АВТОНОМІЇ: поняття, класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення на досвіді іноземних країн і ситуація в Україні (частина І)

29.05.2023, 09:28

Поділитись

Адміністративний устрій АР Крим. Фото Вікіпедія.

У статті «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України», що опублікована на сайті інформаційної агенції “Голос Криму” досліджувалось питання самовизначення корінних народів, а саме: чи є вони суб’єктами права на самовизначення, форми такого самовизначення (створення органу самоуправління або автономії) та можливі його наслідки, закріплення прав корінних народів у законодавстві України.

В цій же статті буде проведено моніторинговий аналіз питань щодо створення та функціонування автономій, як одної із можливих форм реалізації права на самовизначення, їх класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення останніх на прикладі досвіду іноземних країн.

Спершу слід розглянути питання про визначення поняття «автономія». У правовому аспекті автономію слід віднести до категорії конституційного права як загального поняття, яке відображає особливий статус території чи організації в державі, що передбачає відносно самостійне розв’язання внутрішніх проблем поза межами прав і повноважень держави чи організації, до складу яких входить дана самоврядна одиниця [1].

Доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного права Львівського національного університету імені Івана Франка Бориславська О.М. у науковій статті «Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі» вказала, що розглядаючи історію виникнення сучасних автономій, виокремлюють чотири передумови їх формування.

По-перше, коли сама держава зазнала загальної трансформації, як це відбулося в Іспанії після закінчення режиму Франко 1975 року, в Молдові та Україні після розпаду Радянського Союзу 1991 року, в Італії та Португалії, коли диктаторські та автократичні режими в 1948 та 1974 роках були замінені демократичними.

По-друге, надання автономії в процесі деколонізації, коли з тих чи інших причин колишні колонії не формували суверенної держави (Гренландія, Нідерландські Антильські острови до 2010 року, Нова Каледонія і Французька Полінезія).

По-третє, автономія була надана в результаті порозуміння між державою та відповідним регіоном у поєднанні з тиском з боку іншої держави (Південний Тіроль, Аландські острови, Автономна Республіка Крим).

По-четверте, внаслідок жорстких суперечок і конфліктів, що іноді переростали в насильницькі: Країна Басків (900 жертв протягом 1969–2003 років), Північна Ірландія (близько 3 тис. жертв з 1972 по 2005 роки), Корсика, де з 1970-х років продовжується насильство. [2]

Як відзначає професор кафедри конституційного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, доцент Мяловицька H. А. серед багатьох теоретичних проблем сучасного державотворення, що потребують глибокого дослідження й узагальнення, важливе місце посідає комплексна проблема правового статусу автономних утворень. Підставою для такого висновку служить проведений порівняльний аналіз майже 100 держав світу, які мають у своєму складі автономні утворення. Його результати свідчать про принаймні дві характерні риси: по-перше, про надзвичайну багатоманітність форм автономій, яка особливо зросла в кінці XX століття; по-друге, про їх плинність і мінливість у процесі державотворення. [3]

Розрізняють три форми автономії (в залежності від того, компактно, чи розрізнено проживають національні меншини):

Персональна автономія. Утворюється, головним чином, тоді, коли певні національні меншини, що не проживають компактно в даній державі, а розпорошені в різних її регіонах, об’єднуються у громадські спілки для реалізації своїх культурно-побутових запитів. В окремих випадках їм надається право брати участь у політичному житті шляхом представництва в деяких центральних органах держави (прикладом є Австрія, Угорщина, Естонія, Швеція, Фінляндія та деякі інші держави). [3]
Корпоративна автономія. Пов’язується, головним чином, з існуванням етнічних груп, які мешкають упереміж з іншими етнічними групами, але загалом їх питома вага серед населення регіону є досить високою. У цьому разі для них нерідко резервується певна кількість місць у державному апараті, а їхня рідна мова визнається за офіційну. Цією мовою може здійснюватись навчальний процес у школах, вестися судочинство тощо. Державні службовці, що працюють у регіоні, які є вихідцями з інших етнічних груп, повинні знати мову та особливості побуту корінної етнічної групи і в своїй практичній діяльності враховувати їх (прикладом є деякі невеликі штати Індії, народність маруни на Ямайці). [3]
Територіальна автономія. Застосовується тоді, коли через ті чи інші обставини одній чи кільком частинам держави надають ширші (у порівнянні з рештою території) повноваження для самостійного вирішення питань внутрішнього самоврядування. Форми такої автономії: національно-територіальна й культурно-національна. [3]

Національно-територіальна утворюється лише в разі компактного розселення національної меншини, яка утворює дану автономію. Але існують і такі територіальні автономії, підставою для утворення яких є не етнічні ознаки, а врахування особливостей історичних традицій, звичаїв, культури, побуту, релігійних вірувань населення, що проживає на території автономії. До таких автономних утворень можна віднести, наприклад, Корсику у Франції, Іракський Курдистан, Азорські острови в Португалії та ін. [3].

