Міжконфесійний діалог у Криму: основні виклики та загрози в державній політиці

Міжконфесійні відносини у доокупаційний період. 

Варто зазначити, що на початок 2014 року 575 громад ДУМК та близько 30 громад євангельських християн діяли без статусу юридичної особи. Відтак загалом мусульманських релігійних організацій нараховувалося 1015, що складало приблизно 46% від загальної кількості релігійних організацій в Криму.

Державним органом, який відповідав за стан державно-церковних відносин та намагався вплинути на стан міжконфесійних відносин в Криму був Республіканський комітет національностей та релігій (Рескомнацрелігій). Проте, зважаючи на проросійські настрої жителів і намагання політичних лідерів підігравати таким настроям, зусилля цієї інституції найчастіше були направлені на врегулювання конфліктів між найбільшими релігійними напрямами півострова – УПЦ Московського патріархату (УПЦ МП) та Духовним управління мусульман Криму (ДУМК).

Зазначимо, що у християнському середовищі фактично монопольним впливом користувалася Кримська єпархія УПЦ МП. І це відбувалося не лише тому, що вона об’єднувала біля 520 громад. Важливою була організаційна та фінансова підтримка, яку  клірики цієї церкви отримували як від місцевих чиновників, так і від російської влади (за поширення і культивування ідеології «русского міра»). Такий стан справ дозволяв УПЦ МП достатньо ефективно протидіяти поширенню в Криму інституціям УПЦ Київського патріархату (УПЦ КП) та Української Автокефальної ПЦ (УАПЦ). Незважаючи на підтримку проукраїнських громадських організацій та деяких (переважно «київських») держслужбовців, мережа останніх за всі роки незалежності так і не змогла стати впливовим явищем релігійного життя півострова. На початок окупації, УПЦ КП нараховувала біля 50 релігійних організацій, а УАПЦ – 10 громад. Причому громади УАПЦ так і не отримали реєстрації у держорганах, а, відтак, не мали постійних священнослужителів.

Яскравим прикладом протидії адептів УПЦ МП розвитку Українського православ’я є факт не отримання у 1992–2014 роках УПЦ КП та УАПЦ жодного дозволу на будівництво храмів на території Криму. Водночас УПЦ МП отримала понад 50 дозволів.[1] Виходом із цієї ситуації стало будівництво українських храмів на територіях військових частин, землях у національній юрисдикції чи організація богослужінь у приватних приміщеннях. Таким чином до 2014 р. УПЦ КП мала всього 12 храмів та пристосованих приміщень для проведення богослужінь, УАПЦ – жодного приміщення (богослужіння там проводилися на квартирах). Водночас УПЦ МП на означений час мала у своєму розпорядженні 415 культових споруд.

Подібно до УПЦ МП, яка фактично монополізувала православний простір Криму, до окупації монополізацією ісламського простору півострова займалося Духовне управління мусульман Криму (далі – ДУМК). Муфтіят ДУМК активно протидіяв розвитку альтернативного Духовного центру мусульман Криму (ДЦМК) та іншим, менш чисельним ісламським організаціям. І навіть у діяльності Ісламського культурного центру ВАГО «Альраід», який здійснював гуманітарні проєкти, ДУМК бачило загрозу своєї винятковості.

Характеристика міжконфесійних відносин у доокупаційний період буде не повною без згадки про діяльність Міжконфесійної ради Криму «Мир – дар Божий». Ця рада була створена у листопаді 1992 року з ініціативи тодішнього очільника Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ МП митрополита Лазаря Швеця і за підтримки світської влади. Поштовхом до створення ради стало напруження, яке виникло у 1992 році як у політичній площині (розподіл Чорноморського флоту), так і в релігійній (масове повернення кримських татар і швидке зростання авторитету ДУМУ, яке у 1992 р. отримало офіційну реєстрацію). Власне співголовами цієї ради й стали очільники єпархії УПЦ МП та ДУМУ.

До ради також увійшли кримські інституції Вірменської Апостольської Церкви, прогресивного юдаїзму Криму, Римо-Католицької церкви, Німецької євангелічної лютеранської церкви, євангельських християн-баптистів, Церкви адвентистів сьомого дня, Духовного управління релігійних громад караїмів України та інші. Зазначимо, що на перших порах своєї діяльності рада мала певний позитивний вплив на врегулювання міжконфесійних відносин, передусім між московським православ’ям та швидко зростаючими мусульманськими громадами.

