«Нам потрібен світ. Російський. Весь»: експансія РПЦ на окупованих територіях України

27 березня 2024 року в Москві у Залі церковних соборів храму Христа Спасителя, головного для Російської православної церкви (РПЦ), відбувся позачерговий соборний з’їзд Всесвітнього російського народного собору (ВРНС) під проводом голови РПЦ Кіріла (Владіміра Ґундяєва), що носить титул «патріарха Московського і всієї Русі» і очолює ВРНС. Під час заходу було затверджено «Наказ» XXV ВРНС під назвою «Сьогодення та майбутнє русского міра», який було прийнято у Москві 27–28 листопада 2023 року і який позиціонується як програмний документ XXV ВРНС і як наказ органам законодавчої та виконавчої влади РФ.[1]

У зазначеному документі розв’язана РФ війна проти України окреслюється, згідно з офіційною новочасною російською термінологією, як «спеціальна воєнна операція» («СВО») і при цьому описується як «новий етап національно-визвольної боротьби російського народу проти злочинного київського режиму та колективного Заходу, що стоїть за ним». У документі територія України називається «землями Південно-Західної Русі», на яких з 2014 року «російський народ зі зброєю в руках відстоює своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної Російської держави». РПЦ, ВРНС і патріарх Кіріл зокрема зі своєї духовно-моральної точки зору проголошують «СВО» «священною війною, в якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію “стримувача”, що захищає світ від навали глобалізму та перемоги Заходу, який впав у сатанізм». Відмовляючи Україні у праві на існування, представники РПЦ та ВРНС запевняють, що вся її територія по завершенні «СВО» мусить увійти до зони виключного впливу Росії – оскільки «можливість існування на ній русофобського, ворожого до Росії та її народу політичного режиму повинна бути цілковито виключена».

Втім, як би на це не сподівалися окремі міжнародні гравці, апетити російських церковно-політичних кіл самою Україною не обмежуються. На переконання останніх, усі території у світі, де тільки проживають росіяни, входять до т. зв. «русского міра» («російського світу»), «творцем, опорою та захисником» якого проголошено Росію. При цьому заявляється, що межі «русского міра» як «духовного та культурно-цивілізаційного феномену» є значно ширшими за державні кордони «як теперішньої РФ, так і великої історичної Росії». Ці тези цілком відповідають публічним висловлюванням російського диктатора Владіміра Путіна про те, що «кордони Росії не закінчуються ніде». «Наказ» ВРНС включає до «русского міра» всіх, для кого російська традиція, «святині російської цивілізації», «велика» російська культура та «тисячолітня» російська державність є «вищою цінністю й сенсом життя». Разом з тим вищий сенс існування самої Росії та створеного нею «русского міра» буцімто полягає у набутті ролі «світового захисника від зла» та «одного з провідних центрів багатополярного світу, що очолює інтеграційні процеси та забезпечує спокій і стабільний розвиток на всьому постсовєтському просторі». На цій підставі «Наказ» ВРНС називає одним з пріоритетних завдань зовнішньої політики Росії «повернення до доктрини триєдності російського народу» понад трьохсотлітньої давнини, згідно з якою російський народ складається з «великоросів» (росіян), «малоросів» (українців) та білорусів, що проголошуються «субетносами» одного народу. При цьому «геополітики» від ВРНС заявляють, що поняття «росіянин» («русский») охоплює «всіх східних слов’ян – нащадків історичної Русі», і наполягають на впровадженні «доктрини російської триєдності» до законодавства РФ.

Згідно з підрахунками політичного консультанта, голови консалтингової компанії Wooden Horse Strategies Браяна Мефорда, наведеними у статті для Atlantic Council, у «Наказі» ВРНС, що складається з 3 тисяч слів, Росія згадується 53 рази. При цьому українські експерти звертають увагу на те, що в документі, який вийшов з російських церковних кіл, практично жодного разу не згадуються слова «Бог», «Христос», «Богоматір», «Церква» та інші релігійні або принаймні близькі до релігії терміни, а сам «Наказ» практично ніде не перетинається з православною чи загальнохристиянською традицією, яку нібито покликаний обстоювати. З цього можна зробити висновок, що РПЦ абсолютно не потребує зайвих для неї ідей християнства, обходячись виключно оформленими в його стилі декораціями; натомість суттєвою для неї є офіційна ідеологія сучасного російського режиму, якій вірно слугує патріарх Кіріл – «вівтарний хлопчик Путіна» (за визначенням Папи Римського Франциска), разом зі всією своєю спільнотою.

За кілька тижнів після оприлюднення «Наказу» ВРНС, 18 квітня 2024 року, Парламентська асамблея Ради Європи у резолюції «Смерть Алєксєя Навального і необхідність протистояти тоталітарному режиму Владіміра Путіна та його війні проти демократії», крім заклику визнати нелегітимність російського диктатора, вказала на те, що керований ним режим сповідує неоімперську ідеологію «русского міра», яку Кремль перетворив на інструмент розпалювання війни. Також було наголошено на тому, що ієрархія РПЦ відстоює цю ідеологію, називаючи війну проти України та «сатанинського» Заходу «священною війною всіх росіян». Відтак РПЦ на рівні ПАРЄ була фактично визнана інструментом російського впливу та пропаганди, який не має нічого спільного зі свободою віросповідання та вираження поглядів.

Для тих, хто стежить за подіями російсько-української війни, починаючи з окупації Криму в лютому-березні 2014 року, не є секретом те, що РПЦ у цій історії виступає далеко не як нейтральний спостерігач або миротворець, який має паству по обидва боки фронту (чим любили маніпулювати окремі ієрархи Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, УПЦ МП), а як цілком безпосередній функціонер, що підтримує агресора і співпрацює з ним у плані взаємної реалізації ініціатив.

