Перезавантаження національно-культурної ідентичності: виклики для кримчан, проблеми для держави та суспільства

Під час підготовки весняно-літнього наступу ЗСУ, який, як передбачається, у разі успішного розвитку спричинить активні заходи щодо деокупації Криму, все частіше в широких верствах української громадськості звучить питання: «А що робити потім, коли ми відновимо в Криму державну владу України?». Навіть тільки, так би мовити, в первинній фазі це питання має чимало часом взаємовиключних відповідей або радше спроб відповідей.

Річ у тому, що наше суспільство ще не вирішувало цього комплексу проблем: деокупаційні протоколи для територій, які провели під окупацією тривалий час. Якесь уявлення про постокупаційні проблеми може дати досвід Херсона та звільнених територій Херсонської області, але окупація там тривала 8 місяців, а в Криму – 9 років. Не можна порівнювати і масштаби, і характер окупації, – якщо у Херсоні ми мали справу скоріше з прифронтовою територією, то в Криму протікають досі процеси тривалої, багаторівневої та різноспрямованої окупації під виглядом «входження до складу» РФ. Не виключено, що Крим чи його деякі райони переживуть період і «активної війни», коли його звільнення протікатиме з боями на його території. Подібний сценарій, звичайно ж, ускладнить подальший перехід до мирного розвитку.

Серед інших негативних сценаріїв згадують і навмисне масштабне руйнування об’єктів інфраструктури (ТЕЦ, електромереж, дамб водосховищ та ін.), а також військових об’єктів, що може бути здійснено російськими військами. Про це говорить Олексій Клименко в одному з останніх інтерв’ю, загалом такий розвиток подій припускають багато спостерігачів. Так, Сергій Данилов вважає, що масштабних руйнувань на об’єктах інфраструктури Херсона вдалося уникнути через нескоординованість сил, що відходили, – але тільки через це. Найбільшу тривогу викликає можливість завдання масштабного екологічного лиха, згадаємо хоча б хімічний комплекс в Армянську, мінімальне отруєння навколишнього середовища біля якого зараз є можливим лише завдяки суворому дотриманню застосовуваних там технологій.

І тому слід уважніше прислухатися до тих чиновників та експертів, які говорять не лише про військове, а й військово-дипломатичне вирішення кримського питання. Акцент слід робити на тому, що дипломатичні позиції мають бути сильними та, по суті, ультимативними. Тобто торг має відбуватися про обсяг втрат і збитків російської сторони, які можуть бути скорочені у разі відмови Москви від безглуздих руйнувань у Криму.

Важливо й те, що без деокупації Криму сталий розвиток прилеглих до нього територій буде складним, а в деяких аспектах і неможливим. Так, Сергій Данилов зазначає, що наявність у Криму російських військ створить напруженість у Херсонській області. У найпростішому варіанті це буде як критично низька привабливість півдня Херсонської області для будь-яких вагомих інвестицій – ризик втратити вкладення перевищує всі можливі переваги. Це правило можна поширити на весь причорноморський регіон, зрештою навіть робота Одеського порту завжди буде під загрозою, поки він перебуватиме у сфері можливих атак Чорноморського флоту Росії.

Повернення та подальша реінтеграція регіонів, які тривалий час перебували під окупацією, буде серйозним викликом як для Української держави, так і для українського суспільства. Йдеться, звичайно, про ОРДЛО та Крим. У першому разі ми матимемо багатомільйонний промисловий регіон, економічний потенціал якого буде на момент звільнення надзвичайно підірваний (зараз важко навіть уявити приблизні цифри втрат), і з населенням, масово і глибоко залученим у війну на боці ворога. У разі з Кримом ситуація бачиться більш оптимістично, але, з іншого боку, і складніше та багатошарово – причому складність зумовлена ​​своєрідною культурно-політичною ситуацією, великою кримськотатарською громадою та російсько-культурним населенням.

