Окремі питання права власності, пов’язані з окупацією Криму та її завершенням

Право власності, або як його ще називають, право на мирне володіння своїм майном, входить до каталогу прав, визначеного Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (надалі – ЄКПЛ). Водночас, воно увійшло до цього документа не одразу під час його створення, а згодом – при внесенні доповнень через відповідний протокол.[1]

Такий стан речей обумовлений тим, що у творців ЄКПЛ були різні думки щодо того, чи може право майнового характеру входити до одного ряду з правами, які безпосередньо пов’язані з особистістю людини та найосновнішими сферами її існування, як то право на життя, право на свободу совісті, право на свободу слова і т.д. Неоднозначність підходів щодо віднесення права власності до каталогу прав людини підтверджується і тим, що воно не увійшло до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Тим не менш, незалежно від рівня його юридичної фіксації, під час воєн та панування антидемократичних державних режимів, право власності зазвичай зазнає істотних порушень масового характеру. З огляду на це, воно захищене міжнародним гуманітарним та міжнародним кримінальним правом, а одним з елементів подолання наслідків збройних конфліктів і тоталітаризму є реституція – відновлення прав осіб, що постраждали від вилучення, знищення чи пошкодження їх майна.

Не є виключенням у цьому плані й окупація АР Крим та м. Севастополя, оскільки на цих територіях російською владою здійснюється широкомасштабне вилучення майна українських громадян, юридичних осіб та держави Україна. Подекуди має місце також знищення майна. Тому після завершення окупації виникне необхідність запровадження правових процедур реституції. Окрім того, після звільнення територій доведеться врегульовувати правовий режим майна, що створене окупаційною державою, її громадянами і підприємствами, а також українськими громадянами, що проживали в Криму та Севастополі в період окупації.

На нашу думку, можна визначити наступні проблемні аспекти, що обумовлюватимуть процедури реституції та визначення долі новоствореного майна:

• окупаційною владою проводиться широкомасштабне вилучення майна;
• майно, знищене окупаційною владою, не може бути повернене, а тому, за нього має бути виплачена справедлива компенсація;
• значна кількість вилученого майна на час деокупації буде видозмінена порівняно з його первісним станом (внаслідок зносу, ремонту, реконструкції, нового будівництва тощо);
• створення нового нерухомого майна на окупованій території відбувається без урахування законодавства України та українських будівельних норм і правил:
• усі правочини, укладені щодо нерухомого майна на окупованій території та посвідчені органами окупаційної влади є нікчемними з моменту їх укладення.

Що вже зробила держава для врегулювання проблеми

У грудні 2020 року Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій опублікувало законопроект «Про державну політику перехідного періоду».[2] Частина його новел присвячена саме проблемам власності, що постають в період окупації та постануть після її завершення. Питання, яких стосується дана стаття, є доцільним розглядати в тому числі у світлі новел згаданого законопроекту.

Як відновлювати право державної та комунальної власності

За загальним правилом, визначеним Гаазьким положенням 1907 року, держава-окупант володіє та користується власністю держави-суверена лише за правилами узуфрукту. Даний термін має латинське походження і складається з двох слів: usus (використання) та fructus (плід, дохід). Це означає, що користувач (узуфруктарій), має право користуватися майном титульного власника та отримувати доходи, що приносить таке майно. Правило узуфрукту щодо майна окупованих територій також є звичаєвою нормою міжнародного гуманітарного права.

В контексті окупації з цього правила слідує, що окупант може управляти майном, отримуючи блага від його корисних властивостей, а також доходи від нього і при цьому зобов’язаний зберігати капітальну цінність цього майна. Втім очевидно, що з часом майно може зазнавати певних змін: воно зношується, може змінюватись через дії користувача чи внаслідок обставин непереборної сили тощо. Окрім того, РФ не визнає Крим та Севастополь окупованими територіями і відверто ігнорує норми міжнародного гуманітарного права, в тому числі й щодо правового режиму майна. Тому існує висока вірогідність, що на час деокупації майно вже матиме інший вигляд, ніж станом на 2014 рік. Зазначені обставини породжують ряд питань. Чи має законний власник право на відшкодування, якщо стан майна погіршився? Чи має він обов’язок заплатити за покращення майна, а також компенсувати окупанту витрати на його утримання та забезпечення належного стану? Що робити, якщо окупант відчужив майно?