«Жадай добра неближнього твого»: нові канони церковного загарбництва

На християнській мапі окупованого Криму регіональна структура УПЦ МП у складі трьох єпархій у 2014 році фактично єдиною одразу й беззастережно стала на бік окупанта – при цьому номінально зберігаючи «канонічну єдність» із митрополією в Києві. Згадуючи на богослужіннях ім’я очільника УПЦ МП Онуфрія (Ореста Березовського) слідом за ім’ям московського патріарха Кіріла, клірики та функціонери кримських єпархій УПЦ МП продовжували бути провідниками ідей «русского міра», молилися за Росію як за свою державу, тісно співпрацювали з окупаційною «владою» регіону і військовими та силовими структурами держави-агресора, благословляли та освячували російську зброю, сприяли вихованню дітей і молоді на російських наративах.

Розглядаючи Кримську (з осередком у Сімферополі), Феодосійську (з осередком у Керчі) та Джанкойську єпархії УПЦ МП на території окупованого Кримського півострова як підконтрольні собі структури, РПЦ не поспішала змінювати їхній канонічний устрій шляхом насильницького розриву ілюзорної єдності з Києвом. Втім, у цьому не було потреби – оскільки РПЦ розглядала і розглядає дотепер цілу УПЦ МП як свою інтегральну частину. Навіть після повномасштабного вторгнення РФ до України, що відбулося наприкінці лютого 2022 року, РПЦ залишала за кримськими єпархіями УПЦ МП право трохи побути «українськими» – і ті, відповідно, принаймні стримувалися від прямих публічних виступів на підтримку агресора, навіть виконуючи розпорядження Київської митрополії (зокрема, щодо проведення молебнів за встановлення миру в Україні) і реагуючи дзвінкою тишею на масштабні обстріли та бомбардування українських міст, у тому числі рідних для деяких кримських священиків та архієреїв російської церкви.

Остаточний хід ва-банк було зроблено після того як 27 травня 2022 року у Пантелеймонівському соборі УПЦ МП в Києві відбулося зібрання мирян і духівництва, на якому було заявлено про «незалежність» зазначеної церкви від московського центру. На цьому ж зібранні єпархіальним архієреям УПЦ МП на період воєнного стану в Україні та в умовах ускладненого або відсутнього зв’язку єпархій із церковним керівним центром було надано право самостійно приймати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, які зазвичай належать до компетенції Священного Синоду або предстоятеля УПЦ МП. Участь у зазначеному зібранні в режимі відеоконференції брали представники Кримської та Феодосійської єпархій, які засвідчили свою вірність РПЦ, одностайно проголосували проти декларованої «самостійності» УПЦ МП та заявили, що залишаються «під омофором патріарха Кіріла». У Джанкойській єпархії в той же час повідомили, що не підтримують київських «колег» і залишаються «у дотеперішньому статусі».

7 червня 2022 року московський патріарх Кіріл на засіданні Священного Синоду РПЦ «прийняв» три кримські єпархії УПЦ МП у своє «безпосереднє канонічне й адміністративне підпорядкування», буцімто на прохання правлячих архієреїв цих єпархій – митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря (Ростислава Швеця), митрополита Феодосійського і Керченського Платона (Володимира Удовенка) та єпископа Джанкойського і Роздольненського Алєксія (Олександра Овсянникова). Цей крок було обґрунтовано «необхідністю збереження дієвого канонічного й адміністративного зв’язку з центральною церковною владою [у Москві]», з огляду на «практичну неможливість» регулярного сполучення єпархій з Київською митрополією УПЦ МП через повномасштабну війну РФ проти України. Тоді ж з цих єпархій було створено т. зв. «Кримську митрополію РПЦ», а керування нею було доручене митрополиту в Сімферополі Лазарю. Незабаром заступник голови синодального відділу РПЦ зі взаємин церкви з суспільством та ЗМІ Вахтанг Кіпшидзе заявив прямим текстом, що рішення Священного Синоду РПЦ щодо кримських єпархій УПЦ МП «стосуються внутрішнього управління церквою» – тим паче, що вони й до прийняття рішень щодо зміни їхньої юрисдикції й так перебували в «єдиному канонічному просторі РПЦ». Ці ж тези незабаром повторив і «спікер державної ради республіки Крим» Володимир Константинов, заявивши, що у статусі кримських єпархій УПЦ МП, які перейшли безпосередньо до складу РПЦ, фактично нічого не змінилося: від початку окупації РФ Кримського півострова у 2014 році, місцеве священство «з поваги до ієрархії» залишалося у складі УПЦ МП, оскільки «все одно перебувало у лоні рідного російського православ’я», – однак після рішень київського собору УПЦ МП від 27 травня про розірвання (принаймні декларативне) стосунків з РПЦ шляхи Криму з церквою в Україні «на якийсь час розходяться»; при цьому кримський «спікер» пообіцяв «повернути на шлях істини тих, що збилися з нього». Паралельно окремі кримські «діячі» погрожували УПЦ МП тим, що межі її канонічної території визначатимуться просуванням російських військ – що, зрештою, й почало відбуватися незабаром.

Самі кримські ієрархи УПЦ МП свій перехід у підпорядкування РПЦ аргументували рішенням собору в Києві 27 травня 2022 року, який фактично відпускав архієреїв на непідконтрольних територіях у «вільне плавання». Втім, подібний крок з боку Київської митрополії не давав Московській патріархії права на самовільне привласнення структур УПЦ МП на окупованих територіях України. Зокрема, 8-ме правило 3-го Вселенського Собору застерігає, «щоб ніхто з єпископів не поширював влади на іншу єпархію, яка раніше і від початку не була під рукою його або його попередників, та коли хто поширив і силоміць якусь єпархію собі підпорядкував, нехай віддасть її: нехай не закрадається під виглядом священнодіяння пиха влади світської».

