Військовий чи дипломатичний шлях звільнення окупованого Криму: експертна оцінка

Від 2014-го і до самого початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації державне керівництво України (як за президентства Петра Порошенка, так і з початку каденції його наступника і політичного опонента Володимира Зеленського) віддавала перевагу так званому «політико-дипломатичному шляху» деокупації Кримського півострова. Основними інструментами «мирної деокупації» Криму українська влада вважала механізми міжнародного права, санкції, міжнародні суди й арбітражі, різноманітні міжнародні платформи і моніторингові механізми – починаючи від ООН і закінчуючи ЮНЕСКО. Перспектива силового звільнення окупованого Криму відкидалася взагалі. Чому так?

Розкриємо контекст: «Мирна формула Курта Волкера» – породжена страхом імітація бурхливої діяльності, симулякр замість реальних дій 

Після 2014 року постійно чув від наших урядовців і міжнародних партнерів мантру: «Військового шляху звільнення Криму не існує, потрібно використовувати політико-дипломатичні кроки». Зустрічні запитання «Чому?» і «Як?» або залишалися без відповіді, або перекривалися довгою беззмістовною риторикою про мир, довіру і принципи Організації Об’єднаних Націй.

Зрештою, часом вдавалося добитися відповіді на перше питання. «Повернення конфлікту в гарячу фазу поставить хрест на всіх реформах і на відновленні рівня життя українців у той час, як суспільство втомилося від війни» – пояснював суспільству обраний урядом шлях президент Петро Порошенко. «Військового шляху вирішення «кримського питання» немає – бо це війна! А ми усі не хочемо нової війни в Європі! В Європі не мають говорити гармати…» – вторили йому іноземні дипломати.

Друга частина питання, – як же європейці бачать звільнення Криму від окупації «політико-дипломатичним шляхом», зазвичай так і залишалося без відповіді. Не завжди. Чітко консолідовану позицію наших західних партнерів проговорив вже колишній спецпредставник Держдепартаменту США з питань України Курт Волкер. «Не думаю, що це [військова операція зі звільнення Кримського півострова] гарна ідея» – заявив він в інтерв’ю «Крым.Реалии» в липні 2020 року, –  «Я думаю, що така операція буде руйнівною і для життя людей, і для майна. Росія має дуже потужну військову силу. Все це призвело б до конфлікту і за межами Криму, і в інших частинах України, навіть в інших частинах Європи. Не існує варіанта гарного військового повернення Криму». І додав стосовно перспектив «політико-дипломатичних кроків»: «Чесно кажучи, ми повинні бути терплячими: Росія рано чи пізно зміниться, Путінізм і продовження його влади до 2036 року – це радше ознака слабкості, аніж сили. Думаю, що Росія з часом зміниться. Нам треба підтримувати тиск і бути готовими до цих змін…» Це висловлювання Курта Волкера можна трактувати простіше: «Ми боїмося війни – тож не радимо робити різких рухів. Раптом росіяни отямляться, засоромляться скоєного, і самі повернуть все назад…» Зрештою ми так боялися війни, що самі накликали її в наш дім. Ситуація кардинально змінилася 24 лютого 2022 року.

Чи про такий «дипломатичний шлях» звільнення Криму від російської окупації можна говорити сьогодні? Очевидно – ні. В кращому випадку «безкровне» звільнення Криму може бути наслідком краху і поразки РФ у війні. Саме поразки Росії, навіть розмов про яку досі так намагаються уникнути наші партнери: «Україна не має програти, але й Росія не має бути переможеною». Втім, гіпотетично, шлях відновлення суверенітету України над Кримом як елемент репарацій, накладених на агресора, залишається як одна з опцій.

Пріоритетним і реалістичним для України постає військовий шлях звільнення окупованих територій, в тому числі й Криму. Під «військовим шляхом» ми маємо на увазі не тільки безпосередньо можливу наступальну операцію Сил оборони України на Кримському півострові, а й відступ з нього локального угруповання російських окупаційних військ під загрозою його розгрому, а також «мирний вихід» з Криму російських окупантів через неспроможність їх ефективно управляти та утримувати ізольовану територію півострова. Це може статись як в наслідок безпосередніх бойових дій на півдні України і в Криму, так і шляхом дипломатичних домовленостей під прямою загрозою останніх. Як напряму, так і з можливим залученням міжнародних посередників, в тому числі, не виключено, в форматі «миротворчих сил».