Ми не торкаємося тут проблем, пов’язаних з колабораціонізмом, правозастосуванням на звільнених територіях, але звернемо увагу на близько пов’язану з цим тему, яку можна включити і в широке поле «постокупаційної культури». Йдеться про «запит на справедливість» – вельми важливе явище, що проявляється вже й зараз у Херсоні та Херсонській області. Люди, які постраждали від окупаційної влади, вимагають покарання для тих своїх сусідів і земляків, які брали участь в окупації, – і нерідко відчувають розчарування, коли юридичних наслідків не настає для тих, хто в їхніх очах був «зрадником». Досвід показує, що а) впевненість у зраді того чи іншого односельця не завжди збігається з таким самим формулюванням у законодавстві і б) конфлікти в громаді, що має досвід окупації і має групу, в очах громади названу «зрадниками», надзвичайно стійкі, вони у прямому розумінні передаються з поколіннями.

Яким буде «запит на справедливість» у Криму? Що домінуватиме: вимога численних покарань для знов-таки численних «співучасників окупації» або ж доводи на користь пом’якшення покарань, пораження у правах та ін., і, що важливо, які з цих вимог та аргументів будуть почуті українським суспільством та державою? Багато з цих питань потрібно вирішувати хоча б частково вже зараз: так одним із джерел страхів і, отже, небажання виходити з-під влади Росії є неясність того, як поведеться українська влада стосовно «колаборантів»? Кого саме вона так розумітиме? А чи зможе вона утримати пересічних солдатів від насильства? Можна бути впевненим, що всі ці страхи будуть підігріватися у міру наближення українських військ, але це вже використовувалося в 2014-му, коли ширилася впевненість, що незабаром до Криму прибудуть «поїзди націоналістів з Майдану».

То ж які основні комплекси проблем, викликів і цілеспрямованих зусиль, з якими доведеться працювати державі та суспільству в Криму? Розглянемо кілька основних:

Державне управління – кадрова політика

Що буде каркасом цього оновленого кримського суспільства? Звісно, ​​держапарат. Але з кого його буде складено?

Поставимо собі найпростіше запитання: з кого складатиметься кримська поліція, прокуратура, суди, кримські управління СБУ, НАБУ, ДБР, пенітенціарної служби? Тут не можна буде обійтися відрядженими співробітниками, як, наприклад, у частинах НГУ. Усі ці люди мають жити за місцем роботи. Де їх узяти, після того, як усі силовики Криму, що діють зараз, від постового до генералів чи втечуть, чи ховатимуться?

Після того, як період управління військово-цивільної адміністрації закінчиться, всі ці структури потрібно буде повністю укомплектувати, запустити як робочий механізм, причому в таких умовах, які будуть набагато відповідальнішими і складнішими, ніж умови, наприклад, в Одеській або Рівненській областях. Чи є зараз хоча б загальні цифри та штатні розписи на всі ці сили? Ну і, звісно, де їх рекрутувати? Очікується (як це було останніми роками), що чимало ветеранів підуть у силові структури, але, по-перше, їх буде не так вже й багато, по-друге, вони навряд чи матимуть досвід, достатній хоча б для середньої ланки в цих структурах.

Проблема кадрів стає масштабнішою, коли ми замислюємося про держапарат у Криму загалом. Від сільради до кабінету міністрів (чи як він називатиметься?) усі чинні чиновники мають бути звільнені без права обіймання посад у держструктурах. Як заповнити ці десятки тисяч місць співробітниками з досвідом роботи в держслужбі та відповідною освітою?

Нещодавно заступник міністра Міністерства з реінтеграції тимчасово окупованих територій Анатолій Стельмах заявив, що відновлення органів державної влади є одним із перших питань після звільнення Криму. Причому формуватиметься держапарат, насамперед, з представників корінних народів (тобто маються на увазі кримські татари), ветеранів та «патріотично налаштованих професіоналів». Це відповідь? Надто вже невизначена. Чи є вже документи, які саме так розставляють акценти при прийомі на роботу в Криму? А як визначатимуть «представника корінного народу», який документ він має додати до анкети? Чи це приватна думка заступника міністра?

