Проблеми становлення україномовної освіти в Криму до окупації: причини та наслідки

Процес становлення україномовної освіти в Криму слід розглядати як одну з основних проблем, яку Українській державі так і не вдалося повністю реалізувати на півострові до окупації. Чому українська мова за всі роки незалежності так і не стала для учнів кримських шкіл справді державною, що передувало цьому й які заходи вживалися українською громадськістю в Криму задля того, щоб вона функціонувала в освітній сфері, розглянемо в цьому матеріалі.

Як відомо, мова – це джерело знань про минуле будь-якого народу, сьогодення та майбутнє. Саме в мові зберігається стара й нова культура, ознака національності будь-якого народу. І поки живе мова – житиме й народ як національність. Нація жива, доки жива її мова. Тобто якщо позбавити народ мови, він попросту загине.

Витоки того, чому українська мова так і не «прижилася» на Кримському півострові, зокрема в освітній сфері, треба шукати у недалекому минулому, – починаючи з часів, коли Крим тільки-но перейшов до складу Української РСР, бо початок проблеми несприйняття її кримчанами перебуває саме там.

Українська мова в Криму в 1950–1960 рр.

Питання про введення української мови на півострові було поставлено кримською владою через півроку після передачі. 13 вересня 1954 р. у листі на адресу ЦК КП України, затвердженому постановою бюро обкому, зокрема, зазначалося: 

«У зв’язку з передачею Кримської області до складу Української РСР, Кримський обком КП України вважає за необхідне запровадити у 1955–1956 навчальному році вивчення української мови та літератури в школах Кримської області».

Дуже ретельно цей процес розглянуто у великому аналітичному матеріалі відомого українського вченого, громадського діяча Петра Вольвача «Гордіїв вузол україномовної освіти в Криму і шляхи його розв’язання», який було опубліковано в 2006–2007 роках на шпальтах «Кримської світлиці».

Як зазначає П. Вольвач, «лише у 1957 році Кримський обком КПУ порушує питання про організацію вивчення української мови в школах області. Упродовж 1954–1955 рр., вочевидь під тиском самих переселенців, кримські посадовці наважилися відкрити у Криму 24 початкових класи, в яких вивчалась українська мова як предмет. З 1955–1956 навчального року вивчення української мови запровадили лише у других – четвертих класах початкових, семирічних та середніх школах, у яких було більше чотирьох початкових класів. Що ж до вивчення української мови у п’ятих – восьмих класах, то компартійне чиновництво вирішило його не запроваджувати. Знайшли і обґрунтування свідомого саботажу: «Введення української мови позначиться на скороченні інших дисциплін, що викличе невдоволення у вчителів».

Викладання української мови у третіх – четвертих класах спочатку доручили класним керівникам. Можна лише здогадуватися, на якому рівні проводилося це викладання, якою була та наука. Тому-то і поставив обком перед освітянськими чиновниками вимогу, щоб українську мову у школах викладали вчителі, які хоч трохи самі її знають. Підрахували навіть, що для цього з інших областей України потрібно направити, як мінімум, понад 210 учителів».

Саме з цією метою з ініціативи Кримського обкому при місцевому педінституті на історико-філологічному факультеті відкрили відділення української мови та літератури. Саме це відділення, а згодом вже і самостійний факультет, почало готувати фахівців з української мови та літератури, завдяки чому стало можливим обов’язкове вивчення української мови та літератури у кримських школах.

Ще одним здобутком того часу стало те, що бюро обкому та облвиконком ухвалили рішення про організацію у Сімферополі з 1 вересня 1957 року середньої школи з українською мовою навчання та контингентом учнів п’ятих – десятих класів у 280 осіб. При цій же школі обком зобов’язав організувати інтернат для дітей з кримської глибинки. За словами П. Вольвача, ці важливі осередки української освіти та культури виховали кілька тисяч справжніх патріотів України. Чимало з них стали відомими людьми. Єдину у Криму українську школу закрили у добу «брежнєвсько-сусловського наступу» на українську культуру та створення «единой общности – советского народа».

Як зазначає пан Вольвач у своєму дослідженні, «в 1957 році, за свідченнями завоблвно О. Косяка, у багатьох сільських кримських школах була реальна можливість для відкриття повноцінних українських не лише початкових, але й старших класів. Охочих навчатися у них також не бракувало. Це підтвердили опитування батьків працівниками відділів народної освіти у місцях розселення українців (Сакському, Джанкойському, Октябрському, Зуйському, Бахчисарайському та інших районах). Запис дітей до початкових українських класів стримувало те, що у Криму не існувало ані семирічних, ані середніх україномовних шкіл. Саме через їхню відсутність, переселення і неможливість дати дітям семирічну та середню освіту рідною мовою українське населення повоєнної хвилі віддавало дітей у російські школи.

Нарікання наполегливих батьків та численні звернення до партійних та радянських органів змусили владу задуматися над створенням у 1957 році обласної української школи-інтернату. Адже щорічно не лише у кримські села, але й навіть до обласного центру прибували десятки тисяч сімей. Так, лише за рахунок переселенців кількість дітей шкільного віку в Сімферополі у 1953 році збільшилася на 9 457 осіб. Переважна більшість з них виявляла бажання навчатися українською мовою. Але ані українських класів, ані українських шкіл на теренах Криму не було».

