Знищення української національної ідентичності в окупованому Криму: наслідки

Росія, розпочавши агресивну війну проти України з окупації Криму, не просто грубо порушила свої міжнародні зобов’язання, а брутально руйнує міжнародний правопорядок. Вперше у післявоєнній історії Європи одна держава намагається анексувати частину території іншої держави. Ця війна носить геноцидний та екзистенційний характер, оскільки Росія прагне знищити не лише Українську державу, а й саму ідентичність українців як суверенної нації. Мешканці Кримського півострова це відчули першими.

Крим опинився на вістрі окупаційної політики і вже понад 10 років зазнає інтенсивної колонізації та інших деструктивних процесів. Держава-окупант прагне знищити українську громадянську та етнічну самосвідомість. Ця політика спрямована проти громадян України в цілому, як частини української політичної нації.  Представники української громади Криму опинилися у особливо драматичному становищі, оскільки окупаційна адміністрація прагне викорінити їхню і громадянську, і етнічну ідентичність. Етнічні українці становлять, за оцінками експертів та довоєнних переписів, другу за чисельністю етнічну спільноту в Криму, яка робила і робить значний внесок у всі сфери життя кримського суспільства. Орієнтовно до 600 тисяч кримчан є етнічними українцями (за переписом 2001 р. вони складали майже чверть населення півострова) Цілеспрямовані дії держави-окупанта перетворили її на одну з двох найбільш дискрімнованих етнічних спільнот (поруч з корінним кримськотатарським народом).

За десять років війни та окупації ми чітко бачимо системну дискримінаційну політику та її спрямованість на поступову асиміляцію етнічних українців Криму. Ось основні її складові:

1. Знищення політичних і громадських організацій українців Криму, які існували до 2014 р. та тих, які були утворені поза контролем окупаційної адміністрації. Організація «Український народний дім», яка виникла навесні 2014 р., припинила активність після викрадення її лідерів, які досі не знайдені. Суто культурницька організація «Український культурний центр», створена у Сімферополі після окупації, вимушено припинила свою діяльність в результаті судових та позусдових переслідувань її активістів
2. Репресії проти українських активістів та лідерів української громади Криму – арешти, катування, зникнення людей, примусове витіснення за межі Криму.
3. Незаконна масова колонізація/зміна етнодемографічного складу населення – масове незаконне переселення громадян РФ до Криму та витіснення українського населення.
4. Інформаційно-психологічний пресинг – системна масована дегуманізація українців у російській пропаганді, маркування їх як «нацистів», «фашистів», «сатаністів»; заперечення права українського народу на існування через нав’язування теорії «триєдиного русского народа», поширення путінської тези «росіяни та українці – один народ».
5. Знищення україномовної та української загалом освіти – закриття українських шкіл, знищення можливостей для вивчення української мови. 

   
   

   

   
   

6. Витіснення української культури та топоніміки – заборона українських публічних заходів, знищення українських культурних осередків та пам’ятних місць (натомість незаконне масове створення російсько-імперських), зміна топоніміки.
7. Заборона української символіки – переслідування за використання українських прапорів, виконання національного гімну тощо.
8. Порушення права на свободу совісті та релігії – переслідування Української Православної Церкви (ПЦУ) та греко-католицьких громад, які об’єднують насамперед представників української громади.
9. Контроль над інформаційним простором – закриття україномовних і загалом незалежних українських ЗМІ, блокування українських інформаційних ресурсів, незаконне використання радіочастатного ресурсу російськими мас-медіа, які використовуються як інструменти антиукраїнської пропаганди.
10. Переписування історії – виключення з навчальних програм історії України та впровадження російської імперської ідеології, мілітаризація освіти.
11. Лінгвоцид/дискримінація української мови – заборона використання української мови в офіційних установах, судах, навчальних закладах, на дорожних вказівниках (попри формально задекларований статус однієї з трьох «державних» мов у «рєспубліці Крим»).
12. Примусове нав’язування російського громадянства – без російського паспорта у окупованому Криму практично неможливо отримати медицинські, освітні та низку інших послуг, вільно розпоряджатися майном.
13. Економічний тиск – позбавлення роботи та бізнесу громадян, які відмовляються від російського громадянства, тиск на підприємців, які підтримують українські організації або заходи (наприклад, громади УПЦ КП/ПЦУ).
14. Створення під контролем російських спецслужб і використання пседоукраїнських організацій в Криму для виправдання збройної агресії Росії, порушення суверенітету та територіальної цілісності України.
15. Насильницька передача дітей із однієї національної групи до іншої – з 2014 р. українських дітей-сиріт незаконно передають у російські родини, де дітям нав’язується російська ідентичність і часто антиукраїнські переконання. Така політика має ознаки порушення Конвенції про попередження геноциду та покарання за нього.

