Український спротив окупації Криму: точка відліку (2014-2021)

У сучасну історію України 2014 рік увійшов як рік окупації рф частини території нашої держави, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.  Відповідно до  Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» АР Крим та м. Севастополь є тимчасово окупованими рф з 20 лютого 2014 року. Ця ж дата була викарбувана на медалях «За возвращение Крыма», якими Міністерство оборони держави-окупанта нагороджувало своїх посіпак.

Фактичною візуальною картиною окупації стала дата 27 лютого 2014 року, коли було захоплено державні адміністративні будівлі Автономної Республіки Крим – Рада міністрів АР Крим та Верховна Рада АР Крим; коли мешканці Криму побачили збройні формування рф на вулицях своїх міст; коли у одних з’являється страх за життя, розгубленість щодо майбутнього, а в інших зловтіха.

Мешканці півострову спостерігали безпорадність та зраду представників державних органів влади, силових структур. Очікуваної підтримки з Києва кримці не дочекалися. Паралізовані структури влади не змогли чинити спротив та, власне, і не наважилися на це. У той же час громадськість не мовчала. З одного боку проросійські акції, що підтримувалися військами рф, з іншого боку проукраїнські акції, самоорганізація яких фактично була в умовах ризику для життя кожного активіста.

Аби дослідити як зароджувався рух спротиву і коли відбулися перші акції супротиву окупації, згадаємо події, що передували кристалізації спротиву, який триває і до нині.

25 лютого 2014 року на засіданні Меджлісу кримськотатарського народу було прийнято  рішення про проведення 26  лютого 2014 року мітингу під стінами ВР АР Крим. Вони звернулися із закликом до руху «Євромайдан-Крим» та всіх проукраїнських сил, активістів приєднатися до заходу біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Було заявлено, що в ньому прийме участь три тисячі мітингувальників. Основаною метою цього заходу стало «недопущення прийняття ВР АР Крим рішень, спрямованих на дестабілізацію ситуації в автономії». За даними з різних джерел, цього дня на мітинг зібралося від 10 до 20 тисяч людей загалом, що представляли проукраїнські та проросійські сили.

Після мітингу біля кримського парламенту проукраїнські активісти перемогли, витіснивши проросійських, і розійшлися на заклик голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Крим переміг! Організованими групами вирушаємо додому, до своїх сусідів, разом охороняти церкви, мечеті та школи».

Вочевидь ці висновки були поспішними, бо наступний ранок довів протилежне – Крим програв. Адже 27 лютого 2014 року з самого ранку російські спецпризначенці без розпізнавальних знаків захопили будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, на яких були вивішені російські прапори. Розпочалася відкрита російська окупація Криму. У цей же день кримський парламент під дулами автоматів окупантів ухвалює постанову про проведення 25 травня 2014 р. республіканського референдуму щодо статусу автономії та голосує за відставку Анатолія Могильова з посади прем’єр-міністра АР Крим, призначивши натомість голову партії «Русское единство» Сергія Аксьонова, який заявив, що вважає своїм президентом Януковича і чекає на матеріальну підтримку Криму від Росії.

У цей день активісти руху «Євромайдан-Крим» та Меджлісу кримськотатарського народу відмовилися від проведення акцій задля уникнення провокацій.

А вже 1 березня у кафедральному соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині ПЦУ – ред.) у Сімферополі відбувся молебень за мир і спокій кримчан. У цей же день Меджліс оголосив, що не визнаватиме новий кримський уряд та вважає, що усі питання між рф та Україною повинні вирішуватися на дипломатичній основі, а усі військові повинні повернутися до своїх гарнізонів з вулиць міст. Про це у своєму зверненні заявив голова фракції Курултай-Рух у кримському парламенті Рефат Чубаров. Народний депутат України, лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв 28 лютого заявив, що Меджліс формує загони для силової боротьби, котрі можуть бути підпорядковані силовим відомствам України у випадку окупації Криму російськими військами.

Водночас рух «Євромайдан-Крим» приймає рішення самотужки продовжувати публічні акції, але вже з іншими гаслами, де чітко артикулює, що виступає проти окупації і за мир.

