Українська громада Криму: від незалежності до окупації

28 липня 2021 року в приміщенні Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС України відбулося експертне обговорення кримської проблематики, зокрема у сфері освіти, культурної спадщини та знищення української ідентичності.

Під час заходу для міжнародної спільноти було  презентовано експертно-аналітичну доповідь «Громада українців Криму в умовах російської окупації станом на 2020 р.: дискримінація, потенціал самозбереження та підтримувальні дії України», автором якої є кандидат історичних наук, представника Крайової Ради Українцв Криму Андрій ІВАНЕЦЬ.

Метою експертно-аналітичної доповіді є аналіз стану громади етнічних українців Криму у 2014–2020 рр., яка в умовах тимчасової окупації АР Крим і м. Севастополя Росією перетворилася на одну з двох найбільш дискримінованих етнічних спільнот регіону, виявлення викликів і загроз для неї з боку російської окупаційної адміністрації, з’ясування ефективності політики органів влади України щодо захисту прав та інтересів кримських українців.

Експертно-аналітичну доповідь представника Крайової Ради Українців Криму Андрія ІВАНЦЯ надруковано ТОВ “Видавничий дім “Українська культура”

Інформаційна агенція «Голос Криму» для широкого кола читачів розпочинає публікування експертно-аналітичного матеріалу «Громада українців Криму в умовах російської окупації станом на 2020 р.: дискримінація, потенціал самозбереження та підтримувальні дії України».

Стан громади українців Криму в незалежній Україні (1991–2014 рр.)

Праукраїнці та окремі українські громади почали з’являтися в Криму ще у Середньовіччі, але суттєво збільшилася їхня кількість у ХІХ ст. На початку ХХ ст. вони становили приблизно десяту частину кримського населення і стали третьою за чисельністю етнічною спільнотою. На межі ХІХ і ХХ століть кримські українці почали утворювати свої культурницькі, громадські та політичні організації. На новий рівень їхня консолідація вийшла у бурхливий період війн і революцій 1917–1920 рр., коли український національний рух набув масовості та виникла структура самоорганізації вже регіонального рівня – Крайова українська рада в Криму (1918–1920 рр.). Після захоплення регіону більшовицькою Росією і встановлення тоталітарного комуністичного режиму її діяльність вимушено припинилася. У 1920-х рр. українське життя в Криму тривало в окремих культурницьких, економічних та громадських організаціях, було створено кілька десятків українських шкіл, у 1930 р. на півночі півострова був утворений український національний Ішунський район. Проте вже в 1930-х рр. його ліквідували, практично в усіх школах викладання українською мовою було припинено, а частину українських активістів репресували. За часів німецько-румунської окупації кримські українці частково відновили свої культурні та освітні інституції, брали участь у підпільних організаціях національної і прорадянської орієнтації, за що піддавалися переслідуванням нацистами. Після передачі у 1954 р. Кримської області із РРФСР до складу УРСР чисельність та вага у кримському населенні українців зросли, хоча повноцінно їхні культурно-освітні потреби влада не задовольняла.

На початку 2014 р. у момент російської агресії громада етнічних українців Криму була територіально розпорошеною (лише у двох районах з 14-ти районів і 11-ти міст автономії вони були найбільшою етнічною спільнотою) та слабко консолідованою в організаційному та ідейно-культурному плані. Загалом вона склалася з двох частин – власне кримської (в автономії) і севастопольської. В 1990-х рр. у АР Крим декілька разів проходили конгреси українців Криму, проте постійних органів етнічного самоврядування, на кшталт кримськотатарських, вони не утворили. Подібною ситуація була й у Севастополі, хоча конгреси українців міста проходили до нападу Росії на Україну в 2014 р. більш регулярно. Такий стан громади етнічних українців виник значною мірою через специфічні етнодемографічний склад кримського населення й етнополітичну ситуацію на Кримському півострові, відсутність повноцінної інфраструктури для задоволення етнокультурних потреб українців Криму в радянський час і національну політику комуністичного режиму загалом, також через брак розуміння проблем та потреб цієї спільноти центральною владою незалежної України, а відтак і адекватної державної політики.