Реальне значення Криму для Росії: зовсім не легендарний «непотоплюваний авіаносець», а атеросклеротична логістична артерія окупаційних військ

Військовий потенціал армії РФ в Криму не можна оцінювати окремо «у вакуумі», у відриві від оцінки складу і стану російських окупаційних військ на півдні України і від спроможностей ЗС РФ в цілому – «острів Крим» не є ізольованим державним утворенням, сьогодні це тиловий хаб, логістичний вузол російської армії на півдні нашої держави.

Коли українські військовики і західні воєнні експерти говорять про те, що звільнення України від російської окупації варто розпочинати саме з півдня – вони в своїх оцінках спираються якраз на уразливість кримської недиверсифікованої логістики ворога через Кримський півострів. Тили ворога на окупованих територіях сходу України пов’язані з базовими районами на російській території густою мережею автомобільних шляхів і залізниці. Це дозволяє, у випадку перерізання тих чи інших маршрутів постачання, легко обійти уражені ділянки та швидко відновити логістику. З Кримом зовсім інша ситуація – логістика через Кримський півострів обмежена декількома великими каналами: на сході це Кримський міст, Керченська поромна переправа, порти Феодосії і Керчі при використанні морського транспорту; на півночі – Чонгар і Перекоп. Обрив будь-якого з цих шляхів сполучення є критичним для агресора. Образно кажучи, український окупований південь пов’язаний з Росією щільною мережею транспортних капілярів, а логістичні маршрути через Крим – великі хребтові артерії, перерізання яких смертельно небезпечне для життєдіяльності російської армії в Криму і на півдні та всього окупаційного «організму» на півострові.

Додатковою «вродженою патологією» Криму для окупантів є ще те, що дорожня мережа на півострові історично формувалася з півночі на південь, природньо сполучаючи півострів зі світом через Кримські перешийки. Штучне перенесення «воріт до Криму» в Керч не змінило атлас доріг півострова – з Керчі і Феодосії залізниця прямує на північ до Джанкоя, в зону ураження ЗСУ, і тільки звідти – знову на південь, до основних промислових і урбанізованих районів Криму. Друге за символічним значенням після Кримського мосту дітище Путіна – «федеральна траса «Таврида» не виправила аномалію, адже основна логістика росіян залишається традиційно зав’язаною на залізницю. Отже логістика вирішує усе – «Кримський міст буде зруйнований».

Десятиліттями радянська, а згодом і російська пропаганда плекала міф про «легендарный Севастополь, неприступный для врагов». Можливо ця легенда і актуальна щодо епохи вітрильних флотів VIII – першої половини XIX сторіччя (хоча не безспірна). Але це історія не для ХХ століття. І тим більше – не для нашого часу, коли не роза вітрів визначає перевагу на морі, а спроможності авіації і ракетної зброї, інших засобів ураження в повітрі і на воді. Командування російського Чорноморського флоту, а саме воно відповідальне за приморський напрямок в структурі Південного військового округу ЗС РФ, з початку широкомасштабного вторгнення ігнорувало цю істину. Росіяни були переконані в абсолютному пануванні на морі і узбережжі настільки, що, починаючи війну, навіть не подумали провести класичне розосередження сил флоту. І за це поплатилися. Сили оборони України з літа 2022 року розпочали комбіновану операцію з ураження угруповання сил противника в Криму, ефективно знищуючи ворожі пункти управління, склади живлення, наносячи удари по засобами ППО, аеродромам і місцям базування кораблів, пунктам постійної дислокації частин і з’єднань російської армії на півострові. Згодом фокус ударів по ворожій інфраструктурі в Криму був перенесений на руйнацію військової логістики.

