

8.Рішення Міжнародного суду ООН від 31 січня 2024 року: досвід і наслідки для України (URL: https://justtalk.com.ua/post/rishennya-mizhnarodnogo-sudu-oon-vid-31-sichnya-2024-roku-dosvid-i-naslidki-dlya-ukraini);

9.Доповідь про положення в галузі прав людини у тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна) від 25 вересня 2017 року (URL: https://www.slideshare.net/slideshow/ss-80130562/80130562);

10.Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 27 березня 2014 року
№ A/RES/68/262 (URL: https://digitallibrary.un.org/record/767883?ln=en&v=pdf);

11.Резолюції ООН № A/RES/71/205 від 19 грудня 2016 року «Ситуація з правами людини в АР Крим та м. Севастополь, Україна» (URL:

 https://digitallibrary.un.org/record/858544?ln=en&v=pdf);

12.Резолюції ООН № A/RES/72/190 від 19 грудня 2017 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/1469977?ln=en&v=pdf);

13.Резолюції ООН № A/RES/73/263 від 22 грудня 2018 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/1661351?ln=en&v=pdf);

14.Резолюції ООН № A/RES/74/168 від 18 грудня 2019 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3848291?ln=en&v=pdf);

15.Резолюції ООН № A/RES/75/192 від 16 грудня 2020 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3896447?ln=en&v=pdf);

16.Резолюції ООН № A/RES/76/179 від 16 грудня 2021 року «Ситуація в галузі прав людини у тимчасово окупованих АР Крим та місті Севастополі, Україна» (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3954787?ln=en&v=pdf);

17.Резолюції ООН № A/RES/77/229 від 15 грудня 2022 року «Положення в галузі прав людини у тимчасово окупованих АР Крим та місті Севастополі, Україна» (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3999973?ln=en&v=pdf);

18.Резолюції ООН № A/RES/78/221 від 19 грудня 2023 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/4033013?ln=en&v=pdf);

19.Резолюції ООН № A/RES/73/194 від 17 грудня 2018 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/1661591?ln=en&v=pdf);

20.Резолюції ООН № A/RES/74/17 від 9 грудня 2019 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3841716?ln=en&v=pdf);

21.Резолюції ООН № A/RES/75/29 від 7 грудня 2020 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3895282?ln=en&v=pdf);

22.Резолюції ООН № A/RES/76/70 від 9 грудня 2021 року (URL: https://digitallibrary.un.org/record/3895282?ln=en&v=pdf);

23.Рішення Міжнародного суду ООН від 31 січня 2024 року (URL: https://www.icj-cij.org/sites/default/files/case-related/166/166-20240131-sum-01-00-en.pdf);

24.Рішення від 14.01.2021 Європейського суду з прав людини у справі «Україна проти Росії» (скарги № 20958/14 і № 38334/18) (URL: https://european-court-help.ru/postanovlenie-espch-ukraina-protiv-rossii-ot-14-01-2021/).