Крім того, в той час бракувало також і вчителів української мови. Документи свідчать, що з 2 193 учителів початкових класів лише 94 володіли українською мовою. Ставилося завдання на короткочасних курсах підготувати 1 500 викладачів для 2–4 класів. Потрібно було забезпечити підручниками 320 семирічних та 140 середніх шкіл. У кожну семирічну школу передбачалося направити одного вчителя української мови, а у середню – двох. Кримські семирічні та середні школи мали поповнитися 600 учителями української мови та літератури. Про вчителів-предметників, які б володіли українською мовою, говорити не доводиться – їх у Криму не існувало, – зазначає П. Вольвач.

Завдяки тогочасному першому секретарю Кримського обкому Василю Ком’яхову, який у перші роки після передачі намагався витворити «українське обличчя» Криму, ситуація з українською мовою в освіті, та й не тільки, почала поліпшуватися, адже він, звісно, не без підтримки Києва, наважився дещо українізувати кримську владу, що не всіма було сприйнято позитивно.

Так, за словами П. Вольвача, «відділи народної освіти за підтримки Кримського обкому, яким керував Василь Ком’яхов, упродовж 1955–1961 рр. зосередили свою увагу головним чином на впровадженні української мови у кримських школах. Станом на 15 травня 1957 року таких було понад 50, зокрема у Сімферополі – 23, Керчі – 10, Ялті – 7, Севастополі – 4, Феодосії – 1, Алушті – 4. Українську мову викладали також майже у 25 сільських школах. В 1958–1959 навчальному році українську мову вже вивчали в усіх других, третіх і п’ятих класах. Усього 19 766 учнів.

В 1959 році, за статистичною звітністю, в Криму було створено вісім україномовних шкіл: дві – у Сімферополі, Білогірському та
Чорноморському районах, три – у Джанкойському. Саме за часів керівництва Василя Ком’яхова у кримських школах поліпшилася робота щодо створення україномовних класів. Якщо в перший рік вона вивчалася в 38 класах 24 шкіл 619 учнями, то через два роки за навчальними планами міністерства народної освіти України нараховувалося вже 115 класів у 70 школах, у яких навчалося 2 383 дітей...».

Цей накопичений досвід вивчення української мови у кримських школах підготував ґрунт не лише для її впровадження в усі освітні заклади, але й дозволяв розпочати роботу щодо створення україномовних шкіл. Адже з України наприкінці 1950-х років до Криму вже переселили кілька сотень тисяч українських сімей, в яких було чимало дітей-старшокласників, яких змусили вивчати всі предмети російською мовою.

П. Вольвач у своїй розвідці зазначає, що обком партії та керівництво обласного відділу народної освіти, де працювало чимало розумних патріотичних фахівців, уже наприкінці 1950-х років усвідомили необхідність відкриття у населених пунктах із високою питомою вагою українського населення паралельних класів з українською мовою викладання та україномовних шкіл.

У доповідній записці завоблвно О. Косяка у серпні 1957 року зазначалося: 

«Відсутність у Криму шкіл з повним циклом навчання українською мовою ускладнює становище дітей переселенців, а особливо учнів 5–10 класів, які вже освоїли формулювання теорем, законів математики, фізики, хімії та інших предметів рідною мовою, і багато з них не змогли переключитися на російську мову або залишилися на повторний рік у тому ж класі, або взагалі змушені полишити школу».

Позиція керівника Кримського обкому щодо впровадження української мови не лише в освітянську галузь, але й використання її у партійній та радянській роботі не всім припала до душі. До Києва та Москви почали надходити скарги про вигадану «українізацію», після чого вся активність Василя Ком’яхова зійшла нанівець.

Тож у 1960-х роках питання розвитку української культури та освіти вже не обговорювались ані на партактивах, ані на засіданнях бюро обкому. На початку 1960-х років кількість учнів, які вивчали українську мову в кримських школах, почала зменшуватись. Петро Вольвач зазначає: «Якщо в 1960–1961 навчальному році її опанувало 24 075 п’ятикласників, то з них у шостих класах наступного року продовжили вивчати українську мову вже 22 868». Питання про відкриття українських шкіл у місцях компактного проживання українців влада взагалі не порушувала, хоч потреба у таких школах була величезна.

З початку шістдесятих років турбота кримських партійних та радянських установ про українську культуру та освіту мала чисто пропагандистсько-декларативний характер. Поза межами шкіл українська мова офіційно ніде не використовувалася і не функціонувала».

Треба зазначити, що саме в 1960-ті роки постала, а у подальші роки стала набирати обертів та поширюватися тенденція звільнення батьками дітей від вивчення української мови. Крім військових, кадебістів, міліції, цим правом скористалась уся компартійна та господарська номенклатура. У такий спосіб упродовж 60–80-х рр. на теренах Криму та України відбулася повна деморалізація українського вчительства та дискримінація української мови.
Отже, потужний процес відродження української культури та розбудови української освіти, започаткований у 1955–1960 рр., вищі партійні ешелони у Москві та Києві цілеспрямовано і цілком усвідомлено звели нанівець.

Становлення української мови в кримській освіті після здобуття незалежності

У згаданому дослідженні П. Вольвач торкається і проблем впровадження української мови в кримських школах після 1991 року.

«Створенням україномовних класів та шкіл українські громадські організації Криму розпочали опікуватися ще у добу горбачовської перебудови. Розвиток україномовного шкільництва став головним програмним завданням створених наприкінці 80 – на початку 90-х років Кримського товариства української мови, Всекримського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Всекримського товариства вчених та редакції газети «Кримська світлиця», – розповідає автор.