За обсягом повноважень територіальна автономія (етнотериторіальна) поділяється на: політичну та адміністративну.

При політичній автономії її органи мають право на видання місцевих законів з питань, які відносяться до компетенції автономії, яка буває досить широкою. Повноваження автономії визначаються конституцією держави або спеціальним законом. Своїх судів не мають, розташовані на їх території суди входять до єдиної судової системи всієї держави. Політична автономія існує на Корсиці у Франції, Аландських островах (Португалія), Північна Ірландія і Шотландія в Великобританії, Гренландія в Данії.

Досить широкі повноваження мають політичні автономії в деяких постсоціалістичних країнах, зокрема Республіка Нахічевань в Азербайджані, Республіка Каракалпакія в Узбекистані. За Конституцією Азербайджану Нахічеванська Республіка є автономною державою у складі Азербайджану зі своєю конституцією та правом приймати закони, що не суперечать конституції та законам Азербайджанської Республіки [3].

Рідко автономії мають свою конституцію (Автономна Республіка Крим) та громадянство (Аландські острови в Фінляндії).

У порівнянні з деякими перерахованими автономними утвореннями більш обмеженими виглядають повноваження Автономної Республіки Крим у складі України. Вона хоч і є державним утворенням – республікою і має свою конституцію, але права здійснювати законодавчі функції не має. Обмежує права автономії також наявність у республіці Постійного Представництва Президента України, що здійснює моніторинг та контроль дотримання українського законодавства [3].

При адміністративній автономії її органи не наділяються правом видавати закони. Нормативні акти, які приймаються похідні від законів держави. Порівняно із звичайними адміністративно-територіальними одиницями права адміністративних автономій є трохи ширшими з урахуванням етнічних і побутових особливостей місцевого населення [3]. Наприклад, адміністративну автономію мають – в Індії (штат Ассам), в Республіці Сербія (Воєводіна), в Республіці Тринідад та Тобаго (острів Тобаго), більше сотні в Китайській Народній Республіці.

Деякі науковці виділяють ще міждержавну «кочову автономію». Наприклад, в певних країнах Африки для туарегів визначені межі сезонних міграцій, що охоплюють різні держави.

Цікавий факт, що у Болгарії існує заборона автономій (конституція 1991), вважається, що для вирішення питань місцевого значення достатньо місцевого самоуправління.

Враховуючи, що Україна йде європейським шляхом розвитку держави, варто дослідити саме утворенні автономії Європи, оскільки її приклад демонструє гнучке різноманіття моделей автономного устрою, а також правові принципи, які забезпечують їхнє існування.

Український письменник, журналіст, перекладач Валерій Верховський, у вступі до циклу статей 2018 року української газети «Кримська світлиця» стосовно дослідження автономій зазначає, що досвід вирішення внутрішніх суперечностей і різноманітних конфліктів, який має Європа, повинен бути осмислений і втілений у нашому правовому полі, але він має виходити не з зовнішнього примусу, а з внутрішньої потреби нації держави в цілому та кожного окремого громадянина.

Детальніше зупинимось на автономіях декількох країн Європи.

Гібралтар (півострів, що є складовою частиною Сполученого Королівства) входить до Євросоюзу, його громадяни є водночас громадянами Великої Британії та ЄС, беруть участь у виборах до британського та європейського парламентів.

З 1969 року Гібралтар офіційно позбувся статусу колонії. Власну конституцію Гібралтар має з 1950 року. Нинішній, четвертий за рахунком основний закон, ухвалено голосуванням на референдумі у 2006 році. Місцевий парламент формує уряд на чолі з Головним міністром. Губернатор, котрого призначає королева, уповноважений у сферах оборони, зовнішньої політики та безпеки. 83% мешканців за переписом назвали себе гібралтарцями. Британці (англійці, шотландці, валлійці разом) складають всього лише 10%. Однак офіційною є тільки англійська мова, при тому, що яніто (місцевий іспано-англійський суржик) де-факто лишається розмовною мовою більшості; [4]

Острів Мен, розташований у Ірландському морі, має статус Коронного володіння (належить Британії, але юридично не входять до Сполученого королівства, і перебуває у безпосередньому володінні королеви (або короля). З 979 року острів має парламент, він складається з двох палат і має назву Тинвальд. Самоврядування на острові впроваджено з 1866 року, коли статус острова змінився з колонії Корони на Коронне володіння. Королева призначає Лейтенант-губернатора острова на термін 5 років. У його віданні виконавча влада і затвердження ухвалених Тинвальдом законів.

