Тема Криму в інформаційному полі  країн Балкан: історичний дискурс, висновки та рекомендації владі

Регіон Балканського півострова є традиційно геополітично турбулентним. Але насправді політична нестабільність характерна в основному для його західної частини. Такі балканські країни як Болгарія, Греція та Румунія набули членства в НАТО та Євросоюзі і головним чином є стабільними у відношенні до інших країн регіону, тобто його західної частини, яка є постійно турбулентною через концентрацію на відносно невеликій території багатьох народів, що відрізняються етнічно та за релігійним віросповіданням. До держав цього регіону відносяться країни колишньої Югославії  – Хорватія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Чорногорія, Сербія, Косово (за виключенням Словенії), плюс Албанія.

Балкани традиційно називалися «пороховим погребом» Європи, через велику кількість війн та збройних конфліктів, що виникали тут. Тому в цих країнах як і у впливових європейських столицях та США  є розуміння важливості тримання політичної стабільності та економічного розвитку регіону, необхідності уникнення прямих конфронтацій з сусідніми народами та державами, особливо з огляду на низку війн та збройних конфліктів, що супроводжували розпад колишньої Югославії в дев’яності роки минулого століття. Мається на увазі десятиденна війна в Словенії з Югославською народною армією (1991), широкомасштабні війни в Хорватії (1991-95) та Боснії і Герцеговині (1992-95), кривавий збройний конфлікт в Косово (особливе загострення в 1999) та міжетнічні зіткнення в Північній Македонії (особливе загострення 1999-2001).

Тема російської окупації Кримського півострову в лютому-березні 2014 р. була на шпальтах всіх балканських видань. Серед журналістів, читачів та  політикуму регіону було повне розуміння небезпеки російського воєнного вторгнення, що хотіло маскуватися під начебто боротьбу місцевих сепаратистів проти української державності. Це досить швидко і оперативно зрозуміли балканські медіа та населення, однак не всі. Росія історично присутня в країнах Балканського регіону, часто незаконно присвоює собі статус визволительки місцевих у більшості слов’янських народів від багатостолітнього турецького поневолення, що супроводжувалося гнітом на національному та релігійному підґрунті. Особливий російський вплив відчувається у Сербії, Чорногорії та Болгарії. З часом болгарські історики стали переоцінювати важливість російсько-турецьких війн на Балканах, звертаючи увагу на бажання Петербургу в другій половині 19 ст. не стільки визволяти балканські народи від поневолення, скільки встановити власний вплив і використати ситуацію для зміцнення свого політичного становища на геостратегічно важливому півострові. Між тим, в Республіці Сербській Боснії і Герцеговини, де серби складають абсолютну більшість, Чорногорії (переважно в тій частині, де місцеве населення себе ідентифікує сербським) та особливо в самій Сербії, проросійські настрої культивувалися досить довгий час і практично до сьогодення.

Тобто в тій частині західних Балкан, де проживало сербське населення широко поширювалися проросійські наративи, що Кримський півострів історично належав Росії, тому його повернення до складу РФ начебто є закономірним процесом, який треба підтримати. З огляду на це, Посольство України в Загребі, яке було акредитоване і на Боснію і Герцеговину приділяло особливу увагу інформаційній роботі в Республіці Сербській щодо засудження російської агресії на український Крим, яка фактично розв’язала нову європейську війну. Український посол 16 березня 2014 р. провів у центрі проросійських сил на Балканах – в Баня-Луці (головне місто Республіки Сербської) широку прес-конференцію, де засудив незаконне проведення так званого референдуму в Криму щодо приєднання до Росії, який проводився у цей день і порушував конституції України та Автономної Республіки Крим, а також чинні норми міжнародного законодавства та закликав до підтримки Києва в намаганні боротьби за український Крим. Посольству України вдалося встановити конструктивні відносини з власником головних видань Республіки Сербської (Желько Копаня), які постійно публікували статті російського Посольства та відверті промосковські матеріали. Желько Копаня дозволив ставити на шпальтах своїх газет, що були головними в Республіці Сербській, проукраїнські матеріали із спростуваннями московської пропаганди. Однак в середині 2016 р. він неочікувано помер. Не виключено, що його ліквідували за публікації української позиції та негласну її підтримку.

Російська пропаганда на Балканах просувала експансіоністські наративи, що буцімто вся Україна традиційно була пов’язана з Росією, і начебто якщо це не один народ, як заявив В.Путін, то в крайньому випадку російський та український народи дуже близькі, а тому мають жити в рамках однієї держави під назвою Росія. Москва також часто озвучували свої трактування історії, начебто визволення Криму з-під турецького панування було схожим процесу звільнення балканських народів від Оттоманського поневолення. При цьому факт багато столітнього існування на території Кримського півострова кримськотатарської держави – Кримського ханства Москва завжди обходила стороною. Однак такі російські маніпуляції за допомогою спростувань українського Посольства відразу зрозуміли в Хорватії, більшій частині Боснії і Герцеговини та окремо в Болгарії і Румунії, де історично проживала кримськотатарська меншина і місцеве населення досить добре було обізнано з подіями про часи існування Кримського ханства.