Після окупації Криму у 2014 році, тодішнє російське військово-політичне керівництво розглядало Чорноморський флот РФ як основну бойову силу на Чорноморсько-Азовському театрі воєнних дій: в ході військової реформи ЗС РФ були поділені на п’ять військово-адміністративних складових – Західний, Південний, Центральний, Східний військові округи і об’єднане стратегічне командування «Північний флот»; Чорноморський флот став частиною Південного військового округу, зоною відповідальності якого стало Північне Причорномор’я. З 2014 до 2017 року швидко формувалася тривидова структура Чорноморського флоту в Криму – морська, авіаційна і сухопутна складові. В лютому 2017 року було заявлено про завершення формування 11-го армійського корпусу у складі ЧФ. Вже тоді наші експерти говорили, що структура Південного військового округу «заточена» саме під агресивну війну з Україною. При чому, Чорноморський флот, як різновидове оперативно-стратегічне об’єднання, мав виступати в ролі авангарду, а сили колишнього Північно-Кавказького військового округу – другим ешелоном сил вторгнення. В якості найбільш ймовірної задачі Південного ВО бачилася окупація південно-східних областей України з метою створення «сухопутного коридору в Крим».

З 2014 до 2022 року Крим розглядався Росією як основний тиловий район сил вторгнення, посилювалися або формувалися нові оперативно-тактичні з’єднання – 126-та бригада берегової оборони, 127-ма окрема розвідувальна бригада, 8-й артполк 11-го АК, 388-й розвідувальний пункт спеціального призначення ЧФ тощо, передислоковувалися «з материка» ударні сили – 56-й десантно-штурмовий полк, формувався «бойовий резерв» – 47-ма дивізія територіальної оборони (у 2023 році переформована на мотострілецьку дивізію). В тилу сил вторгнення формувалися запаси матеріально-технічних ресурсів – центри забезпечення мобілізаційного розгортання, ЦОМР. Один з таких центрів – 943-й ЦОМР був створений у 2019 році на озері Донузлав, в районі селища Новоозерне на території колишньої військової частини ВМСУ. На території центру у 2019-2022 роках було накопичено сотні застарілих артилерійських систем та броньованої техніки на випадок великої війни – для формування у зв’язку з цим у Криму «з нуля» нових сухопутних частин і з’єднань, судячи з законсервованої техніки – танкових, артилерійських, інженерних.

Втім основна роль, яка відводилася Криму, – функція проміжного логістичного хабу для перекидання основних сил «другого ешелону» Південного військового округу. Саме заради цього, а не для утіхи хворого путінського самолюбства, відразу після окупації півострова розпочалося будівництво комплексного транспортного переходу через Керченську протоку відомого як «Кримський міст». Залізнична і автодорожня мостові переправи поєднують тимчасово окупований росіянами український півострів Крим з Росією. Другий етап – будівництво у 2017-2020 роках федеральної траси «Таврида» – автомобільної автотраси Керч – Сімферополь – Севастополь з відгалуженням Сімферополь – Євпаторія – Мирний. Як в старі радянські часи – кожне «велике будівництво» має виконувати, перш за усе, військові функції, потім – пропагандистські, і лише в кінці списку, факультативно, – мати соціально-економічне значення.

Деокупація – це не подія. Це процес. І реалізують його Сили безпеки й оборони України. Вже. Безвідносно до того, коли саме український прапор замайорить над Графською пристанню

Реальність бойових дій з перших же місяців після широкомасштабного вторгнення проявила слабкі сторони «непотоплюваного авіаносця Крим». Одні з них були цілком передбачувані, інші – стали сюрпризом для окупантів.

Першою, і найбільшою, несподіванкою для російських полководців стало те, що «Київ за три дні» провалився… Переможний марш півднем України, обумовлений фактором несподіванки, після досягнення першої задачі російського наступу – створення «сухопутного коридору в Крим», забуксував. ЗСУ не «посипалися», більше того продемонстрували здатність чинити системний спротив, ба більше – контрнаступати. Російських окупантів зупинили перед Миколаєвом, а згодом вибили з правобережжя Дніпра, звільнивши Херсон, який в Москві вже встигли «зареферендити» до складу РФ. Утворений «коридор» виявився занадто тонкий аби відсунути небезпеку від кримської логістики. Крим став «слабкою ланкою» побудови російських військ на Південному фронті.