З початком широкомасштабної фази роійсько-української війни у лютому 2022 р. інтенсивність дискримінаційної політики Росії щодо українців Криму зросла, вона набула деяких нових форм (запровадження нових квазізаконних дискримінаційних норм щодо так званої «дискредитації ЗС Росії» та використання української символіки, переслідування за виконання українських пісень тощо).

На деяких із складових дискримінаційної та асиміляційної політики окупантів щодо етнічних українців Криму зупинимося детальніше.

Переслідування українських активістів та лідерів української громади Криму

З перших днів окупації Криму Росія почала системне переслідування українських активістів, використовуючи викрадення, катування, сфабриковані кримінальні справи та незаконні ув’язнення.

Одними з перших жертв стали українські активісти Андрій Щекун та Анатолій Ковальський, яких викрали в березні 2014 року. Вони організовували мирні акції на підтримку територіальної цілісності України. Викрадених активістів катували у підвалах, били електричним струмом та погрожували розстрілом. Після кількох тижнів тортур їх вдалося звільнити за обміном. Так «пощастило», на жаль, не всім. Викрадений з дому у Севастополі Василь Черниш досі не знайдений… Тоді ж був вбитий, ймовірно, за українську мову молодий чоловік у степовому Криму.

З березня 2014 р. арешти і викрадення представників української громади Криму, як і інших громадян України набували все більшого масштабу. Сьогодні ми можемо говорити про сотні політв’язнів та в’язнів сумління з Криму у тюрмах Росії. Серед них, наприклад, Олексія Бессарабов, Володимир Дудка та Дмитро Штибліков, яких у 2016 р. затримала ФСБ за сфабрикованими звинуваченнями у «диверсійній діяльності». Всі троє були експертами з питань безпеки в Чорноморському регіоні. Штибліков під тортурами «зізнався» у злочині та отримав 5 років колонії, а Бессарабов і Дудка були засуджені до 14 років суворого режиму.

Олег Приходько – ще один символ спротиву в Криму. Він відкрито підтримував Україну, не приховував своєї національної ідентичності, зберігав українську символіку. У 2019 році його затримали, звинувативши у «підготовці теракту». Попри абсурдність звинувачень, у 2021 році його засудили до 5 років колонії, а потім попри важкий стан здоров’я засудили на додатковий термін.

Жорсткішими і масштабнішими стали репресії після 2022 року. У травні 2022 року художник Богдан Зіза облив жовтою та блакитною фарбою будівлю окупаційної адміністрації в Євпаторії та закликав кримчан до спротиву. Його затримали, катували, а в 2023 році засудили до 15 років колонії. Активістка Віолетта Столярова з Севастополя розповсюджувала жовті стрічки та проукраїнські гасла. У 2023 році її затримали, змусили записати «каяття» на камеру, після чого вона була змушена тікати з Криму.

ФСБ все частіше також фабрикує «шпигунські» справи. Наприклад, Станіслава Стеценка засудили до 12 років за нібито співпрацю з українськими спецслужбами. Повідомлення про затримання або засудження чергових «шпигунів» з’являються у мас-медіа окупованого Криму мінімум раз на кілька днів, а часом щодня.

Інформаційно-психологічний пресинг як інструмент русифікації та асиміляції

Після окупації Криму у 2014 році Росія запровадила системний інформаційно-психологічний тиск на українську громаду. Його мета – знищення української ідентичності та примусова русифікація через залякування, пропаганду та репресії.

Ключовим інструментом є дегуманізація українців. Російські медіа та окупаційна влада поширюють наративи про «нацистів», «фашистів», «сатаністів» серед українців, що виправдовує репресії та терор. Концепція «єдиного русского народа» заперечує право українців на окрему національну ідентичність та державність.

Окупаційна влада також маніпулює офіційною статистикою, штучно занижуючи кількість етнічних українців у Криму. За переписом населення 2001 року, українці становили 24,4% кримчан. У березні 2014 року Володимир Путін у своїй промові оголосив, що в Криму проживає лише 350 тисяч українців, що значно менше офіційних даних. Через пів року окупаційна адміністрація провела свій перепис, і, «дивним чином», офіційні цифри точно збіглися з озвученими Путіним, зафіксувавши 344,5 тисячі українців (15,7%). У 2021 році ця цифра ще більше зменшилася – нібито до 8,2%.

