Сім причин звільнити Крим

Деокупація і реінтеграція АР Крим і Севастополя є категоричним імперативом для української нації та має ним стати для цивілізованої частини людства загалом.

 «Крим – це Україна!» – цей слоган набув популярності серед українців з початком російської агресії та захопленням державою-агресором всупереч її двостороннім та багатостороннім зобов’язанням, вимогам міжнародного права найпівденнішого українського регіону.  За цими вже крилатими словами стоїть глибоке усвідомлення його важливості з боку значної частини представників українського державного апарату та громадянського суспільства.

Більшість українців, як свідчать багаторічні соціологічні опитування, стабільно демонструє переконання, що Крим має бути у складі України. Навіть у найкритичніший момент російсько-української війни – у березні 2022 року, за даними соціологічної групи «Рейтинг», 80 % громадян України виступали за повернення окупованого Росією півострова. Причому українці доволі реалістично оцінюють шляхи досягнення цієї мети та готовність до перенесення тягаря, пов’язаного з нею. Так, наприклад, у березні 2023 року, згідно із опитуванням КМІС, 68 % підтримали визволення Криму військовим шляхом і лише 24 % більше схиляються до варіанту, що в обмін на визволення та захист усіх територій з Донбасом (але без Криму) Україна може утриматися від військових дій на півострові. Загалом 87 % опитаних українців назвали неприйнятними будь-які територіальні поступки для досягнення миру.

Цивілізований світ теж не міг не реагувати на брутальне порушення Росією норм міжнародного права та підрив світового правопорядку, коли росіяни захопили в 2014 році частину території іншої суверенної держави. На жаль, ця реакція не була ані ефективною, ані достатньою, що дозволило державі-агресору розширити театр бойових дій, затягнути війну та багатократно збільшити її масштаби. Разом з тим, в цілому цивілізований світ негативно розцінив дії Росії із загарбання півдня України у цинічному форматі операцій російських військових у формі без знаків розрізнення та інсценізацією «волевиявлення кримчан» під дулами російських автоматників, проголошенням «незалежності» Криму та його незаконним включенням до складу РФ. Вже 27 березня 2014 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію «Територіальна цілісність України», яка містила рішучий протест у зв’язку із зухвалим порушенням Росією основоположних норм міжнародного права, визнання псевдореферендуму про статус Криму незаконним, і яка чітко підтвердила незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Української держави. Документ закликав всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати ніяких змін статусу АР Крим та міста Севастополя на підставі вищезазначеного референдуму і утримуватися від будь-яких дій або поведінки, які можуть бути інтерпретовані як визнання будь-якої зміни статусу цих регіонів.  У подальшому резолюції із невизнанням спроби анексувати Крим Росією неодноразово ухвалювали як ООН, так і інші міжнародні організації та цивілізовані країни.

Декларативне визнання територіальної цілісності України з боку більшості міжнародного співтовариства довгий час підкріплювалося певними струмуючими агресора діями, насамперед, у вигляді запровадження санкцій до Росії, фізичних та юридичних осіб, причетних до захоплення Криму або до незаконної діяльності на його території. Ця політика створювала помітні труднощі державі-окупанту у процесі мілітаризації та економічного використання тимчасово окупованого півдня України, але не могла змінити кардинально ситуацію. З ініціативи України політика деокупації Криму отримала помітний імпульс із утворенням Кримської платформи у 2021 році. Установчий її саміт зібрав рекордну для Києва кількість іноземних делегацій. У наступні роки кількість учасників платформи зросла. Вона прагне стати координаційним механізмом для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова, зміцнення європейської та глобальної безпеки. Декларується насамперед політико-дипломатичний шлях досягнення цих цілей.

Все вищенаписане може підвести до думки ніби з розумінням потреби деокупації Криму все гаразд як в Україні, так і у світі. Реальна ситуація складніша. Навіть в українському суспільстві час від часу можна почути голоси, що про Крим варто чи можна забути для якихось цілей. На щастя, вони у меншості. Втім серед них трапляються і заяви так званих лідерів думок, причому серед них не лише відверто проросійські діячі. Наприклад, письменник Василь Шкляр у 2017 р. зробив скандальну заяву, що не потрібно боротися за  повернення Донбасу і Криму, більше того від півострова треба назавжди відмовитися, щоб позбутися впливу з боку Росії. Подібні одіозні тези він проголошував до того і пізніше. Щоправда письменник міг одночасно стверджувати й протилежне. Наприклад, у 2018 р. він заявив: «Я ніколи не мав ні наміру, ні права закликати відмовитися від Донбасу чи Криму. Я письменник і моє завдання порушувати питання, а не відповідати на них».

Скандальні заяви щодо належності Кримського півострова робили і окремі ієрархи та клірики УПЦ Московського патріархату, попри те, що до складу їхньої організації входять три кримські єпархії (у червні 2022 р. їх формально перепідпорядкувала собі РПЦ). Наприклад, настоятель Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь), який нині перебуває під домашнім арештом у зв’язку з підозрою в розпалюванні міжрелігійної ворожнечі та виправданні збройної агресії рф, заявив у 2018 р. під час словесної перепалки із громадськими активістами, що нібито «Крим ніколи не був українським». Не зміг він дати чітку відповідь бійцям тероборони на запитання «Чий Крим?» і у 2022 р., а відбувся фразою: «Крим тих людей, які в ньому живуть».

У цілому голоси незначної частини інтелігенції, політиків та кліриків щодо потреби відмовитися від Криму є маловпливовими і губляться на фоні загальних настроїв українського суспільства та позиції українських державних органів. Більшим викликом є провокативні заклики іноземних державних діячів-псевдомиротворців обміняти мир на Крим. І тут неважливо це політики, які перебувають на гачку у Кремля, чи «корисні ідіоти» Путіна. Як приклад можна згадати хоча б виголошену публічно у серпні 2022 р. тезу екс-президента США і ймовірного кандидата на наступних президентських виборах Дональда Трампа, що Україна нібито уникнула б повномасштабного вторгнення Росії, якби визнала Крим російським і відмовилася від вступу до НАТО (нагадаємо, що РФ у 2014 р. почала війну в момент, коли Україна на законодавчому рівні відмовилася від вступу у Альянс). Дозволяють собі висловлювати подібні безвідповідальні та скандальні ідеї й окремі діючі глави держав. У квітні 2023 р. президент Бразилії Луїс Інасіо Лула да Сільва заявив, що Україна «має відмовитися від Криму» для того аби «покласти край війні».