Проте, з часом, кон’юнктурний та проросійський характер діяльності цієї ради став дуже відчутним – релігійні центри, які декларували свою чітку проукраїнську позицію (зокрема УПЦ Київського патріархату, УАПЦ, окремі п’ятидесятницькі церкви, представники громад ДУМУ «Умма» та інші), у згадану раду не запрошувалися, оскільки оголошувалися «нетрадиційними для Криму», «неканонічними» тощо. Ці характеристики часто накладали відбиток і на відносини згаданих проукраїнських центрів із світськими владними структурами й виборними органами самоуправління. Системними ставали блокування депутатами всіх рівнів виділення земельних ділянок чи дозволів на здачу в оренду нерухомості для цих ніби то «нетрадиційних» церков і релігійних організацій.

Таким чином рада своїми рішеннями і діями фактично «освячувала» і нав’язувала владним органам (в т.ч. й силовим інституціям) створені в УПЦ МП чи ДУМУ моделі ставлення до тих чи інших церков і релігійних напрямів, додатково легітимізувала шовіністичні ідеї «русского міра» («триєдиної Русі», «святой Русі» і т.п.) через проведення спільних з представниками інших релігійних напрямів проросійських заходів тощо.[2] Лояльність до рішень і заходів ради з боку менш чисельних за кількістю громад і послідовників членів ради віддячувалася на всіх рівнях – від отримання запрошень на провладні заходи та отримання земельних ділянок, до участі в отриманні у власність чи оренду нерухомості тощо. Фактично йшлося про елементи своєрідного корумпування цих менш впливових релігійних напрямів. 

Церкви та релігійні громади, їх вплив

Станом на початок 2014 р. у Криму нараховувалося біля 50 різних релігійних напрямів, що загалом об’єднували 2220 релігійних громад та інституцій. Домінуюче становище, як вже зазначалося, займали УПЦ Московського патріархату та ДУМ Криму.

УПЦ МП від початків незалежності України сформувала тут Сімферопольсько-Кримську єпархію, яку у 1992-2023 роках очолював митрополит Лазар Швець. У 2008 р. у північній частині півострова було створено Джанкойську єпархію, а у грудні 2012 р. на сході – Феодосійсько-Керченську. До початку окупації УПЦ МП у Криму налічувала 535 релігійних організацій, у тому числі 6 монастирів та один духовний навчальний заклад.

Християни були представлені практично всіма тими релігійними напрямами, які активно розвивалися в Україні поза межами Криму. Найбільш активними були православні. Окрім УПЦ МП, у православному просторі діяли: УПЦ КП, УАПЦ, старообрядські напрями, активісти так званого «альтернативного православ’я». Етап відродження переживала тут Римо-католицька церква, яка активно боролася за повернення своїх культових споруд. Етап відродження пережили й релігійні організації Вірменської апостольської церкви. Громади Української єпархії цієї церкви були відроджені у Євпаторії, Феодосії та Ялті (тут збереглися вірменські християнські пам’ятки – хачкари), та у деяких інших містах Криму.

Активно відбувалося відродження та розвиток протестантських напрямів, передусім баптистського, п’ятидесятницького, адвентистського  спрямування. Сформувалося кілька десятків громад Свідків Єгови, а також окремі церкви різних харизматичних напрямків.

Не менш різноманітними були й ісламські центри. Окрім ДУМУ та Таврійського муфтіяту, тут діяли: Хізб ут-Тахрір; джамаати шиїтів; салафітів; суфіїв; послідовники Фетхуллага Гюлена, Саїда Нурсі, Сулеймана Хільмі Тунахана тощо. Зазначимо, що особливу увагу муфтіят ДУМК, а разом із ним й українські спецслужби звертали на діяльність Хізб ут-Тахрір. Однією із причин цього була їх заборона у Російській Федерації – там хізбут-тахрірівці ще у 2003 р. були визнані «екстремістами» та «терористами». Фактична включеність Криму в російський культурно-ментальний простір не міг не вплинути і на роботу місцевих українських спецслужб, які всіляко  намагалися віднайти «екстремізм» у «нетрадиційних» мусульман. При цьому відвертий шовінізм та українофобія кліриків УПЦ МП владні та силові українські інституції чомусь не  цікавили.

Активними в Криму були й іудейські громади – як ортодоксальних напрямів, так і прогресивного іудаїзму. 

Колаборація та спротив релігійних громад періоду окупації, релігійне підґрунтя для посилення російських наративів щодо окупації українських територій

На жаль, більшість релігійних громад Криму підтримала або ж нейтрально сприйняла окупацію Криму. І для цього були об’єктивні й суб’єктивні причини.

