Рішення ЄСПЛ у міждержавній справі «Україна проти Росії (щодо Криму)»: зміст, мотиви прийняття

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) прийняв довгоочікуване та важливе в правовому та політичному контексті позитивне рішення від 25 червня 2024 року у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)».

У цій частині статті буде проведено короткий огляд змісту юридичної оцінки доводам і доказам, якими обґрунтовувалась позиція України (далі – уряд-заявник) та росії (далі –  держава-відповідач) за скаргами № 20958/14 і № 38334/18, наданої ЄСПЛ в рішенні від 25 червня 2024 року та основних мотивів прийняття останнього.

Звертаю увагу, що раніше  у  статті «Рішення міжнародних інстанцій щодо окупованого Криму: аналіз їх впливу на міжнародну політику та перспективи вирішення конфлікту», що була опублікована на сайті інформаційної агенції «Голос Криму», зокрема досліджувались питання важливості системності збирання доказів і документування порушень прав людини в окупованому Криму, його мілітаризації та яким чином вони впливають на прийняття рішень міжнародними інстанціями.

Такими доказами виступають, у тому числі, короткі огляди ситуації по Криму, резолюції Парламентської Асамблеї ОБСЄ, зауваження Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію в сфері прав людини в Україні, використовуючи, зокрема роботи виконані моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні та інші звіти.

Ці документи є складовими елементами, які сприяють системній політиці невизнання окупації росією Криму, здійснювати політичний тиск на державу-агресора, допомагають фіксувати вчинені нею повторюванні злочини та закріплювати на порядку денному ООН питання окупації Криму й російської агресії проти України, а також використовувати їх як певну доказову базу в міжнародних судах.

У свою чергу, загрозливе становище з порушеннями окупаційною владою прав людини в Криму протягом 2014–2024 років і надалі регулярно відображалося і продовжує фіксуватися у звітах міжнародних і національних правозахисних організацій, що в подальшому використовуються у резолюціях та рішеннях міжнародних інстанцій, зокрема:

– резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, а саме «Ситуація в галузі прав людини у тимчасово окупованих АР Крим та місті Севастополі, Україна» прийнятих у 2016, 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023 роках;

– рішень Міжнародного суду ООН від 31 січня 2024 року за позовом «Україна проти Росії» (розбиралось у вищенаведеній статті) та ЄСПЛ від 25 червня 2024 року у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (скарги № 20958/14 і № 38334/18).

Так, рішенням від 16 грудня 2020 року ЄСПЛ визнав прийнятними скарги України проти Росії (№ 20958/14 і № 38334/18), зокрема щодо порушення росією статей 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), статей 1, 2 Першого протоколу до Конвенції, статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

У підсумку, як зазначалось раніше, ЄСПЛ прийняв рішення від 25 червня 2024 року у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» щодо виявлених порушень у діях росії на території окупованого Криму, та встановив наступне:

І. Щодо існування адміністративної практики насильницьких зникнень противників російської «окупації» (зокрема українських військових, етнічних українців, кримських татар) і відсутності ефективного розслідування цих випадків (стаття 2 Конвенції).

У своєму меморандумі по суті питання уряд-заявник в основному посилався на інформацію, що міститься у звітах Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини за 2017, 2018 роки та його інформаційному документі з брифінгу моніторингової місії ООН за 2021 рік (загальна кількість задокументованих випадків зникнення з 2014 по 2018 роки становила сорок три) і лист української прокуратури від 10 січня 2023 року.

При цьому, судом звернуто увагу, що уряд-заявник не надав жодних показань свідків, які б містили будь-яку відповідну інформацію для розгляду звинувачень за статтею 2 Конвенції.

Водночас, у даному випадку суд визнав наведені звіти достатніми доказами для прийняття відповідного рішення.

У контексті справи суд зазначив, що коли особу затримують невстановлені військовослужбовці без будь-якого подальшого підтвердження затримання, це може розглядатися як загроза життю (див . «Baysayeva проти Росії», № 74237/01, 5 квітня 2007 р., і «Бексултанова проти Росії», № 31564/07, 27 вересня 2011 р.). Також, суд посилався на загальні принципи щодо процесуального зобов’язання стосовно проведення ефективного розслідування згідно зі статтею 2, як викладено у справі «Грузія проти Росії».

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що протягом періоду, який розглядається, мали місце «досить численні» випадки викрадення, щоб вважатися системними («повторення дій»). Доказові матеріали послідовно свідчать про те, що органи прокуратури росії не провели ефективного розслідування, якщо взагалі проводили розслідування щодо інцидентів, які лежать в основі звинувачень, зроблених відповідними міжнародними організаціями стосовно практики насильницьких зникнень. Відповідно, має місце порушення статті 2 Конвенції.