Відповісти на дані питання допоможуть загальні правила узуфрукту[3], до яких власне відсилають Гаазьке положення 1907 року та звичаєва норма міжнародного гуманітарного права[4]. Згідно них, користувач не може змінювати майно і створювати поліпшення до нього. Якщо ж такі поліпшення створені, вони належать законному власникові майна (у даному випадку Україна). Росія не матиме права вимагати компенсації за витрати на підтримання майна в належному стані та його поліпшення. Водночас, якщо матиме місце погіршення стану майна, Україна може вимагати компенсації. Яскравим прикладом є протиправна забудова Фороського парку зі знищенням частини його насаджень. Вочевидь має місце порушення заборони видозмінення об’єкта власності держави-суверена. Тому усе новозбудоване на території парку майно має перейти у власність України, а за погіршення стану парку РФ має виплатити компенсацію.

Водночас, Україні слід пам’ятати, що вимоги компенсації за пошкоджене майно мають бути обґрунтованими. Для цього державі варто попіклуватися про створення переліку захопленого окупантами майна, його оцінку, детальний опис властивостей. Відповідні дані необхідні для порівняння обсягу і стану майна напередодні окупації та на час її завершення. На підставі цього і буде робитися висновок щодо вартості збитків.

У законопроекті закріплене лише загальне правило про те, що державна власність має повертатись державі. Вочевидь, до нього слід додати специфічні положення, що слідують з правил узуфрукту як то неможливість відшкодування за утримання майна окупантом та право держави-суверена на компенсацію у разі його пошкодження або знищення.

До комунальної власності можуть бути застосовані ті ж принципи, що й до державної. Майно має повертатися у власність територіальних громад з урахуванням правил, що слідують з користування на умовах узуфрукту.

Реституція приватної власності 

Врегулювання питань приватної власності після завершення окупації має передбачати чимало різних, нерідко складних варіантів розвитку подій. Для прикладу наведемо кілька ситуацій, що на нашу думку є найбільш поширеними:

1.Ситуація примусового вилучення приватного майна

Оскільки міжнародним гуманітарним правом встановлена однозначна заборона вилучення майна у населення окупованої території, загальне правило реституції[5] виглядає простим: вилучене майно має повертатися законному власнику. Ця норма закріплена і в законопроекті. Втім, навряд її буде достатньо, оскільки такий простий «трафарет» найімовірніше не охопить багатогранну реальність.

Як бути у випадку, коли властивості майна суттєво погіршені? Наприклад, земельна ділянка, призначена для ведення садівництва, вилучена Міністерством оборони РФ і використовується для потреб військової частини. Ділянка засмічена, родючість ґрунту в кілька разів знизилася, ринкова вартість стала нижчою. В законопроекті поки що немає ні слова про компенсацію у подібних випадках, що є неправильним, оскільки за відсутності компенсації вартість шкоди фактично покладається тільки на власника, чиєї вини у погіршенні майна немає.

Втрати від пошкодження майна не мають покладатися на власника, а мають відшкодовуватись. У даному випадку одразу ж постає наступне питання – хто буде відшкодовувати збитки? За загальними принципами цивільного права зобов’язання відшкодувати виникає з вини за нанесення збитків. Тобто, у змодельованому випадку платити компенсацію людині має РФ. Втім, нескладно уявити ситуацію, коли РФ відмовляється виконувати такі зобов’язання. Що в такому випадку робити Україні? Чи має вона самостійно піклуватися про своїх громадян, відшкодовуючи збитки, чи просто закрити очі на ситуацію?

Аналогічні питання постають у випадку, коли майно знищене повністю і внаслідок цього не може бути повернене (наприклад, знищення будівлі, прокладення автомобільної дороги через земельну ділянку тощо).

2.Ситуація відчуження майна за правочином на окупованій території

За загальним правилом усі правочини, вчинені на окупованій території, є нікчемними. З цього слідує, що все майно та грошові кошти, отримані за правочином, мають бути повернені сторонами одне одному. Між тим зрозуміло, що в деяких випадках власники будуть зацікавлені не у поверненні майна, а в легалізації правочину.