Зокрема аналіз діяльності кліриків місцевих єпархій УПЦ МП засвідчує їх активну роботу із підготовки окупації півострова. І ця робота була передусім ідеологічною. З одного боку – обґрунтування «споконвічності» тут російської культури, ментальності, форм релігійності, нав’язування російської мови тощо. З іншого – знецінення всього, що пов’язано із українською чи татарською (не російською) культурою, історією, традиціями тощо. Фахівці називають цей феномен підміною релігійності, перетворення православного віровчення й обрядовості на т.зв. «політичне православ’я», коли клірики єпархій переймаються не стільки вірою кримської молоді, скільки їх вихованням у дусі «громадян россійского отєчєства».

Тому не дивно, що клірики та віряни УПЦ МП з перших днів так званої «Кримської весни» активно включилися в перебіг її подій (агітація за Росію, підтримка організації та участь у псевдореферендумі тощо).[3] А деякі православні храми під час окупації півострова відкрито допомагали співробітникам російських спецслужб, які маскувалися як «паломники». Власне й початок операції із захоплення Криму відбувався під прикриттям акції із привезення із Греції «Дарів волхвів», де керівником охорони був відомий терорист І.Стрєлков-Гіркін.[4] У всіх трьох єпархіях УПЦ МП були створені відділи із співпраці з окупаційною владою, в т.ч. й силовими структурами. Тому випадки виконання кліриками УПЦ МП капеланських функцій, освячення ними зброї, в т.ч. й російських ракетних систем великої і середньої дальності стали системними.[5] Електронні ресурси єпархій і благочинь були наповнені деклараціями вірності російській владі й доказами фактів співпраці з окупаційним силовим і військовим контингентом.

Ця співпраця об’єктивно продовжується і навіть збільшує свої масштаби і після 2022 року. Адже у червні цього року митрополія у складі трьох єпархій офіційно вийшла зі складу УПЦ МП та перепідпорядкувалася безпосередньо Московському патріархові Кіріллу (хоча й до цього вона була перереєстрована згідно російського законодавства, і, фактично, лише формально рахувалася в УПЦ МП).

Новим поштовхом до подальшої політизації кримських православних громад стало усунення у жовтні 2023 р. від керівництва митрополією митрополита Лазаря Швеця та призначення на його посаду одного з провідників російської проімперської шовіністичної ідеології митрополита Тихона Шевкунова. Це призначення засвідчує нове бачення кремлівського світського керівництва ролі Кримської митрополії у формуванні духовного простору у Криму. Окрім впливу на місцеве населення, священники активізували пропагандистську та реабілітаційну роботу і серед російських військових, посилили співпрацю з окупаційним військовим контингентом і «правоохоронними органами» у новому політичному контексті. Відтак поширення «русского міра» та «російське патріотичне виховання» в Криму стають пріоритетними завданнями церковних структур.

Проросійську позицію та співпрацю із окупантами обрало й Духовне управління мусульман Криму, яке із 1999 р. очолює Еміралі Аблаєв. Зазначимо, що росіяни, готуючи  окупацію півострова, не були впевнені у позиції ДУМК, яке до 2014 р. також активно співпрацювало із проукраїнськи налаштованим Меджлісом кримських татар (Е.Аблаєв був членом Меджлісу). Відтак у 2010 р. у Криму розгорнув свою роботу Духовний центр мусульман Криму, який із серпня 2014 р. змінив назву на «Центральне духовне управління мусульман Криму –  Таврійський муфтіят».[6] Між ДУМК та новим релігійним центром розгорнулася жорстка конкуренція, аж до силових протистоянь. На думку експертів, головною метою організації цього муфтіяту було створення противаги ДУМК на той випадок, якби ДУМК відмовилося б  співпрацювати із російською владою. У такому випадку підконтрольні ДУМК громади у той чи інший спосіб було б переведено в Таврійський муфтіят, який очолює Руслан Саітвалієв.[7]

Проте вже у лютому 2015 р. ДУМК перереєструвалося у російському правому полі із назвою «Духовне управління мусульман Криму та Севастополя» (ДУМКС). З того часу спостерігався ріст напруги у відносинах між Меджлісом та ДУМКС, які до кінця року остаточно зіпсувалися. У 2016 р. Меджліс призупинив членство Е.Аблаєва в організації і оприлюднив план створення ДУМК у Києві. Цей план був реалізований у листопаді цього ж року – новим муфтієм ДУМК було обрано Айдера Рустемова. Таким чином нині існують дві паралельні структури – ДУМКС та ДУМК, які не визнають одна одну та займають радикально протилежні позиції щодо російсько-української війни та ролі у цій війні ісламських організацій.