Водночас, ЄСПЛ відхилив скаргу уряду-заявника про вбивства під час окупації росіянами півострова, бо в міждержавних справах має бути системність дій країни-порушника. Цим кейсом системність показати важко, оскільки таких випадків було не багато. При цьому ЄСПЛ зазначив, що росія мала провести розслідування за цими фактами, але не провела.

ІІ. Щодо існування адміністративної практики жорстокого поводження, судового переслідування та незаконного утримання під вартою ймовірних противників російської окупації, зокрема українських військових, етнічних українців і кримських татар, а також журналістів, політичних в’язнів (статті 3, 5, 7 Конвенції).

При розгляді порушень державою-відповідачем статей 3, 5, 7 Конвенції, суд досліджував звіт Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини за 2017 рік, у якому також висвітлювались свавільні арешти та затримання, жорстоке поводження та тортури.

Крім того, подібні висновки були зроблені іншими міжнародними організаціями, такими як відповідні комітети ООН, звіт Комісара за 2014 рік, звіт 2014 року Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини та Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, звіт 2017 року Української Гельсінської спілки з прав людини.

Суд зазначив, що свідчення свідків і потерпілих (журналістів, проукраїнських активістів, українських військовослужбовців) щодо викрадення, затримання та жорстокого поводження, які на перший погляд видаються правдивими та достовірними, узгоджуються з інформацією, що міститься у вищевказаних звітах. Узгодженість деталей тверджень, наданих свідками та міжнародними організаціями, є суттєвим аспектом при наданні оцінки доказам.

Варто звернути увагу, що у рішенні суд вказав на доказову цінність, яку мають документальні матеріали, надані українськими органами прокуратури (лист прокурора України від 10 січня 2023 року) щодо поточних розслідувань (або судових процесів) стосовно підозрюваних злочинців (включаючи деяких ідентифікованих осіб, які були членами незаконно створеного правоохоронного органу) через численні факти викрадення, незаконного затримання та жорстокого поводження з особами.

Разом з тим, ЄСПЛ вказав, що він має достатньо доказів, щоб дозволити зробити висновок поза розумним сумнівом про те, що існувало нагромадження ідентичних або аналогічних порушень, які є достатньо численними та взаємопов’язаними, щоб становити систему щодо неналежних умов тримання під вартою українських політичних в’язнів, стосовно яких держава-відповідач не заперечувала. Крім того, з наявних доказів випливає, що такі порушення є результатом, зокрема недоліків в організації та функціонуванні пенітенціарної системи Криму. Масштаби та системність цієї практики додатково підтверджують наявність елемента «офіційної толерантності» адміністративної практики.

Суд визнав, навіть якщо припустити, що арешти, переслідування та засудження відповідних осіб (як показові приклади ширшої адміністративної практики) мали правову основу, застосування положень кримінального права росії з боку кримських судів у справах 26 лютого та стосовно мітингувальників Євромайдану було розширено непередбачуваним чином, всупереч об’єкту та меті статті 7 Конвенції.

За таких обставин суд дійшов висновку, що він має достатньо доказів, які дозволяють зробити висновок поза розумним сумнівом, що існувало накопичення ідентичних або аналогічних порушень матеріальної і процесуальної частин статей 3, 5, 7 Конвенції, які є достатньо численними і взаємопов’язаними, щоб становити системність.

ІІІ. Щодо існування адміністративної практики поширення законодавства росії на територію Криму та з 27 лютого 2014 року суди, які діють на території Криму, не можуть вважатись такими, що встановлені законом (стаття 6 Конвенції).

Уряд-заявник стверджував, що з 24 березня 2014 року суди в Криму не були створені за законом України в порушення розділу III Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (статті 64, 67 і 70). Держава-відповідач не заперечувала щодо формування судової та правоохоронної системи за законами росії, водночас вважала, що вказане не суперечить цим нормам Женевської конвенції та статті 6 Конвенцї і вказувала на перехідний період.

Так, порушення положень національного законодавства щодо створення та компетенції судових органів призводить до недотримання пункту 1 статті 6 (див. «Jorgic проти Німеччини», № 74613/01, ECHR 2007-III).

Суд звернув увагу, що між сторонами спору є спільна позиція, що після «прийняття Криму», як складової частини росії за російським законодавством, судова гілка влади та правоохоронна система в Криму почали інтегруватися в систему держави-відповідача. Показання свідка А. Кушнової, судді Окружного адміністративного суду м. Сімферополя, які росія не оскаржувала, є ще одним елементом, що підтверджує цей факт.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини у звіті за 2017 рік також зазначило, що заміна українських законів на закони росії є порушенням міжнародного гуманітарного права. Держава-відповідач поширила застосування свого законодавства по Криму всупереч Конвенції.

За таких обставин суд вказав, що судову систему, яка функціонує в Криму після «Договору про приєднання», не можна вважати «встановленою законом», як і прийнятті рішення за російським законодавством, у розумінні статті 6 Конвенції.