«… Був вибір: втекти, домовлятися з ворогами чи протистояти, піддаючи ризику власне життя. Ми обрали боротьбу», – зазначив в інтерв’ю  Міністерству реінтеграції тимчасово окупованих територій України співкоординатор руху «Євромайдан-Крим» Андрій Щекун.

Точкою відліку та кристалізації спротиву російській окупації в Криму стала організована рухом «Єромайдан-Крим» перша публічна акція під назвою «Крим проти окупації і за мир». Перша акція спротиву в умовах окупації відбулася 2 березня 2014 року в місті Сімферополі біля монументу-погруддя Тарасу Шевченку перед входом до парку його ж імені. Захід відбувався вже, коли на півострові панував страх, а вулицями міст розгулювали озброєні спецформування російських військових та їх прихильників.

У цей день близько п’ятдесяти активістів виступили проти російського вторгнення на півострів. Під час заходу було зачитано відповідну заяву  до світової спільноти. Також було прийнято рішення про створення Всекримської української ради для захисту українців у Криму, яку очолив Андрій Щекун. У цей же день він закликав депутатів Верховної Ради України негайно прийняти рішення щодо виходу України з СНД: «РФ порушила всі домовленості з Україною. Країни СНД мовчать – отже, підтримують окупацію України».

До акції спротиву долучилися більше десятка кримських жінок,  які теж в цей день зачитали публічно заяву. Таким був початок формуванню  руху «Жінки Криму за мир», який з кожним днем зростав і поширювався регіонами півострова. Загалом протягом двох перших березневих тижні  до акцій спротиву долучилися десятки тисяч жінок по всьому Криму. «У майже 1000 населених пунктів Криму 15-20 тисяч жінок створили сотні живих ланцюжків вздовж доріг та автотрас із українськими та кримськотатарськими прапорами і гаслами за мир та цілісність країни», – йдеться у статті «Український спротив окупації: рух «Євромайдан-Крим» лютий-березень 2014» Віталія Солончака.

Від початку дуже малочисельний спротив в умовах окупації почав нарощувати «м’язи» – кількість людей, які долучалися до подальших акцій спротиву збільшувалася. Кримці переборювали страх і виходили на вулицю, аби сказати своє «ні» російському свавіллю. По факту прості люди, активісти, громадські діячі залишилися сам на сам перед загарбником. Допомоги не було звідки чекати, хоча тоді ще все таки була надія, що власна держава не залишить. Але українська армія на півострові виявилася паралізованою щодо прийняття рішень, не здатною до захисту територіальної цілісності України та своїх громадян, а захисту в кримських силовиків годі було чекати. Більше того, кримці опинилися в ситуації, коли вони певною мірою стали підтримкою та захистом для українських військових частин.

«Важливо зазначити, що, по-перше, спротив розпочався і тривав задовго до 26 лютого, а також після цієї дати. По друге, найважчий період спротиву окупації почався після 27 лютого, коли російська армія, під виглядом «зелених чоловічків», почала захоплювати державні будівлі, у тому числі Верховну Раду Криму. Росія завезла дуже велику кількість «ряжених» – переодягнених російських військових, розвідників, феесбешників, «козаків» та інший набрід. Почалося активне придушення протестів та погрози фізичним знищенням тим, хто наважувався на спротив. По-третє, реальним поворотним моментом та перевіркою на вірність Україні став період саме від 27 лютого до 16 березня, який поставив всіх кримчан перед вибором: ставати колаборантами і починати домовлятися з окупаційною владою, або чинити спротив усіма доступними засобами. Кримчани,  незалежно від статусу, національної приналежності, релігійних вподобань, місця роботи мали робити цей вибір», – зазначив співкоординатор руху «Євромайдан-Крим» Сергій Ковальський в інтерв’ю Главкому.

Кульмінацією публічного спротиву в окупації стала одна з наймасовіших акцій, що відбулася дев’ятого березня 2014 року в парку Шевченка біля його  монумента-погруддя. У ній за різними оцінками взяли участь від 1000 до 3000 тисяч осіб. Активісти організували акцію проти війни та окупації Криму, під час якої було озвучено низку вимог, зокрема про розпуск кримського парламенту, з вимогою до Росії прибрати свої війська з Криму. Під час заходу люди скандували гасла: «Крим, вставай!», «Разом і до кінця!», «Україна понад усе!», «Герої не вмирають!».