Як приклад боротьби за відкриття українських шкіл на півострові П. Вольвач наводить ситуацію навколо першої на теренах Криму з часу проголошення незалежності України української школи-гімназії: майже вісім років українська громада воювала з кримською владою за її відкриття. Відкрили її лише 1 вересня 1997 року. Причому виділили для неї малопристосоване приміщення, що унеможливлювало повноцінне функціонування навчального закладу.

Звернення батьків, громадських організацій, піклувальної ради та керівництва гімназії щодо надання, вірніше, повернення їй узаконеного приміщення української школи-інтернату, який існував до початку 80-х рр., наразилося на шалений спротив депутатського корпусу у Верховній Раді автономії. Через це гімназію перевели до закритого дитячого садочка, де умови були дещо кращими, але також не відповідали необхідним санітарно-гігієнічним та навчальним нормам.

За словами П. Вольвача, «станом на 1996 рік у Криму, за офіційною звітністю, функціонувала лише одна школа з українською мовою навчання (середня школа № 21 у м. Сімферополі) та 23 класи у різних регіонах. Про обсяги зросійщення дітей з українських родин свідчить інформація міністра освіти АР Крим Юрія Подкопаєва, надіслана в 1997 році у Представництво Президента України в АР Крим. У ній зазначається, що на той час у загальноосвітніх навчально-виховних закладах автономії навчалося 314 768 школярів, серед яких росіян – 183 218 учнів, українців – 73 843 та 43 661 дітей кримських татар.

Як же забезпечувалось право величезної кількості українських дітей на навчання рідною мовою? Освітянський чиновник високого рангу не зміг сфальшувати сумну статистику. Він доповів про справжню «дружбу народів» та великодержавний «інтернаціоналізм». На теренах Криму, де мешкало понад 700 тисяч українців, лише одна школа мала статус навчального закладу з українською мовою навчання (м. Сімферополь, школа № 21). Повноцінною школою з українською мовою навчання навіть цей, єдиний на всю автономію, заклад назвати важко, адже україномовними у ньому були лише кілька початкових класів. Дивовижно, що з офіційної міністерської звітності у наступному 1998–1999 навчальному році школа № 21 у м. Сімферополі як україномовний заклад уже зникає. Україномовними міністерство представляє НВК «Українська школа-гімназія» у м. Сімферополі, Приморську СШ № 20, НВК «Алуштинська українська школа-колегіум» та НВК «Школа-сад» № 15 у м. Ялті».

«Навіть побіжне ознайомлення з різноманітними освітніми програмами та щорічно клонованими міністерством освіти і науки АР Крим концепціями розвитку україномовної освіти упродовж 1996–2005 рр., – стверджує автор, – переконливо засвідчує, що всі вони мали лише декларативно-популістський характер і були спрямовані на тихий саботаж розпоряджень Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і науки України».

У своєму дослідженні П. Вольвач наводить цікавий документ під назвою «Программа формирования и развития сети образовательных учреждений с украинским, крымскотатарским и др. языками обучения на 1996–2005 гг.». 

Реалізація даної програми мала б значною мірою забезпечити конституційне право сотень тисяч українців Криму виховувати, навчати дітей рідною, до того ж ще й державною, мовою. Адже за десятиріччя мережа україномовних шкіл у Криму мала б нараховувати майже 140 навчальних закладів.

Проте всі ці наміри кримських чиновників були задекларовані лише на папері, там вони і залишилися. Заради цікавості розглянемо, що саме пропонувалося цією «програмою» й які навчальні заклади, відповідно до неї, до моменту окупації вже мали б бути україномовними. Цей документ – яскравий приклад масштабів усвідомленої бездіяльності кримських начальників щодо розвитку українського шкільництва у Криму (подається мовою оригіналу).

РАСШИРЕНИЕ СЕТИ ШКОЛ С УКРАИНСКИМ ЯЗЫКОМ ОБУЧЕНИЯ НА 1996–2005 ГОДЫ

Насправді ж станом на початок 2003 року з 583 шкіл, які функціонували у Криму, лише чотири з них були україномовними. З 25,4 відсотка школярів – етнічних українців державною мовою навчалося лише 0,7 відсотка.

За офіційним річним звітом міністерства освіти АРК за 2002–2003 навчальний рік, у Криму українською мовою навчався 4 891 учень, або 1,9 відсотка їх загальної кількості. І це при тому, що, за даними перепису 2001 року, понад 10 відсотків мешканців півострова рідною визнали українську мову.

А ось ще один офіційний документ, на який посилається у своєму дослідженні П. Вольвач і яким кримські освітянські чиновники звітували про свою «діяльність» перед Києвом:

«В 2005/2006 навчальному році функціонує сім загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. В 130 загальноосвітніх навчальних закладах з російською мовою навчання відкрито 349 класів з українською мовою навчання. В одній школі із кримськотатарською мовою навчання функціонує 19 класів з українською мовою навчання. Крім того, в 21 загальноосвітньому закладі із трьома мовами навчання (українською, російською, кримськотатарською) функціонує 120 класів з українською мовою навчання. Таким чином, усього українською мовою навчається 9 903 учні, або 4,75% від їхньої загальної чисельності (для порівняння: в 2004/2005 навчальному році загальне число учнів, що навчаються українською мовою, становило 7 935 чол., або 3,5%).