Школи та освіта

На цей момент через школи та університети Криму пройшли тисячі молодих людей, вони отримали дипломи. І одним із перших питань стане: чи визнає Україна ці дипломи?

Якщо щодо гуманітарних дисциплін вишів (а також вишів, які готують поліцейських), ймовірно, сумнівів немає, то що можна сказати про технічні спеціальності або, скажімо, лікарів (у Сімферополі працював і продовжує працювати один із провідних вишів, який готував медиків). Якщо освіта «економіка» або «політологія», отримана у кримському університеті, «обнуляється», то чи варто «обнуляти» стоматолога чи інженера-будівельника? Питання не безглузде хоча б тому, що Крим (та й Україна загалом, особливо постраждалі від війни області) матиме, ймовірно, дефіцит кваліфікованих і стоматологів, і інженерів.

А школи? Якою буде цінність атестата про середню освіту, з урахуванням того, що його зміст багато в чому критично розходиться зі змістом українських шкіл, насамперед, стерильність цих випускників щодо володіння українською мовою? І вже зараз маємо 8 випусків таких школярів. Що може запропонувати Україна? Можливо, особливий протокол складання ЗНО? А в чому він має відрізнятись?

Крім того, хто будуть ці «кримські вчителі та викладачі»? За чинним законодавством вони мають бути щонайменше позбавлені права на продовження своєї роботи в освіті. Але це тисячі вчителів, насамперед шкільного рівня, а багато хто з них викладав математику та фізику, ухилявся від «виховної роботи». Ким їх замінити, з огляду на те, що нове покоління кримських вчителів має на руках дипломи російських вишів?

Проблема освіти стане, можливо, однією з ключових у гуманітарній політиці – не лише через серйозні проблеми з її вирішенням, а й тому, що цим новим кримським вчителям доведеться працювати в середовищі, багато в чому ворожому. Уявімо цілком російськомовну сім’ю, яка сприймає українську мову нехай і нейтрально, але як мову «іншу». І їхня дитина, теж російськомовна та ще й без мінімального досвіду навіть чути українську, буде в школі опановувати українську мову як робочу. Скільки років знадобиться, щоб ця ситуація стала приблизно такою, як у багато в чому українськомовному в побуті Запоріжжі? І це питання безпосередньо зачіпає майже всі родини кримчан, – якщо не їхні діти, то онуки чи племінники навчатимуться в українській школі.

Засоби масової інформації

Зараз у Криму працюють кілька телекомпаній з передавальними потужностями та виробничими приміщеннями, а також чимало радіо та газет. Вони виконують пропагандистську функцію і мають бути закриті.

Але що робити з інформуванням кримчан – про події в їхньому місті чи селищі? І як бути з правом на отримання достовірної інформації?

Можна припустити, що скоро ця потреба буде заповнена, хоч і не без труднощів, тому що той чималий обсяг контенту, що виробляють зараз кримські мас-медіа, виробляється тими журналістами, які будуть піддані щонайменше звільненню і забороні на професію. Але згідно із законодавством увесь інформаційний продукт має у Криму бути україномовним. І він, таким чином, буде недоступний значній кількості споживачів.

Питання не пусте у зв’язку з тим, що вільний доступ до інформації, зокрема і про хід деокупації, – одна з відчутних переваг, яку має Україна порівняно з РФ. Ми відмовимося від цієї переваги?

Крім того, потреба в російськомовних новинах та їхньому трактуванні не зникне, але буде заповнюватися, можливо, і з ворожими цілями. Якщо через півроку деокупації ми матимемо єдиний російськомовний канал про новини Криму, але який виробляється в Ростові, то програми від державних каналів матимуть чималу і багато в чому деструктивну альтернативу.