Попри те, що потенціал Таврійського муфтіяту не був затребуваний, його прихильники не зазнали переслідувань – окупаційна влада зберігає цю структуру для внутрішнього контролю ісламського середовища (за принципом «розділяй і володарюй»). Проте більшість інших ісламських організацій та структур зазнають переслідувань. Мова йде передусім про заборонену на територіях, які контролює російська влада, діяльності прихильників течії Хізб ут-Тахрір, а також (проте меншою мірою) джамаатів салафітів, суфіїв, шиїтів, послідовників Саїда Нурсі, Фетхуллага Гюлена та Сулеймана Хільмі Тунахана. Повністю зупинена робота Ісламського культурного центру ВАГО «Альраід», який реалізував багато гуманітарних проєктів. Загалом йдеться не лише про перешкоди у відправленні богослужінь, але й про засудження й ув’язнення активістів цих ісламських напрямів на значні терміни.

Особливу увагу російські спецслужби вже від початків окупації приділяли тим релігійним організаціям, які відкрито проголошували свою  проукраїнську позицію і не бажали перереєстровуватися за вимогами російського законодавства. Передусім мова йде про УПЦ Київського патріархату та УАПЦ, які у 2018 р. об’єдналися в одну церкву – Православну церкву України. А також  про громади Української греко-католицької церкви, окремих церков п’ятидесятників тощо.

Дослідники із Регіонального центру прав людини, Українського Хельсинського союзу із прав людини та експертно-аналітичної групи «CHROT» у 2018 р. констатували, що 34% із усіх зафіксованих випадків гонінь на релігійні організації стосувалися саме інституцій, вірян та кліриків нинішньої ПЦУ.[8] Вже у перший рік окупації була припинена діяльність 39 із 46 парафій УПЦ КП та практично всіх громад УАПЦ. Ці церкви втратили більшість культових приміщень – або через силові захоплення (як це було, наприклад, у с. Перевальному, Севастополі та ін.), або через конфіскацію на користь УПЦ МП тих приміщень, власники яких вимушені були покинути територію Криму (у Керчі, Красноперекопську, Саках та ін.).[9] До початку 2022 р. у Криму діяли всього 7 громад та 4 клірики ПЦУ. Проте у травні 2023 р. російське ФСБ захопило кафедральний собор святих рівноапостольних Володимира та Ольги у Сімферополі. Ці дії окупантів митрополит Кримський і Сімферопольський ПЦУ Климент Кущ справедливо охарактеризував як акт геноциду, адже протягом усіх років окупації храм залишався чи не єдиним осердям українства на Кримському півострові. Після цього захоплення діяльність ПЦУ у Криму була фактично паралізована. Окупаційна влада не могла дозволити подальше, навіть символічне (оскільки кліриків на півострові фактично не залишилося), існування одного із найбільш помітних і публічних символів ненасильницького опору окупації.

ПЦУ була не єдиною церквою, яка зазнала репресій. Оскільки вірян церков, які проявляли після окупації ненасильницький опір, залишилося не так багато (значна частка їх виїхала), то робота російських спецслужб була зосереджена передусім на індивідуальній роботі із кліриками та віруючими. Йдеться про стандартний набір у роботі спецслужб тоталітарних суспільств. Зокрема залякування орендодавців приміщень, економічні репресії щодо вірян, які мали власний бізнес, або офіційну роботу, шантаж дітьми, особливо коли ті – шкільного віку. Цілий набір заходів задіювався для обмеження можливостей кліриків у роботі із людьми тощо. Слід визнати, що ці заходи були достатньо ефективними. Як і у випадку із ПЦУ, всі «не бажані» церкви й релігійні організації фактично або припинили свою діяльність, або проводять її максимально не публічно.

Достатньо ефективним засобом боротьби із невгодними релігійними організаціями виявилася їх перереєстрація згідно російського законодавства. Невиконання цієї вимоги призводило до позбавлення релігійних організацій права проводити свою діяльність – фактично ліквідацію. Для перереєстрації релігійна організація повинна була або увійти до складу існуючої в Росії централізованої релігійної організації свого віросповідання, або ж пройти державну релігієзнавчу експертизу. Крім того, священнослужителі мають або бути громадянами РФ, або «на законних підставах перебувати в Росії». Як бачимо, ця так звана «перереєстрація» фактично стала непрямим методом «витіснення» україноцентричних церков та кліриків із території півострова.