Втім, хоч РПЦ і любить позиціонувати себе як «єдину істинно канонічну церкву» – однак при цьому, перебуваючи у симфонії з російською державною владою, порушує всі канони, які тільки може. Ще в квітні та червні 2014 року представниками Кримської єпархії УПЦ МП за сприяння парамілітарних структур були захоплені храми УПЦ Київського Патріархату в Севастополі (на честь священномученика Климента Римського) та селі Перевальному Сімферопольського району АР Крим (на честь Покрови Пресвятої Богородиці), які розташовувалися на територіях зайнятих окупантами українських військових частин. Приміщення храму при навчальному загоні ВМСУ в Севастополі було передане в управління Міністерства оборони РФ і зараховане до «державної власності РФ»; ймовірно, такі ж заходи було застосовано й до храму в Перевальному. Наразі окупаційна «влада» Криму здійснює комплекс заходів із привласнення приміщень управління та кафедрального собору Православної церкви України (ПЦУ) в центрі Сімферополя: зокрема, у квітні 2024 року над входом до будівлі було демонтовано баню. Перед тим, у 2023 році, представники кримської «влади» публічно заявляли, що собор буде передано у розпорядження «Кримської митрополії РПЦ». Разом з тим громаді ПЦУ в Євпаторії регулярно виносилися «приписи» про демонтаж дерев’яного храму, який було збудовано ще до російської окупації Криму буцімто «самовільно» й «незаконно». Де-факто Кримська єпархія ПЦУ припинила існування, відколи її правлячий архієрей, митрополит Климент (Павло Кущ), з початком повномасштабного вторгнення РФ до України опинився на материковій території без можливості повернення на окупований півострів.

Певною мірою «Кримська митрополія РПЦ» від початку великої війни поширює свій вплив на окуповані регіони Херсонської області. Зокрема, 27 грудня 2023 року рішенням Священного Синоду РПЦ на лівобережній частині Херсонщини у зв’язку з «фактичною неможливістю для митрополита Херсонського і Таврійського [УПЦ МП] Іоанна керувати парафіями Херсонської єпархії, що знаходяться на лівобережжі Дніпра» та «відсутністю можливості для безперешкодного врегулювання цієї ситуації Синодом УПЦ [МП]» було створено «Скадовську єпархію РПЦ». Тимчасовим виконувачем обов’язків єпархіального архієрея цієї структури було призначено «єпископа Джанкойського» Алєксія (Олександра Овсянникова), уродженця Ізюмського району Харківської області – регіону, що зазнав численних атак російських терористів. До Криму Алєксій прибув ще на початку 2022 року, незадовго до великої війни, після того як був висвячений на єпископа в Києво-Печерській лаврі митрополитом УПЦ МП в Києві Онуфрієм, із наданням титулу «Джанкойський і Роздольненський».

2 лютого 2023 року єпископ Алєксій, що в січні через відверту співпрацю з російськими окупантами підпав під персональні санкції з боку України, під час «робочої зустрічі» з головою Синодального відділу з питань церковної благодійності та соціального служіння РПЦ, вікарієм патріарха Кіріла єпископом Верейським Пантелеймоном (Аркадієм Шатовим) обговорив «можливості та способи надання допомоги парафіям новоствореної Скадовської єпархії».[2] 20 лютого він спілкувався з «головою адміністрації Скадовського муніципального округу» Олександром Дудкою щодо «облаштування та організації роботи єпархіального управління». Тоді ж під час «робочої поїздки» окупованою Херсонщиною єпископ Алєксій у Скадовську в храмі в ім’я Сєрґія Радонєзького, оголошеному «кафедральним собором», провів зустріч із благочинними Скадовського, Каланчацького та Чаплинського церковних округів, що перейшли на бік окупантів, – протоієреями Миколою Канюкою, Михайлом Кулиною та Іваном Капинцем. Також Алєксій відвідав Миколаївський жіночий монастир у селі Благодатному Скадовського району, доправивши для нього харчі та побутову хімію.[3] Чергова поїздка «владики» з Криму на окуповану Херсонщину відбулася за місяць, 21 березня: тоді він зустрівся з парафіянами у Чаплинці, прийнявши звіт про поточні справи від протоієрея Олександра Василюка[4], вчергове відвідав окупаційного керманича «Скадовського муніципального округу» Олександра Дудку[5] та знову побував у жіночому монастирі в Благодатному, де провів спільне богослужіння з архімандритом Євфимієм Фиком та «благочинним Нижньогірського округу Джанкойської єпархії» протоієреєм Олександром Похожаєм. При цьому Алєксій передав ігумені згаданого монастиря Калісфенії (Оксані Нєвєровій) партію гуманітарної допомоги від «Нижньогірського благочиння».[6]

17 квітня 2024 року «Скадовська єпархія РПЦ» з’явилася в російському державному реєстрі. 23 квітня в окупованому Генічеську відбулося «перше засідання ради з міжнаціональних і міжрелігійних відносин Херсонської області», в якому взяли участь єпископ Алєксій та «секретар Скадовської єпархії» архімандрит Алєксій (Фьодоров), що перебуває під слідством за підозрою у державній зраді та колабораціонізмі. У повідомленнях окупаційних ЗМІ зазначалося, що «рада» під керівництвом «губернатора Херсонської області» Володимира Сальдо, до якої загалом увійшли 23 особи, становить собою «дорадчий орган із владними повноваженнями»; при ній було створено три «робочі групи» з різних питань – міжнаціональної згоди та суспільної стабільності, діяльності у царині міжрелігійних відносин та діяльності, спрямованої на збереження і зміцнення «традиційних російських духовно-моральних цінностей».[7]

Згадані «цінності» в контексті «міжрелігійної згоди» на окупованій Херсонщині були продемонстровані досить швидко. 28 квітня з благословення єпископа Алєксія протоієрей Микола Канюка, що зберіг у структурі РПЦ титул благочинного Скадовського церковного округу, у співслужінні «співробітника відділу Джанкойської єпархії РПЦ зі взаємодії зі збройними силами РФ» Сергія Саміщенка звершив «мале освячення» храму на честь Архістратига Божого Михаїла в селі Олександрівці Скадовського району, який належав місцевій парафії Української греко-католицької церкви і перебував у процесі будівництва з 2017 року. Настоятель парафії о. Дмитро Онуфрик був змушений залишити її в лютому 2022 року, за кілька годин до вторгнення російських загарбників до Херсонщини; відтоді парафіяни перебували без душпастирської опіки. У ресурсах, пов’язаних з РПЦ, заявляється, що греко-католицька парафія в Олександрівці навесні 2024 року «перейшла до юрисдикції Московського патріархату за рішенням місцевої громади та після звернення до священноначалля РПЦ». Присутність осіб у російській військовій формі на кадрах із «переосвячення» храму промовисто підкреслює «добровільність» цього «переходу»[8], який голова УГКЦ Блаженніший Святослав прямо назвав святотатством.[9] Як бачимо, РПЦ на окупованих територіях не вдовольняється анексією «своїх» парафій УПЦ МП і переходить до відкритого захоплення храмів інших конфесій.