IV. Щодо існування адміністративної практики стосовно примусового насадження російського громадянства, незаконних обшуків приватної власності, передачі ув’язнених (стаття 8 Конвенції).

– Суд не розглядав питання, як просив уряд-заявник, «чи автоматичне надання громадянства росії само по собі становить порушення Конвенції». Однак він зазначив, що у своєму звіті за 2017 рік Управління Верховного комісара ООН з прав людини вказало, що таке нав’язування можна прирівняти до примусу їх присягнути на вірність державі, яку вони можуть вважати ворожою, що заборонено Женевською конвенцією. Ще одним контекстуальним фактором, який взято до уваги, є твердження уряду-заявника, що визнається міжнародними організаціями та не заперечується державою-відповідачем, щодо атмосфери сильного залякування та твердження, що на всіх жителі Криму чинився величезний тиск, щоб отримати російські паспорти та відмовитися від українського громадянства (Резолюцію ПАРЄ 2133 (2016) про засоби правового захисту від порушень прав людини на українських територіях поза контролем української влади).

Прикладами такого тиску є заборона у відвідуванні в’язнів, які відмовилися від російського громадянства, або їх розміщення в менших камерах чи одиночних камерах (звіт УВКПЛ за 2017 рік).

Суд також врахував, що відповідні звіти міждержавних та неурядових організацій (звіти УВКПЛ за 2017 рік, Human Rights Watch за 2014 рік та Правової ініціативи відкритого суспільства, Української Гельсінської спілки з прав людини) згадували численні перешкоди/обмеження в практичному здійсненні процесу відмови, включаючи «надзвичайно короткий пільговий період», протягом якого застосовувалася опція, обмежену інформацію про процедуру та кількість місць, де особи могли заявити про свій намір відмовитися від отримання громадянства росії.

Беручи до уваги всі обставини, включно з неможливим вибором для тих, кого це стосується, між постійною потребою жити з нав’язуванням російського громадянства та наслідками його отримання, з одного боку, та відмовою з іншого боку, суд вирішив, що має місце порушення статті 8 Конвенції, зокрема через відсутність ефективної системи відмови від російського громадянства.

– Інформація щодо самовільних рейдів та обшуків приватних житлових будинків, яка міститься у звіті УВКПЛ за 2017 рік і звіті Human Rights Watch за 2014 рік, є доказами prima facie на підтримку стверджуваного «повторення дій» за цим пунктом. Крім того, наявні публічні визнання та схвалення вищими органами влади росії, як доказ елемента «офіційної толерантності», таких дій.

Уряд-заявник доповнив вищезазначені доказові матеріали показаннями свідків, які підтверджують існування широкомасштабних рейдів та обшуків у приватних будинках. Ці докази також дають певні вказівки на особу злочинців, які були співробітниками міліції та посадовими особами ФСБ (як повідомили Українська Гельсінська спілка з прав людини, Кримська польова місія з прав людини та Кримська правозахисна група). Подібні інциденти були виявлені (і згодом розслідувані) українськими національними органами влади (Генеральна прокуратура та Уповноважений з прав людини).

У зв’язку з цим, суд взяв до уваги Висновок № 660/2011 Венеціанської комісії, яка висловила думку, що Федеральному закону «Про боротьбу з екстремістською діяльністю Російської Федерації» «не вистачає ясності», «потрібно конкретизувати доступні процедури» та «має можливість [запроваджувати] непропорційні обмеження основних прав і свобод, закріплених у Європейській конвенції з прав людини (зокрема, статті 6, 9, 10 і 11), і порушувати принципи законності, необхідності та пропорційності».

Суд вказав, що наявні достатні докази, які підтверджують належний стандарт доказування того, що були численні та взаємопов’язані обшуки приватних житлових будинків, які «офіційно допускалися» державою–відповідачем на підставі закону «Про боротьбу з екстремістською діяльністю Російської Федерації», що є втручанням у права людини за статтею 8 Конвенції.

– Самою суттю Конвенції є повага до людської гідності. Ув’язнені загалом продовжують користуватися всіма основними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, за винятком права на свободу, де законне тримання під вартою прямо підпадає під дію статті 5 Конвенції. Немає сумніву, що ув’язнений втрачає свої права за Конвенцією через свій статус особи, яка перебуває під вартою після засудження («Hirst v. the United Kingdom», № 74025/01, ЄСПЛ 2005 ‑IX). Будь-яке обмеження конвенційних прав ув’язненого має бути обґрунтованим у кожному окремому випадку. Це обґрунтування може випливати, зокрема, з необхідних і неминучих наслідків ув’язнення або з відповідного зв’язку між обмеженням і обставинами ув’язненого, про якого йдеться («Діксон проти Сполученого Королівства», № 44362/04, ЄСПЛ 2007 ‑V).