Ще одним засобом тиску на релігійні організації є економічна політика окупаційної влади. «Мирові суди» Криму щороку розглядають біля десятка справ за ст. 5.26 КоАП РФ (Порушення законодавства про свободу совісті, свободу віросповідання та релігійні об’єднання) щодо ПЦУ, мусульман, протестантів, баптистів, іудеїв тощо. Причинами порушень можуть бути проведення релігійних обрядів поза культовими приміщеннями, або у приміщеннях, не зареєстрованих за законодавством РФ як культові споруди. За період окупації зафіксовано 132 провадження, а сума штрафів становить не менше 1,8 млн. руб.[10]

Також популярними в окупованому Криму є адміністративні провадження за «незаконну місіонерську діяльність». Зокрема багато справ було відкрито щодо діяльності церков християн віри євангельської («Блага звістка», «Нове Життя» та ін.), а також щодо служіння кліриків ПЦУ у приміщеннях, які росіяни вважають «не зареєстрованими культовими спорудами», хоча вони багато років є храмами чи монастирями (ПЦУ не зареєстрована в держорганах РФ, а тому кожне їх богослужіння можна витрактовувати як «порушення законодавства»). Окупаційні суди навіть вимагають від громад ПЦУ самостійно зносити свої храми, як це сталося в Євпаторії.[11]

Тиск на кримські громади російська влада здійснює і за допомогою міграційної політики. Зокрема системним стало не продовження термінів дії посвідок на проживання для іноземних громадян або спонукання до вимушеної ротації священників (особливо часто – для кліриків у римо-католицьких та греко-католицьких парафіях) тощо.[12]

Численні факти переслідувань за релігійною ознакою у Криму висвітлюються у звітах правозахисних організацій та міжнародних інституцій. Зокрема у звітах Держдепартаменту США, присвячених свободі віросповідання неодноразово зазначалося, що «Російська влада в окупованому Криму продовжує переслідувати та залякувати релігійні конгрегації меншин, зокрема мусульман – кримських татар, свідків Єгови, членів Православної церкви України та духовенства». І станом на жовтень 2021 р. 69 жителів Криму залишалися за ґратами через причетність до мусульманської політичної організації «Хізб ут-Тахрір», яка не є забороненою у багатьох країнах, у тому числі й в Україні. «Утисків зазнають і представники Української греко-католицької церкви та інших конфесій. Чимало релігійних громад по суті витіснені з окупованого півострова шляхом запровадження нових вимог реєстрації».[13]

На фоні вільного функціонування всіх цих релігійних організацій в доокупаційному Криму, такі переслідування за релігійні переконання є чіткою рисою тоталітарного устрою, який прийшов на українську землю. Таким чином, можемо констатувати, що за майже 11 років російської збройної агресії та окупації Криму ситуація із дотриманням тут прав віруючих кардинально змінилася. Нова влада очікувано запровадила на півострові ту модель державно-конфесійних відносин, яка відповідає стандартам Російської Федерації. Фактично йдеться про вимушену лояльність та співпрацю із путінським режимом, або ж, як альтернатива, утиски (у найбільш брутальних їх формах, аж до ув’язнення за релігійні переконання) й повне знищення релігійних свобод. Відтак свобода совісті та свобода релігійної діяльності в Криму вже понад 10 років суттєво обмежені. Значна кількість релігійних громад, зокрема Кримської єпархії ПЦУ, окремих громад УГКЦ та деяких протестантських течій, громад Свідків Єгови (27 віруючих цієї конфесії зазнали кримінального переслідування, всі громади ліквідовані) вимушено припинили своє існування. Фактично окупаційна влада принесла на окуповані території туж нетерпимість до відмінних від московського православ’я конфесій, яка існує на теренах Росії.

За даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Д.Лубінця, російська влада у Криму наприкінці 2023 р. порушила понад 100 кримінальних справ, пов’язаних із віросповіданням. Із них 17 – проти представників громад Свідків Єгови (це віросповідання переслідується на території РФ).[14] Таким чином, російська влада продовжує ігнорувати резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 74/168 від 18.12.2019, в якій міжнародна спільнота закликає РФ забезпечити свободу віросповідання й релігії без будь-якої дискримінації. 

Позиція конфесій в російсько-українській війні

Майже одразу після початку окупації півострова, Кримська митрополія УПЦ МП була активно задіяна у програму підтримки російських військ (роздача ікон та молитовників, поширення російської пропаганди, сприяння мобілізації новобранців до російської армії, благословення призовників на війну проти України тощо). Для більш ефективного проведення цієї роботи у структурі митрополичого управління був створений вже згадуваний відділ «зі взаємодії із силовими структурами», який очолив протоієрей Димитрій Кротков. На перших порах цей відділ активно збирав «благодійну допомогу» для російських військових (вантажі для військових частин та шпиталів російських окупантів), координував «патріотичну» роботу кліриків, в т.ч. й у військових частинах, а також закуповував ударні дрони та тепловізори для російських військ.[15] Із 2022 р. відділ розпочав практику збору і відправлення на нові окуповані території так званих «гуманітарних конвоїв».