Крим є найбільш специфічним у етнодемографічному сенсі регіоном України, оскільки на його території проживає корінний кримськотатарський народ, етнічні українці складають меншість кримського населення, найчисленнішою групою кримчан є етнічні росіяни. Лише у двох адміністративно-територіальних одиницях держави – АР Крим і м. Севастополі – етнічні українці не становлять більшості. До окупації, за результатами Всеукраїнського перепису 2001 р., загалом росіяни (58,5%, 1180,4 тис. осіб), українці (24,4%, 492,4 тис. осіб) та кримські татари (12%, 243,4 тис. осіб) складали 95% населення АР Крим[1]. Значною мірою саме від їхньої взаємодії залежить стабільність цієї адміністративно-територіальної одиниці, розвиток усіх її сфер. На початок 2014 р. кількість кримських татар орієнтовно збільшилася до понад 270 тис. мешканців, або до 14% мешканців автономії, та, ймовірно, незначно зменшилася частка та чисельність представників двох східнослов’янських етносів. Дещо відрізняється етнополітична ситуація у Севастополі. За підсумками Всеукраїнського перепису 2001 р., серед севастопольців етнічні українці були другою громадою (22,4%, 84,4 тис. осіб), росіяни складали 71,6%, або 270 тис. осіб, а кримські татари – 0,7%, або 2,5 тис. осіб[2]. На момент початку збройної фази російської агресії кількість представників корінного народу зросла, проте, ймовірно, не перевищувала 5 тис. осіб.

Потенційно етнічні українці мали б виконувати роль стабілізатора міжетнічних відносин у автономії та природного чинника інтеграції у загальноукраїнське суспільство. До окупації українська етнічна спільнота Криму, на жаль, лише частково відігравала цю роль через слабкі консолідованість та політичну впливовість. У публічному житті вона поступалася не тільки чисельнішим росіянам, а й кримським татарам. До того ж значна частка етнічних українців через відсутність з радянських часів повноцінної інфраструктури для задоволення етнокультурних потреб та інших негативних факторів не асоціювала себе з українською культурою, а деяка частина з них могла навіть підтримувати антидержавні ідеї.

У період незалежності України ефективної політики стосовно задоволення потреб та консолідації етнічних українців Криму державна влада не виробила. Як регіональна меншина вони не отримували дієвої допомоги у задоволенні своїх потреб ані з боку офіційного Києва, ані з боку влади автономії. В результаті частина з них фактично асимілювалася в етнокультурному плані у російськомовну слов’янську спільноту. За результатами соцопитування Центру Разумкова, у 2008 р. помітна частка етнічних українців Криму віднесла себе до радянської та російської культурної традицій[3]. Варто зазначити, що такі культурні орієнтації не означали автоматично відсутність українського патріотизму в їх носіїв. У часи СРСР політика комуністичного режиму не давала повноцінної можливості багатьом етнічним українцям Криму зберігати і розвивати свою ідентичність. Значна частина російськомовних етнічних українців у 1990-х і 2000-х рр. мала патріотичні переконання й була прихильна до європейського вибору.

Етнічні українці, які мешкають у Криму, опинилися після 1991 р. у двозначній ситуації: з одного боку, вони є представниками титульного етносу держави, а з іншого – регіональною меншиною, потреби якої не задоволені. Такий «пограничний» стан виявився подвійним тягарем: їм, з одного боку, не надавалася підтримка як представникам національних меншин, а з іншого – доводилося нести «психологічну відповідальність» за реальні, а головне – віртуальні прорахунки України в політиці стосовно іноетнічних кримчан (переважно штучно нав’язані російською пропагандою антиукраїнські уявлення). Це було емоційно та інтелектуально непросто, адже загальноукраїнська проблема адаптації етнічних росіян-громадян України до існування в незалежній державі, включення їх та носіїв радянської ідентичності в українську політичну націю потребувала часу та зусиль. Особливу складність вона має в автономії та м. Севастополі з їхнім специфічним етнічним складом і післявоєнним досвідом, коли в освітньо-культурній сфері було абсолютне домінування російської мови й культури (наприклад, наприкінці 1980-х рр. усі дитячі садки-школи-виші Кримської області були російськомовними).

Як відомо, консолідація українців в єдину націю триває, й одночасно в країні існують значні групи титульного етносу, які перебувають на різних рівнях націогенезу. Наприклад, у Галичині процес самоорганізації етнічних українців у частину української модерної етнонації відбувся ще на початку ХХ ст., а такий процес у АР Крим і м. Севастополі через несприятливі історичні обставини не завершився до початку російської окупації. Певною мірою в центрі країни, а особливо на півдні та сході помітні групи населення ідентифікують або принаймні ще донедавна ідентифікували себе, перш за все, як місцевих (наприклад, «донбасців», «одеситів» чи «харків’ян») чи «радянських/совєтських людей».