У звітах УВКПЛ за 2017 та 2018 роки зазначено, що значну кількість ув’язнених у Криму було передано до росії. Уряд України ідентифікував 255 затриманих українців, яких з березня 2014 року було переведено з Криму до різних установ виконання покарань росії. Українська Гельсінська спілка з прав людини та Регіональний центр з прав людини стверджували, що такі переміщення стосувалися щонайменше 4700 затриманих. Крім того, згідно зі звітом IPHR за 2016 рік, до 2200 українських ув’язнених, які перебувають у кримських в’язницях, були примусово переведені до інших закладів у росії. Важливо, що згідно зі звітом Генерального секретаря ООН за 2020 рік, окупаційна влада продовжувала передавати в’язнів з Криму до росії, де вони постали перед судом або відбували ув’язнення.

Хоча вищезазначені звіти не дозволяють визначити точну кількість ув’язнених, переведених із місць позбавлення волі в Криму до місць позбавлення волі у росії, проте суд був переконаний, що вони розкривають існування практики таких переміщень відповідно до російського законодавства органами виконавчої влади.

Суд взяв до уваги великі відстані, географічне положення відповідних колоній та реалії російської транспортної системи, що робило поїздку з рідного міста ув’язнених до їхніх колоній довгою та виснажливою, особливо для їхніх сімей. Як наслідок, ув’язнених менше відвідували їхні родини («Ходорковський і Лебедєв проти Росії», № 11082/06 і 13772/05, 25 липня 2013).

Таким чином, мала місце адміністративна практика, яка суперечить статті 8 Конвенції, щодо порушення права на повагу до сімейного життя кримських ув’язнених, у зв’язку з їх переведенням з Криму до пенітенціарних установ, розташованих на території росії.

V. Щодо існування адміністративної практики стосовно утисків, переслідування та конфіскації майна релігійних організацій, що не належать до російської православної церкви (стаття 9 Конвенції).

ЄСПЛ часто наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора сповідування різних релігій, віросповідань і переконань та заявляв, що ця роль сприяє громадському порядку, релігійній гармонії та толерантності в демократичному суспільстві («SAS v. France [GC]»).

Суд констатував, що у зв’язку із репресіями росії направленими на релігійні організації, відбулося їх значне скорочення, а саме з 2083 у Криму та 137 у Севастополі («до окупації») до 722 релігійних громад, зареєстрованих у Криму та 96 у Севастополі («станом на 4 вересня 2017») (звіт УВКПЛ за 2017 рік). Повідомлення про залякування та переслідування релігійних громад, зокрема напади на Українську Православну Церкву, Греко-Католицьку Церкву та мусульманську громаду, також були відзначені в Заключних зауваженнях КП ООН 2015 року щодо сьомої періодичної доповіді. Про вищезазначені інциденти також повідомили інші відповідні органи (Державний департамент США), неурядові організації (Human Rights Watch, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Truth Hounds та інші), а також українські державні органи (Генеральна прокуратура, Представництво Президента України в Криму, Уповноважений з прав людини) і свідки (митрополит Климент, священик Ярослав Гонтар, Марія Томак (журналіст) та Анатолій Ковальський (активіст)).

За цих обставин, на підставі наявних доказів, суд визнав, що мали місце досить численні та взаємопов’язані інциденти, які становлять системну практику втручання росії в права, передбачені статтею 9 Конвенції, такі як відмова священикам у доступі до місць богослужіння (mutatis mutandis, «Кіпр проти Туреччини» (по суті)); допит поліцією, обшуки будинків і вилучення книг, записів та інших речей («Boychev and Others v. Bulgaria»,
№ 77185/01, 27 січня 2011 року, та «Dimitrova v. Bulgaria», № 15452/07, 10 лютого 2015); конфіскація релігійного майна («Taganrog LRO and Others v. Russia», № 32401/10, 7 червня 2022; і «Moroz v. Ukraine», № 5187/07, 2 березня 2017).

VІ.  Щодо існування адміністративної практики стосовно припинення діяльності українських медіа (стаття 10 Конвенції).

Свобода вираження поглядів, закріплена у статті 10 Конвенції, становить одну з суттєвих основ демократичного суспільства та одну з основних умов його прогресу («Лінгенс проти Австрії», 8 липня 1986). Свобода преси та інших засобів масової інформації надає громадськості один із найкращих засобів для виявлення і формування думки щодо ідей і поглядів політичних лідерів. Обов’язком преси є поширення інформації та ідей з політичних питань та інших тем, що становлять суспільний інтерес. Завданням преси є не лише поширення такої інформації та ідей, а й те що громадськість має право їх отримувати («Хендісайд проти Сполученого Королівства», 7 грудня 1976). Особливо важливу роль у цьому відношенні відіграють аудіовізуальні ЗМІ, такі як радіо та телебачення («Джерсільд проти Данії» від 23 вересня 1994 року).