У той же день до початку заходу бойовики «кримської самооборони» викрали на залізничному вокзалі Сімферополя співкоординатора руху «Євромадан-Крим» Андрія Щекуна та активіста руху Анатолія Ковальського.  Вони чекали на вокзалі прибуття потягу з Києва, яким мали отримати українську символіку для подальшої участі в акціях спротиву.

11 березня 2014 року архієрейський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині Православна Церква України) зробив офіційну заяву, засудив окупацію, а також благословив українське військо і народ захищати суверенітет та територіальну цілісність своєї держави. У заяві Архієрейського собору були зафіксовані порушення прав віруючих, що вже мали місце у перші дні окупації, зокрема, викрадення парафіян Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського.

«Протягом наступних днів викрадення триватимуть, як і тиск на проукраїнських активістів, через що частина з них змушена буде залишити Крим. Зокрема, 11.03.2014 на материк виїжджає співкоординатор руху «Євромайдан-Крим» Сергій Ковальський, за затримання якого окупаційна влада пообіцяла бойовикам 10 тис. доларів. Днем раніше вимушений буде виїхати інший співкоординатор цього руху – Сергій Мокренюк», – зазначає у своїй статті  «До 200-річчя Шевченка кримчани постають проти окупації»кримський історик Андрій Іванець.

У цей же день, дев’ятого березня 2014 року, до пам’ятника Тарасу Шевченку у Севастополі вийшло кілька містян,  вони тримали в руках прапори України та гасла проти російської агресії. «Захід за наказом міської влади був зірваний молодиками з «самооборони» та «казаками» з Краснодару та з Ростова; тут вперше були помічені люди з охоронних агентств Донбасу в уніформі. Почалися провокації проти мітингувальників: після заходу було розбито два автомобілі, що належали його учасникам. П’ятеро активістів потрапили до відділення травматології 1-ї міської лікарні, близько 30-ти чоловік були заарештовані та доправлені до районного відділку міліції. Сутички між проросійськими та проукраїнськими активістами завершилися жорстоким побоїщем біля Гагарінської РДА», – описує події  десятирічної давнини Віталій Солончак.

14 березня кримці під час акції за єдність України і проти «референдуму» щодо статусу Криму вздовж головних шляхів півострова створили живий ланцюг на знак протесту проти сепаратизму та російської окупації. Учасники закликали матерів російських вояків забрати своїх дітей з Криму. Понад 40 тисяч кримців з Сімферополя, Бахчисарая, Білогірська, Джанкойського та Кіровського районів висловилися таким чином за єдність Криму з Україною.

А вже наступного дня, 15 березня 2014 року,  в Сімферополі біля погруддя Шевченка відбулася остання проукраїнська акція на півострові, що зібрала близько 200 активістів: люди з державними прапорами України та кримськотатарського народу, з патріотичними й антиокупаційними гаслами співали гімн України та закликали до миру. В центрі міста відбулися 8-мі Маяковські читання, під час яких поети та громадські активісти виступили проти військового втручання Росії.

17 березня ВР АР Крим, що втратила легітимність, прийнявши антидержавні рішення: проголосила «незалежність республіки Крим». Біля сімферопольського військкомату відбувся фарс із принесенням «присяги республіці Крим» учасниками «народного ополчення». У Севастополі на даху будівлі СМДА особисто «в.о. голови СМДА» Дмитро Бєлік та «народний мер» Олексій Чалий підняли прапор рф. Український рух півострова був змушений фактично перейти до підпільної діяльності: проти його учасників розгорнулися переслідування та репресії.