Додатково російську модель побудови «міжрелігійних відносин» на окупованій Херсонщині можна простежити на прикладі історії о. Степана Подольчака, настоятеля храму ПЦУ на честь всіх святих українського народу в смт Каланчак: 12 лютого 2024 року його забрали з дому босоніж і з мішком на голові, а 15 лютого його дружину вже везли на впізнання тіла. До того о. Степана кілька разів викликали на розмову співробітники ФСБ РФ, безуспішно вимагаючи від нього переходу до РПЦ.[10]

Загрозлива ситуація для українських релігійних громад складається і на окупованих регіонах Запорізької області, де наприкінці 2022 року «голова військово-цивільної адміністрації» Євген Балицький видав «розпорядження» про заборону діяльності УГКЦ, а також організацій «Лицарі Колумба» і «Карітас», які займаються соціальним служінням. Цей крок окупанти безпідставно аргументували тим, що священики та віряни УГКЦ «зберігали вибухові речовини та вогнепальну зброю на території культових споруд і допоміжних приміщень», «порушували законодавство про релігійні та громадські організації РФ», що нібито виявилося в «участі у масових заворушеннях та антиросійських мітингах у березні–квітні 2022 року», «розповсюджували літературу з закликами до порушення територіальної цілісності РФ», «брали активну участь у діяльності екстремістських організацій і пропаганді неонацистських ідей» тощо. Крім цього, окупанти розпорядилися передати рухоме та нерухоме майно і земельні ділянки парафій УГКЦ в розпорядження «військово-цивільної адміністрації», розірвати договори оренди приміщень і землі, не проводити реєстрацію релігійних громад. Окремо зазначається, що 16 листопада 2022 року в Бердянську окупанти заарештували священників УГКЦ Івана Левицького та Богдана Гелету: про їхню долю дотепер нічого невідомо. У грудні 2022 року з Мелітополя було «депортовано» всіх священників УГКЦ, які залишилися зі своїми парафіянами після російської окупації.[11] Так само видворенню за межі окупованих регіонів було піддано і священиків УГКЦ у Донецькій області, де на початку 2024 року «казакі» «опечатали» всі храми цієї конфесії, не допускаючи до них вірян.[12] Що ж стосується ПЦУ – за словами її предстоятеля, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, на території тимчасово окупованих районів Донецької, Луганської та Херсонської областей деякі її священики ведуть підпільну діяльність, наражаючись на загрозу ув’язнення та депортації.[13]

12 березня 2024 року Священний Синод РПЦ, посилаючись на церковні рішення понад столітньої давнини та «неодноразові прохання священнослужителів, ченців і парафіян Запорізької єпархії про врегулювання церковної ситуації на цих територіях», дійшов висновку, що митрополит Запорізький і Мелітопольський УПЦ МП Лука (Андрій Коваленко) опинився відокремленим лінією фронту від низки своїх парафій, і тому відтепер ними керуватиме правлячий архієрей Бердянської єпархії, що після втечі за кордон єпископа від УПЦ МП Єфрема (Валентина Яринка) була 16 травня 2023 року включена до РПЦ. Разом з тим синод російської церкви ухвалив вважати «такими, що не були» будь-які адміністративно-дисциплінарні заходи з боку церковного керівництва УПЦ МП щодо священнослужителів-колаборантів. Під час цього ж засідання синод звільнив від управління «Бердянською єпархією РПЦ» єпископа Бронніцкого Луку (Андрєя Волчкова), що був присланий до окупованого Бердянська з РФ, і відправив його керувати Біробіджанською єпархією у Єврейській автономній області; на його місце було поставлено єпископа Алатирського і Порєцкого Фєодора (Алєксандра Бєлкова). Прикметно, що під час цього засідання синод РПЦ, з легкістю вирішуючи долі парафій де-факто УПЦ МП на окупованих територіях України, вирішив обуритися рішенням Синоду Румунської Православної Церкви щодо гіпотетичного заснування своїх структур в Україні, яка в уявленні патріарха Кіріла є «канонічною територією РПЦ», та прийняття до своєї юрисдикції священиків Молдовсько-Кишинівської митрополії РПЦ. Серед іншого, члени синоду РПЦ лицемірно висловили підтримку своїм структурам в Україні та Молдові з огляду на «неканонічні зазіхання з боку румунської церкви» та навели положення 17 правила VI Вселенського (Трульського) Собору, згідно з яким «ніхто з кліриків не має права без відпускної грамоти від свого єпископа бути призначеним до іншої церкви», бо «позбавлений сану буде і той, хто порушив це правило, і той, хто неправильно прийняв його».[14] Це ж правило щодо УПЦ МП з 2014 року неодноразово порушила сама ж РПЦ.