Можна констатувати, що моральна підтримка російської агресії на український Крим та власне українську державу концентрувалася головним чином на територіях, де проживали етнічні серби, на яких окремо працювали московські пропагандисти, використовуючи спеціально створену у Белграді російську інформаційну агенцію «Спутник» – що в основному спрямовувала свою роботу на аудиторії Сербії, Республіки Сербської, Чорногорії (особливо в місцях проживання етнічних сербів), та північ Косово, де традиційно існувала сербська національна меншина. Цьому сприяла і постійна підтримка офіційною Москвою великодержавних ідей на кшталт створення «великої Сербії» та поширення ідеології «сербського світу», що багато в чому були схожі з відомою кремлівською ідеологією створення «великої Росії» та «російського світу». Москва мала до цього безпосереднє відношення, фінансуючи радикальні сили в Сербії, Республіці Сербській, Чорногорії та півночі Косово з метою створення в регіоні  зони кривавого збройного конфлікту, начебто, задля створення «великої Сербії», а насправді відволікання сил американців і європейців від українських справ на континенті щодо надання підтримки спротиву російській широкомасштабній збройній агресії, а також створення умов для повернення Збройними силами України тимчасово окупованих територій, включаючи і Крим. При цьому тема московської окупації Криму серед радикальних сербських кіл поширювалася таким чином, що півострів начебто історично має належати Росії, тоді як Косово історично повинно бути частиною Сербії. Це велика маніпуляція, яка збиває з толку більшість представників місцевого сербського населення, яку потрібно розглянути окремо.

Можна цілком стверджувати, що велико сербська пропаганда об’єдналася в своїй діяльності з велико російською, та транслює ті ж самі посилання для власних громадян та населення регіону. Постійно повторюється гасло: Косово- це Сербія, а Крим – це Росія. Згадане гасло намальоване в багатьох публічних місцях північного Косова, де проживають етнічні серби.

Екскурс в історію

Історично, Косово як і багато інших регіонів західних Балкан, було місцем куди серби-слов’яни прийшли в середині 6-го століття. Прибули вони з території сучасної України і до кінця не відомо, чи в той час вони вже мали назву «серби», але швидше отримали її дещо пізніше. Візантійський імператор Констянтин Багрянородний, який всесвітньо відомий своїми історичними дослідженнями, в середині 10 ст. зазначав, що серби були прямими нащадками племен Боїв. Нагадаємо, що сучасні Бойки є нащадками кельтський племен Боїв, які прийшли в перших століттях нашої ери з південно-західної Європи. Тоді ж і ширший регіон, в якому вони оселилися отримав назву Галичина, від назви головного кельтського племені – Гали. Звісно, що Бої з часом слов’янізувалися, як і весь регіон Галичини, який до їх приходу вже був слов’янським. Географічно Бої були західними сусідами інших слов’янських племен – Білих хорватів, які проживали у верхній течії Дністра, і очевидно, що вони розмовляли практично ідентичною мовою, яку і перенесли на Балкани, куди переселилися в ході великої міграції слов’янських племен з терен сучасної України у 6 ст. Враховуючи, що вони заселили території, де проживали племена ілірів, то і мова, можливо з мізерними домішками місцевої залишилася у них практично однаковою, на відміну, скажімо, від території сучасної Словенії, де мова прибулих слов’ян лягла на тло спілкування місцевих кельтів, чи Болгарії та Македонії, де слов’янська мова від переселенців розповсюджувалася серед місцевих фракійців.Отже серби історично дуже давно прибули на територію Косово, проте, враховуючи, що албанці є прямими нащадками одного з племен ілірів, то вони і є абсолютно автохтонним народом цих країв.

На відміну від сербів, які прибули на Косово ще у далекому 6-му ст., коли на території Росії практично ще не було слов’ян (вони сюди прибувають головним чином в ході міграції з Польщі в середині 8-го ст.), росіяни почали переселятися на Кримський півострів тільки після його військового завоювання та анексії в 1783 році. Різниця в часі з прибуттям сербів на Балкани і Косово в колосальні 1200 років. Проте Москва нахабно називає росіян історичним населенням півострова, хоча стабільна російська більшість була створена в Криму тільки у 1944 році, коли з півострова насильно і незаконно були повністю депортовані корінні кримські татари, а на їх місце довезли нове населення з далеких російських областей. Проте Кремль в історичному плані продовжує маніпулювати, що росіяни в Криму ледь не корінний народ, як і, мовляв, серби на Косово. Але це зовсім не так. Серби за такий довгий проміжок часу проживання на Косово можуть себе також рахувати корінним народом, а от росіяни в Криму – ні. В Криму живе тільки три корінних народи – кримські татари, що мали свою державність на півострові до 1783 року, караїми і кримчаки. При цьому серед представників кримськотатарського народу багато генетичних зв’язків саме з українцями, враховуючи, що під час багатьох середньовічних походів на сусідню Україну, кримськотатарські воїни часто приводили на півострів десятки тисяч взятих в полон українців, які мусили тут жити і працювати і з часом тут асимілювалися кримськими татарами,  прийнявши іслам.