Україна у короткостроковій перспективі, ймовірно, почне більш активно звільняти свої території і завдасть відчутних поразок Росії, проте у найближчі місяці може ще не вийти на міжнародно визнані українські кордони держави 1991 р.  Після цього Москва, її східноазіатський патрон, союзники і сателіти, а також окремі дезорієнтовані міжнародні актори можуть посилити спроби нав’язати українцям сценарій «Крим в обмін на мир».

З точки зору національних інтересів України та майбутнього світу подібні ідеї є категорично неприйнятними. Вони ґрунтуються на нерозумінні природи агресії Росії, яка прагне знищити українську націю та державу, зруйнувати євроатлантичну єдність та поділити світ на сфери впливу. Крим для російського істеблішменту – це плацдарм для наступних військових дій у Чорноморсько-Середземноморському регіоні. Його деокупація може зіграти роль «кощеєвої голки» для путінського режиму і рашизму (російської форми неофашизму) загалом.

Більшість українців усвідомлює потребу звільнити Крим, але не всі можуть чітко сформулювати причини цього. Їх багато, але я пропоную зупинитися на семи головних, щоб не перетворювати статтю на книжку. Вважаю, що лише цих причин досить для розуміння, що для України повернення контролю над своїм півднем є важливим національним завданням. Відзначимо, що номери причин виставлені довільно, а не за пріоритетністю.

  Причина 1. «Крим – необхідний елемент воєнної безпеки України та Європи»

Крим географічно займає дуже важливу позицію з точки зору можливостей контролю за Азово-Чорноморським і навіть Середземноморським басейном, впливу на значні території Східної Європи, Кавказу і Передньої Азії, а з врахуванням можливостей сучасної зброї потенційно і на деякі інші регіони Євразії та Африки. На його території найзручніша на Чорному морі гавань для кораблів у Севастополі. У зв’язку з цим віддавна велася боротьба за контроль над стратегічно розташованим півостровом. Те, що Крим після розпаду СРСР залишався частиною України знижувало загрозу його використання для агресивних дій, адже Українська держава не плекала імперських чи інших експансіоністьких планів. Втім їх розробляла Росія, яка домоглася в ході розподілу Чорноморського флоту СРСР не лише передачі їй більшої частини кораблів (всупереч тому, що внесок України у розбудову флотів СРСР перевищував чисельність всіх кораблів та суден ЧФ разом узятих), а й права орендувати військово-морську базу у Севастополі та деякі інші військові об’єкти в Україні. До того ж російська сторона незаконно використовувала й інші об’єкти в Криму та інших південних регіонах України, насамперед –  навігаційного та гідрографічного призначення.

Тривожні дзвоники у зв’язку з перебуванням в українському Криму російської військової бази пролунали одразу після розпаду СРСР. Контрольований Кремлем Чорноморський флот став однієї з опор проросійського сепаратизму в Криму у першій половині 1990-х рр. Українській державі вдалося тоді ліквідувати небезпечні форми сепаратизму і уникнути зіткнення з Росією, завершити у середині 1990-х рр. розподіл флоту і підписати з РФ договір про дружбу і співробітництво, у якому підтверджувалося взаємне визнання кордонів обох сторін-підписантів.

У 2003 р. Росія вчинила чергову провокацію, пов’язану з Кримом. Український острів Тузла у Керченській протоці вона оголосила російською косою і почала будувати дамбу до нього з боку Краснодарського краю. Демонстрація рішучості Україною у справі захисту своєї території (зокрема, військовим був даний наказ стріляти по росіянам в разі порушення ними міждержавного кордону) зірвала тоді російські плани захоплення острову, втім Києву довелося піти на невигідний договір з РФ щодо використання Азовського моря і Керченської протоки. У 2008 р. Росія використала базовані у Севастополі кораблі та судна ЧФ для агресії проти Грузії, чим створила загрозу втягнення України у російсько-грузинську війну формально на боці держави-агресора.

Не випадково Росія почала агресивну і геноцидну війну проти України 20 лютого 2014 р. саме на Кримському півострові. Одним з ключових факторів для цього стала наявність на його території ЧФ. Перевдягненні у цивільне військовослужбовці цього флоту, зокрема, брали участь 23 лютого 2014 р. у мітингу, який незаконно проголосив громадянина РФ Алєксєя Чалого так званим «народним мером» Севастополя, чим було покладено початок захопленню Росією органів влади на території України. Пізніше російські військові окупували всю територію Криму і у березні 2014 р. Росія після квазіреферендуму, який мав приховати початок захоплення частини України,  незаконно оголосила про включення до свого складу АР Крим і Севастополя.

Всупереч вимогам міжнародного права Росія мілітаризувала процес освіти в Криму та незаконно здійснює призов кримської молоді до лав російської окупаційної армії. Сотні кримчан засуджені за небажання у ній служити.

Держава-окупант перетворила Крим не лише на «півострів страху», оскільки масово і систематично порушує права і свободи громадян України, а й на плацдарм для агресивних воєнних дій. Росії саме для цього і був потрібен український півострів, тому вона проводила його інтенсивну мілітаризацію з 2014 р. Кремль використав тимчасово окупований Криму для підтримки кривавого диктаторського режиму Башара Асада в Сирії, як плацдарм для перекидання військ, які вчиняли потім воєнні злочини на сирійській землі.

Але особливу роль Крим відіграє у планах Росії із знищення Української держави і української нації. Роками на тимчасово окупованій території держава-агресор розташовувала окупаційні війська, додаткове озброєння, створювала інфраструктуру для розгортання загарбницької неоколоніальної війни, відпрацьовувала на навчаннях подальші агресивні військові дії проти України. Під час повномасштабного вторгнення у лютому–навесні 2022 р.  РФ використала Крим для атаки на українські Причорномор’я та Приазов’я, що дозволило захопити значні території Херсонської та Запорізької областей. До того ж Росія постійно вчиняє з окупованого півострова ракетні обстріли материкової України. Лише з кінця лютого по початок вересня 2022 р. держава-агресор здійснила з його території запуски 750 ракет.