Законопроект передбачає інститут конвалідації – надання юридичної сили нікчемному правочину. Зі змісту запропонованої норми при цьому слідує, що за конвалідацією можуть звернутися обидві сторони правочину, тобто як українські власники майна, так і російські контрагенти, до яких майно перейшло на підставі відповідних правочинів. Серед таких людей може бути чимало тих, що приїхали до Криму в порушення норм міжнародного гуманітарного права і по суті є свідомими чи несвідомими учасниками процесу колонізації півострову. Вірогідно є серед власників майна і воєнні злочинці. З урахуванням цих обставин питання конвалідації буде виходити за межі цивільного права, одночасно входячи в площину національної безпеки. Наскільки широким можна робити право на конвалідацію? Чи може держава толерувати створення міцних майнових зв’язків зі своєю територією особами, які вчиняли щодо неї правопорушення, в тому числі воєнні злочини?

Враховуючи озвучені запитання, доцільним є розширення вичерпного переліку випадків (ч. 7 ст. 33 законопроекту), за яких правочини не підлягають конвалідації. Наприклад, очевидно, що не можуть конвалідуватися правочини стосовно майна, протиправно вилученого у власників окупаційною владою. Аналогічна ситуація щодо придбання нерухомо майна особами, які за законодавством не мають чи не матимуть права ним володіти на території України (наприклад, винуваті у вчиненні воєнних злочинів чи злочинів проти людяності).

Що робити з майном, спорудженим під час окупації

У законопроекті дана проблема взагалі не піднімається. Там є норми про повернення об’єктів, існуючих до початку окупації (ч. 4 ст. 16), але жодного слова про створені вже в окупації. Між тим, таких об’єктів наразі чимало, а до завершення окупації стане ще більше. Різноманітність відповідного майна чимала – від величезних інфраструктурних об’єктів (Керченський міст, траса «Таврида» і т.п.) до багатоквартирної житлової забудови та приватних будинків.

За загальним правилом, усі об’єкти, збудовані в Криму окупаційною владою є самочинним будівництвом в розумінні ст. 376 Цивільного кодексу України. Цей висновок як мінімум слідує з того, що на жоден з таких об’єктів не були отримані дозвільні документи, видані українськими органами влади на підставі законодавства України. Окрім того, можна обґрунтовано припустити, що величезна кількість майна збудована на ділянках, що не відведені для цієї мети або з порушенням українських будівельних норм і правил. Тут логіка проста: російські будівельні норми відрізняються від українських, тому не все, що зроблене за їх правилами, буде відповідати нашим.

Самочинне може бути легалізоване або знесене. Все залежить від волі власника землі, на якій стоїть споруда. Ситуації, пов’язані із новоствореним майном можуть бути надзвичайно різноманітними та становити проблему не лише з точки зору права власності. Для прикладу візьмемо багатоквартирні будинки, споруджені у буферній зоні Херсонесу Таврійського.[6] У разі прийняття рішення про їх знесення одразу постають як мінімум два питання:

• чи не зашкодять археологічній спадщині самі роботи по знесенню?
• хто має компенсувати втрачене житло людям, що мешкали у цих будинках та яким буде механізм такої компенсації?

Ситуації, змодельовані у даній статті, є лише крапельками у величезному морі майнових відносин, непростих за своєю правовою природою та додатково ускладнених контекстом окупації.

Норм, що пропонуються законопроектом «Про державну політику перехідного періоду», вочевидь недостатньо для ефективного врегулювання відносин власності, що виникають під час окупації та виникнуть після її завершення. Проблема настільки об’ємна та складна, що потребує окремого розділу у відповідному законі, а можливо й самостійного закону.

Микола КІККАС
адвокат, юрист Регіонального центру прав людини

________________________

[1] Протокол до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Верховна Рада України. Законодавство України. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_535#Text

[2] Законопроект «про державну політику перехідного періоду». Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Режим доступу: https://drive.google.com/drive/folders/1nLqkGEZehlgOgi7K_0dthhSr3F–l188

[3] Usufruct. Investopedia. Режим доступу: https://www.investopedia.com/terms/u/usufruct.asp

[4] Rule 51. Public and Privet Property in Occupied Territory. IHL DATABASE. ICRC. Режим доступу: https://ihl-databases.icrc.org/customary-ihl/eng/docs/v1_rul_rule51#Fn_D70A41D7_00008

[5] Реституцією називається повернення власнику протиправно вилученого майна. У разі, якщо повернути майно в натурі не можливо, реституція може відбуватись у формі повної або часткової компенсації вартості майна.

[6]Дороги к Храму больше нет. Примечания. Режим доступа: https://primechaniya.ru/sevastopol/stati/dorogi_k_hramu_bolshe_net

________________________________

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».