Окремо слід відзначити, що засідання синоду РПЦ 12 березня 2024 року відбулося всупереч її ж нормативним актам, беручи до уваги неможливість скликання вищого органу управління – Архієрейського собору, який має обиратися раз на чотири роки (каденція останнього завершилася ще наприкінці 2017 року) і який наразі не діє з огляду на повномасштабне вторгнення РФ до України у 2022 році, окупацію нових територій та демарші УПЦ МП, окремі ієрархи якої досі не виключені зі списків провідних структур РПЦ. На це звертають увагу представники російської ліберальної преси, додаючи, що військові конфлікти, які супроводжують усю історію церкви, ще ніколи не вважалися виправданням для руйнування канонічного ладу та привласнення чужих єпархій – до 2022 року, доки РПЦ не розв’язала собі руки й не почала визначати свої межі не канонами, а політичною доцільністю, супроводжуючи свої дії «вражаючою морально-канонічною еквілібристикою».[15]

«Духівник Путіна» замість «западенця»: зміна кримського церковного керівництва

11 жовтня 2023 року за підсумками засідання Священного Синоду РПЦ відбулася неочікувана для багатьох зміна у церковному житті окупованого Криму. Митрополита Лазаря, що очолював Кримську єпархію УПЦ МП понад три десятиліття, було відправлено на спокій з «висловленням подяки за багаторічну архіпастирську працю» та призначенням матеріального утримання від єпархіального управління РПЦ у Сімферополі. На його місце було призначено митрополита Псковського і Порховського Тіхона[16] (у миру – Ґєорґій Шевкунов), який має неформальний титул «духівника Путіна» і за роки російської окупації Криму відзначився причетністю до грабунку та знищення пам’ятки світової культурної спадщини – античного городища Херсонес Таврійський та його хори. До того ж, він зарекомендував себе як пропагандист російських наративів щодо Криму – зокрема, «єдності» окупованого півострова з Росією, міфічного охрещення київського князя Володимира у Херсонесі, що буцімто «започаткувало російське православ’я і російську державність», тощо.

Вітання ставленикові Путіна і Кіріла на російський митрополичий престол в окупованому Криму поквапилися висловити місцеві «керманичі». Зокрема, «голова республіки Крим» Сергій Аксьонов за підсумками телефонного спілкування з митрополитом Тіхоном публічно похвалився особистим знайомством з ним з 2014 року, назвав його «справжнім патріотом і державником» та пообіцяв «рухатися з ним далі, зміцнювати співпрацю держави та Церкви, молитися за Росію та працювати на її благо».[17] Свою реакцію на призначення до Криму митрополита Тіхона висловив і окупаційний «губернатор Севастополя» Міхаіл Развожаєв, зазначивши, що той «вже давно приділяє Севастополю велику увагу»: мовляв, завдяки йому на території музею-заповідника «Херсонес Таврійський» було проведено «масштабні роботи зі створення особливого музейного простору». Саме митрополиту Тіхону, за словами Развожаєва, належить ідея створення масштабного проекту історико-археологічного парку «Херсонес Таврійський», заради чого на хорі Херсонеса було проведено варварські «найбільші за минулі десятиліття археологічні розкопки».[18]

Незабаром митрополит Тіхон спричинив збурення серед мешканців Криму, невдало порівнявши своє призначення до окупованого півострова з «засланням на курорти Колими» – мовляв, що за часів Візантійської імперії Крим так само був місцем заслання, зокрема, для багатьох отців церкви.[19] Крім жартівливого прізвиська «митрополит Колимський», за кілька днів Тіхон, на додачу до обов’язків голови Патріаршої ради РПЦ з питань культури, керівника Комісії зі взаємодії РПЦ з музейною спільнотою та члена Ради з питань культури та мистецтва при президенті РФ, дістав реальне призначення на чергову посаду: його було обрано заступником голови громадської ради при міністерстві просвіти РФ.[20] Невдовзі він, нібито виправдовуючись за порівняння Криму з Колимою, публічно назвав окупований півострів «особливою любов’ю всієї Росії»,[21] а за місяць – під час брифінгу в Сімферополі зізнався у любові до російського диктатора Владіміра Путіна, назвавши його «відданим Росії», а знайомство з ним – «однією з найголовніших подій у своєму житті».[22] Тоді ж Тіхон відзначив, що Крим «якийсь час жив в іншій державі, а не у спільному рідному домі», і заявив, що нібито в місцевих церквах можна «осягнути справжню Росію».[23]

На початку 2024 року митрополит Тіхон спільно з першим заступником керівника адміністрації президента РФ Сєрґєя Кірієнка у супроводі «губернатора Запорізької області» Євгена Балицького відвідав мультимедійний історичний парк «Росія – моя історія», створений російськими окупантами у Мелітополі; особливу увагу при цьому було приділено фотовиставці становлення РПЦ, зібраній за сприяння Російського військово-історичного товариства. Під головуванням Кірієнка відбулася «нарада» з працівниками культури окупованих регіонів Запорізької області, під час якої російський чиновник обговорив з митрополитом Тіхоном та «губернатором» Балицьким запуск робіт з облаштування території джерела біля храму на честь Покрову Пресвятої Богородиці у селі Терпіння Мелітопольського району і з ремонту місцевої школи, а також створення нового музею побуту першопоселенців у Приазовському.[24]

В січні 2024 року митрополит Тіхон заявив, що молиться за те, щоб Господь, який єдиним може з’єднати непоєднуване, «знову зробив росіян та українців братами», і що «сама ідея українства як антагоністичного утворення, що ненавидить Росію, є абсолютно абсурдною, руйнівною, приречена на поразку і перебуває поза Божою волею». На додачу Тіхон розповів історію полоненого українського вояка, в телефоні якого були знайдені пісні улюбленого гурту Путіна «Любе» та привітання друзям з російським «Днем перемоги». «Він наш, росіянин! Ну нам же ще разом жити, ми один народ. Нам перемога над українським народом не потрібна. Нам потрібна перемога над тим нацизмом, фашизмом, над людиноненависницьким устроєм, створеним з частини теперішньої України», – йшлося у міркуваннях окупаційного митрополита, опублікованих на сайті «Кримської митрополії РПЦ».[25] Незабаром після оприлюднення цих цитат Тіхон на чолі делегації «митрополії» зустрівся у Москві з патріархом Кірілом, який заявив, що окупований Крим «завжди мав особливе значення для нашої батьківщини та нашої церкви» як «свята земля, звідки почалося православ’я на тій частині Євразії, де зараз розташовуються Росія, Україна та інші країни канонічної відповідальності Московського патріархату».[26]