Кількість класів з поглибленим вивченням української мови в 2005/2006 навчальному році становила 149 в 86-ти загальноосвітніх навчальних закладах, у яких учиться 3 571 учень.

Відкрито 98 профільних класів української філології в 83-х загальноосвітніх навчальних закладах із загальною кількістю учнів у них 2 363 чол.

Здійснюється поетапний перехід на викладання ряду предметів (історії України, географії України, курсу «Захист Батьківщини») українською мовою за бажанням учнів, їхніх батьків за умови наявності відповідного навчально-методичного й кадрового забезпечення.

В 17-ти регіонах автономії в дошкільних навчальних закладах відкриті групи з вихованням і навчанням українською мовою.

З 2004 року на 9% збільшилася кількість дітей у групах з українською мовою виховання й навчання. В 2005/2006 навчальному році вона становить 1 536 дітей в 71 групі, або 3,7% від загальної кількості дошкільників, які відвідують дошкільні навчальні заклади (для порівняння: 2004 рік – 1 380 дітей в 66 групах)».

Отже, зазначає П. Вольвач, «замість задекларованих на 2006 рік 140 україномовних шкіл новий 2007 рік Крим зустрічає лише з 7 україномовними навчальними закладами, причому не всі вони функціонують у нормальних умовах. Наявна матеріально-технічна база більшості з них не дає підстав називати їх повноцінними середніми освітніми закладами. А 9 903 учнів, які навчаються українською мовою, це аж 4,75 відсотка від їхньої загальної чисельності».

Значно гіршою була ситуація із закладами вищої освіти в Криму. За даними Держкомстату України, на початок 2006/2007 навчального року у ЗВО України І–ІІ рівнів акредитації українською мовою в АР Крим співвідношення між студентами, охопленими викладанням українською та російською мовами, становило 3,1% українською (352 студента) до 96,9% російською (10 863 студента). Навчання у ЗВО міста Севастополя велося лише російською – 2 895 студентів.

Розглянемо детальніше, як створювалися і функціонували українські школи в Криму.

Українська школа-гімназія у м. Сімферополі

Треба сказати, що саме ця школа першою торувала стежину україномовної освіти в Криму за часів незалежної України.

У далекому 1997 році мало хто вірив, що знайдуться батьки, чиї діти захочуть навчатися в українській школі, і вчителі, які будуть у ній працювати. Тому і приміщення виділили «відповідне» – частину колишньої кірхи, зовсім непристосованої для навчання. Доводилося вирішувати безліч проблем: дефіцит підручників і навчальних посібників, відсутність парт, стільців, шкільних дощок, письмових столів для вчителів, наочного приладдя. Бібліотеки, медпункту, буфету, спортивного залу та обладнання теж не було.

До створення гімназії долучилася велика група ентузіастів з громадських організацій та політичних партій. Багатьох з них згодом було увічнено на гімназичних скрижалях.

1 вересня 2004 року Українська гімназія отримала нове сучасне приміщення. Шлях до нього був непростим: листи і звернення в усі можливі інстанції від педагогів, учнів та їхніх батьків, навіть демонстрація, на якій колектив вимагав людських умов для праці.

У новому приміщенні було створено всі умови для навчання учнів: кабінети,  комп’ютерні класи, швейна і гончарна майстерні, кабінет домоводства, два басейни, два  спортивних зали – гімнастичний та ігровий, актова зала на 450 місць, танцювальний клас, бібліотека із читальним залом, відеотекою та книгосховищем, художні студії, їдальня, радіовузол.

Гімназисти-старшокласники навчалися за програмами одного з обраних профілів: філологічного, економічного або спортивного. В Українській гімназії щиро шанували традиції нашого народу й створювали свої – «гімназійні», серед яких: вшанування пам’яті жертв Голодомору (запалювання свічок учнями на подвір’ї гімназії), Андріївські вечорниці, Зимові бали, виготовлення Різдвяних звізд, Шевченківські дні, майстер-клас «Розмалюймо писанку!», проведення щорічного престижного конкурсу «Ластівка» (в якому відзначалися найкращі учні, вчителі та працівники гімназії).

Українська школа-гімназія у Сімферополі за умовами для навчально-виховної роботи, мабуть, стала однією з найкращих в Україні. Вона по праву користувалася великою популярністю не лише у мешканців Сімферополя, але й приміських районів. Конкурс до навчального закладу (понад 5 учнів на місце) був високим. У ній навчалися не лише етнічні українці, а й діти інших національностей. Контингент учнів гімназії у 2006–2007 рр. при нормі 672 становив 830 школярів.

Вихованці гімназії неодноразово ставали переможцями численних республіканських і всеукраїнських конкурсів та олімпіад. В стінах гімназії проходив заключний етап IV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, на якому вручали нагороди і сімферопольським гімназистам. Випускники гімназії вступали й успішно навчалися у найпрестижніших вишах Криму та України.

Українська школа-гімназія у Сімферополі стала, мабуть, єдиним позитивним прикладом належного опікування державною та кримською владою проблемами відродження української освіти та культури в автономії за всі роки незалежності України. 

Українська школа в Севастополі

У Севастополі ситуація з україномовною освітою була ще більш гнітючою, ніж в АР Крим. І це цілком зрозуміло, адже статус «міста російської слави», який йому з панського плеча надала Москва, ніяк не передбачав вивчення інших, крім російської, мов, навіть державної української. Приміром, станом на 2006 рік у Севастополі державною мовою навчався 701 учень (2,2%) проти 31 581 (97,8%) учнів російських загальноосвітніх шкіл.