Про те, що гарантувати воєнну безпеку на півдні Україна може лише контролюючи Крим було відомо ще з початку ХХ ст. До цього висновку прийшли після початку першої російсько-української війни у лютому 1918 р. ще в уряді УНР. А гетьман України Павло Скоропадський, який очолював Українську державу у квітні–грудні 1918 р., одразу взяв курс на приєднання Криму. Як військовий він чітко розумів стратегічне значення півострова для гарантування безпеки України. У спогадах, які він написав по гарячих слідах у 1919 р., П. Скоропадський недвозначно писав: «Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це без різниці, чи буде це повне злиття чи широка автономія, останнє має залежати від бажання самих кримців, але нам потрібно бути цілком забезпеченими від ворожих дій з боку Криму».

Новітня агресія Росії лише підтвердила цю максиму з Абетки безпеки України.

Причина № 2.  «Україна своїх не кидає» або відновлення прав громадян України

За дев’ять років окупації Росія перетворила Крим на «територію страху та сваволі». Замість українських традицій суспільного плюралізму та демократії, які за роки незалежності України поступово набирали ваги, кримчанам була нав’язана російська авторитарна політична система, яка стрімко деградує до тоталітаризму.

Окупаційна адміністрація системно грубо порушує права і свободи громадян України в Криму, зокрема, права на свободу зібрань, слова, совісті, нехтує нормами міжнародного гуманітарного права.  Вже в 2014 р. почалися насильницькі викрадення і вбивства за політичними мотивами громадян України, переслідування за політичні та релігійні переконання, застосування тортур до незаконно позбавлених свободи громадян України, були заборонені українські політичні та громадські організації. В Криму були знищені українська система освіти, заборонені українські ЗМІ, кримчан штучно ізолювали від українського інформаційного та освітньо-культурного простору. Натомість на окупованій територій почали незаконно почали працювати російські мовники та інші пропагандистські змі, з допомогою російської системи освіти відбувається індоктринація рашизмом та мілітаризація кримської молоді. Через незаконне застосування обмежувального російського законодавства у сфері свободи совісті та інші форми тиску з боку окупантів в Криму значно зменшилася кількість релігійних організацій та конфесій (до його окупації на Кримському півострові діяли щонайменше 2220 релігійних організацій 43-ох деномінація, а станом на кінець 2020 р. рф повідомила лише про 907 релігійних організацій 20 деномінацій).

Окрему групу проблем становлять порушення прав громадян України та українських юридичних осіб, у яких окупанти незаконно відібрали власність, а також насильницькі видворення українців окупантами за межі Криму, незаконне нав’язування кримчанам російського громадянства.

У 2014 р. так званий «глава республіки Крим» С. Аксьонов публічно обіцяв прибрати паркани з кримських пляжів. Реальність очікувано вийшла протилежною. Все нові і нові огорожі навколо автовокзалів, пляжів, доріг та в багатьох інших місцях стали для кримчан наочною демонстрацією сутності «русского міра».

За інформацією Кримськотатарського ресурсного центру, лише у 2017–2022 рр. в окупованому Криму було зафіксовано 7911 порушень основних прав людини. Станом на березень 2023 р. 180 політв’язнів кримчан або затриманих на його території Росія незаконно утримує у місцях несвободи. Стали рутинною практикою фабрикація звинувачень проти них, катування політв’язнів та в’язнів сумління. В результаті ненадання допомоги у лютому 2023 р. в тюрмах Росії загинули політв’язні Костанятин Ширінг та Джеміль Гафаров, захоплені російськими силовиками в Криму.

Цивілізовані країни проводять рятувальні операції навіть заради одного свого громадянина. У України набагато більше причин для таких дій, адже, як мінімум, сотні тисяч кримчан очікують на повернення Криму в український простір. Нові масові тяжкі злочини – геноциду, агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності, які вчиняє Росія на українських землях з 24 лютого 2022 р. викликали прояви стихійних протестів проти них. Через це держава-окупант запровадила репресивні новели у законодавства, від яких вже постраждали сотні кримчан. У 2023 р. влада РФ  так звану дискредитацію збройних сил РФ, а по суті за правдиве висвітлення війни чи антивоєнні виступи, стала розглядати вже як карний злочин. Розгортається в Криму, попри надзвичайну концентрацію на його території російських силових структур, і організований рух спротиву («Атеш», «Жовта стрічка», «Кримські бойові чайки» тощо).

Понад дев’ятирічний досвід органів влади України, структур громадянського суспільства та міжнародних організацій боротьби за права людини і громадянина в тимчасово окупованому Криму наочно демонструють, що стабільно негативну тенденцію у цій сфері в умовах окупації подолати неможливо. Єдиний вихід – звільнення Криму.

Причина № 3. “Обов’язок відновити права корінного кримськотатарського народу”

Окрім брутального порушення прав і свобод громадян України в окупованому Криму держава-окупант так само системно порушує колективні права етнічних спільнот України. Причому Росія найбільше дискримінує ті з них, стан яких особливо має турбувати державу-суверен Кримського півострова. Найзагрозливішу ситуацію держава-окупант створила для найбільшого корінного народу України – кримських татар і для громади етнічних українців Криму.

Кримськотатарський народ сформувався в Криму, у середньовіччі та ранньомодерний час мав свою державність на його території, є носієм самобутньої мови і культури, має органи національного самоврядування, зазнав у ХХ ст. геноциду з боку комуністичного тоталітарного режиму з центром у Москві, відчуває особливий зв’язок з Кримським півостровом. Станом на поч. 2014 р. в Криму проживало орієнтовно 280 тис. кримських татар, у АР Крим їхня частка доходила до 14% серед кримського населення. У 2014 р. Верховна Рада Україна у спеціальній заяві гарантувала збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу. Український парламент також заявив про підтримку Декларації ООН про права корінних народів і про визнання Меджлісу кримськотатарського народу, виконавчого органу Курултаю кримськотатарського народу, та Курултаю вищим представницьким органом кримськотатарського народу. У 2021 р. Україна ухвалила закон про корінні народи, в якому віднесла до цієї категорії етнічних спільнот – кримських татар, караїмів і кримчаків.