Важливу роль у тиску відіграє система доносів. Важливим складником останньої є рух «Кримський СМЕРШ», який діє під контролем російських силовиків. Колаборанти та коланізатори фіксують в Криму прояви проукраїнської ідентичності – висловлювання, символіку, навіть кольори в одязі – та передають дані ФСБ і силовикам. Це призводить до арештів, штрафів, публічних принижень та фізичних розправ.

Серйозну проблему для держави-окупанта становила на початку окупації становила кримська молодь, вихована в умовах незалежної України. В результаті Росія перетворила систему формальної та неформальної освіти у важливий інструмент русифікації, мілітаризації дітей та молоді. Через нав’язування антизахдних, антидемократичних та антиукраїнських наративів окупанти прагнуть сформувати з юних кримчан людей авторитарного суспільства, відданого рашизму.

Інформаційно-психологічний пресинг є частиною етноциду українців у Криму. Через страх репресій багато людей змушені приховувати свою ідентичність, що сприяє прискореній асиміляції.

Незаконна масова колонізація та зміна етнодемографічного складу населення Криму

З 2014 року Росія проводить політику масштабної колонізації окупованого Криму, порушуючи міжнародне право, зокрема IV Женевську конвенцію 1949 року, яка забороняє зміну демографічного складу окупованої території.

За оцінками українських урядовців, до 2024 року в Крим переселено понад 1 мільйон громадян РФ, що для території, яка на початок окупації становила 2,4 мільйона населення є надзвичайно вагомим тиском. Для розуміння впливу на етнополітичну ситуацію в Криму такої політики держави-окупанта варто нагадати, що на початок 2014 р. етнічних українців нараховувалось орієнтовно 550-600 тисяч, а кримських татар до 280 тисяч осіб. Масова колонізація є частиною стратегії примусової інтеграції півострова в російський правовий та соціокультурний простір та розриву зв’язків із Україною. Окупаційна влада заохочує приїзд російських військових, силовиків, чиновників, членів їхніх сімей, лікарів, вчителів, будівельників, працівників стратегічних підприємств та пропагандистів.

Паралельно відбувається витіснення українського населення через репресії, арешти, примус до виїзду, дискримінацію в освіті та працевлаштуванні. За різними оцінками, з Криму змушені були виїхати від 100 до 250 тисяч громадян України, серед яких – активісти, журналісти, військові тощо. Нову помітну хвилю вимушених переселенців або біженців з Криму можна було спостерігати, зокрема, восени 2022 р. після оголошення «часткової мобілізації» владою РФ.

Колонізація створює передумови для подальшої анексії та русифікації Криму, змінюючи баланс етнічних груп на користь РФ. Ця стратегія спрямована на знищення української присутності та української ідентичності на півострові.

Порушення прав українців Криму на свободу совісті та віросповідання

Після окупації Криму у 2014 році Росія розгорнула системну кампанію знищення українських релігійних громад, які відігравали важливу роль у збереженні національної ідентичності. Особливого тиску зазнала Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), яка після отримання Томосу у 2018 році стала частиною Православної церкви України (ПЦУ). Крім того, тиску зазнала Українська греко-католицька церква (УГКЦ), яка мала свій екзархат на півострові.

До 2014 року УПЦ КП мала близько 50 громад, братств і монастирів у Криму. Після окупації вона продовжувала діяти напівлегально, оскільки відмовилася проходити перереєстрацію за законами держави-агресора. В умовах знищення українських громадсько-політичних структур ПЦУ залишалася одним із небагатьох осередків української ідентичності. У її храмах навіть молилися за Україну та її військо. Однак системний тиск з боку окупантів, адміністративні перепони, судові позови та фізичні захоплення храмів поступово знищували її діяльність. У 2023 році російська влада остаточно ліквідувала ПЦУ в Криму. Було захоплено кафедральний собор святих Володимира і Ольги у Сімферополі, а також інші релігійні споруди. Духовенство зазнало переслідувань і змушене було покинути півострів.

Подібного тиску зазнала і Українська греко-католицька церква. Російська влада примусила її до розриву зв’язків із УГКЦ, змусивши зареєструватися як окремий екзархат у прямому підпорядкуванні Ватикану. Це суттєво ускладнило її діяльність, позбавило духовенство офіційного визнання від української церкви та унеможливило відкриту підтримку української громади Криму.

Окрім УПЦ КП/ПЦУ та УГКЦ, переслідувань зазнавали також представники інших релігійних громад, зокрема протестантських, ісламських і Свідків Єгови. Російська влада використовувала законодавство про «екстремізм» і «тероризм» для закриття храмів та репресій проти духовенства.