Ситуація, за якої потужній економічній чи політичній групі в суспільстві дозволяється отримати панівну позицію над аудіовізуальними засобами масової інформації і таким чином здійснювати тиск на мовників і зрештою обмежити їхню редакційну свободу, підриває фундаментальну роль свободи вираження поглядів у демократичній країні (див. VgT Verein gegen Tierfabriken проти Швейцарії, № 24699/94).

Суд встановив, що інциденти стосовно припинення діяльності українських медіа, зафіксовані кількома міжнародними та неурядовими організаціями (звіт УВКПЛ за 2017 рік, заключні зауваження Комісії ООН з прав людини за 2015 рік та звіт Human Rights Watch за 2014 рік), які надали достатні prima facie докази стверджуваної адміністративної практики.

Роскомнадзор, офіційний орган з регулювання ЗМІ в росії, повідомляв, що на 1 квітня 2015 року – понад рік після того, як Крим було визнано суб’єктом росії згідно з російським законодавством – лише 232 ЗМІ отримали дозвіл на діяльність, порівняно з 3000 ЗМІ, які раніше були зареєстровані за українським законодавством. Міжнародні та громадські організації також повідомили про переслідування та залякування журналістів.

При цьому, держава-відповідач не надала жодних документальних доказів щодо будь-якої з відповідних проведених процедур (для прикладу ліцензування засобів масової інформації та розподілу частот) з посиланням на які росія стверджувала, що ЗМІ не виконали вимог для отримали дозволу на діяльність.

Суд зауважив, що наведена вище інформація узгоджується з додатковими доказовими матеріалами, згідно з якими в Криму було втрачено 161 передавач і двадцять радіоліній; у лютому 2015 року майже у всіх приватних кримських радіокомпаній були захоплені частоти. Уряд-заявник посилався на документальні матеріали, підготовлені національними органами влади, які свідчать, зокрема про захоплення офісу україномовної газети «Кримська світлиця», а також Державної телерадіокомпанії «Крим» і підприємства «Радіотелевізійний передавальний центр в. АР Крим»; конфіскації майна кримськотатарської газети «Авдет»; припинення виходу україномовних видань «Думка», «Кримське слово», «Слово Севастополя» , «Дзвін Севастополя»; хакерські атаки на україномовні кримські інтернет-видання «Медіа-Крим», «Голос Таврії» та «Український Кавказ». У перші дні «окупації» всі редакції Криму отримали неофіційного куратора з ФСБ, який взяв на себе роль і редактора, і цензора.

Докази, надані урядом-заявником, також показують, що протягом 2014-2019 років у Криму переслідували понад 350 журналістів і блогерів.

На думку суду, регулятивний характер стверджуваної практики припинення діяльності українських медіа, її масштаб і загальне застосування підтверджують наявність як елементів «повторення дій», так і «офіційної толерантності» адміністративної практики за цим пунктом.

На цьому тлі суд констатував, що існувала адміністративна практика «придушення» неросійських ЗМІ, включаючи закриття українських і кримськотатарських телевізійних станцій, що було не тільки незаконним, але й у будь-якому випадку, не було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

VІІ.  Щодо існування адміністративної практики заборони публічних зібрань, а також залякування та незаконне затримання організаторів демонстрацій (стаття 11 Конвенції).

Право на свободу зібрань є основним правом у демократичному суспільстві і, як і право на свободу вираження поглядів, є однією з основ такого суспільства («Kudrevičius та інші проти Литви», № 37553/05, ЄСПЛ 2015, та «Навальний проти Росії», № 29580/12 та 4 інших, 15 листопада 2018 р.).

Держави повинні не тільки утримуватися від застосування необґрунтованих непрямих обмежень права на мирні зібрання, але й захищати це право. Втручання в право на свободу зібрань не обов’язково означає пряму заборону, юридичну чи фактичну, але може полягати в різних інших заходах, вжитих владою.

Втручання в право на свободу мирних зібрань становитиме порушення статті 11, якщо воно не передбачено законом або не переслідує одну або декілька законних цілей і не є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення мети або цілі, про які йдеться («Laguna Guzman проти Іспанії», № 41462/17, 6 жовтня 2020 р.).

У цій справі Суд взяв до уваги доказовий матеріал, на який посилається уряд-заявник. Зокрема, у звіті УВКПЛ за 2017 рік зазначалося, що можливість мирного зібрання чи проведення мітингу в Криму значно скоротилася з березня 2014 року. Крім того, публічні заходи, ініційовані групами чи особами, не пов’язаними з владою росії в Криму або які вважають, що Крим залишається невід’ємною частиною України, систематично заборонялися. Також він вказав на «обмежувальні правові заходи», такі як закон, прийнятий Верховною Радою Криму в серпні 2014 року, згідно з яким організатори публічних зібрань повинні бути громадянами росії та офіційно запитувати дозвіл на проведення зібрань. Разом з тим, 23 вересня 2014 року прокурор Криму виступив із заявою про те, що всі дії, спрямовані на невизнання Криму частиною росії, будуть переслідуватися.

