Становлення освіти державною мовою в Криму: невивчені уроки

У громадських обговореннях та аналітичних документах державних органів влади України з питань формування політики реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя (надалі – ТОТ АР Крим та м. Севастополь) доволі часто ми чуємо:

– як все погано, які погані окупанти, бо все знищили;

– що ж робити? ми не можемо нічого вдіяти, бо територія окупована;

– треба приймати якісь рішення, що направлені на деокупацію та після деокупаційний період, але які? та й взагалі, чому ми нічого не робимо, чому товчемо воду в ступі вже 10 років.

В обґрунтуваннях існуючих документів, що стосуються реінтеграції ТОТ АР Крим та м. Севастополь, традиційно описуються виключно факти злочинів періоду російської окупації – це беззаперечно є  важливою моніторинговою складовою у формуванні стратегічних документів. Але, чи вивчено та висвітлено у цих документах причини здійснення агресії російською федерацією, чи йдеться в них про підґрунтя до здійснення цієї дії, яке формувалося в період до окупації Кримського півострову? Чи визнаємо ми негативні наслідки та чи робимо фахові висновки державної політики реінтеграції? Що ми робимо для того, аби вивчити уроки минулого?  Якщо такі розмови і є, то ця тема  присутня  виключно в поодиноких публічних виступах експертів та у висновках окремих державних органів влади і, навіть, якщо і присутня ця складова, то вочевидь як невивчений урок.

За періоду окупації ухвалено ряд законодавчих документів України щодо питання деокупації та реінтеграції, у 2021 році Указом Президента України затверджена Стратегія деокупації та реінтеграції ТОТ АР Крим та м. Севастополь. Постає питання, а чи є у державній політиці реінтеграції окупованих територій хоча б один державний документ, де б були зафіксовані помилки, фаховий аналіз державної політики України, наслідком якої стала окупація. Дуже часто говориться про злочини, що вчинені країною агресором, але знову ж таки ми не говоримо про бездіяльність у багатьох питаннях держави України щодо захисту прав та свобод українського етносу в період російсько-української війни. Ми практично не говоримо про відповідальність за бездіяльність чиновників, державних посадових осіб, що своїми непрофесійними рішеннями, неефективною працею, саботажем спричиняють можливості погіршення ситуації для населення як на окупованих територіях, так і для ВПО, у період російсько-української війни, що триває з 2014 року.

При формуванні державної політики будь-якої країни у будь-якій сфері необхідно починати з аналізу вже реалізованого, аналізу помилок та наслідків, що вже набуті і впроваджені в тій чи іншій сферах. Це закономірність, без аналізу минулого, не можна писати обґрунтоване бачення майбутнього. Дивлячись на сьогодення, особливо ті документи, що вже існують в політиці реінтеграції стає очевидним, що в основі обґрунтувань є виключно російська агресія і здійснення окупації як вже факту здійсненого. Жодних фахових висновків щодо того, а що ж відбувалося до цієї російської агресії та здійснення окупації Криму. Чим і як жив Крим до 2014 року, яка його соціально-економічна складова, яка була гуманітарна державна політика тощо? На жаль, цього немає. Відсутність аналітичної складової минулого періоду до окупації породжує нові ризики майбутньої політики реінтеграції. Очевидно, що це вже має негативні наслідки у державній політиці, зокрема  недосконалість наявних механізмів реалізації політики держави щодо ТОТ АР Крим та м. Севастополь. Як наслідок формується нова державна політики хибних реальностей в питаннях деокупації та реінтеграції ТОТ АР Крим та м. Севастополь, що спричиняє неефективність дій держави. На цьому постійно ще з 2014 року наголошують кримські експерти на публічних заходах, звертаючи на це увагу представників державної влади України.

Фактично єдина Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року №1602-VIII “Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Стратегія реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь: проблемні питання, шляхи, методи та способи», що була розроблена громадською спільнотою спільно з міжфракційним депутатським об’єднання «Крим», має характерні ознаки аналізу як подій 2014 року, так і фіксацію фактів неефективних дій центральних державних органів влади у питаннях реінтеграції та безпеки держави. Зокрема, для прикладу та розуміння звернемося до одного з пунктів цього документу: «Слід зазначити, що до цього часу: не внесені зміни до законодавства України, що дозволили б юридично визначити фізичних та юридичних осіб, які несуть відповідальність за підтримку окупації частини суверенної території України;…».