Другим пасажем для Кремля стало те, що, на відміну від 2008 і 2014 років, Захід не став закривати очі на агресію. Туреччина, яку в Москві вважали майже союзником, неочікувано для Кремля закрила Чорноморські протоки,  посилаючись на Конвенцію Монтрьо. Таким чином Чорне море перетворилося на локалізований закритий театр воєнних дій. Вся російська міць Північного, Тихоокеанського і Балтійського флотів виявилися даремними. Після безцільного річного перебування в Східному Середземномор’ї уся російська морська орда вимушена була забиратися геть.

Ще одним «ножем в спину» для окупанта став дозвіл західних партнерів Україні бити їх високоточною далекобійною зброєю по військовим цілям в Криму. Тут, правда, відбувалося не все гладко: з самого початку широкомасштабного вторгнення західні країни, «остерігаючись ескалації», уникали надання дозволу Силам оборони України бити по цілям поза межами окупованої української території. Крим спочатку також намагалися віднести під дане обмеження. І тут наші партнери самі себе загнали в пастку: «- Не можна бити по території Росії, і по Криму також! – Але ви самі ж заявляли «Крим – це Україна»! Крим – це Україна? – Так, Крим – це Україна. Використовувати західну зброю по цілям в Криму дозволяємо…»

З літа 2022 року Україна системно атакує військові об’єкти росіян в окупованому Криму – системи ППО та радіолокаційні станції, військові аеродроми, пункти базування кораблів Чорноморського флоту, місця дислокації з’єднань і частин окупаційної армії, склади і бази. Мета цієї операції – ізолювати півострів, послабити його оборону та зрештою зробити непридатним для використання як плацдарм для російських військ.

Перші атаки на Крим у 2022 році відбулися у серпні – було завдано ударів по російських авіабазах в Новофедорівці («Саки-4»), Гвардійському, «Бельбек» в Севастополі. Також тоді Україна вперше атакувала Кримський міст. Протягом року інтенсивність ударів складала 1-2 протягом місяця.

У 2023 році атаки російських військових об’єктів в Криму тривали – комбіновані ракетно-дронові удари повторювалися щомісяця. Найспекотнішим місяцем в прямому і переносному сенсі для окупантів став серпень – було приблизно 15 ударів по об’єктах на півострові, фактично це атаки кожні два дні. 17 липня Кримський міст був вдруге атакований безпілотними дронами-камікадзе, у наслідок чого відбулося падіння одного з прольотів. В доці Севастопольського морського заводу Сили оборони України уразили великий десантний корабель «Мінськ» та підводний човен «Ростов-на-Дону». 22 вересня 2023 року в рамках операції «Крабова пастка» ЗС України завдали удару ракетами Storm Shadow по штабу Чорноморського флоту Росії в Севастополі. В цьому ж році були серйозно пошкоджені або знищені патрульний корабель «Павєл Дєржавін», буксир «Ніколай Мур», ракетний корабель «Аскольд» та кілька катерів.

В 2024 році Сили оборони України продовжили атакувати російські військові об’єкти в Криму – військово-морські бази, аеродроми, склади паливо-мастильних матеріалів і боєприпасів. Наприклад, у січні відбулося щонайменше дев’ять атак (3-6, 11, 17, 21, 30-31.01), у лютому – дві (1, 14.02), у березні – п’ять (1, 3, 5, 23-24.03), у квітні – дев’ять (2, 9, 10, 13, 15, 17, 21, 28, 30.04), у травні – одинадцять (4, 6, 13, 15, 17, 19, 23-25, 29, 30.05), у червні – дев’ять (6-8, 10, 12, 18, 20, 23, 24.06), у липні – вісім (1, 5, 7, 10, 15, 18, 21, 26.07), в серпні – три (2, 9 та 16.08). 7 жовтня був успішно атакований Феодосійський нафтовий термінал – найбільше підприємство за обсягами перевалки нафтопродуктів в Криму. Чорноморський флот РФ цього року втратив великий десантний корабель «Цезарь Куніков», патрульний корабель «Сєргей Котов», ракетний корабель «Циклон».