Такі прояви донаціонального і почасти домодерного мислення є поширеними й у Криму з поправкою на особливий етнічний склад та найбільшу совєтизованість регіону. По суті, після Другої світової війни Крим удруге зазнав, так би мовити, більшовицької «колонізації» чи етно-національної «реконструкції». На момент його звільнення у 1944 р. від німецьких і румунських військ чисельність кримчан порівняно з 1939 р. зменшилася майже у три рази. Зі злочинним тотальним виселенням комуністичним режимом з півострова кримськотатарського народу, німців, італійців, вірмен, греків та болгар, знищенням нацистами або загибелі під час війни значної кількості євреїв, кримчаків, росіян, українців та представників інших етносів, які мешкали на півострові, Крим був заселений значною мірою переселенцями та відставниками. Серед останніх чимало було «ідейно загартованих» службовців каральних органів, військових і партійних функціонерів. Причому у вересні 1944 р. на засіданні Кримського обкому ВКП(б) було повідомлено, що ЦК ВКП(б) ставить завдання зробити регіон «новим Кримом зі своїм російським устроєм»[4]. Ця постдепортаційна радянська доктрина «Російського Криму» не зникла повністю й після передачі Криму в 1954 р. до складу УРСР. Тому населення Кримської області наблизилося до мрії московських ідеологів про створення радянського народу з мовою Леніна та комуністичними переконаннями.

Совєтизація для ідентичності українців Криму принесла дві загрози. Перша – це примусово-добровільний відрив від національно-культурних традицій та заміна їх совєтсько-російськими. Серед післявоєнних переселенців сотні тисяч складали етнічні українці, проте СРСР не створив для них україномовної культурно-освітньої інфраструктури у вигляді дитячих садків-шкіл-ПТУ/технікумів-вишів, ЗМІ, закладів культури. Хоча в 1950-ті рр. у Сімферополі й відкрилися український театр, 3 україномовні школи-інтернати (за брежнєвських часів втратили цей статус, а одну з них перетворили в школу для розумово відсталих дітей), став виходити україномовний варіант офіційної газети. Такі кроки мали, перш за все, демонстративний, а не системний характер: повноцінної інфраструктури для україномовного культурного простору не існувало. В результаті етнічним українцям нічого не лишалося, як переходити на «мову міжнаціонального спілкування» СРСР.

Друга проблема совєтизації для українців – це нерідко агресивне налаштування hомо soveticus до української ідентичності. Приховано в радянських переконаннях було закладено несприйняття багатьох її аспектів як «буржуазного націоналізму», з відповідними поведінковими наслідками. Неподоланість радянської спадщини ще до окупації Росією Криму проявлялася у побутовій ксенофобії, яка, своєю чергою, накладалася на відверте пропагування останні понад 20 років перед анексією російських шовіністичних ідей у автономії і Севастополі. Показовою є багаторічна пропаганда українофобських ідей однією з найтиражніших газет автономії «Крымская правда», квінтесенцією позиції якої стали рядки її головного редактора про те, що ніяких української мови та українського народу не існує. Спроба активістів української громади автономії ще у мирний час відстояти у суді в Криму честь і гідність державної мови та свого народу наштовхнулася на сліпоту української Феміди. Ба більше, вже у період незалежної України у Сімферополі ім’ям цієї одіозної газети назвали вулицю. Загалом ситуація у кримських ЗМІ для утвердження української етнічної ідентичності протягом багатьох років ще до збройного нападу Росії на Україну була несприятливою. Показовий факт: за результатами аналізу Євпаторійським центром регіонального розвитку нетолерантних висловлювань у 29 кримських друкованих ЗМІ з жовтня 2010 р. до березня 2011 р., виявилося, що об’єктом мови ворожнечі у 51,6% (109 згадувань) стали українці.