У звіті УВКПЛ також йшлося про тривалі заборони на проведення публічних зібрань і відмови на основі процедурних технічних нюансів, які, здавалося не є ні необхідними для виправдання заборони, ні пропорційними або на необґрунтованих твердженнях, що будуть нібито поширюватися «екстремістські» або «сепаратистські» повідомлення. У звіті також зазначається, що учасники спонтанних зібрань зустрічаються із санкціями і регулярно заарештовуються, допитуються годинами та штрафуються.

Вищезазначене узгоджується зі звітами деяких неурядових організацій, таких як Human Rights Watch і Amnesty International, Кримська правозахисна група, Центр громадянських свобод, IPHR, Truth Hounds.

Уряд-заявник доповнив вищенаведене окремими свідченнями безпосередніх фігурантів, які підтвердили, що їх допитували та затримували за участь у публічних демонстраціях. Українські органи влади, такі як Генеральна прокуратура та український омбудсмен, також зафіксували ці інциденти.

Суд вирішив, що наявні доказові матеріали містять послідовну інформацію на підтримку тверджень уряду-заявника про те, що публічні зібрання систематично заборонялися та перешкоджалось їх проведення. Існує достатньо доказів того, що здійснено численні та взаємопов’язані випадки втручання у свободу мирних зібрань і свавільне затримання організаторів демонстрацій, що в будь-якому випадку не було доведено державою-відповідачем, як необхідна дія в демократичному суспільстві. Відповідно, мало місце порушення статті 11 Конвенції.

Крім того, суд дійшов до висновку, що мало місце порушення статей 10 і 11 Конвенції у зв’язку з адміністративною практикою незаконного позбавлення волі, переслідування та засудження українських політичних в’язнів за здійснення ними свободи вираження поглядів, а також мирних зібрань та асоціацій, регулятивний характер стверджуваної практики та її масштаб, інтенсивність, підтверджені відповідними доказами, і вказують на існування як «повторення дій», так і «офіційної толерантності» до цих подій росією.

VІІІ. Щодо існування адміністративної практики стосовно експропріації майна цивільних осіб і приватних підприємств без компенсації (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Суд наголосив на узгодженості інформації в різних звітах міжнародних організацій та неурядових організацій про «націоналізацію» приватних підприємств і великомасштабну експропріацію (націоналізацію) державного та приватного майна без компенсації або врахування міжнародного гуманітарного права, що захищає майно від конфіскації або знищення.

Станом на 12 вересня 2017 року додаток із переліком націоналізованого майна, що склала окупаційна влада Криму, містить 4618 «націоналізованих» державних і приватних об’єктів нерухомого майна. Усі звіти міжнародних організацій послідовно вказували на те, що приватна власність була націоналізована без будь-якої компенсації (зокрема зафіксовано у звітах УВКПЛ за 2017, Генерального секретаря 2020).

Вищезазначене додатково підтверджуються низкою арбітражних рішень, винесених відповідно до Угоди між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про заохочення та взаємний захист інвестицій від 27 листопада 1998 р. (зокрема «ТОВ «Еверест Естейт» та інші проти Російської Федерації» (справа PCA № 2015-36, 2 травня 2018) та «Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (АТ «Ощадбанк») проти Російської Федерації» (справа PCA № 2016-14, 26 листопада 2018).

Також судом було враховано, що у березні 2014 року та травні 2015 року українська прокуратура порушила кримінальні справи проти членів незаконно створених органів у Криму, підозрюваних у знищенні та привласненні майна у великих розмірах та не обґрунтованому військовою необхідністю.

На цьому тлі суд визнав, що адміністративна практика експропріації без компенсації власності цивільних осіб і приватних підприємств протягом періоду, який розглядається, порушувала статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Крім того держава-відповідач визнала, що державні активи України були передані у власність Республіці Крим та місту Севастополь. Водночас, ЄСПЛ відхилив скаргу в частині щодо державного майна, оскільки не має юрисдикції в таких спорах.

Для прикладу, в січні 2021 року ЄСПЛ розглядав іншу міждержавну справу «Словенії проти Хорватії» зі схожим питанням щодо державної власності. Тоді ЄСПЛ теж відхилив позов, бо Конвенція захищає права людей, а не права держави.

ІХ. Щодо існування адміністративної практики стосовно заборони української мови в школах і переслідування україномовних дітей у школі (стаття 2 Першого протоколу до Конвенції).

У контексті вказаного порушення права на освіту, суд звернув увагу на рішення Міжнародного суду ООН від 31 січня 2024 року у справі «Застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (Україна проти росії)», в якому було визнано, що що росія недотрималась антидискримінаційного договору, не підтримавши освіту українською мовою в Криму після анексії півострова у 2014 році, чим порушила права українців у сфері освіти в окупованому Криму.