Після низки напрочуд ефективних ударів Сил оборони України по військовим об’єктам в Криму, Кремль вимушений був зняти з посади «погорільця» – командувача Чорноморським флотом адмірала Віктора Соколова. Своєї посади позбувся і «цап-відбувайло» – командувач ВМФ РФ адмірал Ніколай Євмєнов. Від гріха подалі основні сили Чорноморського флоту були перебазовані з Криму і Севастополя на Кавказьке узбережжя до Новоросійської військово-морської бази.

Сьогоднішній стан Чорноморського флоту влучно охарактеризував речник ВМС ЗС України капітан 3 рангу Дмитро Плетенчук: «Російський флот більше не може впливати на перебіг бойових дій в Україні – слабкість російського флоту підтверджують реальні бойові дії в Україні». Ситуацію з перебуванням кораблів ЧФ в Кримських пунктах базування він описав так: «залишилися лише «хворі та старі», маючи на увазі під «хворими» кораблі і судна флоту, які були пошкоджені внаслідок українських ударів, або ті, що потребують ремонту, а під «старими» – фізично і морально застарілі бойові одиниці корабельного складу. При цьому в портах Феодосії та Керчі бойових кораблів взагалі немає, залишилися тільки патрульні катери, аналогічна ситуація і в пунктах базування на західному узбережжі Криму – в Донузлаві та Чорноморському.

Останнім притулком Чорноморського флоту у Криму залишається Севастополь, в бухтах якого ще стоїть частина суден забезпечення флоту. При цьому як мінімум з середини літа жоден корабель звідти в море не виходив. Цікаво, що Севастополь став для росіян своєрідною пасткою: неохоче розбудовуючи військово-морську базу в Новоросійську росіяни зовсім не переймалися переносом туди флотської інфраструктури, – складів, арсеналів, кораблеремонтних підприємств, – все це залишалося в Севастополі. Після окупації Криму концентрація інфраструктури флоту в Севастополі помножилася – основою флотського судноремонту був визначений «віджатий» у українських власників Севастопольський судноремонтний завод. Це на додачу до 13-го судноремонтного заводу, 54-го заводу, «Артзаводу» (1127-й ремонтний завод ракетно-артилерійського озброєння), «Радіозаводу» (Ремонтний завод засобів зв’язку), які ЧФ мав в Севастополі до окупації. Тепер кораблі Чорноморського флоту у випадку будь-якої аварії чи несправності хочеш-не-хочеш вимушені повертатися до Севастополя під удари наших Storm Shadow і ATACMS. Мишоловка захлопнулася!

По мірі ураження російських військових об’єктів в Криму, Сили оборони України логічно переносять акцент на руйнацію ворожої інфраструктури і логістики – «Кримський логістичний хаб» окупантів має бути знищений! Удари по Кримському мосту, Керченській поромній переправі, Феодосійському нафтовому терміналу, потоплення на переході морем великих десантних кораблів Чорноморського флоту – з цієї серії. Важливим об’єктом ураження чим далі стає «слабка ланка» – Джанкойський вузол (пам’ятаєте, ворожа логістика побудована таким чином, що вантажі, які направляються до Криму зі сходу залізницею, потрапляють спочатку на північ, до Джанкою, а вже далі розпорошуються на шляху до кінцевих споживачів в різних кутках півострова). Джанкойський військовий аеродром до того ж – основний пункт базування армійської авіації, перспективна «Чорнобаївка 2.0».