Становлення української освіти в Криму

У цьому контексті спробуємо розібратися з проблемами, які фактично не були вирішеними в сфері освіти до 2014 року в АР Крим та м. Севастополь, зокрема з забезпеченням навчання державною українською мовою в загальноосвітніх та середніх спеціальних, вищих навчальних закладах, а також зі створенням та функціонуванням класів, шкіл з українською мовою навчання. Кричущим є той факт, що в сучасній політиці державних органів влади у питаннях реінтеграції тимчасово окупованого Криму не має усвідомлення і розуміння того, що таке формування української національної ідентичності – найстратегічнішої складової національної безпеки України.

До прийняття Конституції України в 1996 році фактично в Криму в більшості шкіл українську мову та літературу не вивчали, бо це не було обов’язковим предметом в сфері освіти для вивчення, у деяких школах вивчали предмет як факультатив. При тому, що Крим до розпаду Радянського Союзу був у складі України, на той час УРСР. Системне вивчення української мови та літератури в усіх загальноосвітніх школах було забезпечено на початку 2000 – кінець 2004 років.  Саме після прийняття Конституції України почали відкриватися перші повноцінні школи з українською мовою навчання, в цей час був поштовх до збільшення відкриття класів з українською мовою навчання, у цей же період було створено та забезпечено функціонування семи шкіл з українською мовою навчання. Але місцеві органи самоврядування, де здебільшого очільниками були особи з проросійськими поглядами, не давали можливості відкривати школи з українською мовою навчання в належних умовах, – фактично всі вони були розміщені в колишніх радянських дитячих установах: українські школи в селищі Приморське, що поблизу міста Феодосія, у містах Ялта  та Алушта – наочне цьому підтвердження.

У 1996 році була організована і відбулася установча конференція щодо створення і діяльності Кримського відділення Конгресу української інтелігенції. Захід відбувся в Українському музичному театрі. Головою відділення обрали доцента Сімферопольського державного університету (надалі з 2000 року Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського), голову Проводу Кримської Організації Українських Націоналістів Марію Василівну Іщук. Під час проведення заходу було прийнято Звернення до Президента України, в якому зазначалося:  «В Криму йде руйнування української школи, мови, культури і державності. Триває процес русифікації. На 760 тисяч українців немає жодної української школи, української бібліотеки, українського дитячого садка, відсутнє українське книговидання, спостерігається засилля російськомовних засобів масової інформації при блокуванні українського радіо і телебачення. Лише одна бюджетна українська тижнева газета з мізерним тиражем «Кримська світлиця» протистоїть близько 200 російськомовним виданням». У прийнятих на установчій конференції документах зазначалося, що в українських класах на території Кримського півострова навчалися лише 216 учнів, майже не маючи підручників,  а предмет історія України або не викладався взагалі, або викладався «нашвидкуруч перекваліфікованими вчителями історії СРСР».

Наприкінці серпня 1997 року Рада міністрів АРК прийняла постанову «Про програму розвитку мережі освітніх закладів, класів з українською, кримськотатарською мовами навчання шкіл і класів з двома мовами навчання». Але фактично її виконання ставилося постійно під сумнів громадськості, хоча певні зрушення все таки були. Досить добре описано весь розвиток і проблематика питання україномовної освіти в Криму в 2006 році головою Кримської філії Наукового товариства імені Тараса Шевченка Петром Вольвачем у оглядово-аналітичній статті «Гордіїв вузол україномовної освіти в Криму і шляхи його розв’язання», що було опубліковано в газеті «Кримська світлиця».