Ці висновки підтверджуються численними звітами міжнародних і національних правозахисних організацій, у яких зафіксовано значне зменшення кількості навчальних закладів, що навчаються українською мовою, та кількості студентів, які здобувають освіту українською (зокрема у звітах УВКПЛ за 2017, Кримської правозахисної групи та IPHR за 2016). Також дане зазначається українською національною владою, яка ініціювала розслідування щодо припинення навчання в одній із українськомовних шкіл-інтернатів (лист Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та лист Генеральної прокуратури України).

Зі свого боку, держава-відповідач надала певну статистику, яка також підтвердила наведене зниження кількості учнів, які навчаються українською мовою протягом навчального року 2014/15.

З огляду на вищезазначене суд визнав, що існує адміністративна практика щодо виявлених порушень та їх повторюваності, що становить заперечення суті права на освіту та порушення статті 2 Першого протоколу.

Х. Щодо існування адміністративної практики стосовно обмеження свободи пересування між Кримом і материковою частиною України в результаті фактичного перетворення росією адміністративного розмежування на кордон (стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Захід, що обмежує право на свободу пересування, повинен відповідати закону, переслідувати одну з законних цілей, зазначених у третьому абзаці статті 2 Протоколу № 4, і забезпечувати справедливий баланс між суспільні інтереси та права особи («Бауманн проти Франції», № 33592/96, ЄСПЛ 2001-V; «Де Томмазо проти Італії», № 43395/09, 23 лютого 2017; і «Стамоз проти Болгарії», № 29713/05, ЄСПЛ 2012).

Суд зазначив, що звинувачення, висунуті за цим пунктом, не були заперечені державою-відповідачем і підтверджені наявними доказовими матеріалами (зокрема звіт УВКПЛ за 2017). Відповідно, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції через адміністративну практику обмеження свободи пересування між Кримом і материковою Україною в результаті фактичної трансформації (державою-відповідачем) лінія адміністративного кордону в державний кордон (між росією та Україною).

ХІ. Щодо існування адміністративної практики стосовно переслідування кримських татар відповідно до статті 14 у поєднанні зі статтями 8, 9, 10 та 11 Конвенції та зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

Поняття дискримінації загалом включає випадки, коли до особи чи групи поводяться, без належного обґрунтування, менш сприятливо, ніж до іншої, навіть якщо більш сприятлива поведінка не передбачений Конвенцією («Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom» 1985, «Vallianatos and Others v. Greece», № 29381/09 і 32684/09, ЄСПЛ 2013).

Щодо тягаря доведення у зв’язку зі статтею 14 Конвенції, якщо заявник продемонстрував різницю у поводженні, держава-відповідач має довести, що ця різниця була виправданою («Khamtokhu and Aksenchik»).

Відповідні звіти міжнародних і національних правозахисних організацій містили узгоджену інформацію про те, що кримські татари були об’єктом нападу, особливо ті, хто мав зв’язки з Меджлісом. У зв’язку з цим міжнародні та неурядові організації посилалися на інтрузивні обшуки приватної власності, мечетей та ісламських шкіл, які «непропорційно» вплинули на кримськотатарську громаду. У відповідних звітах зроблено висновок, що переслідування (з боку прокуратури Криму та ФСБ) і закриття ЗМІ непропорційно вплинули на кримських татар щодо їхнього права на інформацію і збереження своєї культури та ідентичності (зафіксовано у звіті УВКПЛ за 2017 рік, пункті 23 заключних зауважень Комітету з прав людини ООН, параграфі 225-44 спільного звіту БДІПЛ та ВКНМ за 2015 рік і звіті Human Rights Watch).

Додаткове значення для ЄСПЛ мали документальні матеріали, подані урядом-заявником. Зокрема, прокуратура України відзначила численні факти (за якими відкриті кримінальне провадження) наведених вище порушень прав кримських татар.

З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку, що існувала адміністративна практика, спрямована проти кримських татар, яка порушувала статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 8, 9, 10, 11 Конвенції та статтею 2 Протоколу №. 4.

ХІІ. Щодо існування адміністративної практики стосовно залякування українців і придушення будь-якої політичної опозиції політиці росії в порушення статті 18 у поєднанні зі статтями 5, 6, 7, 8, 10 та 11 Конвенції.

Законні цілі та підстави, викладені в положеннях про обмеження в Конвенції, є вичерпними, водночас вони також мають широке визначення та тлумачаться з певною гнучкістю. Справжня увага має бути зосереджена на випливаючому та тісно пов’язаному питанні: чи є обмеження необхідним чи виправданим, тобто чи ґрунтується на відповідних та достатніх причинах і пропорційно досягненню цілей або підстав, для яких воно дозволене. Ці цілі та підстави є критеріями, за якими вимірюється необхідність або виправданість («Навальний проти Росії»)

Після «прийняття Криму», згідно з російським законодавством, як складової частини росії, у міжнародних звітах зазначалось, що ситуація в Криму була відзначена продовженням реалізації політики, спрямованої на інтеграцію півострова в правову та політичну систему росії. Також наголошувалося, що 23 вересня 2014 генпрокуратура Криму опублікувала заяву, в якій зазначалося, що всі дії, спрямовані на невизнання Криму частиною росії, будуть переслідуватися (звіт УВКПЛ про ситуація з правами людини в Україні від 15 листопада 2014).