Значна частина кримських татар була налаштована проукраїнські, тому зразу потрапила під удар або підозру окупаційної влади. Першим відомим вбитим окупантами громадянином України став Решат Аметов, якого у березні 2014 р. викрали з одиночного антивоєнного протесту у Сімферополі і закатували. Традиції самоорганізації кримських татар, які вони плекали десятиліттями, не вписувалися у російські авторитарні порядки, а неприйняття багатьма кримськими татарами окупації додавало напруження у відносини з окупантами. Росія з 2014 року веде дискримінаційну політику стосовно кримськотатарського народу. Його активісти стають жертвами переслідувань, фігурантами політично вмотивованих адміністративних та кримінальних справ, жертвами насильницьких зникнень. Непропорційно багато кримських татар серед кримчан-політв’язнів або в’язнів сумління, вони становлять їхню більшість. Росія, зокрема, незаконно переслідує на тимчасово окупованій території деякі релігійні організації мусульман, які дозволені в Україні. Одним з проявів крайнього цинізму Росії стала заборона жити в Криму деяким кримськотатарським активістам і лідерам, які відносно недавно змогли повернутися на свою історичну Батьківщину з місць депортації.

У 2016 р. Росія оголосила Меджліс кримськотатарського народу екстремістською організацією і заборонила його діяльність. Держава-окупант й досі цинічно відмовляється виконувати рішення Міжнародного суду ООН від квітня 2017 р., яке зобов’язало її відновити діяльність цього органу національного самоврядування. Більше того із 33 членів Меджлісу за останні дев’ять років близько 30 зазнали утисків з боку Росії, а перший заступник голови Меджлісу Наріман Джелял і нині перебуває за гратами за сфабрикованим звинуваченням.

Причина № 4.  “Обов’язок захистити права громади українців Криму”

Етнічні українці є другою за чисельністю етнічною спільнотою в Криму. За результатами Всеукраїнського перепису 2001 р., на Кримському півострові проживало близько 577 тис. етнічних українців або майже чверть населення регіону (у АР Крим – 492,4 тис. осіб або 24,4% жителів автономії, у Севастополі – 84,4 тис. осіб або 22,4% жителів міста). Вони робили значний внесок у економіку, культуру та суспільно-політичне життя Криму.

Окупація Криму Росією кардинально погіршила становище української громади. Вже у березні 2014 р. почалися викрадення, катування, вбивства та виселення за межі Криму її лідерів і активістів, невдовзі до них додалися незаконні судові переслідування. Росія на окупованому півдні України веде агресивну антиукраїнську пропагандистську кампанію, яка значно посилилася з лютого 2022 р., закрила українські політичні та громадські організації, знищила україномовну та українську загалом систему освіти, незаконно відрізала кримчан від українського інформаційно-культурного простору, переслідує конфесії, більшість прихожан яких є етнічними українцями, вживає інші дискримінаційні дії.

У 2016 р. Україна подала до Міжнародного суду ООН позов на дискримінацію кримських татар і українців. В результаті цей суд 19.04.2017  зобов’язав Росію відновити в Криму доступ до україномовної освіти. Держава-окупант досі не виконала рішення Міжнародного суду ООН.

Дискримінаційна політика Росії щодо української громади Криму у 2014–2023 рр. носить системний характер. Вона складається, насамперед, із таких елементів:

• переслідування, репресії або «витискання» з Криму лідерів та активістів громади українців Криму;
• антиукраїнський інформаційно-пропагандистський тиск на кримське населення і створення українофобського морально-психологічного клімату на тимчасово окупованій території загалом (зокрема, Україна та українці є головним об’єктом хейт-спічів у ЗМІ та політиків в окупованому Криму, у 2022 р. українофобська пропаганда посилилася);
• незаконна штучна ізоляція Криму від інформаційно-гуманітарного простору України, створення «інформаційного гетто» для кримчан (незаконне припинення мовлення українських теле- і радіокампаній, блокування низки українських сайтів та кабельного телебачення, обмеження доступу кримчан до українських друкованих медіа, відмова у перереєстрації більшості кримських періодичних видань тощо);
• заборона діяльності українських політичних і більшості громадських структур;
• обмеження права на свободу слова і зібрань (зокрема, окупаційна влада неодноразово забороняла українцям проводити публічні заходи біля пам’ятника Т. Шевченку у Сімферополі);
• де-факто обмеження права на використання української національної символіки. Наприклад, у 2015 р. чотири активісти у Сімферополі були незаконно притягнені нелегітимним судом до адміністративної відповідальності за використання українського прапору; у 2022 р. у Севастополі переслідували молоду людину, у якої виявили в його кімнаті синьо-жовтий стяг. Іноді переслідування доходять до абсурду – навесні 2022 р. після доносу російська поліція примусила жительку Ялти стерти синьо-жовтий і червоно-чорний манікюр, а пізніше її викликали до ФСБ;
• ліквідація інституцій української/україномовної освіти й культури (із 7 україномовних шкіл, які функціонували в АРК у 2014 р., наразі де факто не лишилося жодної; чисельність учнів, які в АРК навчалася українською мовою скоротилася з понад 13 тис. осіб (7% школярів автономії) до 0,2 тис. осіб (0,1%), тобто на понад 99%).
• «топографічна дискримінація» (зміна назв частини об’єктів, пов’язаних із українською культурою та історією) і демонтаж окремих пам’ятників, пов’язаних з історією України (наприклад, у Севастополі демонтували пам’ятники гетьману Сагайдачному, пам’ятний знак ВМС України, бюст Т. Шевченка);
• дискримінація і переслідування тих конфесій, переважну більшість парафіян яких становлять українці (кількість структур УПЦ Київського патріархату, які тепер є частиною Православної Церкви України, скоротилася у 2014–2023 рр. з 49 до 7, причому у 2022 р. з початком повномасштабної фази агресії митрополит Сімферопольський і Кримський Климент, який у той момент був на материковій Україні, не зміг повернутися в Крим, а у 2023 р. поновилися силові захоплення храмів – у травні окупанти захопили Собор святих і рівноапостольних князів Володимира і Ольги у Сімферополі. У 2008 р., за даними соцопитування Центру Разумкова, 11% кримчан декларували свою належність до УПЦ КП. Громади Української греко-католицької церкви під тиском були змушені перереєструватися як окремий екзархат Католицької церкви східного обряду, який підлягає Ватикану, а їх кількість скоротилася у понад 2 рази – з 11 до 5);
• лінгвоцид – різке обмеження сфер і можливостей використання української мови у публічному житті, зокрема, у документообігу, судочинстві, освіті та мас-медіа;
• колонізація – зміна етнодемографічного складу кримського населення через «вичавлювання» державою-агресором активних громадян України і масове переселення колоністів-громадян РФ у Крим (за експертними оцінками, орієнтовно 500 тис. осіб), всупереч вимогам IVЖеневської конвенції 1949 р. не змінювати склад населення на окупованій території. Минулого року у зв’язку із розгортанням бойових дій спостерігалася нова хвиля виїздів чоловіків українського і кримськотатарського походження з Криму за межі контрольованих Росією кордонів.