Ця проблема, ймовірно, була дещо менше характерна для наукового середовища, ніж для мас-медійного. Хоча були скандальні випадки, коли у суспільному дискурсі автономії поширювалися псевдонаукові ідеї, що спотворювали етно- і націогенез українців, іноді – відверто ксенофобського характеру. Так, наприклад, кандидат історичних наук, доцент кафедри політичних наук ТНУ ім. В. Вернадського А. Нікіфоров у 2008 р. у публічній доповіді під час «Російських вівторків» у Сімферополі висунув тезу: «Ни один из существующих на территории государства Украина русских субэтносов не является источником вредоносной этнической мутации, тиражирование которой получило название «украинизации». Ее источником является «украинская политическая элита». Именно она, всегда ориентируясь на внешний заказ, навязывает на 90 процентов русскому населению государства Украина украинский язык, украинскую (напрочь лживую) версию общерусской истории, украинский вариант церковной организации православных верующих, украинский образ жизни (теневой), и образ действий («стиль Мазепы») и образ мысли (двуличие на базе «двуязычия»). …При этом следует иметь в виду, что метастазы «украинизации» охватили ВСЕ регионы, составляющие государство Украина». Разюча абсурдність цих тверджень, їхня повна відірваність від реалій і сучасних наукових підходів, здобутків у царині етно- і націогенезу обернено пропорційна їх шкідливості для підтримання міжетнічної злагоди та стабільності в Криму та Україні загалом.

Одним із наріжних каменів агресивного ставлення значної частини кримчан до української ідентичності є міф про «насильницьку українізацію Криму». Попри існування певних реальних проблем, все ж політичні маніпулятори з проросійського табору та Росії під цю категорію ладні були підігнати ледь не всі прояви української етнічної та загальногромадянської національної ідентичності. Для них жупел «насильницької українізації» був зброєю як проти етнічного українства, так і консолідації української політичної нації. Варто зазначити, що їм, на жаль, вдалося досягти успіху у пропагуванні в Криму цієї ідеї. Так, наприклад, у 2008 р., за підсумками соцопитування Центру Разумкова, 75,2% кримчан повністю або частково погодилися з твердженням про «насильницьку українізацію», хоча серед прихильників цієї думки 81% особисто не стикався з фактами дискримінації за національною ознакою[5].

Отже, формування модерної громади етнічних українців Криму ще до окупації відбувалося у несприятливому морально-психологічному кліматі, а також за умов слабкої представленості в органах влади та органах місцевого самоврядування як спільноти (етнічні українці були в структурах виконавчої і представницької влади, але не як представники своєї громади) й дуже обмеженого доступу до фінансових і матеріальних ресурсів. У цьому плані українці автономії опинилися в найменш сприятливій ситуації серед трьох найбільших кримських етнічних спільнот.

Запровадження у національне законодавство категорії «меншина в меншині», розробка та втілення заходів, спрямованих на створення умов для повноцінного задоволення етнокультурних потреб та консолідації українців АР Крим та м. Севастополя, могло б перетворити їх на фактор стабілізації етнополітичної ситуації на півдні держави, зменшення ризиків сепаратизму та нейтралізації негативного зовнішнього впливу. Проте ні на рівні концептуальних підходів, ні на рівні практичної політики розвиток і цілеспрямована підтримка громади етнічних українців Криму не стали частиною державної етнополітики України у доокупаційний період.

Попри це, у 1991–2013 рр. суттєво зросла свідомість багатьох етнічних українців Криму, виникла їхня політична, посилилися наукова і мистецька еліти, йшов процес розбудови інститутів громадянського суспільства громади та її консолідації загалом, поширилася сфера використання української мови. Українці-активісти Криму накопичили у боротьбі за створення україномовних освітніх і медійних інституцій, інших структур громадянського суспільства досвід відстоювання етнокультурних прав та своїх інтересів. Загалом тенденція до, хай повільного, але поступового, зростання ваги кримської української громади була помітною.

Андрій ІВАНЕЦЬ
кандидат історичних наук, член Крайової Ради Українців Криму

Читайте більше по цій темі:

Порушення прав українців в Криму 

Стан громади українців в окупованому Криму. Переслідування та витіснення 

Українська громада Криму: від незалежності до окупації 

Стан громади українців в окупованому Криму: маніпуляції держави-агресора та колонізація

______________________________

[1] Про кількість і склад населення Автономної Республіки Крим за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. URL:  http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/crimea/ (дата звернення: 29.11.20.

[2] Про кількість і склад населення Севастопольської міськради за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. URL:  http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/sevastopol/ (дата звернення: 29.11.20).

[3]  Політичний портрет кримчанина очима соціологів. «Кримська світлиця». № 52,  26.12.2008.

[4] Бекірова Ґ. Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки). Нарис політичної історії. Київ: Критика, 2017. С. 119.

[5] Політичний портрет кримчанина очима соціологів. «Кримська світлиця». № 52,  26.12.2008.

_______________________________

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».