Влада росії продовжувала заходи проти українських організацій, які вважалися небезпечними для російських інтересів. Рішенням Верховного Суду РФ від 17 листопада 2014 року екстремістськими визнано та заборонено такі організації: «Правий сектор», УНА-УНСО, УПА, «ВОО Степана Бандери», Тризуб» і «Братство».

Крім того, після прийняття 30 січня 2015 року «Комплексного плану протидії ідеології тероризму в Республіці Крим на 2015 – 2018 роки», в рамках протидії ідеології тероризму, прокуратура Криму почали закликати місцевих жителів звертатися до органів прокуратури щоразу, коли вони виявляють інтернет-ресурси, що містять матеріали екстремістського змісту, і запровадили спеціальні цифрові інструменти, спрямовані на сприяння цій ініціативі. Вищезазначений план передбачав необхідність реагування на ідеї, концепції, переконання, догми, цілі, гасла, що обґрунтовують необхідність терористичної діяльності, а також інші деструктивні ідеї, що призвели або можуть призвести до такої ідеології. Проте, не було встановлено чітких критеріїв, за якими ідею чи гасло можна було б визначити як терористичні чи деструктивні (звіт Кримської польової місії з прав людини за 2015).

Цей курс дій, як описано вище, свідчить про активні та постійні зусилля росії не лише протидіяти всім, хто виступає проти її інтересів і політики, але й заохочувати населення в цілому виявляти таких осіб та повідомляти про них.

Суд взяв до уваги аргумент уряду-заявника про те, що російське законодавство було змінено з метою використання його як інструменту протидії будь-якій проукраїнській позиції в Криму.

Крім того, суд нагадав про авторитетну міжнародну доповідь щодо ситуації з правами людини в Криму, яка описує широко поширену атмосферу залякування, переслідування та тиску на тих, хто висловлює незгоду та критикує російську владу (звіт БДІПЛ-ВКНМ за 2015, звіт УВКПЛ за 2017).

Всі вищезазначені фактори є достатніми, щоб зробити висновок, що судове переслідування та засудження осіб, на яких посилається держава-відповідач, були спричинені прихованою політичною метою, яка в кінцевому підсумку мала цілю покарати та змусити замовкнути будь-яку політичну опозицію.

Як зазначає Уповноважена у справах Європейського суду з прав людини Маргарита Сокоренко, «у своєму рішенні щодо суті 25 червня 2024 року ЄСПЛ підкреслив, що з того моменту ситуація на території АР Крим не змінилася. Вона підкреслила, що один з ключових моментів у всьому рішенні ЄСПЛ – це визнання, що рф діяла у порушення правил міжнародного гуманітарного права та, відповідно, Конвенції, необґрунтовано встановивши своє законодавство на тимчасово окупованій території АР Крим та м. Севастополь.

«Це означає, що всі так звані «постанови», «закони», інші «акти», які були видані рф та її окупаційними органами рф та дії що вчинялися на їхній підставі не будуть визнані ЄСПЛ легітимними. Вся «судова система» на тимчасово окупованій території АР Крим та м. Севастополь та «рішення», прийняті такими «судами», не є законними для цілей розгляду справ ЄСПЛ», – пояснила Уповноважена.

Підсумовуючи можна сказати, що у міждержавній справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» за двома скаргами суд однозначно встановив, що росія очевидно системно порушувала численні положення міжнародного гуманітарного права та Конвенції на території АР Крим та м. Севастополь, що є важливим аспектом як зараз, так і в майбутньому для формування міжнародної політики та у судових процесах, зокрема допоможе у розгляді індивідуальних скарг проти росії.

Аналіз ключових висновків викладених у рішенні ЄСПЛ від 25 червня 2024 року, їх важливість та значення у майбутніх судових процесах детальніше буде розглянуто у наступній статті.

Далі буде… ЧИТАТИ за посиланням

Еней ТЕСЛЯ, юридичний оглядач для ІА "Голос Криму"

___________________________________

Використані джерела:

Рішення від 14.01.2021 Європейського суду з прав людини у справі «Україна проти Росії» (скарги № 20958/14 і № 38334/18);

Рішення від 25.06.2024 Європейського суду з прав людини у справі «Україна проти Росії» (скарги № 20958/14 і № 38334/18);

Доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні;

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;

Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни;

Угода між Урядом України та Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини про розміщення короткотермінової моніторингової місії ООН з прав людини в Україні;

Маргарита Сокоренко: ЄСПЛ визнав численні порушення прав людини з початку окупації Криму.