Найбільш вірогідно, що удари Сил оборони України будуть і надалі спрямовані по аеродромній мережі ворога в Криму – це вже знайомі нам аеродроми ВПС і морської авіації Саки (43-й омшап), Гвардійське (37-й зап), Бельбек (38-й вап), а також аеродроми в східній частині Криму, куди здійснюється розосередження російської авіації – Кіровське, Багерове (Керч), Первомайське (Старий Крим), Приморський (Феодосія); по об’єктам інфраструктури і логістики флоту в Севастополі, Феодосії, Керчі, а також передовим пунктам базування на західному узбережжі Кримського півострова в Каркінітській затоці (зокрема в районі Чорноморського та у бухті Вузькій); пунктам постійної та тимчасової дислокації частин російської окупаційної армії на півночі і в центральній частині Криму, складам боєприпасів та паливо-мастильних матеріалів. Нищитиметься, звісно, і система протиповітряної оборони окупованого півострова: нейтралізація ППО – запорука успіху ударів по стратегічним і оперативним об’єктам ворога. І ще. «Бавовна» сьогодні на тому чи іншому російському військовому об’єкті в Криму – не гарантія, що туди не прилетить знову. Росіяни постійно намагаються ліквідувати наслідки обстрілів, відновити роботу свого тилу. А отже, «прильоти» будуть повторюватися.

Загальнодоступну інтерактивну мапу російських військових об’єктів на Кримському півострові – потенційних цілей Сил безпеки й оборони України розробила група ентузіастів з «Радіо Свобода», «Крим.Реалії» та «Схем». Журналісти позначили і описали понад 200 об’єктів ЗС РФ в Криму. Це близько половини з тих об’єктів окупантів на півострові, які є потенційними цілями для наших безпілотників, «Нептунів», Storm Shadow і SCALP.

Інтерактивна мапа російських військових об’єктів у Криму. Скріншот. © Радіо Свобода, 2024.

«Якщо ще раз повернутися до систем озброєння та до того, яких змін зазнали під час СВО способи бойового застосування, то показовий приклад – Чорноморський флот. Він був змушений змінити, по суті, свою прописку через те, що наші великі кораблі стали просто великими мішенями для безекіпажних катерів противника», – заявив нещодавно колишній глава «Роскосмосу» та «сенатор» російської Держдуми від Запорізької області Дмитро Рогозін в інтерв’ю «Московському комсомольцю». Констатуємо: Чорноморський флот війну на морі програв.

Усвідомлюючи, що подібна перспектива цілком можлива і на суходолі, командування російської окупаційної армії виключило «гнилу ланку» з системи управління «військовий округ – флот – армійський корпус»: в 2023 році сухопутну компоненту у Чорноморського флоту відібрали, на базі 22-го армійського корпусу ЧФ розгорнули 18-ту загальновійськову армію Південного військового округу. До її складу увійшли з’єднання та частини 22-го АК – 126-та окрема бригада берегової оборони, 127-ма окрема розвідувальна бригада, 8-й окремий артилерійський полк, 1152-й, 1153-й та 1154-й полки 47-ої дивізії територіальної оборони, яка відповідно була переформована на мотострілецьку дивізію.

«Атеш», «Жовта стрічка» – кримчани борються. Тим часом Росія окопується, намагаючись створити з Криму «Нью-Воркуту»

Реалізація політики Кремля з перетворення окупованого Криму на військову базу вимагає наявність на окупованій території лояльного населення. Проте, багаторічне перебування Криму у складі України, а також присутність значних за розмірами української та кримськотатарської спільнот, ставлять лояльність суттєвої частки населення під сумнів.

Активна робота Сил оборони України по російським військовим об’єктам в Криму не була б настільки ефективною без допомоги і підтримки населення півострова. Попри окупацію Кримського півострова Росією, українські громадяни, які вільно чи невільно опинилися в окупації, чинять спротив ворогу всіма можливими способами, ризикуючи своєю безпекою та життям. Відомо про цілі рухи, а також поодинокі випадки та ініціативи окремих людей. Але бути пасіонарієм в умовах агресивної окупації – ще той квест. Репресивна машина московитських спецслужб розкручується з небувалою швидкістю і силою – кількість судових вироків за «тероризм» і «екстремізм» зростає з року в рік, з’явилася нова стаття «за дискредитацію та наклеп щодо учасників спеціальної військової операції», згідно з якою за уявну «дискредитацію» російських окупантів можна сісти на 15 років. Страх репресій змушує більшість мешканців окупованого Криму «залягти на дно» і «піти з під радарів» через внутрішню еміграцію – українці Криму чекають на повернення України, попри тиск і ймовірність бути затриманими, виховують своїх дітей з любов’ю до Батьківщини.