В цілому політика Росії щодо української громади в окупованому Криму спрямована на її дискримінацію і асиміляцію. За даними російської окупаційної адміністрації, частка етнічних українців серед кримського населення з 2014 р. до 2021 р. нібито зменшилася у два рази – з 15,7% (16 %  у «Республіці Крим» і 14,2% у Севастополі) до 8,2 %, а в абсолютних числах з 344,5 тис. осіб до 145 тис. осіб.  Сприймати ці цифри, отримані під час незаконних переписів, як цілком достовірні немає підстав, адже держава-окупант зацікавлена у маніпуляції статистикою і, зокрема, у зменшенні чисельності кримчан, які ідентифікують себе як українців. Разом з тим, ми можемо говорити про негативні тенденції у сфері збереження української ідентичності у тимчасово окупованому Криму через послідовну політику дискримінації української громади в цілому та переслідування її активістів на тимчасово окупованій території.

Для маскування цієї політики держава-окупант створює підконтрольні їй квазіукраїнські організації, яким дозволяється займатися деякими культурницькими заходами і завданням яких є участь в антиукраїнських політичних та інформаційних кампаніях.

Українська держава згідно із ст. 11 Конституції України зобов’язана сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. У зв’язку із загроженим станом української громади Криму в результаті дій держави-окупанта Українська держава має подбати про захист інтересів цієї спільноти, розробити комплекс заходів з метою відновлення її прав у період реінтеграції АР Крим і Севастополя. Дієве піклування про консолідацію і розвиток громади кримських українців має стати одним із ключових елементів етнополітики України в Криму поруч із завданнями захисту прав та інтересів корінних народів.

Причина 5. “Захист культурної спадщини України в Криму. “Крим – скарбниця культурних цінностей і коріння європейськості України”

Люди залишали сліди свого життя на території сучасного Криму з палеоліту. Носії десятків культур жили на його просторах. Лише в історичний час формували його обличчя загадкові таври, іраномовні кіммерійці, скіфи, сармати і алани, грекомовні елліни і латиномовні римляни, німецькомовні готи, грекомовні ромеї/візантійці, тюркомовні гунни, хазари, печеніги, половці, турки-сельджуки і турки-османи, а також вірмени, італійці, пізніше росіяни та українці. На благословенній кримській землі виникали цілі народи, три з яких і сьогодні формують обличчя півострова – кримські татари, караїми і кримчаки. На невеличкій території Криму століттями перетиналися традиції Великого Степу, Середземномор’я, Східної Європи, християнської, мусульманської та інших цивілізацій. Не випадково Крим називають «музеєєм під відкритим небом», адже представники різноманітних культур і цивілізацій формували історико-культурний краєвид і залишили на кримській землі чимало великих та малих слідів свого існування.

У момент нападу Росії на Україну в 2014 р. на державному обліку в АР Крим перебувало 7227 пам’яток археології, 3861 пам’ятки історії,  742 пам’ятки архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва, 520 пам’яток монументального мистецтва, з них – 227 національного значення. Тоді ж у Севастополі  державою було зареєстровано 246 пам’яток археології, 1479 –історії,  719 – архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва, 262 – монументального мистецтва, з них – 42 національного значення. Тобто всього в Криму перебувало 14364 пам’ятки. Багато це чи мало? Це понад десята частина всіх зареєстрованих в Україні таких об’єктів! Нагадаємо, що площа Кримського півострова лише 4% від всієї площі держави. Подібною концентрацією об’єктів культурної спадщини може похвалитися хіба що Київ та Львів.

До того ж в АР Крим і Севастополі до війни було розташовано 54 музеї, 6 історико-культурних заповідників, один з яких – Херсонес Таврійський і його хора – був занесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У 2013 р. Україна внесла Ханський палац у Бахчисараї у перелік пам’яток-номінантів до списку всесвітньої спадщини. Окрім багатьох сотень тисяч об’єктів музейного фонду України в Криму зберігалися значна частина архівного і бібліотечного фондів України.

Держава-окупант створила загрозу культурній спадщині України в Криму з моменту окупації. Згідно з договірним і звичаєвим міжнародним правом всі культурні цінності на тимчасово окупованій території АР Крим та Севастополя лишаються українськими.  Натомість Росія вже у 2014 р. зробила незаконні кроки для їх юридичного привласнення – ухвалила законодавство про їх включення до спадку народів РФ. Держава-окупант за період свого порядкування на тимчасово окупованій території АР Крим і Севастополя встигла завдати великої шкоди матеріальній культурній спадщині України – відомі численні факти грабування і знищення пам’яток, руйнівні за наслідками «реставрації» знакових об’єктів (найбільш кричущий, але далеко не єдиний приклад – це варварська реконструкція єдиної в світі збереженої пам’ятки кримськотатарської палацової архітектури – Хан-Сараю у Бахчисараї), незаконного переміщення об’єктів музейного фонду України в Росію й у треті держави. Щороку міністерство культури РФ незаконно видає десятки дозволів на археологічні розкопки в окупованому Криму. Лише під час будівництва Керченського мосту було викопано понад мільйон артефактів, значна частина з яких має наукову цінність.