Об’єкти культурної спадщини та політика у сфері культури

Крим має дуже значний музейний фонд, крім того, у розпорядженні держструктур там є чимало майна – різного роду концертні та виставкові будівлі тощо. Є й навчальні заклади «культурної спрямованості» – музичні, художні училища та інше. Але, крім суто адміністративних функцій, ці інститути матимуть і важливу роль у формуванні української ідентичності в Криму, а ще – репрезентації цієї «української ідентичності кримчан».

Коли, відвідуючи якийсь кримський музей, ми будемо чути не про «потужність російської держави», а про ціну колонізаційної політики в Криму, коли книги про історію Криму оперуватимуть сучасними концепціями та інтерпретаціями, тоді підстави для сталого розвитку адекватної кримської культурної політики будуть можливими. «Крим як частина Європи» і «Крим як частина Росії» – боротьба цих концепцій, ба більше, цих світоглядів, має фундаментальний та широкий контекст – і сліди як європейського, так і російського впливу на Крим мають бути коректно сформульовані. З точки зору сучасного українця, який сприймає себе європейцем.

Політика у сфері релігій

Нині у кримському полі функціонування релігійних організацій склалася ситуація, яка вимагатиме корінної перебудови. Насамперед, потрібно відновити права тих громад, які Москвою попросту заборонені і переслідуються в карному порядку, – йдеться про членів ісламської мережі «Хізб ут-Тахрір» і християнської «Свідки Єгови». Зрозуміло, що найбільшої уваги потребує все ж таки Православна Церква України в Криму, яка фактично залишається єдиним символом та форпостом української державності на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополь.

У ширшому контексті ми бачимо всеосяжну підтримку окупаційним режимом Російської православної церкви Московського патріархату і структур муфтія Еміралі Аблаєва – за рахунок прав інших громад і організацій. Яким чином буде встановлено нормальне, справедливе релігійне життя в Криму, з урахуванням того, що з боку СБУ проти Аблаєва вже висунуто обвинувачення в колабораціонізмі, і структури УПЦ і на материковій частині постійно обвинувачуються як організація, що працює на користь ворога, на користь Москви? Мабуть, нормалізація релігійного життя в Криму – одне з найскладніших питань, з яким нам доводиться стикатися, коли ми думаємо про планування державного управління під час деокупації.

Можна припустити, що наймасовіша, але й найкорумпованіша церква Криму – три єпархії УПЦ, що перейшли в підпорядкування Російської православної церкви – пройде шлях (у прискореному варіанті) церковної структури УПЦ (МП). Тобто її парафії перейдуть у структури ПЦУ, можливо, в інші деномінації, значна частина священиків залишить Україну.

Етнополітика. Корінні народи України

Етнополітичні питання у Криму є дуже непростими протягом усього часу входження півострова до складу України. Проблема складається з низки взаємопов’язаних комплексів: розвиток кримськотатарської нації та суттєве – до 60% – переважання людей із самоідентифікацією «росіяни». Окрім того, – збереження корінних народів – караїмів і кримчаків.

Наразі висловлюються думки, що лише функціонування у Криму в тій чи іншій формі кримськотатарської автономії дасть гарантії для гармонійного розвитку кримських татар. У такому разі з низки причин кримські татари можуть претендувати на другий державотворчий етнос України і, таким чином, їх не слід поєднувати з «корінними народами» або тим більше з національними меншинами. Ймовірно, 15 або 10 років тому перетворення Кримської автономії з територіальної на національну змогло б у комплексі з іншими державними заходами гармонізувати відносини в Криму, вивести кримських татар зі становища дискримінованої громади та уникнути окупації. Такі думки висловлюють як представники корінного народу, так й інші експерти та політологи. Хоча реалії повномасштабної війни з огляду вторгнення на Донбас, Київ та інші регіони України цю аргументацію спростовують.

