Лінгвоцид української мови в окупованому Криму: злочин проти ідентичності

Після окупації Криму Росією у 2014 році українська мова на півострові опинилася під прямою загрозою знищення. Незважаючи на декларативне визнання української поряд із російською і кримськотатарською державними мовами, на практиці відбулося системне і цілеспрямоване витіснення української мови з усіх сфер публічного життя. Цей процес має всі ознаки лінгвоциду – злочинної політики, спрямованої на знищення мовної ідентичності певної національної спільноти. Термін «лінгвоцид» (від лат. lingua — мова і caedere — вбивати) означає цілеспрямоване витіснення, заборону або знищення мови як засобу ідентичності. 

Хоча термін «лінгвоцид» ще не кодифікований у міжнародному кримінальному праві як окремий злочин, його прояви охоплюються міжнародними конвенціями, зокрема Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ICERD), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про права дитини.

Передісторія: утвердження української мови попри спротив

Після відновлення незалежності України у 1991 році українська мова, яка зазнавала утисків в умовах системної русифікації в часи СРСР, отримала нові можливості для розвитку. Зусилля української держави були спрямовані на реалізацію норм Конституції щодо державного статусу мови. Втім в Автономній Республіці Крим і Севастополі ці ініціативи часто наштовхувалися на спротив проросійських сил, представлених як у регіональних органах влади, так і в місцевому самоврядуванні. Російська Федерація також системно підтримувала ці рухи та впливала на мовну політику Криму. 

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Автономній Республіці Крим українці становили 24,4% населення (576 тис. осіб), а в місті Севастополь – 20,7% (понад 84 тис. осіб). Українську мову вважали рідною понад 10% населення АРК. За наступні 13 років кількість носіїв української мови, ймовірно, зросла. Ці цифри підтверджують легітимність вимог української громади щодо забезпечення мовних прав. 

Символічне і практичне витіснення з публічного простору 

Першими під удар потрапили видимі маркери української присутності. Таблички з українськими назвами населених пунктів, вулиць, державних установ були масово демонтовані або замінені на російськомовні. Окупаційна адміністрація на чолі із спікером нелегітимного кримського парламенту Володимиром Костянтиновим у листопаді 2014 року із початку демонтажу українськомовних дорожних вказівників влаштувало на феодосійській трасі шоу із запрошенням представників влади, органів самоврядування і преси. Обер-колаборант тоді повідомив, що на півострові замінять понад чотири тисячі вказівників. 

Водночас на державному рівні українська мова стала де-факто забороненою. Видача будь-яких документів українською мовою – від свідоцтва про народження до нотаріальних актів – є неможливою. У судах українською не користуються навіть у випадках, коли сторона процесу наполягає на цьому. Про таку практику, наприклад, розповідала активістка Євромайдану з Ялти Лариса Китайська, яка на сфабрикованому окупантами проти неї процесі, безуспішно вимагала у нелегітимного суду українського перекладача. 

Лінгвоцид у школі: знищення з кореня 

Система освіти є невід’ємним елементом забезпечення прав громадян України в Криму на вивчення державної мови, а етнічних українців – ще й рідної  або мови предків. До 2014 року на Кримському півострові всі школярі вивчали українську мову як предмет. В АР Крим функціонували сім шкіл з українською мовою навчання та понад 800 класів з українською мовою викладання, у яких навчалося понад 13 тисяч учнів. У Севастополі також діяли україномовні класи і школа. 

Яскравим прикладом цілеспрямованого знищення україномовної освіти стала доля НВК «Українська школа-гімназія» в Сімферополі – провідного україномовного навчального закладу Криму, заснованого в 1997 році. У 2006 гімназія увійшла до сотні найкращих шкіл України, навчалася в ній майже тисяча учнів, вступ до неї відбуався на конкурсній основі. Проте вже у квітні 2014 року, під тиском окупаційної адміністрації та «кримської самооборони» (незаконного парамілітарного формування), директорку Наталію Руденко змусили звільнитися, а заклад незабаром було позбавлено україномовного статусу. У вересні того ж року в гімназії не відкрили жодного україномовного першого класу, а згодом її перейменували на «Сімферопольську академічну гімназію» та включили до її структури кадетські класи.

З осені 2014 року окупаційна адміністрація примусово перевела всю систему освіти в Криму на російські програми і стандарти. Були вилучені українські підручники, припинено викладання історії України. Українську мову оголосили факультативною або взагалі виключили з навчального процесу. Українські підручники були вилучені з бібліотек, а нові україномовні підручники практично не створюються в окупованому Криму. Це створює додаткові ускладнення для кримських школярів, які бажають навчатися українською. Відповідно до російського законодавства, у старших класах викладання відбувається виключно російською мовою.