Зміна церковного керманича в окупованому Криму не могла не позначитися на периферії. Так, у квітні 2024 року мешканці Севастополя з обуренням зустріли звістку про зміщення з посади настоятеля Володимирського собору – усипальниці адміралів на Центральному пагорбі міста священика Алєксія Тупікова, що служив у цьому храмі з 1991 року; його місце за наказом митрополита Тіхона зайняв одіозний благочинний Севастопольського церковного округу від РПЦ протоієрей Сєрґій Халюта, а Тупіков дістав статус «почесного настоятеля» та подяку за виконану працю.[27]

«Карусель російського православ’я»: Херсонес – під монастир, новобудови – під Херсонес

На державному та церковному рівні в РФ підтримується наратив про Севастополь і Херсонес зокрема як про «колиску російської державності та православ’я». Вище згадувалося про те, як незадовго до повномасштабного вторгнення РФ до України на історичній хорі античного городища у жертву забудові під майбутній історико-археологічний парк, одним з ключових ініціаторів створення якого став нинішній митрополит у Криму від РПЦ Тіхон, було принесено сотні тисяч артефактів, грабіжницьки вилучених з пам’ятки світового значення. Тож мешканці окупованого Севастополя, небайдужі до історичної та культурної спадщини свого міста, з тривогою зустріли повідомлення Тіхона незабаром після його призначення до Криму про отримане від російського диктатора Путіна доручення «продумати, що можна зробити гідного, цікавого й важливого для людей на основі безцінного скарбу – Херсонеса».[28]

В лютому 2024 року з’ясувалося, що Тіхон поки не вигадав нічого кращого, ніж за благословенням московського патріарха Кіріла «відродити» чоловічий монастир – «духовний центр Росії та російського православ’я» безпосередньо на території музею-заповідника «Херсонес Таврійський», «адміністративні» структури якого розташовуються у колишніх монастирських приміщеннях – настоятельського корпусу, «старої» та «нової» трапезних, двох готелів для прочан та допоміжних приміщень. Ці будівлі монастиря, споруджені у 2-й половині ХІХ століття, у 1924 році большевики реквізували під музей.[29] З часом у них розташувалися реставраційні майстерні, антична та візантійська експозиції, бібліотека, фонди та архів. І ось російський митрополит у Криму вирішив відмотати хронометр на століття назад і «відновити чернече життя» в цих приміщеннях. На ознаменування цього він 15 лютого 2024 року у співслужінні архієреїв та духівництва «Кримської митрополії РПЦ» за присутності «губернатора Севастополя» Міхаіла Развожаєва та «спікера законодавчого зібрання Севастополя» Владіміра Нємцева відправив літургію в історичній «базиліці 1935 року», що в листопаді минулого року зазнала значних пошкоджень через руйнівний шторм. Напередодні, 12 лютого, окупований Крим за благословенням московського патріарха Кіріла відвідала колегія синодального відділу РПЦ з питань монастирів і чернецтва, члени якої «актуалізували питання відродження Свято-Володимирського монастиря на території Херсонеса Таврійського».[30]

Було б гріхом проти істини стверджувати, що мешканці окупованого Севастополя зустріли ці події з великою радістю та натхненням – особливо після заяв митрополита Тіхона журналістам: «Ми понад 100 тисяч квадратних метрів зробили для музею (йдеться про варварську забудову хори античного городища будівлями «історико-археологічного парку» – авт.), а те, що належало Російській церкві, передається їй за законом Росії. Ми беремо 3-4 тисячі квадратних метрів. Вам шкода? Ні. Я бачу по ваших обличчях, що ви щасливі. На всі археологічні об’єкти вхід буде вільний, а до чужого монастиря зі своїм статутом не лізь. Звісно, ми будемо відчинятися у певні години для всіх відвідувачів, але монастир – це монастир, це потужніше, ніж військова частина. Для парафіян, для богослужінь – так, а в інший час є статут. Я дозволю вам завжди, коли дозволить музей. А от на маленьку територію монастиря, де мешкатиме братія, можна буде зайти лише у певні години. А все, що стосується розкопок, Володимирського собору, берегових справ тощо – все буде так, як скаже міністерство культури [РФ]». Серед іншого, Тіхон зізнався, що задум «відродження обителі», як і забудови хори Херсонеса, належить російському диктатору Владіміру Путіну, і назвав себе та підконтрольних йому служителів РПЦ «лише виконавцями цього чудового задуму, який тішитиме покоління російських людей».[31] При цьому, прикриваючись російським законом про передачу релігійним організаціям майна релігійного призначення, що перебуває у державній або муніципальній власності (№327-ФЗ від 30.11.2010 р.), митрополит Криму від РПЦ заявив, що ченці з 28 липня («офіційна» дата відкриття монастиря – день святкування РПЦ річниці охрещення Русі) розташовуватимуться у двох будиночках, споруджених для потреб археологів у… 1960-х роках, на тій підставі, що РПЦ за два роки до цього сприяла їхньому «ремонту», який спричинив резонанс у місцевих ЗМІ.

Не в захваті, очевидно, і співробітники підконтрольного окупантам музею-заповідника, яким до середини літа в рамках «відновлення історичної справедливості» доведеться перевезти до нового «історико-археологічного парку» понад 300 тисяч експонатів.[32] Тим часом мешканці Севастополя, всупереч «переможним» реляціям окупаційних ЗМІ, відзначають той факт, що у 2015 році російський «центр» надав Херсонесу статус пам’ятки «федерального» значення, і тепер для його «розчленування» навіть за окупаційним законодавством потрібна «потужна правова процедура» – тоді як представники РПЦ не можуть надати «документи», згідно з якими вони отримують майно музею-заповідника, і спираються виключно на побажання та розпорядження російського диктатора. Ймовірно, ще пам’ятаючи українську демократію, окремі севастопольці дорікають російським церковникам тим, що саме їхній монастир, «ще не встигнувши залізти з чужим статутом на територію музею, вже встановлює свої обмежувальні правила та порядки зі всіма можливими заборонами». Згадалася й історія 2016–2017 рр., коли тоді ще Кримська єпархія УПЦ МП не без участі севастопольського благочинного Сергія Халюти намагалася отримати у своє розпорядження 24 об’єкти нерухомості музею-заповідника «Херсонес Таврійський», які колись буцімто належали чоловічому монастиреві, однак змогла надати архівні документи лише на два з них, після чого дістала відмову – тим паче, що земля, на якій монастир було засновано, в часи його розбудови перебувала у власності міста.