З минулого року музеї та архіви окупованого Криму та їхні працівники використовуються окупантами також для пограбування музейних колекцій та архівних фондів материкової України та зберігання викрадених експонатів. Є факт протиправного підпорядкування музею у Мелітополі одному з контрольованих окупантами музеїв у Севастополі. У зв’язку з ймовірним наближенням моменту звільнення Криму критично зросла загроза незаконного масового вивезення окупантами колекцій кримських установ культури, як мінімум їхніх найцінніших частин. Вже наприкінці 2022 р. надходила інформація про завезення пакувального матеріалу до частини кримських музеїв для «евакуації» колекцій.

Окрім незаконного використання і прямого пограбування окупантами в Криму українських музейного, архівного і бібліотечного фондів Росія прагне експлуатувати символічний капітал культурної спадщини України для приховування або виправдання агресії. Цілковита відсутність правових підстав для захоплення українських Криму і Севастополя й агресії проти України загалом призвела до спроб Кремля замаскувати свої дії квазіісторичними аргументами. Вже 18 березня 2014 р. у своїй «кримсько-судетській» промові (чимало її елементів нагадували виступ Гітлер щодо Судет) президент РФ В. Путін висунув квазіісторичні обґрунтування для захоплення двох південних регіонів України. У цьому контексті чи не найбільш абсурдною була згадка В. Путіним про «древній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир». Виходить, що Крим потрібно було відірвати від держави із столицею в Києві, тому що великий київський князь понад тисячу років тому хрестився в Херсонесі, а після того ще й охрестив киян? Попри всю очевидну абсурдність ситуації із Херсонесом, Кремль перетворив це питання на один із наріжних каменів ідеології «кримнашизму». Сакралізація Херсонесу Кремлем мала вивести з-під стріл критики його протиправні дії.

 Це дуже суттєва причина. Проте геокультурна війна Росії проти України має глибші корені. Для Кремля та загалом табору російських реваншистів країна із центром у Києві є не просто важливим плацдармом для подальшої експансії, бажаним джерелом людських, фінансових і матеріальних ресурсів. Свідомість носіїв російської імперської матриці сприймає українське питання як порогове, оскільки саме існування України змушує задаватись питанням про російську ідентичність, адже ядром Київської Русі були саме сучасні українські землі. Отже, Україна закономірно відчуває свою спадкоємність щодо києворуської спадщини. Та країна, яку ми сьогодні називаємо Росією, остаточно сформувалась як окрема цілісність у міжріччі Оки і Волги у золотоординський період. Втім, її владний та інтелектуальний істеблішмент хоче представити свою країну не просто причетною до спадщини Київської Русі і Новгородщини, де до захоплення Москвою формувався четвертий східнослов’янський етнос, а головним або навіть єдиним спадкоємцем. Традиційна відповідь російських імперців на «український виклик» була спрямована на знищення або хоча б позбавлення суб’єктності української ідентичності. Нав’язлива пропаганда очільником Кремля, світськими та духовними представниками путінського режиму тези «росіяни та українці – один народ» є одним з ключових елементів ідеології та практики рашизму, оскільки вона містить програмне заперечення українських державності та ідентичності.

Для України, яка обрала дорогу повернення в Європу і Західний світ загалом, Крим має особливе значення. В його багатій історико-культурній спадщині є різні компоненти. З одного боку півострів є внутрішнім українським Сходом, адже на його територію сформувався і проживає найбільший корінний народ держави – кримські татари, які сповідують іслам (хоч тут варто зазначити, що представники цього народу мають значною мірою європейську політичну культуру). З іншого боку, європейська цивілізація формувалася на трьох основах – еллінській культурі та філософії, римському праві та християнстві. Крим у античності і середньовіччі був тими воротами, через які ці цінності проникали на землі сучасної України-Руси. Зокрема, перша «євроінтеграція» Київської Русі відбулася у Херсонесі, куди до князя Володимира прибула рідна сестра ромейських басилевсів Анна. Одруження із «порфірородною» принцесою стало символічним входженням київського правителя в коло визнаних християнських монархів Європи. До того ж традиція київського християнства пов’язує саме хрещення князя із Херсоном (середньовічна назва Херсонеса) у 988 р. Історики сперечаються чи там це сталося, чи у Василькові, чи в Києві. Чи може він охрестився двічі – на Дніпрі та в Криму? Є різні погляди у науковців і щодо дати звершення таїнства. Втім поза сумнівами лишається особлива роль реліквій і священника із Херсона, вивезених князем Володимиром, для утвердження християнства в Києві. Так, зокрема, кілька століть однією з головних реліквій вважалися мощі папи Римського Климента, учня апостола Петра, який був висланий до Херсонеса.

Крим став регіоном, де виникали перші міські поселення на території сучасної України, і де розташоване найдавніше на українській землі місто – Керч. Його історія нараховує вже 27 століть. До речі, Росія після захоплення Кримського півострова робила спробу оголосити Керч найдавнішим російським містом.

Причина 6. “ Крим – ключ до економічної безпеки України”

Крим володіє помітним економічним потенціалом, насамперед, у галузях харчової, хімічної промисловості, суднобудування,  курортів і туризму, транспорту, видобутку корисних копалин, електроенергетики, аграрному секторі. Протягом всієї історії він був тісно пов’язаний економічно з материком. Включення Криму до складу УРСР у 1954 р. дало поштовх для його розвитку. Зокрема, у складі України був прокладений Північно-Кримський канал, який дозволив ширше освоювати засушливу північ півострова, побудована найдовша в Європі гірська тролейбусна траса із Сімферополя до південного узбережжя. Загалом Крим до 2014 р. завдяки Північно-Кримському каналу, залізничним і автошляхам, Запорізькій АЕС та іншим факторам був включений до Причорноморського соціально-економічного району і мав тісні зв’язки з Придніпровським.

Крим не приносив значних доходів у державний бюджет України, а, як правило, був дотаційним. Разом з тим його значення для економічної безпеки держави важко переоцінити. Захоплення його Росією підкреслює значення Криму як морських воріт України та одного з ключів до енергетичної незалежності держави.