Зважаючи на активну колабораціоністську діяльність кліриків митрополії та особисто її очільника, митрополит Лазар Швець закономірно потрапив до санкційного списку РНБО України (24.01.2023) і навіть був позбавлений громадянства України зі всіма наслідками, що витікають із цього факту.[16]

На новий рівень після 2022 р. вийшла і співпраця керівництва Духовного управління мусульман Криму та Севастополя з окупаційною адміністрацією. Муфтій Е.Аблаєв не лише вчергове заявив про підтримку російської агресії в Україні, але й закликав до мобілізації місцевих жителів до армії держави-агресорки. Після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Е.Аблаєв назвав Херсон «російським», публічно засудив тих кримських татар, які виступають проти окупації. Зважаючи на таку позицію, у 2023 р. Е.Аблаєву оголошено підозру за ч. 3 ст. 436-2 КК України (виправдовування збройної агресії РФ проти України, глорифікація її учасників) та ч.6 ст.111-1 (колабораційна діяльність). А на початку 2024 р. Е.Аблаєв був заочно засуджений до 12 років ув’язнення із конфіскацією майна.[17] Е.Аблаєв заявляє у телеефірах про якісь утиски українською владою кримських татар на фоні того, що біля двохсот кримських татар після окупації утримуються в ув’язненні і навіть здійснюється незаконна депортація ув’язнених за межі окупованого півострова на територію РФ, що порушує статті 49 і 76 IV Женевської конвенції.

Зрозуміло, що лише цими двома релігійними напрямами не вичерпується вся проблематика ставлення конфесій, що діють на півострові, до російсько-української війни. Проте ті релігійні організації, які засуджують війну, не мають змоги робити це публічно, оскільки російське законодавство передбачає суворі покарання навіть за висловлення думок у соціальних мережах. З іншого боку, немає сенсу говорити про позицію, наприклад, старовірських, юдейських чи інших громад, які настільки нечисельні за кількістю вірян, що практично не впливають на ситуацію у сфері міжконфесійних чи державно-конфесійних відносин. 

Релігійна проблематика в питаннях деокупації та реінтеграції окупованого Криму

Таким чином ми можемо констатувати, що окупація призвела до системних порушень права на свободу совісті та різкого погіршення стану релігійної свободи в Криму. Намагання побудувати тут державно-церковні відносини за взірцем Росії призвело до різкого (більш ніж удвічі) скорочення кількості не лише релігійних громад, але й конфесій та релігійних напрямів, які функціонували на півострові до його окупації. Окрім тих релігійних організацій, які стали на шлях колаборації (Кримська митрополія Московської патріархії, ДУМ Криму, деякі старовірські, протестантські та юдейські напрями), утисків та переслідувань у найрізноманітніших формах зазнають практично всі церкви та релігійні організації. Це стосується православних (ПЦУ), ісламських (які не входять у ДУМК) та протестантських громад, передусім Свідків Єгови, парафій УГКЦ та багатьох інших.

Проте плануючи заходи із деокупації Криму, ми не можемо мислити лінійно, фактично наслідуючи методи силових служб Росії. Непродуманий тотальний жорсткий тиск на всіх кліриків церков та релігійних організацій, які нині співпрацюють із окупантами, заборона діяльності цих організацій тощо, призведе до формування підпільного (катакомбного) середовища, яке будуть використовувати антиукраїнські сили для збору розвідувальної інформації, а також для розповсюдження недостовірних й антиукраїнських чуток, вербовки агентів для проведення диверсій, роботи із «агентами впливу» тощо.

Зважаючи, що в Україні не заборонена діяльність релігійних організацій без статусу юридичної особи, українські органи влади й не зможуть фізично припинити богослужіння у всіх парафіях, особливо у мусульманських, де присутність мулли на молитвах не так принципова. А закриття лише окремих громад може бути потрактоване міжнародним правозахисним співтовариством як «вибіркове правосуддя» або ж покладання «колективної відповідальності», що не вітається у міжнародній практиці, оскільки порушує базові принципи свободи совісті.

З іншого боку, тотальне усунення із подальшим засудженням всіх кліриків-колаборантів неможливе у короткий термін. Адже, окрім проблеми наявності місць для ув’язнення, виникає також проблема подвійних стандартів, уникнення якої є можливим лише при засудженні всіх тих вчителів, лікарів, співробітників у сфері культури та інших колаборантів – йдеться про десятки тисяч справ. Усунення всіх кліриків актуалізує й проблему їх заміщення для проведення богослужінь, що для багатьох організацій є неможливим у короткий термін.