Важливо зазначити, що до підтримки акцій спротиву неодноразово долучалося кримське духівництво Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині Православна Церква України – ред.). Зокрема, митрополит Сімферопольський і Кримський Климент (на початок окупації архієпископ – ред.) брав участь в акціях, організованих рухом «Єрвромайдан-Крим», аби підтримати парафіян, українців у їх боротьбі. 27 лютого  2014 року була оприлюднена підписана владикою Климентом та співкоординатором  руху «Єрвромайдан-Крим» Андрієм Щекуном заява, де її підписанти «закликали владу і світ не допустити війни і кровопролиття в Криму, захистити всіх громадян України, які проживають на півострові, та негайно вжити заходів для гарантування миру, спокою та безпеки кримчан».

Розплата церкви за підтримку боротьби за український Крим не забарилася. Відразу після окупації Криму розпочався тиск на ПЦУ. Але владика Климент і в окупації продовжував публічно підтримувати політв’язнів, відкрито висловлював свою позицію, відмовився від юридичної перереєстрації церкви в Криму за російським законодавством. Це все призвело до фактичного знищення української церкви на півострові.  «Тепер, коли останній священник Кафедрального собору святих рівноапостольних князя Володимира та княгині Ольги Православної Церкви України покинув територію півострову і перебуває у безпечному місці, то можна заявити вже офіційно, що Кримська Єпархія в умовах, спочатку незаконної анексії Криму, а потім повномасштабної війни, яку розв’язала РФ, припинила по суті своє існування», –  зазначив в інтерв’ю «Голосу Криму» митрополит Климент наприкінці 2023 року.

Власне після проведення «референдуму» публічний спротив російській окупації на півострові не припинив своє існування. Останніми велилюдними заходами були акції кримських татар 3 та 18 травня 2024 року. Третього травня на знак протесту  заборони в’їзду окупаційним режимом лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву кілька тисяч представників корінного народу України прорвали адміністративний кордон між Кримом та Херсонською областю і зустріли свого лідера, який виїхав до Криму з Києва. Лідер кримськотатарського народу, вважає що «прорив» адмінкордону між анексованим Кримом і материковою частиною України від третього травня 2014 року був «нормальною реакцією співвітчизників на російську окупацію півострова». Про це інформують Крим.Реалії.

16 травня 2014 року окупаційний режим в особі самопроголошеного в.о. керівника «Республіки Крим» Сергія Аксьонова видав указ про заборону масових заходів до шостого червня 2024 року. «У зв’язку з триваючими подіями в багатьох містах південного сходу України, в результаті яких є жертви і постраждалі з боку цивільного мирного населення, з метою усунення можливих провокацій з боку екстремістів, що мають можливість проникнути на територію республіки Крим, щоб уникнути зриву курортного сезону в Республіці Крим, заборонити проведення масових заходів на території республіки Крим до 6 червня 2014 року», – йдеться в указі.

Фактично цим рішенням він заборонив організацію проведення масового щорічного публічного заходу кримських татар до роковин депортації кримськотатарського народу, що був здійснений сталіним в 1944 році.

«У травні 2014 року кримським татарам уперше за понад два десятки років не дозволили збиратися у центрі Сімферополя на жалобний мітинг з нагоди річниці депортації з Криму в 1944 році, – зазначається в книзі «Люди сірої зони», що видана Українським інститутом національної пам’яті. – Відповідне рішення ухвалив оргкомітет з підготування заходів до Дня жерт депортації з Криму та підписав голова підконтрольного Росії кримського уряду Сергій Аксьонов за дорученням членів оргкомітету Ленура Іслямова та Заура Смирнова».

Цей документ з’явився 17 травня 2024 року. Кримським татарам пояснювали про недоцільність проведення заходів у центрі міста Сімферополя та про підтримку проведення  пам’ятних заходів для мешканців міста в районі мусульманського кладовища «Абдал». Але люди не відмовилися від публічних акцій 18 травня 2014 року. Це був спротив та демонстрація непокори. Вперше в історії незалежної України кримські татари не змогли в цей день провести траурні заходи на центральній площі Криму. Цей день вони провели в селищі Ак-мечеть під наглядом російських військ. «Незважаючи на протидію російської влади Криму, число присутніх на жалобному мітингу кримських татар не поменшало. Особливо впадає в очі відсутність державних прапорів України: синьо-жовті стяги і тризуби – під фактичною забороною», – повідомляло Крим.Реалії.