Через кримські порти йшла частина вантажів з України та на її територію, але головна роль у забезпеченні транспортних потоків полягала не в тому. Контроль над Кримом дозволяв Українській державі та українському бізнесу вільно використовувати азово-чорноморські морські шляхи. Українська економіка була і значною мірою залишається експортно орієнтованою. Україна є одним із світових гарантів продовольчої безпеки в світі, адже годує зерном 400 млн людей, була провідним виробником олії в світі. Продукція українського аграрного сектору, як і значної частини промисловості йшла на експорт переважно через морські порти. Загарбання Криму дозволило Росії взяти під контроль спочатку морський шлях із українського Приазов’я через Керченську протоку і згодом його перекрити, а минулого року держава-агресор зробила спробу цілком закрити для українського бізнесу і чорноморський морський шлях. Через звільнення ЗСУ о. Зміїний, домовленості з ООН і Туреччиною останній вдалося привідкрити для вивезення аграрної продукції. Втім, очевидно, що без використання морських шляхів українська економіка буде «задихатися». А їх повноцінна експлуатація поновиться лише після звільнення Криму.

 Тимчасова окупація Криму призвела і до неможливості використовувати абсолютну більшість ресурсів українського шельфу у Чорному та Азовському морі. Держава-окупант незаконно захопила та роками використовувала майно ДАТ «Чорноморнафтогаз», зокрема, і так звані «вишки Бойко» – бурові газовидобувні платформи, за які з українського державного бюджету було сплачено 800 млн доларів. З їхньою допомогою Росія вкрала з родовищ на українському шельфі орієнтовно 10 млрд кубометрів газу («Чорноморнафтогаз» щорічно видобував близько 2 млрд кубометрів газу, минулого року окупанти активно використовували «вишки Бойка» для військових цілей, тому їх довелося знищити українським військовим).

Втім станом на кінець 2013 р. Україна розробила лише 4 % загальної потужності родовищ газу на своїй частині шельфу.  Ресурси в північно-західній частині Чорноморського шельфу оцінюються в 495,7 млрд м³ природного газу і 50,4 млн т нафти і конденсату, Прикерченської зони – 321,2 млрд м³ газу і 126,8 млн т нафти і конденсату, континентального схилу – 766,6 млрд м³ природного газу і 232,6 млн т нафти і конденсату. У перспективі чорноморський шельф зможе давати до половини українського видобутку вуглеводнів, що, ймовірно, дозволить Україні відмовитися від закупівлі газу закордоном.

Причина 7. “Деокупація Криму – важливий внесок у відновлення дії міжнародного права”

Насильницьке захоплення Росією Криму та її спроба анексувати територію іншої суверенної держави підривають міжнародний правопорядок. Європа, де почалися два світових конфлікти, не бачила подібного з часів Другої світової війни. Такими діями РФ порушила базові норми права і міжнародний правопорядок загалом, які міжнародні актори створювали з середини ХХ ст. з метою недопущення нових збройних конфліктів. Держава-агресор, яка у 1991 р. без належних правових підстав опинилися у Раді Безпеки ООН, загарбанням українського Криму брутально порушила Статут ООН. Нагадаємо, що ця організація створювалася для запобігання війнам, але ані попередити, ані зупинити російсько-українську війну не змогла. Членство у Раді Безпеки держави-агресора дає їй можливість блокувати рішення вищого органу ООН щодо війни проти України. Загалом, за оцінкою українського МЗС, Росія захопленням і спробою анексувати Крим порушила 407 двосторонніх і 80 міжнародних договорів з Україною!

З початку окупації Криму у лютому 2014 р. Росія вчинила в Україні найтяжчі міжнародні злочини – агресії, геноциду, воєнні злочини, злочини проти людяності. Обтяжуючою вину держави-агресора обставиною є те, що вона скоїла їх проти держави, якій дала у Будапештському меморандумі гарантії поважати її суверенітет та територіальну цілісність, не застосовувати проти неї силу чи погрозу силою. Нагадаємо, що Україна відмовилася у 1990-х рр. від третього в світі ядерного арсеналу! Масштабні злочини Росії вкотре демонструють не лише відому з ХІХ ст. максиму, що договори з цією країною не варті паперу, на якому написані. Вони також наочно показали, що письмові гарантії безпеки ядерної держави не гарантують навіть від її нападу та катастрофічних його наслідків. Дії Росії ставлять під сумнів політику нерозповсюдження ядерної зброї в світі.

Росія почала війну із захоплення Криму, а потім й інших українських територій. Україна попри менший, ніж у держави-агресора демографічний, економічний та військовий потенціал, зуміла завдяки рішучості українського народу, діям державного керівництва та дипломатії, воєнному мистецтву військового командування організувати доволі ефективну оборону від переважаючих сил ворога. Успіх держави-агресора у російсько-українській війні міг би спровокувати бажання повторити силовий сценарій вирішення територіальних суперечок в інших частинах світу. Між тим, станом на 2021 р. між державами-членами ООН існувало лише визнаних близько 140 територіальних претензій. При чому значна їх частина пов’язана з великими, густозаселеними і навіть ядерними державами. Через ці фактори російсько-українська війна має глобальне значення.

Тому невипадково міжнародні організації і більшість країн переважно визнали спробу анексії Криму незаконною та засудили дії Росії, державу-агресора одразу після початку війни проти України виключили з великої вісімки, а держави Заходу ще й запровадили проти неї санкції. Більше того після того як всупереч очікуванням багатьох політиків та аналітиків Україна у 2022 р. продемонструвала під час повномасштабного вторгнення здатність ефективно протистояти «другій у світі» російській армії, а російські військовослужбовці вчинили чергові масові тяжкі злочини на українській землі, то була сформована проукраїнська коаліція із понад 50 цивілізованих держав.

У поєднанні зусиль українських командування, державного керівництва та народу із підтримкою цивілізованого світу є запорука перемоги над державою-агресором. Необхідним її елементом є відновлення території Української держави у міжнародно визнаних кордонах 1991 року, звісно, включно з Кримом.  Всі інші розв’язання російсько-українського збройного конфлікту, який є найбільшим в світі після Корейської війни 1950–1953 рр. і в Європі після 1945 р., потенційно здатні спровокувати значно масштабніші глобальні протистояння. Отже сила права має бути підкріплена силою зброї цивілізованої частини людства, щоб знову запанував міжнародний правопорядок.