Зокрема, в матеріалі зазначається: «Українська школа-гімназія у Сімферополі, мабуть, єдиний позитивний приклад належного опікування державною та кримською владою проблемами відродження української освіти та культури в автономії за всі роки незалежності України. Адже навіть на п’ятому році незалежності України в Криму, за офіційною звітністю, функціонувала лише одна школа з українською мовою навчання (середня школа № 21 у м. Сімферополі та 23 класи у різних регіонах. Про обсяги зросійщення дітей з українських родин свідчить інформація міністра освіти АР Крим Юрія Подкопаєва, надіслана в 1997 році у Представництво Президента України в АР Крим. У ній зазначається, що на той час у загально-освітніх навчально-виховних закладах автономії навчалося 314 768 школярів, серед яких росіян – 183 218 учнів, українців – 73 843 та 43 661 дітей кримських татар. Як же забезпечувалось право величезної кількості українських дітей на навчання рідною мовою? Освітянський чиновник високого рангу не зміг сфальшувати сумну статистику. Він доповів про справжню «дружбу народів» та великодержавний «інтернаціоналізм». На теренах Криму, де мешкало понад 700 тисяч українців, лише одна школа мала статус навчального закладу з українською мовою навчання (м. Сімферополь, школа № 21). Повноцінною школою з українською мовою навчання навіть цей, єдиний на всю автономію, заклад назвати важко, адже україномовними у ньому були лише кілька початкових класів. Дивовижно, що з офіційної міністерської звітності у наступному 1998 – 1999 навчальному році школа № 21 у м. Сімферополі як україномовний заклад вже зникає. Україномовними міністерство представляє НВК «Українська школа-гімназія» у м. Сімферополі, Приморську СШ № 20, НВК «Алуштинська українська школа-колегіум» та НВК «Школа-сад» № 15 у м. Ялті».

Під тиском громадськості такий же самий розвиток в Криму відбувається і кримськотатарської мови. Це питання досліджує у матеріалі «Кримські татари в умовах інтеграції в український простір: освітній аспект» кандидат історичних наук, завідувач відділу освітніх технологій та популяризації українознавства Науково-дослідного інституту українознавства Олена Газізова (науково-публіцистичний журнал “Українознавство, №3, 2022 рік). Зокрема у ньому йдеться про те, що голова Асоціації кримськотатарських працівників освіти «Мааріфчі» Сафуре Коджаметова у 2009 році зазначила, що з 15 шкіл з кримськотатарською мовою навчання 13 – це школи 1-3 ступеня. Але і в них викладання кримськотатарською мовою навчання ведеться лише в початкових класах. «Схоже, у кримської влади немає бажання взагалі підтримувати кримськотатарське шкільництво. Громадськість із 1994 року домагається від Верховної Ради Криму ухвалення Концепції розвитку освіти кримськотатарською мовою. Але досі проєкт цього документу не затвердив ні уряд автономії, ні кримське Міністерство освіти. Кожна ж нова кримськотатарська школа відкривається з «боєм», за неймовірного спротиву місцевої влади», – про це зазначає Сафуре Коджаметова.

На початку двохтисячних років активну суспільно-політичну позицію проявляли також кримські осередки політичних партій націонал-патріотичного спрямування, які у більшості своїй підтримували громадські ініціативи щодо відкриття класів та шкіл з українською мовою навчання. Однією з найбільш структурованих і найчисельніших була Кримська організація Української народної партії, навколо якої спільно з іншими громадсько-політичними рухами і було створено Громадський Комітет з відродження україномовної освіти в Криму. Фундаментом для формування цього руху став актив представників громадської організації «Український дім» з міста Бахчисарай, яка з часом здійснила нову реєстрацію і створили всекримську громадську організацію «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім», а також кримського осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Завдяки такому громадсько-політичному об’єднанню в Криму вдалося відстояти позиції щодо необхідності відкриття класів та шкіл з отриманням повноцінної освіти державною мовою. У результаті було відкрито 7 шкіл та більше 600 класів з українською мовою навчання в АР Крим.

Некраща ситуація була в дошкільних виховних закладах та закладах вищої освіти. Про це зазначається у колективній монографії «Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом», що була видана Національною Академією Наук України і Інститутом політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса у 2008 році. У виданні презентовано  спільний соціологічний моніторинг мовної ситуації в Україні та проведеного на його основі аналіз особливостей прояву мовного чинника у процесах суспільної трансформації. У цій роботі розкриті передумови, внутрішні і зовнішні чинники виникнення мовної проблеми в Україні.

Так, у 2006 році, про це йдеться у колективній монографії,  в АР Крим виховувалося українською мовою лише 1589 дітей із загальної кількості 42404 дитини. Це 3,7% , коли 95,2% виховувалися російською мовою. А в місті Севастополі 262 дитини виховувалися українською мовою із загальної кількості 11112 дітей, що становило 2,4%, коли 97,6% виховувалися російською мовою.