Єдина у Севастополі українська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів – школа-інтернат № 7 була створена 1997 року на базі вільних приміщень дитячого садка № 69 насамперед на вимогу військовослужбовців ВМС України. Також до її створення долучилося міське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка та українська громада Севастополя. Інших приміщень тоді місто для української школи не знайшло, однак вважалося, що це тимчасово.

А у 1998 році президент Леонід Кучма напередодні своєї другої каденції урочисто заклав камінь на місці будівництва української школи-колегіуму на 720 учнів. Це буде найкраща школа у Севастополі, заявив тоді президент. Про свій патронат над школою-колегіумом заявила і Києво-Могилянська академія. Проте згодом камінь вандали поцупили, Кучма і нові керівники «Могилянки» про свої обіцянки забули, тож єдина українська школа і далі продовжувала тіснитися в колишньому дитячому садочку.

Як розповідав Мирослав Мамчак, відомий український журналіст, публіцист і громадський діяч, капітан 1-го рангу, у своїй статті «Утраквізація севастопольської школи і освіти», надрукованій у «Кримській світлиці», «коли до влади в Україні прийшов В. Янукович, настала «табачниківська» оптимізація загальноосвітніх шкіл. Під «оптимізацію» у Севастополі першою потрапила школа-інтернат № 7 – прямо посеред навчального року у жовтні 2010 року чиновницьким розчерком пера в інтернаті закрили перший клас!

Відтоді, попри протести батьків і української громади, намагання позбутися української школи у Севастополі не припинялися. Кількість учнів поступово зменшилася з 200 до 50. Багато хто з батьків стверджували, що управління освіти свідомо зменшувало кількість учнів, відмовляючи їм у прийомі заяв на навчання їх дітей в інтернаті. Процес зменшення кількості вихованців постійно супроводжувався не лише закриттям першого, а за ним і наступних класів, а й вимогою до батьків перевести своїх дітей з українського інтернату в інші навчальні заклади. Це питання на колегії управління освіти розглядалося декілька разів».

І от у квітні 2011 року, зазначає М. Мамчак у своїй статті, «у зв’язку з відсутністю достатніх коштів на утримання (треба трохи більше мільйона гривень на рік) закрили єдину у Севастополі українську школу. Для української громади постанова Севастопольської міської ради від 10 квітня про закриття єдиної у місті української загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – школи-інтернату № 7 стала своєрідним Пасхальним «подарунком». Інформаційні агентства не без злорадства передали інформацію, що «дітей з українського інтернату переведуть в інтернат № 4, який створено для дітей з затримкою психічного розвитку».

Натомість, направивши українських діток у «школу для розумово відсталих дітей», міська рада на тій же сесії затвердила «Региональную программу развития русского языка и русской культуры в Севастополе на 2012–2016 годы». Виявилося, що на відміну від затратного українського інтернату, якраз для цієї програми у бюджеті міста на 2012 рік знайшовся один мільйон гривень: на російську культурну діяльність виділено 778 тисяч гривень, на освіту – 128 тисяч, на підтримку російських ЗМІ та інші потреби «язика» – 88 тисяч. Про підтримку української мови на сесії взагалі не мовилося».

Питання будівництва нової української школи-колегіуму, як зазначалося вище, зрушилося з місця у 1998 році, коли вперше кошторис на її будівництво внесли у міський бюджет і було закладено камінь на місці будівництва. Однак далі справа не пішла. І, за словами М. Мамчака, лише звернення ІІІ Всесвітнього форуму українців у серпні 2001 року до Президента України, листи Військової ради ВМС ЗС України та української громади до Кабінету міністрів України пришвидшили будівельний процес.

Активне будівництво розпочалося у 2008 році, коли севастопольську державну адміністрацію очолив Сергій Куніцин. Тоді звели три поверхи конструкції будівлі, було оголошено, що навчальний процес розпочнеться з 1 вересня 2010 року. Та з приходом до влади «команди професіоналів» будівництво української школи завмерло.

На відміну від розвитку російської мови у бюджеті Севастополя 2012 року на будівництво української школи-колегіуму коштів не знайшлося зовсім».

Свідченням «турботи» Партії регіонів про майбутнє покоління громадян незалежної Української держави, зазначає М. Мамчак, «є гробова тиша на будівельному майданчику та перекинутий рекламний плакат перед тривалим довгобудом».

Треба сказати, що простояла ця недобудова аж до 2018 року, після чого окупанти її геть знесли і на її місці почали будувати нову загальноосвітню школу з «углубленным изучением естественно-математических дисциплин».

На цьому становлення україномовної освіти в Севастополі було завершено.

Намагання створити українську школу в Бахчисараї

Про спротив кримської влади та боротьбу українців за україномовну освіту в Бахчисараї у своїй статті «Становлення освіти державною мовою в Криму: невивчені уроки», опублікованій в ІА «Голос Криму», розповів А. Щекун, координатор групи «Гуманітарна політика» Експертної мережі Кримської платформи, головний редактор газети «Кримська світлиця».