Окупаційна репресивна машина покликана не тільки «втихомирити» «старих кримчан», а й витіснити з окупованої території тим чи іншим чином найбільш активну частину проукраїнські налаштованого населення. В перший рік окупації, за оцінками Інституту Чорноморських стратегічних досліджень, півострів за політичними мотивами та через страх репресій покинули близько 70 тисяч мешканців. Це міграційний потік складали переважно активні учасники спротиву окупації, журналісти незалежних ЗМІ, громадянські активісти проукраїнських, в тому числі кримськотатарських організацій, інші люди, що за своїми життєвими поглядами категорично не приймали життя під окупацією. З 2017 року потік жителів Криму, що виїжджають до материкової України, стабілізувався і складає, попри складнощі воєнного часу, близько 5 тисяч осіб на рік. Ті ж хто залишився піддаються агресивній пропаганді, окупаційний режим активно мілітаризує освітню сферу, впроваджуючи свою ідеологію, спрямовану на зміну ідентичності людей на російську та виховання підростаючого покоління у дусі російського патріотизму. Цей процес триває вже десять років(!)

Окрім масового «промивання мізків», мілітаризації свідомості, депортації і витіснення найбільш активної частини нелояльних до окупантів «старих кримчан», Кремль спрямовано проводить політику формування статистичного образу «нового кримського населення» – стимулювання та заохочення до переїзду в Крим максимальної кількості мешканців російських регіонів. З цією метою починаючи з 2014 року Кремль активно заохочує переселення російських громадян в окупований Крим, зокрема працівників освіти, пенсіонерів, державних службовців, правоохоронців, військових та членів їх сімей тощо.

За оцінкою колег з Інституту Чорноморських стратегічних досліджень чисельність «корінних росіян» які перебралися на постійне проживання до Криму з 2014 року до початку широкомасштабного вторгнення у 2022 році склала близько мільйона(!) осіб – замість довоєнної чисельності населення Кримського півострова включно з Севастополем в 2,35 млн. маємо справу з населенням, як мінімум, в 3 млн. осіб.

Переселення росіян в окупований Крим має на меті забезпечити для російської влади неможливість повернення до статус-кво станом на 2014 рік, до початку окупації. На думку російської влади, це має остаточно та безповоротно закріпити Крим як частину Російської Федерації: місцеве населення стає менш чисельним і менш впливовим, що посилює контроль Росії над регіоном. Крім того, переселення росіян в окупований Крим супроводжується дискримінацією та репресіями щодо місцевих, що ще більше ускладнює їхню ситуацію. Така політика спрямована на деморалізацію та зниження опору місцевого населення, сприяючи таким чином утвердженню влади окупанта. Зміна демографічного складу населення на користь держави-агресорки робить повернення до довоєнного статус-кво мирним шляхом майже неможливою. За це в Москві спокійні.

Про те, що росіяни значно серйозніше ставляться до перспективи визволення Криму військовим шляхом свідчить посилена діяльність окупантів по зведенню оборонних рубежів та польових оборонних споруд. При чому не тільки будуються нові та відновлюються збудовані в період 2015-2018 років інженерні укріплення «Нового перекопського валу» на півночі Криму, а й обладнується в інженерному відношенні берегова смуга на десантно-доступних ділянках західного узбережжя та берегів Азовського моря і Арабатської стрілки.

Промовистим є будівництво укріпленої лінії оборони на Ак-Монайському перешийку, який відділяє Керченський півострів від основної частини Криму. Тобто в російському Генштабі припускають не тільки можливість операції ЗСУ зі звільнення Кримського півострова, але й те, що Сили безпеки й оборони України матимуть успіх в новому «Полюванні на дрохв», а російським окупантам доведеться, як і в 1942-му, ховатись в Аджимушкайських каменярнях.