Мешканці півострову тривалий час оговтувалися, а хтось і досі не може прийти до тями, від того, що сталося в демократичній країні, в центрі Європи у ХХІ сторіччі  – безкарне, зухвале викрадення людей та території, безпомічність української влади та війська, мовчазна згода або «стурбованість» Заходу на акт збройної агресії рф проти України.

А попереду 10 років життя в окупації. Кожний, хто залишався в Криму приймав для себе особисте рішення як він буде там існувати: жити, виживати, пристосовуватися, колаборувати,  чинити спротив у різний спосіб або врешті полишати півострів.

Держава-агресор від перших днів окупації не вагалася зі своїми рішеннми щодо тих кримців, хто проявляв свою проукраїнськість. Одних піддавали катуванням та тортурам спеціально навчені кати, на інших тиснули психологічно в колективах і родинах, – ось тут багаторічна інформаційно-пропагандистська війна росії проявилася у всій красі, власне як і беззубість українських силових органів влади, недалекоглядність державної політики України.

Одні змушені були тікати, когось депортували, а хтось залишався жити і намагався як може виразити свою українськість, підкреслити, що Крим – це Україна, адже для них це було не заїжджене гасло. Це гасло-спротив, гасло-ідентифікатор.

Проукраїнськість або ж спротив окупації проявлялися абсолютно в різних речах: підтримка українських військових, висловлювання на підтримку цілісності України, український прапор в руках, в машині на власному подвір’ї, підбір кольорової гами для одягу або манікюру у жовто-блакитних тонах,  букет квітів в тій же гамі, вишиванки, або вишиті елементи, сказане українське слово тощо.

На жаль, за спротив та прояв не згоди з окупацією людей вбивали, вони зникали безвісті. Кількість таких випадків достеменно не відома, і вочевидь багато чого шокуючого та трагічного ми будемо дізнаватися вже після повернення півострова та ще багато років по тому.

І досі не відома доля зниклих безвісті у перші місяці окупації:

• Василя Черниша, який надавав допомогу українським військовим, 15 березня 2014 року його забрали з власної квартири співробітники «правоохоронних органів». З тих пір про нього нічого не відомо;
• Тимура Шаймарданова (зник 26 травня 2014), Сейрана Зейнедінова (зник 30 травня 2014),  Леоніда Коржа (зник 22 травня 2014) – всі троє були членами громадської ініціативи «Український дім». Організація була створена за ініціативи Тимура і Сейрана у травні 2014 року і мала на меті  об’єднання активістів, що підтримують територіальну цілісність України.
• До сих пір невідоме місцезнаходження члена виконавчої ради Всесвітнього конгресу кримських татар і Бахчисарайського регіонального Меджлісу кримськотатарського народу Ервіна Ібрагімова, який був викрадений невідомими особами у ніч з 24 на 25 травня 2016 року.

На початку березня був закатований та жорстоко вбитий Решат Аметов, який вийшов до будівлі Ради міністрів АР Крим з одиночним пікетом.

У квітні за українську мову був вбитий 16-річний юнак Марко Іванюк.

Перелік зниклих та вбитих окупаційною владою є вочевидь довшим. Адже  він продовжує щоденно поповнюється тими, хто зникає, кого вбивають. Ще більшим є перелік тих, хто за рішеннями окупаційних судів отримує багаторічні терміни ув’язнення, а то й взагалі довічне за звинувачення у «тероризмі» та «екстремізмі». З кримців роблять диверсантів, стягують штрафи або ж позбавляють волі за негативні висловлювання про армію окупанта. Без змінно та системно переслідують за український прапор, українське слово, українську церкву тощо.

На фоні тотального знищення всього українського у 2015 році група активістів створили «Український культурний центр» з метою збереження української національної ідентичності; розвитку української культури в Криму; відродження української мови і повернення до обов’язкового її вивчення в школах Криму; встановлення культурних, гуманітарних зв’язків з неокупованою територією України; встановлення і розвиток контактів з національними товариствами Криму. Адже все українське безжально знищувалося і переслідувалося.