Післямова

Українські збройні сили та військово-політичне керівництво готуються до звільнення півдня України. Мета цієї статті не підстьогувати цей процес (віримо, що українські військові знають краще за інших про слушний час для звільнення Криму). Разом з тим і українці, і світ мають розуміти важливість відновлення Україною контролю за своїми кордонами станом на 1991 рік, вміти аргументовано довести потребу цього тим, хто сумнівається в такій потребі,  та дати відсіч тим, хто на догоду Кремлю чи у власних цілях спекулює на цій важливій і складній темі. В питанні потреби звільнити Крим реальні глибинні інтереси України та світу збігаються. Тільки після відновлення суверенітету України у міжнародно визнаних кордонах 1991 року та покарання винних у підготовці та проведенні агресивної і геноцидної війни можна буде говорити про відновлення міжнародного правопорядку

Андрій ІВАНЕЦЬ

українознавець Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, учасник групи з гуманітарної політики Міжнародної експертної мережі «Кримської платформи»

______________________________________________

1.Загородній М. Більшість українців зовсім не готові віддавати Крим і Донбас. Опитування. Українська правда. Життя. 15.03.2022. URL: life.pravda.com.ua/society/2022/03/15/247818/

2.Коломієць А. Більшість українців виступають за військове звільнення Криму. DW. 13.03.2023. URL: https://www.dw.com/uk/bilsist-ukrainciv-vistupaut-za-zvilnenna-krimu-vijskovim-slahom/a-64971877

 3.Письменник Шкляр закликав українців відмовитися від Криму і Донбасу: «Візьміть тоді всю Росію і…». Неоднозначна заява. Politeka. 15.06.2017. URL: https://politeka.net/uk/society/270445-pisatel-shklyar-prizval-ukraincev-otkazatsya-ot-kryma-i-donbassa-vozmite-togda-vsyu-rossiyu-i

4.Василь Шкляр: Людина, яка розмовляє російською у нашій державі, завжди буде російським підданим.  Інтерв’ю з України. 14.03.2018. URL: https://rozmova.wordpress.com/2018/03/21/vasyl-shklyar-18/

5.Скандальний владика Павло заявив, що Крим ніколи не був українським. ТСН. 09.01.2018. URL:

6. «Чий Крим?». Митрополит Павло повернувся в Україну та потрапив у скандал. Главком. 21.10.2022. URL: https://glavcom.ua/country/society/skandalnij-mitropolit-pavlo-dav-shokujuchu-vidpovid-na-pitannja-chij-krim-883755.html

7.Трамп: Україна мала відмовитися від Криму і вступу до НАТО, щоб уникнути війни. Європейська правда. 01.09.2022. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/08/1/7144261/

8.Президент Бразилії запропонував Україні «відмовитися від Криму». Радіо «Свобода». URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-brazyliya-silva-ukrayina-rosiya-krym/32353578.html

9.З початку повномасштабного вторгнення окупанти здійснили запуски 750 ракет із території окупованого Криму – Ташева. Укрінформ. 07.09.2022. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3566394-z-pocatku-povnomasstabnogo-vtorgnenna-rosiani-zdijsnili-zapuski-750-raket-z-krimu-taseva.html 

10.Скоропадський П. Спогади.  Голов. ред. Я. Пеленський ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського [та ін.].Київ-Філадельфія: [б.в.], 1995. С. 262.

11.З початку окупації в Криму релігійних організацій стало вдвічі менше, а парафій ПЦУ вшестеро. Укрінформ. 18.03.2022. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3433479-z-pocatku-okupacii-v-krimu-religijnih-organizacij-stalo-vdvici-mense-a-parafij-pcu-vsestero.html

 12.У Криму зафіксували майже 8 тисяч порушень основних прав людини – правозахисники. Укрінформ. 01.06.2023. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3632725-u-krimu-zafiksuvali-majze-8-tisac-porusen-osnovnih-prav-ludini-pravozahisniki.html

13.Бойко О. Росія утримує 180 політв’язнів заарештованих у Криму чи дотичних до Криму — Ташева. Суспільне. Новини. 15.03.2023. URL: https://suspilne.media/415230-politicni-vazni-rosiani-zaarestuvali-na-teritorii-okupovanogo-krimu-180-gromadan-ukraini-tamila-taseva/

14.Постанова Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави. Відомості Верховної Ради. 2014. № 15. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1140-18#Text

15.За роки окупації Криму від утисків росіян постраждали вже близько 30 членів Меджлісу. Українська правда. 26.04.2023. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2023/04/26/7399580/

16.Как изменился национальный состав Крыма с 2014 по 2021 год. РИА Новости. 11.02.2023. URL: https://crimea.ria.ru/20230211/kak-izmenilsya-natsionalnyy-sostav-kryma-s-2014-po-2021-god-1126923382.html

17.Достим Э. Перепись населения в Крыму: почему русских стало больше, а украинцев – меньше. Крым.Реалии. 23.03.2015. URL: https://ru.krymr.com/a/26916490.html

18.Кривошеев П. «Происходит геноцид украинцев Крыма путем ассимиляции». Эксперты о результатах российской «переписи населения». Крым.Реалии. 10.06.2023. URL: https://ru.krymr.com/a/genotsid-ukraintsev-assimilyatsiya-krym-perepis-naseleniya/32453177.html

19.Кушнерик Т. Пакують награбоване: окупанти збираються тікати з анексованого Криму. Главком. 05.12.2022. URL: https://glavcom.ua/country/culture/pakujut-nahrabovane-okupanti-zbirajutsja-tikati-z-aneksovanoho-krimu-893406.html

20.Юрченко К.Г., Жаліло Я.А. «Щодо системних наслідків тимчасової окупації Криму в економічній сфері». Аналітична записка. Сайт Національного інституту стратегічних досліджень. 19.05.2014. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/ekonomika/schodo-sistemnikh-naslidkiv-timchasovoi-okupacii-krimu-v-ekonomichniy-sferi

21.Росія порушила 487 договорів з Україною, анексувавши Крим – Мінінформполітики. Радіо Свобода. 06.04.2018. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news/29150225.html