Замість висновків: Хочете звільнення Криму? – Не думайте категоріями Курта Волкера, мисліть як генерал Ходжес!

Тож, визволення Криму з-під російської окупації в ході наземної військової операції є цілком ймовірним шляхом. Але є «але». Для початку Кримської наступальної операції необхідно, тепер вже нам, «пробити коридор до Криму». Як показав досвід літнього контрнаступу ЗСУ 2023 року досягти цього буде вкрай складно без загального перелому на полі бою – ворог не сидів три роки склавши руки і перетворив південний фронт на суцільну лінію укріплень.

Інший варіант, який може змусити окупантів піти з українського Криму – бити по його «больових точках». Логістика є «слабким місцем» окупованого Криму. Перерізання логістичних ланцюжків, може заставити Москву піти на «непрості рішення». Але і в даному випадку однієї військової блокади півострова буде недостатньо – по тому, як путінська армія поводить себе на Курщині зрозуміло, що доля кримчан йому байдужа. Умовою для реалізації «кримського сценарію» може бути стратегічна поразка Кремля у війні.

Чи можливе повернення Криму політико-дипломатичним шляхом за рецептом Курта Волкера: Путін не вічний, Росія зміниться…, а нам тільки «треба підтримувати тиск і бути готовими до цих змін…». Тільки звідки таке переконання, що після смерті Путіна, до влади в Москві прийдуть Яшин і Кара-Мурза, а не Бортніков і Наришкін? Чи що Патрушев-молодший в ролі «преємніка» буде більшим «демократом» ніж молодий підполковник Путін? Жодної реальної підстави. Це віра, а не прогноз. Блакитна мрія західних утопістів.

«Чи можемо ми відбити Крим у Росії силою? Реалістично – ні. Чи піде вона звідти сама? На жаль, ні. Але ми можемо створити умови, коли Крим стане для Москви непідйомним тягарем. Так, злодій іноді викидає вкрадене, коли воно починає йому пекти. Ми маємо створити всі умови, щоб йому запекло», – заявляв у щорічному Посланні до Верховної Ради у 2017 році тодішній Глава держави Петро Порошенко. Наскільки такий сценарій реалістичний? Дуже сумнівно. Отже це програма дій для найгіршого варіанту – краще робити хоч щось, ніж не робити нічого.

Ще в грудні 2022 року в Atlantic Council у Вашингтоні екскомандувач збройних сил США тризірковий генерал Бен Ходжес заявляв, що зовсім необов’язково задля звільнення Криму кидати танки на штурм Перекопу. «Якби українці зараз мали достатню кількість далекобійні ракети ATACMS, вони б уже зараз могли розбомбити кожен російський штаб, кожен транспортний вузол чи склад боєприпасів у Криму, і це зробило б півострів непридатним для перебування російських збройних сил». Причиною того, що українці ще не мають у своєму арсеналі всієї цієї зброї, є те, що надто багато людей в Адміністрації США сумніваються, що можна змусити росіян піти з Криму, – переконаний американський генерал: «Десь у глибині серця вони вважають, що це неможливо. Що така спроба призведе до ескалації».

На думку «Залізного Бена», Білий дім має сказати «Ми хочемо, щоб Україна перемогла. І ми зробимо все, щоб Україна перемогла». «Якби вони це сказали, то всі розмови про те, скільки і якої зброї давати, не були б навіть предметом для дискусії», – підкреслив генерал, – «Я думаю, що Крим – це ключ до перемоги. Це вирішальна територія. Якщо ми не допоможемо Україні повернути свою суверенну територію в Криму, тоді за кілька років гарантовано отримаємо наступну фазу цього конфлікту».

Всі ці аспекти українське керівництво і громадянське суспільство має доводити і до наших іноземних партнерів – умовний Курт Волкер Заходу має перекуватись на  рішучого Бена Ходжеса Перемоги. На це має бути спрямована «Кримська платформа» і Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополь.

Павло ЛАКІЙЧУК 

керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», капітан 1 рангу