Політика знищення українських релігійних громад є частиною загальної стратегії етноциду, спрямованої на викорінення національної ідентичності та зміну/

Насильницька передача дітей із однієї національної групи до іншої

Росія систематично здійснює примусову передачу українських дітей з тимчасово окупованих територій, зокрема з Криму, до російських родин чи спеціальних установ. Це є серйозним порушенням міжнародного права, зокрема статті II Конвенції ООН про запобігання геноциду, яка визначає такі дії як один із критеріїв геноциду.

Вже у 2014 році окупаційна влада запустила в Криму програму усиновлення українських дітей громадянами РФ під виглядом соціального проєкту «Поезд надежды». Сотні дітей, особливо сиріт та позбавлених батьківського піклування, були вивезені до Росії без права повернення. Їм змінювали громадянство, фальсифікували документи та позбавляли зв’язків із Україною.

У 2022–2024 роках масштаби цього злочину значно зросли. Дітей із Криму відправляли до російських таборів «перевиховання», де їх піддавали пропаганді та змушували приймати російську ідентичність. До того ж у Крим для примусового стирання української ідентичності та русифікації привозили у такі табори із інших регіонів окупованого півдня України.

Ця політика є частиною стратегії примусової асиміляції, яка має на меті позбавити Україну її майбутнього покоління та знищити українську національну ідентичність у Криму.

Висновки

Російська окупація Криму з 2014 року є складовою масштабної політики знищення української ідентичності та поступового витіснення української громади з півострова. Використовуючи методи репресій, русифікації, мілітаризації освіти, інформаційного пресингу та етнодемографічній колонізації тощо, держава-окупант створює умови для асиміляції українців Криму.

РФ має значний досвід у знищенні української ідентичності через поступову русифікацію. Так, за переписом 1989 року в Росії проживало понад 5 мільйонів українців, а у 2020 році їхня кількість, за офіційною інформацією, нібито скоротилася до менш ніж мільйона. Це демонструє ефективність політики асиміляції, яка нині активно застосовується в окупованому Криму. Через маніпуляції з демографічними показниками, переселення російських громадян на півострів, знищення української освіти, культури, релігійних структур та репресії окупанти прагнуть стерти українську присутність у Криму. На жаль, через знищення організованого українського життя, переслідування та витіснення активістів і лідерів громади їм вдалося досягнути дуже суттєвого її послаблення.

Політика Росії завдає не лише морально-психологічної, а й у багатьох випадках психічної та фізичної шкоди українцям Криму. Інформаційно-пропагандистський тиск, репресії, викрадення та катування активістів, арешти, переслідування за мову, символіку чи релігійні переконання змушують багатьох українців Криму або приховувати свою ідентичність, або залишати півострів.

Захист прав та інтересів української громади Криму має стати одним із пріоритетів державної політики України. Окрім держави, цим питанням мають опікуватися українське громадянське суспільство, міжнародні організації та цивілізовані держави. Україна повинна використовувати всі можливі дипломатичні, правові та інформаційні механізми для підтримки українців, які залишаються в Криму, а також тих, хто був змушений виїхати.

Українська влада має розробити і впровадити комплексну політику підтримки та консолідації української громади Криму. Для цього слід розширити програми підтримки кримчан, які зазнали репресій, сприяти збереженню української культури, освіти та релігійного життя кримчан в умовах окупації. Також варто розробити спеціальні заходи, спрямовані на зміцнення зв’язків між українцями Криму та материковою частиною України.

Дієве забезпечення прав кримських українців має стати невід’ємною частиною державної етнополітики щодо Криму, а також важливим елементом політики деокупації та реінтеграції Автономної Республіки Крим і Севастополя. Українська громада Криму є одним із основних з’єднувальних чинників між півостровом та іншими частинами України. Саме ця громада, попри всі репресії, продовжує підтримувати зв’язок із Українською державою та сприяти збереженню національної ідентичності.

Держава має активно підтримувати самоорганізацію українців Криму, яка є критично важливою для збереження їхньої ідентичності та прав. Зокрема, необхідно сприяти діяльності Крайової Ради українців Криму, яка відновила свою діяльність у 2020 році і є одним із ключових представницьких органів української громади півострова.

Права українців Криму можуть бути повністю відновлені лише після деокупації півострова, однак вже зараз необхідно вживати заходи для їхнього захисту. Лише системна підтримка української громади та консолідація зусиль держави, громадянського суспільства й міжнародних партнерів дозволять зберегти українську ідентичність у Криму та сприятимуть його поверненню до складу України. В разі консолідації української громади півострова на національних та європейських цінностях у період вона у період реінтеграції може і має стати стабилізуючим фактором у найвіденнішому регіоні держави.

Андрій ІВАНЕЦЬ, представник КРУК, кандидат історичних наук,

п.н.с. Національного музею Голодомору-геноциду