Вчителів української мови і літератури змусили пройти перекваліфікацію для викладання російської мови і літератури, незгодних – звільнили. У 2014 році ліквідували факультет української філології Таврійського національного університету ім. В. Вернадського.

Батьки, які намагаються відстояти право своїх дітей на освіту українською мовою, стикаються з тиском з боку адміністрацій, часто – з погрозами, а іноді й з переслідуванням.

Цей системний лінгвоцид супроводжується мілітаризацією освіти – створенням кадетських і воєнізованих класів, насадженням імперської ідеології. Росія використовує систему освіти як інструмент формування проросійської шовіністичної ідентичності та асиміляції українців на тимчасово окупованій території.

Досвід знищення української і україномовної освіти в Криму держава-окупант використала під час широкомасштабного етапу агресії проти України. Як повідомляв у 2022 році Центр протидії дезінформації, депортованих українських освітян з Херсонської, Харківської та Запорізької областей вивозять до Криму або Росії, де поміщають у спеціальні «табори перекваліфікації». Їх змушують викладати винятково російською мовою та впроваджувати антиукраїнські наративи в навчальний процес.

Те саме стосується і дітей. Викрадених українських школярів з окупованих територій записують на «мовні курси», оскільки, за словами російських чиновників, «вони недостатньо володіють язиком». Українських дітей, яких окупанти незаконно вивезли до Криму з окупованих у 2022–2025 рр. територій України, також навчають і «виховують» російською мовою. Ці діти опиняються в системі, яка не просто забороняє їм говорити рідною мовою ­– вона переконує їх, що українська мова є чимось чужим, неповноцінним, ворожим. 

Росія системно ігнорує рішення Міжнародного суду ООН 

Міжнародні організації регулярно ухвалюють документи, які фіксують порушення прав громадян в окупованому Криму, зокрема, на отримання україномовної освіти і закликають державу-окупанта виправити ситуацію. Втім Росія вперто продовжує порушувати права кримчан. Це примусило Україну звернутися до Міжнародного суду ООН щодо порушення державою-окупантом брутального  прав людини і громадянина, зокрема, у сфері освіти і мови.

Ще 19 квітня 2017 року цей суд ухвалив проміжне рішення у справі «Україна проти Російської Федерації», яким зобов’язав Росію забезпечити доступ до освіти українською мовою в окупованому Криму. Попри це, Російська Федерація повністю проігнорувала це рішення, продовжуючи згортання україномовної освіти.

31 січня 2024 року Міжнародний суд ООН визнав, що Росія порушила Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації саме через позбавлення етнічних українців у Криму права на освіту українською мовою. Суд встановив, що така політика суперечить статтям 2 та 5 Конвенції. Але попри це нове і остаточне рішення, РФ продовжує ігнорувати міжнародне право та посилювати лінгвоцид українців у Криму. 

ЗМІ та культура: глушіння українського голосу 

Після окупації в Криму практично зникли всі незалежні українські медіа. Українські телеканали та радіостанції були відключені, а журналісти — переслідувані або змушені залишити півострів. Росія незаконно обмежує доступ кримчан до українського сегменту Інтернету. Водночас забороненою стала українська друкована продукція, зокрема підручники, книги, періодика. Будь-який вияв української культури – пісня, фільм, навіть вишиванка – може стати приводом для затримання чи обшуку.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року переслідування за українську мову лише посилилися. Зокрема, відомо про випадки, коли кримчан переслідували за виконання чи прослуховування українських пісень у публічних і навіть приватних місцях. Окупанти створили і підтримують в Криму систему донощицтва. Українська пісня, українське слово стали маркерами «ворога».

У побуті ситуація не краща. Україномовні громадяни стикаються з упередженням, насмішками або відкритою агресією. Навіть просте звернення українською мовою в магазині чи лікарні може викликати конфлікт. Більшість таких інцидентів лишаються невідомими широкій публіці. У липні 2024 р. набув розголосу адміністративний арешт у Алушті пенсіонера Анатолія Голяковича, який з продавчинею в магазині говорив українською мовою. Його також оштрафували на 30 тисяч рублів.  Це – типова ознака лінгвоциду: створення середовища, де мова жертви не просто не заохочується, а активно карається.