З 80 тисяч мешканців острова майже 50 тисяч складають менці – нащадки кельтів, споріднених з шотландцями та ірландцями; їхня рідна менська мова, що належить до кельтських мов, у XX сторіччі повністю вимерла, проте активно відроджується. Офіційними мовами проголошено як англійську, так і менську. [4]

Варто взяти до уваги досвід щодо відновлення мов корінних народів, оскільки мови, зокрема, караїмів та кримчаків в Україні, яких визнано корінними народами Законом України «Про корінні народи України», також знаходяться на межі зникнення. Разом з цим, обов’язково потрібен зворотній зв’язок і від самих корінних народів, що буде проявлятись у їх активній участі, яка передбачена зокрема і Порядком проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 № 1018. Ініціатива щодо формування своїх культурних, мовних, релігійних та інші потреб має виходити саме від них, бо хто як не вони краще знають свої потреби [5]. З аналізу нормативно-правових актів України та Декларації ООН про права корінних народів таке відновлення мов та культур може та має проходити і без статусу автономії;

Нормандські острови належать до володінь Корони і мають власні парламенти (Штати). Державний устрій подібний до острову Мен. Королівську владу представляють губернатори, призначені королевою, а адміністрацію очолюють обрані парламентами бейліфи.

Англійців на Нормандських островах трохи більше половини з 62 тисячі мешканців Гернсі та 100 тисяч джерсійців. Офіційними мовами островів, крім англійської, є французька (адже близько 40% населення островів – французи), а також відповідні місцеві говірки нормандської мови: джерсійська – на Джерсі, гернсійська – на Гернсі; [4]

1707 року королівство Шотландія добровільно вступило в унію з іншою частиною острова Британія – королівством Англія. З того часу офіційна назва держави – Велика Британія.

Всього шотландців у п’ятимільйонному населенні Шотландії майже 90%. На території Шотландії побутують три мови, дві з яких є автохтонними: гельська шотландська (це мова шотландських верховинців-хайландерів, яких лише 60 тисяч, тобто трохи більше 1%) та англо-шотландська, носіями якої є півтора мільйона або 30% з 5 мільйонів мешканців цього регіону, а третя мова – англійська, за якою більшість.

Британський парламент має право вето на будь-який закон парламенту Шотландії; на рішення британського парламенту Шотландія не може накладати вето. 129 шотландських депутатів законодавчо регулюють на території Шотландії охорону здоров’я, освіту, охорону довкілля, місцеве самоврядування, а також ставки оподаткування, лісове господарство, риборозведення, землеустрій та житлове будівництво, сферу туризму, транспорт, з певними застереженнями, – сферу юстиції.

Референдум з питання виходу зі складу Британії проводився у Шотландії в 2014 році, проте прихильники незалежності не набрали навіть 45%. На цьому можна було б ставити крапку, якби через два роки референдум щодо виходу Великої Британії з Євросоюзу все не перевернув – адже в Шотландії 54% проголосували за членство в об’єднаній Європі. Склалася парадоксальна ситуація, коли прихильники незалежності в Шотландії із умовно сепаратистів перетворилися на єврооптимістів; [4]

Північна Ірландія. У 1919 році, пішовши на визнання самостійності Ірландської республіки, британська влада відокремила шість провінцій, де приблизно 55% населення було протестантами, решта – ірландцями-католиками, перші в 1922 році проголосували на референдумі за те, щоб залишитися у складі Сполученого королівства.

Проте референдуми не завжди вирішують проблеми, іноді тільки поглиблюють. Напруга в стосунках «лоялистів» та «католиків» не зникала, а в 1960-1980-х роках переросла у запекле кровопролиття. Процес врегулювання стартував лише наприкінці ХХ сторіччя. У 1998 році було досягнуто домовленостей, названих Белфастською угодою, – написаним на 65 сторінках договором про мирне врегулювання в Північній Ірландії.

Референдум про затвердження цього документа відбувся одночасно в Північній Ірландії та Ірландській республіці. 81% північноірландців та 56% мешканців незалежної Ірландії висловилися на підтримку Белфастської угоди.

Офіційними мовами регіону визнані ірландська та ольстерсько-шотландська мови. У Британському парламенті Північну Ірландію представляє 12 делегатів. Законодавчий орган — Асамблея Північної Ірландії, Виконавчий орган — Виконавчий Комітет Північної Ірландії.

Якщо на референдумі про вихід з-під влади британської корони та возз’єднання з Ірландською республікою шансів на перемогу у плебісциті бути не могло, то процес «брекзита» сплутав усі карти, тому що більшість у Північній Ірландії не підтримала вихід з Європейського Союзу; [4]

Уельс. Дві третини населення країни розмовляють англійською, і лише третина послуговується (більшою чи меншою мірою) валлійською, тобто приблизно мільйон, що, між іншим, в десятки разів більше, ніж мовців ґельських мов у сусідніх Шотландії та Ірландії.