Окрім викладеного, Україна повинна буде також зважати на міжнародний контроль за процесами у царині свободи совісті на деокупованих територіях. Будь-яке невиправдане адміністративне чи кримінальне переслідування буде використовуватися правозахисними організаціями для посилення міжнародного тиску на Україну, позбавлення її допомоги (військової, гуманітарної чи політичної) тощо. Відтак це актуалізує питання об’єктивного встановлення міри відповідальності тих чи інших осіб за співпрацю із ворогом – фіксації випадків колабораційної діяльності представниками релігійних організацій, а також здійснених тут військових злочинів РФ проти того духовенства, яке не пішло на співпрацю з окупантами.

Зважаючи на зазначені обставини, українським органам влади та місцевого самоврядування необхідно буде з перших днів визволення створити дієвий механізм консультацій фахівців із державно-церковних питань у військово-цивільних адміністраціях із представниками релігійних організацій Криму, та залучати останніх до консультацій на всеукраїнському рівні (запрошувати релігійних лідерів та впливових осіб, наприклад, «в’язнів сумління», до всеукраїнських діалогових майданчиків тощо).

Необхідно буде зважати, що робота із вірянами московського православ’я буде чи не найскладнішою, адже кістяк підтримки цієї церкви складають переважно росіяни або зросійщені українці. Це, до речі, було причиною того, що у Криму структури УПЦ МП ніколи не приховували і навіть гордилися тим, що є частиною Московського патріархату. Відтак для формування у православних громадах проукраїнської позиції потрібен буде час і чіткий план дій, який має включати мінімізацію антиукраїнських наративів (вилучення антиукраїнської літератури, моніторинг церковних ЗМІ, приведення діяльності духовних навчальних закладів та монастирів у відповідність до українського законодавства, стажування кліриків в україномовних регіонах країни тощо).

Рекомендації для органів влади

Зважаючи на наявні у Криму обставини, вважаємо, що державні органи України на визволених територіях повинні зосередитися на кількох стратегічних завданнях:

1. Відновлення доокупаційного статусу релігійних організацій в українському правовому полі: повернення конфіскованого майна громадам або ж виплату компенсацій за нього; реабілітація тих кліриків й вірян, які зазнали репресій; чітке виконання міграційного законодавства щодо кліриків, які опинилися в Криму у незаконний спосіб тощо.
2. Проведення комплексу заходів із деполітизації церков і релігійних організацій (розпуск біляцерковних громадських організацій та парамілітарних структур, оцінка їх діяльності; експертиза релігійної літератури, яка розповсюджується релігійними організаціями; аналіз церковних та біляцерковних ЗМІ, проповідей, послань тощо; приведення навчальних програм до вимог українського законодавства; адаптивний перехід на українську мову богослужінь та викладання у духовних навчальних закладах тощо).
3. Формування нової Міжконфесійної ради Криму та запровадження постійно діючої «Комісії правди і примирення» (комісії зі встановлення правди), які займатимуться пошуками шляхів деполітизації церков і релігійних організацій, зняттям «мови ворожнечі», налагодженням мирного співіснування релігійних організацій.
4. Виховання підростаючого покоління. Протидія ідеології та міфам «русского міра» у навчальних закладах та формування проукраїнських поглядів школярів та молоді. Введення предметів «Історія релігій світу» (загальноосвітній рівень), «Релігієзнавство» (заклади вищої освіти) тощо.

Засобами для більш ефективної реалізації зазначених стратегем можуть стати:

• Створення у Верховній Раді України Тимчасової слідчої комісії (ТСК), яка буде здійснювати політичний супровід реінтеграційних процесів в Криму та інших визволених територіях. Її метою буде не лише розслідування фактів колаборації та воєнних злочинів Росії у сфері свободи совісті, але й введення цих фактів у світовий інформаційний простір, передусім на рівні урядових структур інших держав. Адже в умовах надчутливого реагування міжнародних інституцій на проблемні питання у царині свободи совісті, необхідне оперативне інформування країн-партнерів України щодо особливостей процесів деокупації у сфері державно-церковних відносин.
• Дієвим засобом впливу на проблемні ситуації, які вимагають довготривалого стратегічного планування, показали себе і щорічні парламентські слухання. Доцільно було б перші такі слухання провести ще до деокупації Криму та інших українських територій.
• Більш ефективного представлення на міжнародній арені офіційної позиції Уряду з конкретних (резонансних) проблем у царині свободи совісті можна досягти і створенням при Кабінеті Міністрів України офісу Уповноваженого з питань свободи совісті. Омбудсмен із цих питань – давно назріле питання для українського суспільства загалом.
• Більш повне включення українських та закордонних релігієзнавців й релігієзнавчих інституцій в процеси теоретичного осмислення проблемних питань у державно-церковних відносинах на деокупованих територіях. Йдеться як про фінансування інформаційно-аналітичних досліджень та видрук матеріалів, так і про заходи (науково-практичні конференції, слухання тощо) із вироблення стратегічних підходів роботи на деокупованих територіях України.