«За останній рік ситуація в Криму докорінно змінилася. Українці Криму фактично виявилися відрізаними від своєї історичної батьківщини. Не маючи постійного культурного, мовного, історичного зв’язку з континентальною України, українцям Криму ще більш важче стає самоіндентифікувати себе. На даному історичному етапі головним завданням стає об’єднання розрізненого українського народу, що населяє Кримський півострів. Це необхідна умова для мобілізації духовного потенціалу кримських українців», – йшлося у заяві Центру.

Безумовно ця самоорганізація активістів була дуже незручна для окупаційного режиму, і звісно їхня діяльність потрапила у поле зору місцевих «силовиків» та їх посіпак, почався тиск та переслідування нескорених.

2015 року на День вишиванки чотири представники Центру , а саме: Леонід Кузьмін, Михайло Батрак, Вельдар Шукурджієв та Сергій Дуб, були затримані співробітниками «правоохоронних органів» міста Армянська. Бажання чоловіків сфотографуватися у вишиванках на фоні напису «Крим», що при в’їзді на адміністративну територію півострову, завершилось для них, а також для знімальної групи телеканалу «Інтер», які приїхали зняти про це сюжет, затриманням та допитом.

Як розповіли активісти, коли вони приїхали на місце зйомки їх там вже чекали, російські поліціанти провели обшук машин активістів та журналістів. Свої дії пояснили тим, що мають інформацію щодо перевезення цими машинами вибухівки.

У 2016 році, через рік після створення Центру, під час звітної пресконференції активісти приділили особливу увагу присутніх на те, що діяльність Центру обертається для його учасників  безпідставними затриманнями, погрозами, обшуками, допитами, адміністративними штрафами, які були накладені на них за використання української символіки  під час проведення заходів. «На пресконференції ми звернулись до кримських журналістів з проханням незамовчувати факти переслідування активістів та об’єктивно висвітлювати факти утиску української освіти та культури в Криму», – наголосив активіст Михайло Батрак.

Але тиск дедалі посилювався. У березень 2017 року Кримська правозахисна група повідомила про те, що на допит в «кримське управління ФСБ» були викликані та допитані четверо представників Українського культурного центру:  Леонід Кузьмін, Михайло Батрак, Галина Балабан і Олена Попова. там вони дізналися, що проходять свідками у «справі» одного з організаторів Українського культурного центру Вельдара Шукурджиєва щодо якого нібито «порушено кримінальну справу за статтею про екстремізм».

Український культурний центр запустив декілька напрямків роботи: навчання вишивці, формування україномовної бібліотеки, адже українська книга буда вилучена з усіх бібліотек півострову, діяльність україномовного розмовного клубу. Також його представники долучалися до збору коштів для учасників поодиноких пікетів, а також запропонували допомогу «Кримській солідарності» в організації культурних заходів для дітей політв’язнів.

26 серпня 2017 року Український культурний центр започаткував та почав видавати невеличким тиражем україномовну газету «Кримський терен». Але вже у лютому 2018 року друкарні одна за одною відмовляють Центру у друці україномовній газеті. Як повідомила  представниця Центру Ольга Павленко «друкарні відмовляються друкувати газету, яку видає Центр, посилаючись на листи від окупаційних правоохоронних органів, де газета «Кримський терен називається «екстремістським матеріалом».

Через тиск та переслідувань, постійні «бесіди», обшуки їх помешкань та допити російськими силовими структурами в Криму, представники Українського культурного центру змушені були один за одним залишити півострів. Ті ж хто залишалися, жодної публічної діяльності не провадили, не безпідставно побоюючись за своє життя та життя близьких.

Трансформація спротиву: формування політики державних органів влади України щодо окупованого Криму під тиском громадськості з числа внутрішньо переміщених осіб

Державна машина Україна розверталася дуже повільно і фактично не реагувала оперативно на виклики у зв’язку з окупацією Кримського півострову. Державні органи центральної та місцевої влади не мали жодного уявлення, що робити з переселенцями, як контролювати та правильно розподіляти міграційні процеси, ну власне в цьому питанні держава так мало зробила і досі, що є невиправденим відношенням до ВПО з Криму. Виникало щоденно сотні питань у тих, хто тікав з окупації, а  у влади не було жодної відповіді, та й взагалі простого звичайного розуміння, через що людям довелося пройти і що вони в один момент лишилися без усього, що мали.  А про більш глобальніші речі – про формування державної політики щодо ТОТ АР Крим та м. Севастополь годі було і говорити.