Щодо загальної середньої освіти, то в Криму на 2006 рік в місті Севастополі державною мовою навчалося 2,2% (701 учень)  проти 97,8% російською (31581 учень), в АР Крим відповідно 5,4% (10719 учнів) проти 91,5% (182273 учні) .

У дослідженні зазначається, що МОН у червні 2006 року звертало увагу на те, що в багатьох регіонах, особливо в східних і південних, спостерігається невідповідальність кількості українських і російських шкіл національному складу населення. Особливо це характерно для Криму, Донецької та Луганської областей.

Значно гіршою була ситуація із закладами вищої освіти в Криму. Знову ж таки з аналізу колективної монографії за даними Держкомстату України, на початок 2006/07 навчального року у ЗВО України І-ІІ рівнів акредитації українською мовою в АР Крим співвідношення між студентами, охопленими викладанням українською і російською мовами, становило 3,1% українською (352 студента) до 96,9% російською (10863 студента). Навчання у ЗВО міста Севастополя велося лише російською – 2895 студентів.

Нового поштовху з відкриттям нових шкіл та класів як українці, так і кримські татари очікували в період керівництва Президента України Віктора Ющенка. Помаранчева революція і перемога на ній проукраїнських політичних сил додавала віри, що ситуація зміниться в освітній сфері АР Крим та м. Севастополь на краще. Єдиний документ, який ще давав можливість щось змінити в цій ситуації, коли фактично на регіональному рівні посилився саботаж, був Указ Президента України  «Про деякі заходи щодо розвитку гуманітарної сфери в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі» від 20 листопада 2007 року.  На жаль, по факту документ був не виконаний, адже на його реалізацію не закладалося державне фінансування ані в центральному бюджеті України, ані в регіональному – АР Крим та м. Севастополь. Указом передбачалося: «…розробити та затвердити до кінця 2007 року в установленому порядку комплекс заходів та обсяги фінансування: будівництва загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання у містах Ялті, Алушті та Севастополі». Все це залишилося клаптиком паперу, який мав тільки гучну назву – Указ Президента.

Це підтверджується вже у зазначеному дослідженні «Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом», а саме: «Кримська і севастопольська влади, по суті, ігнорують Укази Президента України: «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 лютого 2006 р. «Про суспільну ситуацію в Автономній Республіці Крим» від 28 лютого 2006 року; «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 вересня 2006 року «Про виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 лютого 2006 року «Про суспільну ситуацію в Автономній Республіці Крим» від 9 жовтня 2006 р. та про деякі заходи щодо розвитку гуманітарної сфери в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі» від 20 листопада 2007 р. У цих документах є конкретні доручення щодо підтримки та розвитку преси, яка видається українською мовою, та про забезпечення конституційних прав на вивчення рідної мови і розвиток мовної самобутності».

«У серпні 2007 року до різних гілок і структур центральної влади звернулися із заявою керівники семи громадських організацій із Сімферополя, Бахчисарая, Євпаторії, які стверджували, що в Криму не забезпечуються права українців, кримських татар, росіян, представників інших національностей, які бажають навчати своїх дітей державною мовою: «Констатуємо факт, що Кримська програма розвитку освіти державною мовою на 2003–2007 роки не виконана. Натомість, щоб вирішувати питання державної освіти, місцеві органи влади декларують суспільству, що в Криму немає бажаючих навчатися державною мовою». Автори заяви підкреслюють, що сім шкіл з українською мовою навчання (з 606 загальноосвітніх навчальних заклади) такими є здебільшого на папері. Наприклад, Долиненська загальноосвітня школа Бахчисарайського району вважається школою з українською мовою навчання, насправді ж там лише чотири класи, але в них більшість предметів викладають російською», – зазначається у досліджені науковців, а також наголошується на імітації діяльності органів місцевого самоврядування в Криму.

Про попит на отримання освіти українською мовою в Криму

У статті, що була оприлюднена в газеті «Урядовий кур’єр» 17 травня 2012 року зазначається наступне: «Про те, що попит на навчання українською мовою в Криму є, і про це свідчать не лише представники громадськості, а й офіційні представники держаних установ. Так, зокрема на одному з популярних інтернет-порталів у 2009 році заступник начальника управління освіти і науки Севастопольської міської державної адміністрації Жанна Слюсар констатувала: «У Севастополі нині потреба в навчанні дітей українською мовою становить майже 6%, водночас шкіл і класів, що надають таку можливість, усього 3%. Тобто, ми навіть не задольняємо права тієї частини населення, яке хотіло б навчати своїх дітей українською мовою».