12 березня 2024 року Священний Синод РПЦ оголосив про відкриття Свято-Володимирського Херсонеського чоловічого монастиря в окупованому Севастополі та призначив свого митрополита в Криму Тіхона, згідно з його проханням, «священноархімандритом» цього «історично значущого» монастиря, в порядку винятку. Виконувачем обов’язків намісника був оголошений ієромонах Іларіон (Карандєєв) – старший викладач кафедри богословських і церковно-практичних дисциплін Псково-Печерської духовної семінарії[33], ймовірно, наближений до Тіхона. Майже за місяць стало відомо, що «відроджений» у Херсонесі монастир вже має братію, яка розпочала проведення регулярних богослужінь. 15 квітня митрополит Тіхон видав розпорядження про призначення ієромонаха Іларіона керівником відділу соціального служіння та церковної благодійності «Кримської єпархії РПЦ», а також відповідальним за організацію медичної і соціальної допомоги та за душпастирювання у військових шпиталях на території окупованого Криму.[34]

Підсумки

Цієї весни Російська православна церква (РПЦ) чітко послала у навколишній світ загрозливий сигнал: війна РФ проти України – «священна», Україна – «південно-західна територія Росії», жодної української державності існувати не повинно (українців і білорусів – також), а кордони Росії закінчуються там, де нема носіїв «російської цивілізації». Останній програмний документ Всесвітнього російського народного собору, пов’язаного з РПЦ, дає зрозуміти, що ця псевдорелігійна структура не має нічого спільного ані з православ’ям, ані з християнством як таким: її мета і завдання – служіння інтересам путінського режиму. Небезпеку міжнародного впливу РПЦ цієї весни усвідомили, зокрема, в ПАРЄ, визнавши її інструментом російської пропаганди.

Також РПЦ протягом повномасштабної війни РФ проти України дає зрозуміти, що не збирається терпіти на окупованих територіях будь-які релігійні громади не лише інших християнських деномінацій, а й навіть своєї інтегральної частини, що носить назву «Українська православна церква» і відкидає додаток «Московського патріархату». Зокрема, в Криму РПЦ у 2022 році підпорядкувала собі три місцеві єпархії – Кримську, Феодосійську та Джанкойську, що з 2014 року, від початку російської окупації півострова, зберігали номінальну єдність із Київською митрополією. Це сталося після того як наприкінці травня 2022 року зібрання УПЦ МП задекларувало (принаймні на словах) свій відхід від московського курсу. На базі зазначених єпархій було утворено т. зв. «Кримську митрополію РПЦ», а на її чолі поставлено митрополита Лазаря (Ростислава Швеця), що понад три десятиліття був правлячим архієреєм УПЦ МП в Сімферополі. Втім, вочевидь, російська влада вирішила, що він не надто придатний для цієї місії: у жовтні 2023 року синод РПЦ відправив Лазаря на спочинок і призначив на його місце митрополита Псковського і Порховського Тіхона (Ґєорґія Шевкунова), особисто знайомого з російським диктатором Владіміром Путіним. За роки окупації Криму Тіхон доклався до знищення культурної спадщини античного городища Херсонес Таврійський у Севастополі, що є пам’яткою світової культурної спадщини. Пропагуючи «єдність» Криму з Росією на підставі міфів про «початки російського православ’я і російської державності» у Херсонесі, в лютому 2024 року Тіхон за благословенням московського патріарха Кіріла «відродив» чоловічий монастир безпосередньо на території музею-заповідника «Херсонес Таврійський», отримавши для його функціонування не лише історичні будівлі монастиря, що діяв тут у 2-й половині ХІХ століття, а й споруди совєтської доби, всупереч російському закону про реституцію церковного майна. «Правою рукою» Тіхона в окупованому Севастополі став його давній знайомий, ієромонах Іларіон (Карандєєв), якого було призначено відповідальним за душпастирювання у російських військових шпиталях на території Криму.

В березні 2024 року РПЦ продовжила свою політику експансії на окупованих територіях України, підпорядкувавши собі парафії УПЦ МП у низці районів Запорізької області; раніше, у травні 2023 року, російська церква привласнила Бердянську єпархію УПЦ МП, що діяла на півдні області. Також РПЦ не обійшла своєю увагою і окуповані території лівобережної Херсонщини, створивши на них наприкінці 2023 року «Скадовську єпархію»: її тимчасовим правлячим архієреєм було призначено «єпископа Джанкойського» від РПЦ Алєксія (Олександра Овсянникова), що прибув на служіння до окупованого Криму з Києва незадовго до повномасштабної війни, на початку 2022 року, ще як архієрей УПЦ МП. У квітні 2024 року Алєксій увійшов до створеної окупантами «ради з міжнаціональних і міжрелігійних відносин Херсонської області», а вже за кілька днів за його благословенням скадовський священик-колаборант Микола Канюка та «співробітник відділу Джанкойської єпархії РПЦ зі взаємодії зі збройними силами РФ» Сергій Саміщенко «переосвятили» храм Української греко-католицької церкви в селі Олександрівці Скадовського району, який було «переведено до юрисдикції Московського патріархату за рішенням місцевої громади» – презентованої в тому числі особами у російській військовій формі. Ймовірно, подібний інцидент на окупованих територіях України не є останнім – тим паче, вже третій рік подібні випадки є системними. Наприкінці 2022 року російський ставленик Євген Балицький заборонив в окупованих районах Запорізької області діяльність УГКЦ; у Донецькій області на початку 2024 року представники російських парамілітарних формувань «опечатали» всі храми цієї церкви. Разом з тим на окупованих територіях України відбуваються викрадення, ув’язнення, депортації, катування і навіть вбивства священиків УГКЦ та ПЦУ.