Підводячи підсумок, зазначимо, що реінтеграція тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя буде фактично не можливою без ефективного вирішення проблемних питань державно-церковних і міжцерковних відносин. Лише каральними методами ці питання не можуть бути вирішені, хоча, без сумніву, діяльність всіх колаборантів має отримати справедливу юридичну та моральну оцінку. Одним із дієвих механізмів нормалізації ситуації у царині свободи совісті вбачається саме у налагодженні ефективного міжконфесійного діалогу, базові принципи функціонування якого слід закладати уже зараз – ще до деокупації Криму.

Олександр САГАН, професор, доктор філософських наук

_________________________________

Абревіатури, які зустрічаються у тексті:

• ВАГО «Альраід» – Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Альраід».
• ДУМУ – Духовне управління мусульман України.
• ДУМК або ДУМ Криму – Духовне управління мусульман Криму.
• ДУМКС – Духовне управління мусульман Криму та Севастополя.
• ДЦМК – Духовний центр мусульман Криму.
• КоАП РФ – Кодекс Російської Федерації про адміністративні правопорушення.
• КК України – Кримінальний кодекс України.
• ПЦУ – Православна церква України.
• РНБО України – Рада національної безпеки і оборони України.
• РФ – Російська Федерація.
• ТСК – Тимчасова слідча комісія.
• УАПЦ – Українська автокефальна православна церква (самоліквідована 15.12.2018 р.).
• УГКЦ – Українська греко-католицька церква.
• УПЦ Київського патріархату або УПЦ КП – Українська православна церква Київського патріархату (самоліквідована 15.12.2018 р.).
• УПЦ, УПЦ МП або УПЦ Московського патріархату – Українська православна церква Московського патріархату.
• ФСБ або ФСБ РФ – Федеральна служба безпеки Російської Федерації.
• _______________________________

Джерела:

[1] Крым без правил. Тематический обзор ситуации с правами человека в условиях оккупации. Религиозная оккупация: притеснение Украинской православной церкви Киевского патриархата // Украинский Хельсинский союз по правам человека.

[2] Солончак В. Об’єднання «Мир – дар Божий» – інституційна складова російського окупаційного режиму на Кримському півострові.

[3] «Вєжлівиє батюшкі»: Як священики РПЦ брали участь у захопленні Криму.

[4] Дорогань А. Разведка с иконами в руках. Как в 2014-м Россия «работала» в Крыму под прикрытием Московского патриархата;

Ватажок терористів Гіркін вів розвіддіяльність під патронатом Російської православної церкви.

[5] Митрополит УПЦ освятив зенітно-ракетну систему окупантів у Криму; В Севастополе освятили флаг малого ракетного корабля «Грайворон».

[6] В Крыму создали параллельный муфтият.

[7] Формування комплексного бачення та рекомендацій органам державної влади України щодо подолання наслідків окупації та викликів у процесі реінтеграції ТОТ АР Крим та м.Севастополя.

[8] Релігійна окупація: утиски Української православної церкви Київського патріархату в Криму.

[9] Крым без правил. Тематический обзор ситуации с правами человека в условиях оккупации.

[10] Релігійні організації в Криму оштрафовані на майже два мільйона рублів.

[11] Окупаційна влада Криму вимагає знести храм ПЦУ в Євпаторії до 24 березня.

[12] Донбас і Крим: нові виклики для релігійної свободи. Підсумки року.

[13] Держдеп: Окупанти продовжують релігійні утиски у Криму. Доповідь // Укрінформ.

[14] РФ продовжує репресії за релігійною ознакою в Криму – омбудсмен.

[15] Глянько К. Організовує збори для російської армії: СБУ повідомила про підозру кримському протоієрею Кроткову в пособництві Росії.

[16] Коріновська А. «Церковний список» санкцій РНБО. В СБУ оприлюднили деталі.

[17] Муфтія мусульман Криму Еміралі Аблаєва, який співпрацює з окупантами, засуджено до 12 років ув’язнення.