Створення Кримськотатарської національно-територіальної автономії в найближчому майбутньому може бути пов’язано з цілою низкою ускладнень та обґрунтованих заперечень. Насамперед, після завершення цієї війни в українців переважатиме стійке неприйняття різного роду «автономій», особливо на території Криму. Оцінка настроїв у найближчих до Криму областях говорить про те, що «автономність», взагалі особливість державного устрою в Криму, нехай і без вагомих доказів, сприймається як загроза, як можливість зародження там нового вогнища нестабільності, як це відбувалося у 2014-му.

Альтернативно висловлюються ґрунтовні думки, що розвиток кримськотатарської мови та культури, забезпечення прав корінного народу можливий і без надання Криму статусу національної автономії. Прийняття Закону України «Про корінні народи України» є достатньо для того, щоб забезпечувати права всіх трьох корінних народів. Вже передбачена цим законом державна реєстрація та фінансування представницьких органів корінних народів України – це дієва реалізація права на самовизначення. Саме кримськотатарський народ добивався визнання їх представницьких органів Курултаю та Меджлісу, – і це право держава Україна вже визнала і надала можливість реалізувати. Фактично це ухвалене рішення державної ваги стимулюватиме розвиток кримських татар на загальнонаціональному рівні, з`являється можливість передачі значних повноважень представницьким органам, зокрема у сфері освіти та культури, на рівень громад. Хай там що, а розвиток кримських татар і збереження їхньої ідентичності вже є одним із пріоритетних напрямів державної політики України. Є інша проблема, – це те, що поза увагою залишаються до сих пір інші корінні народи – караїми і кримчаки, які фактично потребують більш значної уваги щодо збереження їхньої етносу.

Водночас наївно очікувати, що російськокультурна більшість Криму навіть за свого бажання (що теж можна тільки припускати) легко стане українокультурною. Які форми російської культури будуть можливі в Криму? Що робити з численними пам’ятками історії, безпосередньо пов’язаними з російською культурою? Закривати їх? Але чим тоді такий підхід відрізнятиметься від наявного російського?  Питання, що потребують виважених рішень.

Українська ідентичність. Громада українців Криму

Власне кажучи, формування української ідентичності в Криму і мала б мати на меті українська влада в питанні реінтеграції Криму. Це не в останню чергу важливо і через необхідність сталого розвитку Криму, і для забезпечення безпеки на півострові. Нестабільний, малокерований або керований ззовні стан кримського суспільства вже став причиною або однією з основних причин конфлікту, що все ще не припиняється. Як створити своєрідну кримську українську ідентичність, що містить і кримськотатарську ідентичність також? А саме це є важливим й потрібним питанням, що має бути в порядку денному в політиці реінтеграції звільненого Криму.

Ті кримчани, які й зараз зберігають свою українську ідентичність усупереч окупаційному терору, звісно, ​​матимуть усі можливості для її розвитку та зміцнення. Ба більше, саме з них і формуватиметься як державний апарат у Криму, так і культурна політика майбутнього. Окремою темою, зокрема й державної політики, буде подолання стереотипного ставлення до всіх кримчан, як до майже сепаратистів, майже зрадників, а з цим ми зіткнемося.

Вагомо зазначити, що вирішення проблеми формування української державної ідентичності в Криму дуже важлива для України ще й тому, що безпосередньо пов’язана з тією ж повоєнною, травмованою українською громадою. Підозри в нелояльності, «зрадливій природі» кримчан дестабілізуватимуть і болісно дратуватимуть українців. Кримчани, особливо з числа внутрішньо переміщених осіб, які доклали чимало зусиль у боротьбі за Український Крим, мають бути впевнені, що їхні зусилля у звільненні Криму не виявилися безглуздими, що у вільному розвитку саме європейські, українські цінності. Створити таку ситуацію з послідовним вирішенням проблем української громади в Криму – пріоритетне завдання держави, що гарантуватиме в майбутньому безпеку та збереження територіальної цілісності України.

_______________________________________________________

Ян СІНІЦИН,

кримський експерт, аналітик інформаційної агенції  “Голос Криму” на замовлення редакції газети “Кримська світлиця”