Окремим проявом мовного гноблення стало переслідування активних представників української громади, завдяки зусиллям яких значною мірою й створювалося й підтримувалося україномовне середовище в Криму. Відомі випадки арештів, викрадень, тортур і навіть убивств українських активістів. Багатьох змусили покинути Крим, декого де-факто депортували, як, наприклад, у 2014 р. українських активістів Андрія Щекуна і Анатолія Ковальського. Окупаційні адміністрації ведуть системну роботу з придушення будь-яких форм української самоідентифікації. Національні організації або заборонені, або змушені припинити діяльність під тиском. Культурні центри, недільні школи, курси української мови — усі вони або знищені, або діють у глибокому підпіллі.

Спроби створити нові українські організації, незалежні від окупаційної адміністрації, наштовхуються на протидію. У 2014 р. припинив свою діяльність у Сімферополі Український народний дім після викрадення його керівника і активіста. Створена невдовзі суто культурницького напрямку організація – Український культурний центр в Криму, завданням якого було збереження української мови та культури, видання україномовної газети, – за кілька років припинила існування в результаті адміністративних та інших позасудових переслідувань її членів.  

В умовах обґрунтованих звинувачень з боку України та міжнародного співтовариства в дискримінації української громади Криму і української мови Росія пішла на створення фіктивних українських структур. Так з’явилася «Украинская община Крыма» на чолі з активісткою партії «Єдина Росія», нині депутаткою нелегітимної «Державної ради Республіки Крим»  Анастасією Грідчиною. Завданням цієї структури є пропаганда російських наративів в окупованому Криму, в Росії та на міжнародній арені. «Украинская община Крыма» для створення видимості українськості проводить також культурницькі заходи та створила пропагандистські україномовні змі часто з поганою українською мовою, але з чіткою лінією на пропаганду людиноненависницьких ідей рашизму.

В умовах знищення українських політичних і громадських організацій частково функцію збереження українських мови і культури перебрали на себе релігійні організації – насамперед Кримська єпархія УПЦ Київського патріархату (з 2018 р. – автокефальної ПЦУ) та парафії колишнього Кримського екзархату УГКЦ, які змушені були перереєструватися як окремий екзархат, підпорядкований Ватикану. У цих релігійних організаціях проповіді і богослужіння велись українською мовою, відзначались національні свята і підтримувались українські традиції. 

Російська окупаційна влада свідомо знищує ті елементи громадянського суспільства, які були носіями української мови та ідентичності, а також системно переслідує активістів, які ці цінності захищали. Ця політика базується на шовіністичній ідеології рашизму, яка заперечує право українців на суверенне існування як народу і держави.  

Влада України закликає збирати докази лінгвоциту 

Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь неодноразово наголошував: зібрані факти лінгвоциду передано до міжнародних правозахисних організацій і мають бути долучені до позову України проти Російської Федерації в Європейському суді з прав людини. Кремінь закликає українців із щойно деокупованих територій фіксувати всі випадки мовних утисків — від заборон у школах до побутової дискримінації.

«Що стосується лінгвоциду, ми за ці два роки зібрали надзвичайно велику кількість матеріалів. Всі вони передані до міжнародних правозахисних організацій і правоохоронних органів... З моменту окупації частини української території, українська мова почала витіснятися, в тому числі зі сфери освіти. Передовсім — це вилучення або спалення книжок, перепідготовка педагогічних працівників, нав’язування шкільних програм відповідно до російського освітнього законодавства», – заявив Кремінь.

Не лише боротьба за слово – боротьба за гідність

Сьогодні Крим – це не лише територія, окупована збройно. Це простір, де окупаційна влада намагається стерти саме поняття «українське». Але мовне питання навіть на фоні інших системних і масштабних порушень Росією прав громадян України – це не дрібниця. Історія показує: де знищують мову – там незабаром можуть почати знищувати людей. Саме тому боротьба за українську мову в Криму – це боротьба не лише за правову норму, а за гідність і майбутнє.

Нам необхідно пам’ятати: українська мова має право звучати скрізь, де живе українське серце. І настане день, коли вона знову зазвучить у Сімферополі, Ялті й Бахчисараї – вільно, гордо, відкрито. Без страху. Відновлення мовних прав – не жест політики, а фундаментальний крок до повернення Криму як частини українського культурного, історичного і правового простору.

                                                                                                 Андрій ІВАНЕЦЬ,

                                                                 провідний науковий співробітник

                                             Національного музею Голодомору-геноциду

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».