Катастрофічне нерозуміння на державному рівні наслідків окупації змусило кримців без будь-якої підтримки держави вирішувати питання переміщення, працевлаштування, пошуку житла, виживання родин. А активній частині ще й довелося включитися у стимулювання державних органів влади аби ті «відкрили очі» і врешті побачили проблеми та почали формувати державу політику щодо внутрішньо переміщених осіб з ТОТ АР Крим та м. Севастополя.

Однією з таких структур стала громадська спілка «Координаційна рада організацій вимушених переселенців з Криму», що була створена за ініціативи представників руху «Євромайдан-Крим» та інших представників низки кримських громадських організацій у травні 2014 року. Метою створення інституції стало об’єднання громадських організацій з числа кримчан для координації дій, співробітництва між громадським сектором та владою.

Громадською спілкою було організовано та проведено два Всеукраїнських з`їзди вимушених переселенців з Криму – 23 травня 2014 року та  29 травня 2015 року.

У роботів І  Всеукраїнського з`їзду вимушених переселенців з Криму прийняли участь 92 делегати та 86 учасників від 32 громадських організацій та місцевих ініціативних груп компактного проживання.

Результатом його роботи стало прийняття Декларації, де кримці, які були змушені покинути свої домівки, у зв’язку зі збройною окупацією рф заявили про те, що «Росія знехтувала всіма нормами міжнародного права… та порушила умови Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». У Декларації наголошувалося, що «окупаційна влада російської федерації систематично грубо  порушує права і свободи громадян України у Криму», а «вимушені переселенці стають організованою спільнотою, яка потребує державної та міжнародної опіки, є постраждалою стороною в російсько-українському територіальному конфлікті та має право на повернення до Криму».

Декларація також містила і вимоги до рф, України та міжнародної спільноти. Зокрема, до Російської Федерації – припинити окупацію частини суверенної території України; відкликати нормативні акти, які регламентують анексію Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. Від органів державної влади України – захищати інтереси, права і свободи вимушених переселенців та громадян, які проживають на тимчасово окупованій території. Від міжнародного співтовариства, передусім від держав-підписантів Будапештського меморандуму, – вжити всі необхідні заходи для якнайшвидшого відновлення територіальної цілісності України, гарантованої міжнародним правом і договорами.

Також було затверджено та направлено до державних інституцій звернення делегатів  І Всеукраїнського з`їзду.

26 травня 2014 року представники громадських об’єднань та інших організацій вимушених переселенців з Криму відповідно до рішення І Всеукраїнського з`їзду вимушених переселенців з Криму від 23 травня 2014 року підписали Меморандум «Про створення єдиної Координаційної Ради організацій вимушених переселенців з Криму». Меморандум підписали уповноважені особи 9 громадських інституцій. 3 липня 2014 року громадська спілка була юридично зареєстрована шляхом повідомлення.

За рік, 29 травня 2015 року, громадською спілкою було проведено вже ІІ Всеукраїнський з`їзд вимушених переселенців з Криму.

Під час роботи з’їзду делегати обговорили та прийняли Програму дій  організації вимушених переселенці на наступний звітний період та план дій на 2015-2016 рр. Також ухвалили звернення до Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, де говориться про незадовільну роботу Уряду та висувається ряд вимог. «У той час, як окупант вже понад рік творить беззаконня у Криму, створюючи на півострові атмосферу страху і безнадії, методично придушуючи все проукраїнське, від керівництва української держави можна почути лише мантру «Крим – це Україна». На тлі системних репресивних кроків російської окупаційної машини, реакція України виглядає млявою та непослідовною. Український уряд місяцями не виконує закони України та власні постанови, чим регулярно порушує права кримчан», – йдеться у зверненні.