На підтвердження існування проблем з україномовною освітою в наводиться  думка співробітника Міжнародного центру досліджень з питань оборони Мерлє Маігрє (Таллінн, Естонія), яка висловлена нею в статті «Крим як ахіллесова п’ята України» 2009 року. «В теперішній час Київ, схоже, не знає Криму, не розуміє його проблем… Така байдужість та недооцінка кримських процесів центральною владою залишає Крим один на один зі своїми проблемами, надаючи йому діяти цілком автономно», – зазначає естонська дослідниця.

Спротив влади та  боротьба українців за україномовну освіту в Криму на прикладі в місті Бахчисараї

1 вересня 2001 р. в Бахчисараї на базі ЗОШ №4 за сприяння активістів громадської організації «Український дім» було відкрито 1–11 класи з українською мовою навчання для близько 200 учнів. Збір заяв від батьків щодо навчання українською мовою навчання відбувався протягом двох літніх місяців 2001 року. Саме такі вимоги на той час були від органів державної влади – писати заяву про бажання навчати свою дитину державною українською мовою, і клас міг бути відкритим виключно, якщо є мінімум 8 таких заяв. При цьому для навчання дітей в класах з російською мовою навчання від батьків нічого не вимагалося, достатньо було зазначити в заяві до якого класу і школи ви хочете, щоб ваша дитина пішла навчатися. Такі заяви писалися в довільній формі і російською мовою.

Українська громада міста Бахчисарая, в умовах спротиву проросійських організацій та повного саботажу керівництва Бахчисарайської районної державної адміністрації (надалі БРДА), зібрали всі необхідні заяви до всіх класів і надали їх районному відділу освіти. Це на той час був перший приклад, коли одразу ж були зібрані заяви на всі класи одразу. Громада вимагала відкриття повноцінної школи з викладанням української мови. Також громадою була озвучена пропозиція назвати першу українську школу в місті на честь української письменниці Лесі Українки, яка приїздила до міста та присвятила йому низку своїх віршів.  Але окремої школи з українською мовою навчання Бахчисарайська РДА так і не надала, хоча громадськістю виносився реальний проєкт вирішення проблеми. Пропонувалося одну із шкіл міста, зокрема №3, де навчалося трохи більше 600 учнів, затвердити як школу з українською мовою навчання імені Лесі Українки, і в цій ЗОШ відкрити всі класи з українською мовою навчання. Передбачалося не набирати з 2001 року класи з російською мовою навчання до цієї школи, і одночасно надати можливість всім учням цієї школи надалі навчатися в класах з російською мовою навчання до їх повного випуску. А також запропонувати батькам та їхнім дітям, що навчаються в класах з російською мовою навчання перейти навчатися надалі в класи з українською мовою навчання. Тим самим протягом одинадцяти років здійснити реорганізацію – плавний перехід з російськомовного до україномовного навчального середнього закладу, задля забезпечення прав на освіту українською мовою в місті Бахчисараї. На жаль, адміністрація школи №3 та БРДА категорично відмовилися від цієї пропозиції, більш того почали активно протистояти в реєстрації заяв від батьків, які намагалися написати заяву на навчання українською мовою своїх дітей. Керівництво Бахчисарайської ЗОШ № 3 за сприяння районного відділу БРДА покликали на підтримку та захист «від бандерівців» проросійські мілітаризовані структури, їм в школі було виділено навіть приміщення для «громадського чергування». На подвір’ї школи постійно відбувалися проросійські акції, у школі «чергували» так звані козаки та активісти «русской общіни».