За словами А. Щекуна, 1 вересня 2001 р. у Бахчисараї на базі ЗОШ № 4 за сприяння активістів громадської організації «Український дім» було відкрито 1–11 класи з українською мовою навчання для близько 200 учнів. Збір заяв від батьків щодо навчання українською мовою відбувався протягом двох літніх місяців 2001 року. Саме такі вимоги на той час були від органів державної влади – писати заяву про бажання навчати свою дитину державною українською мовою, і клас міг бути відкритим виключно, якщо було мінімум 8 таких заяв. При цьому для навчання дітей у класах з російською мовою навчання від батьків нічого не вимагалося, достатньо було зазначити в заяві, до якого класу і школи ви хочете, щоб ваша дитина пішла навчатися. Такі заяви писалися в довільній формі й російською мовою.

Як зазначає А. Щекун, українська громада міста Бахчисарая в умовах спротиву проросійських організацій та повного саботажу керівництва Бахчисарайської районної державної адміністрації зібрала всі необхідні заяви до всіх класів і надала їх районному відділу освіти. На той час це був перший приклад, коли було зібрано заяви на всі класи одразу. Громада вимагала відкриття повноцінної школи з викладанням українською мовою. Також громадою було озвучено пропозицію назвати першу українську школу в місті на честь української письменниці Лесі Українки, яка приїздила до міста та присвятила йому низку своїх віршів.

Але окремої школи з українською мовою навчання Бахчисарайська РДА так і не надала, хоча громадськістю виносився реальний проєкт вирішення проблеми. Пропонувалося одну зі шкіл міста, зокрема № 3, де навчалося трохи більше 600 учнів, затвердити як школу з українською мовою навчання імені Лесі Українки, і в цій ЗОШ відкрити всі класи з українською мовою навчання. Передбачалося не набирати з 2001 року класи з російською мовою навчання до цієї школи й одночасно надати змогу всім учням цієї школи надалі навчатися в класах з російською мовою навчання до їхнього повного випуску. А також запропонувати батькам та їхнім дітям, що навчаються в класах з російською мовою навчання, перейти навчатися надалі в класи з українською мовою навчання. Тим самим протягом одинадцяти років здійснити реорганізацію – плавний перехід з російськомовного до україномовного навчального середнього закладу, задля забезпечення прав на освіту українською мовою в місті Бахчисараї.

На жаль, адміністрація школи № 3 та Бахчисарайської РДА категорично відмовилися від цієї пропозиції, ба більше, вони почали активно протистояти в реєстрації заяв від батьків, які намагалися написати заяву на навчання українською мовою своїх дітей. Керівництво бахчисарайської ЗОШ № 3 за сприяння районного відділу Бахчисарайської РДА покликало на підтримку та захист від «бандерівців» проросійські мілітаризовані структури, їм у школі навіть було виділено приміщення для «громадського чергування». На подвір’ї школи постійно проходили проросійські акції, у школі «чергували» так звані «казакі» та активісти «русской общіни».

Українська громада міста після того, як розпочався саботаж з боку адміністрації бахчисарайської ЗОШ № 3 та державних органів влади щодо приймання заяв від батьків, ухвалила рішення писати заяви одночасно і на Бахчисарайську РДА, і на керівництво іншої бахчисарайської ЗОШ № 4, директором якої на той час був Дмитро Шевчук, котрий на свій страх і ризик погодився здійснити їхню реєстрацію. Єдине, він попросив виконати одну умову –  не афішувати це, поки не буде зібрано всі заяви, аби не викликати тиску на директора з боку Бахчисарайської РДА. Так і було зроблено.

Фактично, за словами А. Щекуна, у своїй державі громадяни України підпільно зібрали всі заяви і зареєстрували їх в бахчисарайській ЗОШ № 4, а в серпні перед початком нового навчального року це було доведено до відома керівництва Бахчисарайської РДА. Також про це було публічно повідомлено в ЗМІ і МОН України.

У безвихідній ситуації Бахчисарайська РДА була змушена відкрити класи з українською мовою навчання з 1 до 11 на базі ЗОШ № 4, організувавши нові випробування вже сформованим класам у цій школи: незабезпечення вчителями зі знанням мови та підручниками.

Проте громада була настільки активною, що всі труднощі протягом першого року було подолано. Наступного року кількість охочих навчатися в україномовних класах збільшилася у два рази, в середньому від 18 до 25 учнів в одному класі. Щороку без жодних проблем набирався повноцінний новий перший клас з українською мовою навчання. І настав той момент, коли вже постало питання про відкриття нової паралелі з 1 до 11 класу з українською мовою навчання.

І знову ж громада почала пропонувати місцевій владі спочатку відкривати щороку два перших класи з українською мовою навчання, які протягом одинадцяти років сформували б ще одну повноцінну вертикаль у цій же школі з українською мовою навчання. Однак цю пропозицію Бахчисарайська РДА знову відкинула, ба більше, місцева влада у 2012 році зробила ще одну спробу не відкрити перший клас з українською мовою навчання.

Протистояння між українською громадою міста та Бахчисарайською РДА тривало всі роки існування цих класів – від моменту створення і до окупації півострова. Без сумніву, це були антидержавницькі дії з боку державних органів влади України в АР Крим та м. Севастополі.

Алуштинська українська школа-колегіум

У 1998 році в Криму з’явилась друга, після сімферопольської, школа з українською мовою викладання всіх предметів – Алуштинський навчально-виховний комплекс I–III ступенів з українською мовою навчання.

У 1993 році місцеві українці згрупувались навколо Всеукраїнського об’єднання «Просвіта», створивши в місті свою організацію. На зборах просвітяни вирішили створити в місті школу-ліцей і хор української пісні.