Учасники заходу ухвалили звернення до країн-гарантів територіальної цілісності України, інших держав, міжнародних організацій та світової громадськості. Зокрема у тексті документу говориться про те, що Крим сьогодні перетворився на півострів страху, де знищені свободи слова та зібрань, де системно порушуються права на свободу пересування, вибір громадянства, де ведеться пропаганда війни, неосталінізму та шовінізму, де розпалюється ненависть до України, де здійснюються жорстокі репресії проти опонентів, утискаються етнічні українці та кримські татари, де брутально відібрані у законних власників тисячі підприємств та інших об’єктів власності.

Тому учасники з’їзду звернулися до міжнародної спільноти з проханням: зберегти і посилити санкції проти Росії та її керівництва, запровадити міжнародної місії для моніторингу прав людини на тимчасово окупованій території, реформувати ООН з метою недопущення блокування державою-агресором у Раді Безпеки заходів, спрямованих  на припинення агресії та відновлення миру, надати ефективну економічну, дипломатичну та військову допомогу Україні, допомогти Україні в облаштуванні внутрішньо переміщених осіб з метою попередження гуманітарної катастрофи.

Поява в Україні центрального органу виконавчої влади, що наразі опікується питаннями окупованих територій  та ВПО, стала можливою завдяки наполегливій та системній діяльності громадської спілки. Адже за ініціативи «Координаційної Ради організацій вимушених переселенців з Криму», Європейської партії України та Центру суспільних досліджень «Український меридіан» 15 липня 2014 року було організовано та проведено круглий стіл «Міністерство у справах Криму як вияв стратегічної ініціативи України».

У його роботі взяли участь народні депутати України, керівники низки відомств, представники громадянського суспільства та експерти, а також іноземні дипломати, акредитовані в Україні. «Тоді учасники заходу дійшли висновку, що ситуацію, яка склалася навколо Криму, після його окупації Росією, неможливо розв’язати лише за допомогою тих структур, що існують в Українській державі. Тому цілком логічним є створення Міністерства, завданням якого стане вирішення комплексу проблем, пов’язаних з Кримом», – зазначалося в прес-релізі круглого столу.

У наслідок чого спочатку було створено Державну службу України з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. А також створено державне підприємство «Кримський дім». Згодом було утворено Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та ВПО, наразі це Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Завдяки впевненим діям і зусиллям громадськості у 2016 році відновлена діяльність Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, були зроблені перші кроки, щоб діти з окупованого Криму мали спрощену систему навчання у вишах України. Цю естафету прийняли і наразі зараз вже здійснюють на державному рівні.

Потужною суспільно-політичною складовою в лобіюванні кримських питань і унеможливлення «політичної здачі» Криму та зняття цього питання з «порядку денного» державної та всесвітньої політики були саме громадські інституції з числа ВПО з Криму. Але однією з українських стала професійна діяльність дипломатів та експертів, у тому числі з Криму, недержавної організації «Майдан закордонних справ». Ця організація була створена під час Революції Гідності 2013-2014 рр., яка вже на той час засудили політику режиму Януковича і підтримали Майдан. Саме ця впливова відома українська організація підтримала боротьбу кримців за Український Крим, і першими розробили Стратегію повернення Криму – комплексне бачення та рішення щодо окупованого півострову.

Результатом діяльності представників громадськості з Криму стало також прийняття Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», було створено міжфракційне об`єднання «Крим», з яким представники з числа «Координаційна Рада організацій вимушених переселенців з Криму» підписала меморандум «Про взаємодію та співробітництво громадських організацій (об’єднань), представників громадськості та міжфракційного депутатського об’єднання «Крим».

Завдяки співпраці кримців з депутатським корпусом було підготовлено та проведено комітетські і парламентські слухання з питань тимчасово окупованої території Криму. І як наслідок – прийняття Верховною Радою України Постанови 1602-VIII від 22 вересня 2016 року «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Стратегія реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь: проблемні питання, шляхи, методи та способи».

Далі буде…

Катерина ДОРОФЄЄВА

Також читайте по темі:  Діяльність громадських організацій,  що займаються питаннями Криму (частина 1)

Діяльність громадських організацій,  що займаються питаннями Криму (частина 2)