Українська громада міста після того як розпочався саботаж з боку адміністрації Бахчисарайської ЗОШ № 3 та державних органів влади щодо приймання заяв від батьків, прийняли рішення писати заяви одночасно і на БРДА та керівництво іншої Бахчисарайської ЗОШ №4, директором якої на той час був Дмитро Шевчук, який погодився здійснити їх реєстрації на свій страх і ризик. Єдине він попросив виконати одну умову –  поки не зберемо всі заяви про це не афішувати, щоб не накликати тиску на директора з боку БРДА. Так і було зроблено. Фактично у своїй державі громадяни України підпільно зібрали всі заяви і зареєстрували в БЗОШ №4, і в серпні перед початком нового навчального року були доведені керівництва БРДА. Також про це було публічно повідомлено в ЗМІ і МОН України. У безвихідній ситуації БРДА змушена була відкрити класи з українською мовою навчання з 1 по 11 на базі ЗОШ №4, організувавши нові випробування вже сформованим класам в цій школи: не забезпечення вчителями зі знаннями мови та підручниками. Але громада настільки була активною, а ще коли до неї додалися вже батьки дітей, що віддали їх навчатися в ці класи, – всі труднощі протягом першого року були подолані. Наступного року кількість бажаючих навчатися в українськомовних класах  збільшилися у два рази, в середньому від 18 до 25 учнів в одному класі. Кожного року без жодних проблем набирався повноцінний новий перший клас з українською мовою навчання. І настав той момент, коли вже постало питання про відкриття нової паралелі з 1 по 11 класи з українською мовою навчання. І знову ж громада почала пропонувати місцевій владі спочатку відкривати кожного року два перших класи з українською мовою навчання, які протягом одинадцяти років сформували б ще одну повноцінну вертикаль в цій же школі з українською мовою навчання. На що знову був спротив з боку БРДА, більш того місцева влада у 2012 році зробила ще одну спробу не відкрити перший клас з українською мовою навчання. Протистояння між українською громадою міста та БРДА тривало всі роки існування цих класів – від моменту створення і до окупації півострова. Без сумніву, це були антидержавницькі дії з боку державних органів влади України в АР Крим та м. Севастополь.

За весь період Незалежності України жоден державний орган влади не здійснював і зараз не здійснює аналіз стану української мови в Криму, ними не зроблено жодних публічних висновків. І в результаті ми, громадські інституції, фактично були статистами бездіяльності державних органів влади України щодо забезпечення освіти державною українською мовою на Кримському півострові. Але важливо зазначити, що в цей же час була налагоджена системна робота представників української громади Криму, які завжди об’єднувалися навколо українських цінностей, і фактично завдяки яким у Криму все таки було відкрито ці школи та класи з українською мовою навчання. Без перебільшення – це повна заслуга активної боротьби громадськості при спротиві місцевих органів влади.

Єдині, хто детально аналізував становище з українською мовою в Криму – це громадська ініціатива Руху добровольців «Простір свободи» . Аналітичні огляди «Становище української мови» оприлюднювалося за 2011, 2012 та 2013 рік. З підсумками можна ознайомитися ТУТ.

Четвертий огляд охоплює аналіз мовної ситуації в Україні під час революції, російської збройної агресії і окупації Росією частини території України (період з початку 2014 до середини 2015 року). Огляд мав на меті мовою фактів і цифр окреслити становище української мови в різних сферах суспільного життя, тенденції, пов’язані з розширенням чи звуженням вживання української мови. Основними джерелами, що використовувалися при підготовці Огляду, стали дані офіційної статистики, результати соціологічних досліджень, а також здійснений волонтерами руху «Простір свободи» моніторинг фактичного використання української мови у ключових сферах суспільного життя. Активісти моніторингового огляду зазначають, що збирання й опрацювання даних стало можливим завдяки добрій волі десятків людей з усіх областей країни, у тому числі кримчан, що залишилися на окупованій території Криму.

Відповідно до результатів Всеукраїнського перепису в 2001 році українцями себе визначили 24,4% (492,4 тисячі осіб); кримськими татарами – 12% (243,4) тисячі осіб; росіянами – 58,5% (1180,4 тисячі осіб), що складало 95% населення Криму на той час.