У 1997 році чиновники від міської освіти вимагали від активістів зібрати 500 підписів містян, які б стверджували, що українська школа потрібна в Алушті. Зібрали більше. Отримали дозвіл виконкому на виділення під школу незадіяних приміщень дитячого садочка № 6 «Золотий ключик».

Набралось 49 першокласників, проте потрібні були не тільки учні, а й вчителі, парти, підручники і багато-багато іншого. На все потрібні були гроші, багато грошей. Міський відділ освіти не був готовий прийняти і забезпечити ще одну школу, яка звалилась як сніг на голову.

Й активісти шукали благодійників, турбували банки і партії, приватних підприємців, уряди Криму та України, вийшли на діаспору за кордоном. За допомогою прем’єр-міністра АРК С. Куніцина через бартерні операції добилися виготовлення в м. Білогірську перших парт. Через Фонд Сороса закупили перші комп’ютери для школи. Від діаспори з Канади надійшли перші пожертви у розмірі півтори тисячі доларів. Батьки школярів зробили ремонт класів. Перші роки існування школи пройшли в напруженій роботі з добору кадрів, оснащення найнеобхіднішим, налагодження зв’язків з управлінням освіти, батьками, шефами, благодійниками. Налагоджено було зв’язки навіть зі святими отцями із Львова, які за свій рахунок меблювали школу, допомагали підручниками, влітку ремонтували класи.

Минуло декілька років і з’явилися результати напруженої роботи педколективу і директора школи Ольги Противенської: батьки, які переводили своїх дітей з інших шкіл міста у колегіум, стали говорити, що тут інша аура – м’якіша, душевніша.

Укладення угоди з Києво-Могилянською академією про патронат над Алуштинською школою-колегіумом різко підняло планку її престижності. У результаті українська школа з 321 учнем, міцним, висококваліфікованим педагогічним колективом стала компонентом Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Педагоги школи були переможцями міського і республіканського етапів конкурсу «Вчитель року». Школа-колегіум була учасником міжнародного проекту «Inter-Collegian» (під патронатом Києво-Могилянської академії). Вісім випускників школи – студенти цього елітного навчального закладу.

На жаль, усі перспективи української школи в Алушті були перекреслені окупацією півострова. У 2014 році українську школу-колегіум було перейменовано на Муніципальний загальноосвітній заклад «Школа-колегіум» міста Алушти з вивченням української мови.

Українська школа в Ялті

Освіта українською мовою в Ялті бере свій початок з недільної школи українознавства при Музеї Лесі Українки. В ній на громадських засадах працювали учитель і священик, співачка і поет, скульптор і краєзнавець, які поставили за мету відкрити маленьким ялтинцям світ української мови та культури. В школі – вперше в місті – розпочали широко відзначати Різдво Христове та Великдень, свято Св. Миколая, організовували вертеп. Справжньою подією для школярів стали поїздки на свята до Західної України.

З числа учнів недільної школи було набрано перший український клас, який відкрився в загальноосвітній середній школі № 4, а вела його молоденька студентка Ялтинського педагогічного коледжу Олена Скворцова, яка згодом стала завідувачкою музею Лесі Українки.

Згодом такі першопрохідці з’явились в інших школах міста і врешті, влітку 1998 року, найперспективніші паростки української освіти на базі дитячого садочку, що розташований на Руданського, 43, отримали статус навчально-виховного комплексу з українською мовою викладання. Так народилась українська школа в Ялті. Ялтинці добре знали, що у їхньому місті в 1954 році існувала українська школа № 15, яку рішенням виконкому міської ради депутатів № 243 від 14 липня 1998 року було відроджено під назвою – НВК «Школа-сад» № 15 у м. Ялті.

Щороку кількість охочих навчатися в українській школі лише збільшувалася. У 1998–1999 рр. мали 4 класи (1–4-й) – 33 учні; 1999–2000 рр. – 7 класів (1–7-й) – 59 учнів; 2000–2001 рр. – 10 класів – 150 учнів; 2001–2002 рр. – 20 класів (1–11-й) – 318 учнів; 2 дошкільні групи – 59 дітей; 2002–2003 рр. – 337 учнів і 30 вихованців; 2003–2004 рр. – 22 класи – 361 учень.

Тут працювали гуртки «Грай, бандуро», «Естрадні танці», драматичний – «Роксолана». Виховний процес проводився через концепцію «школа – родина», розроблену Інститутом українознавства. Традиційними були святкування Дня незалежності України (24 серпня), Дня соборності України (22 січня), Дня Конституції України (28 червня), Дня Матері (друга неділя травня), Дня родини (15 травня), вшанування річниці героїв Крут (29 січня), днів народження і вшанування роковин відомих українських письменників і громадських діячів, особливо Лесі Українки та Степана Руданського, іменем якого названа вулиця, на якій була розташована українська школа.

Ялтинська українська школа активно співпрацювала з НВК «Перспектива» Черкаського державного університету, Інститутом українознавства у Києві, Донецьким національним університетом та Донецьким національним технічним університетом.

Усі вчителі, діти, батьки жили однією мрією: щонайперше реконструювати наявне приміщення, потім побудувати новий навчальний корпус, а згодом створити на базі НВО-15 українську школу-гімназію і міський консультативний центр з питань української мови та українознавства. Проте не судилося… 

Українські школи у східному Криму

З не меншими труднощами при створенні україномовного освітнього закладу стикнулись і активісти м. Феодосії – 7 років тривала їхня боротьба за право відкрити українську школу. У результаті з’явилася Приморська школа № 20 ім. О. Теліги.