Маємо нагадати, що Косово мало автономію у складі Сербії з 1945 року, а Крим у складі України з 1954 р. При цьому в Косово проживало 90% косоварів-албанців, а в Криму росіяни складали 58% населення за переписом 2001 року. Якби Всеукраїнський перепис, як планувалося, відбувся б у 2011 році, то етнічних росіян на півострові могло бути зафіксовано менше 50%, так як почала зростати тенденція серед дітей із змішаних шлюбів себе більше ідентифікувати за титульною українською нацією, а сім’ї, які на півострові свого часу зазнали русифікації за часи СРСР, почали поступово поверталися до своїх історичних українських коренів.

Крим і Косово: маніпулятивні наративи

Ще один старий московський маніпулятивний наратив, що якщо країни Заходу визнали незалежність Косова, то теж саме мають зробити і у відношенні до Криму. Зразу кидається в очі примітивізм  заявленого: адже Крим не став незалежною державою на відміну від Косова. Його просто захопили російські війська, організували за два з половиною тижні  псевдо референдум про приєднання до Росії, і це під дулами автоматів, та незаконно його анексували. Референдум же в Косово щодо питання незалежності готувався майже рік. На ньому були присутні чисельні міжнародні спостерігачі, які підтвердили легітимність результатів волевиявлення, які оприлюднила виборча комісія. В Крим же просто у березні 2014 р. прибули декілька десятків проросійськи налаштованих іноземних громадян, серед яких було декілька депутатів місцевого рівня і пару парламентарів другорядних за впливом партій, які себе назвали міжнародними спостерігачами і начебто підтвердили намальовані у Москві результати псевдо референдуму.

Зрозуміло, що під час косовського референдуму територія краю не була окупована албанською армією, яка б диктувала умови його проведення і результати голосування, на відміну від Криму, де все вирішували російські окупаційні війська. Крім того, незалежність Косово була визнана в міжнародному праві як «особливий випадок» – special case, враховуючи, що до цього на початку 1999 р. сербська армія вигнала зі своїх домівок півтора мільйони жителів Косова, які почали шукати прихисток в Греції, Болгарії, Македонії і Албанії, створивши міграційну катастрофу небачених розмірів. Тоді Слободан Мілошевич, сидячи у президентському палаці в Белграді вважав, що у такий спосіб він вирішив питання албанського сепаратизму, а насправді створивши гуманітарну кризу світового характеру. Тому ситуацію між Косово та Кримом, взагалі, не можна порівнювати.

Висновки та рекомендації

Для того, щоб московська пропаганда не могла використовувати фактор Косова у дискусіях щодо визнання насильної російської окупації Криму, офіційний Київ до цих пір вимушено не визнає державну незалежність Косова, незважаючи на відверто антимосковську політику Пріштини, яка вважає Росію головним підбурювачем ситуації на півночі Косова і в цілому регіоні. Владні структури Косова щиро хочуть розбудовувати відносини з Україною. Проте з певних причин незалежність Косова до цих пір також не визнають Румунія та Словаччина (щоб запобігти поширенню угорського сепаратизму), Іспанія (через внутрішні питання басків та каталонців), Греція і Кіпр (у зв’язку з грецько-турецькими непорозуміннями на Кіпрі). Україна готова визнати Косово, якщо таке зробить сама Сербія, від якої це вимагають у Брюсселі та Вашингтоні. Без визнання незалежності Косова Сербія не може вступити до Євросоюзу.

Незважаючи на серйозний проросійський фактор у сербській політиці, офіційний Белград за два останні роки вже продав Україні озброєнь на цілих 800 млн. євро через фірми-посередники з інших країн, а Сербія підписала Спільне комюніке на саміті миру в Швейцарії щодо реалізації низки положень Формули миру. Тому офіційному Києву доцільно і далі дотримуватися політики невизнання Косова, доки його не визнає сама Сербія.

Крім того, Україні треба активніше використовувати в публічних дискусіях інформацію, що серби, як власне і хорвати, чорногорці та болгари-слов’яни історично прибули на Балкани у 6-му ст. саме з її території, тому відносини з цими державами мають носити особливий характер. Адже негласно росіяни використовують фактор прибуття угорських племен на Дунайську рівнину саме з території сучасної Росії (південь Західного Сибіру). Хай не дуже всіх дивує позиція В.Орбана, який свою політику щодо Москви формує, враховуючи і цей чинник.

Україні також потрібно значно активізувати інформаційну роботу щодо поширення серед європейських та американських політиків та громадян об’єктивної інформації про історію Балкан та Криму, що завжди була поєднана з Україною, яка зараз на своїх плечах несе увесь тягар війни з Росією, що має апетити захопити низку європейських країн та знову прорватися зі своєю армією на Балкани.

Олександр ЛЕВЧЕНКО

посол України в Хорватії 2010-2017 рр.