За даними Уповноваженого із захисту державної мови, який презентував «Огляд щодо обмеження функціонування української мови на тимчасово окупованих територіях», який було презентовано 19 лютого 2021 року Тарасом Кременем та представником Крайової Ради Українців Криму Андрієм Щекуном, представником Президента в АР Крим Тамілою Ташевою під час проведення прес-конференції в УКРІНФОРМ міста Києва, на початок 2013/2014 навчального року в закладах середньої освіти на території АР Крим  українською мовою навчалося 12 694 учні (7,2% від загальної кількості). Станом на цей навчальний рік у Криму так і залишилося лише сім шкіл в Автономній Республіці Крим та одна в місті Севастополі, які здійснювали навчання українською мовою, де всі предмети викладалися виключно державною мовою. У цей же час функціонувало 15 шкіл  з кримськотатарською мовою навчання, де викладалися не всі предмети рідною мовою, здебільшого це було забезпечено тільки в початковій школі, і сам предмет кримськотатарська мова та література. Також в Криму функціонували школи з навчанням на двох та трьох мовах. За статистичними даними у цей навчальний період було 829 класів з українською мовою навчання, 384 – з кримськотатарською, 8965 класів – з російською. 76 шкіл були з українською та російською мовою навчання. У м. Севастополі була одна школа з українською мовою навчання та 9 шкіл, де викладання здійснювалося українською та російською мовами. На початку 2013/2014 навчального року в Севастополі діяло 50 класів з українською мовою навчання, в яких навчалося 994 (3%) учнів від загальної кількості.

За даними Державної служби статистики, станом на 2013 рік в АР Крим виховувалося українською мовою 1760 дітей – це лише 2,9% від загальної кількості – у трьох дошкільних навчальних закладах. А в місті Севастополі виховувалося 690 дітей – це лише 4,8% від загальної кількості – лише в одному дитячому садку.

В огляді Уповноваженого чітко зазначається, що таким чином на початок 2014 року саме російська мова була панівною у всіх сферах суспільного життя в АР Крим та м. Севастополь. «Відсоток загальноосвітніх закладів з українською мовою навчання не задовільняв потреби бажаючих отримувати освіту державною мовою. На території півострова була відсутня ефективна державна політика з популяризації та забезпечення розвитку української мови. Населення півострова не було включено в український державний мовно-культурний простір, що створило сприятливий грунт для проведення інформаційно-психологічних операцій Російською Федерацією на початку 2014 року», – йдеться в огляді. У висновках цього аналітичного документу зазначається: «Відсутність системної та цілісної державної мовної політики до 2014 року створила передумови для здійснення агресії щодо України з боку Російської Федерації у формі гібридної війни».

Як бачимо, деякі державні органи влади все таки роблять чіткі висновки щодо державної політики України в сфері освіти в АР Крим та м. Севастополь до 2014 року, і говорять про наслідки, які стали однією з причин російського впливу та як результат окупації всього Кримського півострову. Можна було б заспокоїтися, нібито є прозріння, але ж ситуація вже після 2014 року в політиці деокупації та реінтеграції окупованого українського півострову фактично не змінилася стосовно того, що можна було вже зробити і що варто робити саме зараз. Але це вже тема для іншої частини аналітичного матеріалу.

Завершуючи ж першу частину опису проблеми становлення україномовної освіти в Криму, боротьбу та протистояння  можна констатувати, що сучасний стан державної політики у вирішенні глобальної проблеми в сфері україномовної освіти  АР Крим та м. Севастополь, описується наступною цитатою із статті  «Де в Криму вивчити державну мову?», що була опублікована в газеті «Урядовий кур’єр» 17 травня 2012 року:

«Маючи такий стан з освітою в Криму, громадські організації півострова залишилися наодинці з пріоритетними для держави питаннями. Але не завжди вони мають можливість врятувати ситуацію, бо часто місцева влада вдається до маніпулювань та саботажу впровадження державних процесів на території Криму. Як інакше пояснити, що за 20 років незалежності в Криму лише сім шкіл з українською мовою навчання, жодного вищого навчального закладу. Але насправді реально вона лише одна, яка відповідає належним вимогам. І це тоді, коли в Сімферополі в єдиній школі-гімназії набір учнів проводиться за конкурсом — 5—7 учнів претендують на одне місце. А що робити тим, хто не пройшов конкурс, а хоче навчатися в школі з українською мовою навчання?».

Думаєте, що урок вивчено? Думаєте, що в державних органах влади розуміння ситуації щодо стану української мови вже після окупації змінилося? Мушу вас розчарувати. Але про це ми вже поговоримо в наступному матеріалі.

Андрій ЩЕКУН,

координатор групи «Гуманітарна політика»Експертної мережі Кримської платформи,

представник Крайової Ради Українців Криму,

головний редактор газети «Кримська світлиця»