Протягом цього часу було все: і заяви «Просвіти» та інших громадських організацій, кілька звернень до Президента України, до депутатів Верховної Ради України, а потім депутатські запити до парламенту, в Представництво Президента в Криму, в Міністерство освіти і науки України, численні поїздки активістів до Міністерства освіти Криму, навіть пікети на 14-му зборі ОУН у Києві в травні 1997-го, заяви цього збору з вимогою відкрити українську школу в Приморському, десятки публікацій у «Кримській світлиці», «Українському слові», інших газетах. Ці публікації передруковували в США, Канаді, Австралії, де українці з тривогою і надією чекали: буде, нарешті, українська школа в Криму, чи ні. У результаті українську школу у Приморському таки відкрили.

А відповідно до розпорядження Ленінської райдержадміністрації Автономної Республіки Крим від 18.08.2004 р. за № 228 у місті Щолкіному було відкрито загальноосвітню школу № 3 з українською мовою навчання.

У 2004 році було відкрито ще одну українську школу у східному Криму – у Керчі (ЗОШ № 9).

За офіційними даними, у закладах середньої освіти на території АР Крим на початок 2013/2014 навчального року українською мовою навчалося 12 694 учнів (7,2% від загальної кількості). 7 загальноосвітніх закладів здійснювало навчання українською мовою, а ще 76 – українською та російською. Всього в АР Крим діяло 829 класів з українською мовою навчання. У м. Севастополі була одна школа з українською мовою навчання та 9 шкіл, де викладання здійснювалося українською та російською мовами. На початку 2013/2014 навчального року в Севастополі діяло 50 класів з українською мовою навчання, в яких навчалося 994 (3%) учні.

Необхідно визнати, що такі цифри є незадовільними і свідчать про абсолютний провал української освітньої політики на півострові до 2014 року.

У середині 2000-х років часопис «Національна безпека і оборона» видрукував серйозний дослідницький матеріал «Крим на політичній карті України», який підготував аналітичний центр економічних і політичних досліджень Олександра Разумкова. За визначенням фахівців Центру, в 2000-х роках присутність у Криму української культури і мови (україномовних ЗМІ, закладів освіти і культури) була вкрай незадовільною. І це було викликано не об’єктивними передумовами, а стало наслідком діяльності певних антиукраїнських сил, відсутності у керівництва України політичної волі та потурання місцевій владі. А це, своєю чергою, стало однією з причин окупації півострова в 2014 році.

Ситуація з українською мовою в окупованому Криму

Після окупації півострова ситуація з функціонуванням україномовних освітніх закладів геть погіршилася. Попри те, що українська мова визнається однією із трьох так званих «державних» в окупованому Криму, це лише речення на папері. Так, починаючи з 2014/2015 навчального року загальноосвітні навчальні заклади, розташовані на території тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, були переведені на російські стандарти навчання, які не передбачали обов’язкового вивчення української мови. Українська мова та література здебільшого мали б викладатися в школах окупованого Криму як факультативний предмет. А у 9–11 класах, відповідно до законодавства держави-окупанта, українська мова як предмет взагалі зникає, оскільки навчання може відбуватися лише російською мовою.

За даними так званого «Міністерства освіти, науки і молоді Республіки Крим», в окупованому Криму існує 547 загальноосвітніх закладів усіх форм власності, в яких навчаються 218 974 школярі. З них 212 090 (96,9% від загальної кількості) здобувають освіту російською мовою, 6 700 (3%) навчаються кримськотатарською, а 214 (0,1%) – українською мовою. 162 учні навчаються українською в школі № 20 м. Феодосії, а ще 52 – у трьох україномовних класах Сімферопольської академічної гімназії (яка до окупації мала назву «Українська школа-гімназія»).

За словами Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя: 

«У 2021 році в Криму «офіційно» залишається лише одна школа з українською мовою навчання № 20 у місті Феодосії, де діти навчаються до 9-го класу з використанням української мови. Раніше цю школу було названо ім’ям Олени Теліги, але після окупації її перейменували. Але, по суті, української мови там немає, тому що немає викладачів української мови та літератури, адже здобувачам освіти не надаються послуги українською мовою. Учні 10–11 класів не мають права навчатися українською мовою, хоча її декларативно проголошено однією з державних у «Республіці Крим».

Крім того, за інформацією Уповноваженого із захисту державної мови, станом на 2013 рік на території Автономної Республіки Крим 1 760 дітей (2,9% від загальної кількості) виховувалося українською мовою у 3-х дошкільних навчальних закладах. У м. Севастополі діяв один український дитячий садок, в якому виховувалося 690 дітей (4,8%). Натомість після початку окупації Криму освіта українською мовою у закладах дошкільної освіти не здійснюється взагалі.

І це – цілеспрямована дія країни-окупанта, адже навчання рідної мови з дитинства є надзвичайно важливим етапом розвитку дитини, формуванням особистості. Це допомагає дітям розуміти та оцінювати культурні цінності, які передаються через мову, а саме: традиції, звичаї, вірування та історія. А викладання у дошкільних навчальних закладах окупованого Криму виключно російською мовою є першим кроком до поширення серед дітей російської ідентичності та створення бази для подальшої індоктринації, що в умовах російської окупації можна окреслити як прищеплення дітям екстремістських і шовіністичних ідей і переконань. 

                                                                                          Євгенія БОРИСЕНКО

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».