Таким чином, РПЦ незаконно розбудовує на окупованих територіях України свої структури, поширюючи і закріплюючи на них свій вплив за підтримки російської державної влади та її маріонеток на місцях. Крім духовної окупації, осередки РПЦ на українських землях різними шляхами силоміць включають до свого складу парафії інших християнських деномінацій, відбираючи їхнє майно на свою користь. Разом з тим представники структур РПЦ на окупованих територіях України працюють на зміну української ідентичності місцевого населення – не лише насаджуючи йому російські наративи, а й чинячи злочини проти культурної спадщини українського народу. Ці дії повинні отримувати належну оцінку не лише українських правоохоронних органів, а й міжнародних політичних і релігійних організацій, з відповідними наслідками для РПЦ.

Віталій СОЛОНЧАК

_______________________________

[1] https://crimea-eparhia.ru/gallery/28634-nakaz-xxv-vsemirnogo-russkogo-narodnogo-sobora-nastoyashchee-i-budushchee-russkogo-mira

[2] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/02/02/sostoyalas-rabochaya-vstrecha-episkopa-aleksiya-s-glavoj-sinodalnogo-socialnogo-otdela/

[3] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/02/21/preosvyashhennejshij-episkop-aleksij-s-arxipastyrskim-vizitom-posetil-skadovskuyu-eparxiyu/

[4] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/03/22/preosvyashhennejshij-vladyka-aleksij-posetil-p-chaplynku-skadovskoj-eparxii/

[5] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/03/22/episkop-aleksij-vstretilsya-s-glavoj-skadovskogo-municipalnogo-okruga/

[6] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/03/22/arxierejskij-vizit-v-nikolaevskij-zhenskij-monastyr-s-blagodatnogo-skadovskoj-eparxii/

[7] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/04/24/preosvyashhennejshij-episkop-aleksij-voshel-v-sostav-soveta-po-mezhnacionalnym-mezhreligioznym-otnosheniyam-xersonskoj-oblasti/

[8] https://dzhankoy.cerkov.ru/2024/04/29/soversheno-maloe-osvyashhenie-xrama-arxistratiga-mixaila-v-s-aleksandrovka-skadovskogo-blagochiniya-skadovskoj-eparxii/

[9] https://ugcc.ua/data/blazhennishyy-svyatoslav-pro-zahoplennya-hramu-ugkts-na-okupovaniy-hersonshchyni-svyatotatstvo-4796/

[10] https://suspilne.media/amp/kherson/685538-u-kalancaku-na-tot-hersonsini-rosijski-vijskovi-vbili-svasennika/

[11] https://ugcc.ua/data/okupatsiyna-vlada-rf-zaboronyla-diyalnist-ugkts-na-okupovaniy-chastyni-zaporizkoy-oblasti-dokument-4036/

[12] https://www.irs.in.ua/p/189

[13] https://www.radiosvoboda.org/a/epifaniy-pro-upts-mp-zelenskoho-i-vyznannya-ptsu/32933433.html

[14] http://www.patriarchia.ru/db/text/6109912.html

[15] https://novayagazeta.ru/articles/2024/03/14/vozliubi-blizhnego-a-osobenno-ego-prikhody

[16] http://www.patriarchia.ru/db/text/6066199.html

[17] https://vk.com/wall-152013574_59819

[18] https://vk.com/wall-152013574_59354

[19] https://www.currenttime.tv/a/shevkunov-krym-kolyma/32638328.html

[20] https://ruinformer.com/page/glava-krymskoj-mitropolii-tihon-izbran-zamestitelem-predsedatelem-obshhestvennogo-soveta-pri-minprosveshhenii-rf

[21] https://crimea.ria.ru/20231021/ispytyvayu-blagogovenie-k-etoy-zemle-mitropolit-tikhon-o-kryme-1132242467.html

[22] https://crimea.ria.ru/20231122/mitropolit-tikhon-v-krymu-rasskazal-ob-otnosheniyakh-s-putinym-1132975286.html

[23] https://crimea.ria.ru/20231123/mitropolit-tikhon-pokhvalil-splochennost-pravoslavnykh-kryma-1132984229.html

[24] https://crimea-eparhia.ru/197-events/word-of-the-ruling-bishop/27841-mitropolit-tikhon-i-sergej-kirienko-posetili-istoricheskij-park-rossiya-moya-istoriya-na-zaporozhe

[25] https://crimea-eparhia.ru/198-events/sermons-2023/27998-nam-nuzhna-pobeda-nad-fashizmom-mitropolit-tikhon

[26] https://crimea.ria.ru/20240124/patriarkh-kirill-krym–osobaya-i-svyataya-zemlya-1134432156.html

[27] https://sevastopol.su/news/v-sevastopolskom-blagochinii-proizoshli-peremeny

[28] https://crimea-eparhia.ru/197-events/word-of-the-ruling-bishop/27217-prezident-rossii-v-v-putin-poruchil-mitropolitu-simferopolskomu-i-krymskomu-tikhonu-produmat-i-predstavit-predlozheniya-o-vazhnykh-i-nuzhnykh-dlya-krymchan-izmeneniyakh-v-zhizni-poluostrova

[29] https://sevastopol.su/news/muzey-hersones-tavricheskiy-soobshchil-o-vozrozhdenii-hersonesskogo-muzhskogo-monastyrya

[30] https://crimeapress.info/vozrozhdenie-hersonesa-dolgiy-put-radi-mira-i-edinstva/

[31] https://sevastopol.su/news/chast-hersonesa-tavricheskogo-v-sevastopole-stanet-zakrytoy

[32] https://nts-tv.com/news/chast-territorii-muzeya-khersones-tavricheskiy-zay-49706/

[33] http://www.patriarchia.ru/db/text/6109912.html

[34] https://crimea-eparhia.ru/gallery/28953-ieromonakh-ilarion-karandeev-naznachen-rukovoditelem-otdela-sotsialnogo-sluzheniya-i-tserkovnoj-blagotvoritelnosti-krymskoj-eparkhii