Після того, як Північна Ірландія та Шотландія домоглися права на широке самоврядування, автономного статусу почав вимагати й Уельс.

У 1997 році вперше в історії зібрався валлійський парламент – Національна асамблея Уельсу. Асамблея подає на затвердження королеві (або королю) кандидатуру Першого міністра, а той, своєю чергою, формує регіональний уряд.

Однак розширення прав автономій спричинило невдоволення у самій Англії, найбільшій країні Сполученого королівства: її мешканці почали бачити дискримінацію більшості, до Вестмінстера (британського парламенту) обираються депутати і від Шотландії, і від Північної Ірландії, і від Уельсу, але ухвалені за їхньої участі закони та рішення визначають життя англійців, у тому числі ті акти, що не поширюються на Шотландію, Уельс чи Північну Ірландію. Тож не виключено, що автономного статусу запрагне й Англія. [4]

Фінляндія: Аландські острови. Аландські острови, населені етнічними шведами, історично належали Швеції, як, утім, і вся Фінляндія. Разом з фінськими землями цей архіпелаг понад двісті років тому ввійшов до складу Російської імперії, а коли в 1917 році Фінляндія проголосила незалежність, мешканці островів вирішили, що з новоствореною державою їм не по дорозі. Водночас, Ліга Націй виступила за збереження островів у складі унітарної Фінляндії, але на правах найширшої автономії.

Статтею 120 Конституції Фінляндії зафіксовано особливий статус Аландських островів. Населення регіону складається на 91% з етнічних шведів і 5% з фінів, єдиною офіційною мовою є шведська, а фінську тут до 1970 року навіть не вивчали в школах. Автономія випускає власні поштові марки, має місцевий парламент і свого представника в сеймі Фінляндії; [4]

Варте уваги те, що Аландські острови є одним із прецедентів, коли етнічне населення (шведи) маючи власну державу (Швеція) отримали автономію в іншій країні (Фінляндія).

Рідний Край Саамів. Народ саами – корінні мешканці Скандинавського півострова. Саами мешкають також у Норвегії, Швеції та Російській Федерації, але автономію вони отримали лише у Фінляндській Республіці.

Прикінцевий абзац 121-ї статті Конституції Фінляндії («Комунальне та інше територіальне самоврядування») звучить так: «Саамське населення має відповідно до закону мовну та культурну автономію на території свого проживання».

Автономія саамів є мовно-культурною, а не національно-територіальною, права корінного народу – розглядаються, насамперед такі, як збереження рідної мови та традиційної культури. У державних органах на території автономії саами користуються правом спілкування своєю рідною мовою. У віданні двадцяти одного депутата парламенту саамів такі питання: мовні права корінного населення, освіта та культура; соціальні та охорони здоров’я; забезпечення прав саамів та проведення виборів. [4]

Цікавий факт, що під час всеукраїнського перепису населення 2001 року 10 тисяч закарпатців у графі «національність» написали «русин» (також вони проживають у Словаччині, Сербії, США, Угорщині, Хорватія, Чехія, Польща та не мають власної держави).

У статті «Закарпатська обласна Рада узаконює русинів» зазначається, що в деяких сусідніх з Україною державах русини визнані як національні меншини. До того ж, у дорадянський період, східні слов’яни в Закарпатті називали себе русинами. Голова асоціації «Сойм підкарпатських русинів» протоієрей Димитрій Сидор, вважає, що русинів варто визнати ще й через рекомендації різних міжнародних організацій:
«Оскільки є рішення ООН з рекомендаціями Україні визнати русинську національність, то ми й нагадуємо, що русини в Закарпатті – живий народ. Є граматика русинського язика, я, до речі, її автор, і ми маємо повні підстави бути визнаними, бо я стверджую: без визнання русинів Україну можуть і не прийняти до Європи». Голова Закарпатської обласної ради Михайло Кічковський погодився, що невизнання русинів є порушенням Конституції України, а Закарпатська обласна Рада визнала русинів на рівні області. Також русини, домагаючись офіційного статусу, звертались до різних державних інстанцій, Верховної Ради України, але поки що позитивної відповіді так і не отримали. [6]

Данське Сполучене королівство: Фарерські острови. 1 квітня 1948 року Фарери відмовилися від ідеї повної незалежності, а Данія надала островам максимальну самостійність. Зовнішня політика й оборона залишилися у повному віданні Копенгагена, на теренах островів присутня військово-морська база Данії. У данському парламенті Фарерські острови представляють два делегати, а на самому архіпелазі законодавчо закріплена назва «Самоврядна громада всередині держави Данія». На островах обирають власний парламент.

Фарерська мова, рідна для 50-тисячного населення Фарер, є офіційною на території архіпелагу, разом з данською; [4]

Гренландія. Корінний народ інуїти складає 90% населення острова, їхня гренландська мова є рідною для 85% мешканців, вона є єдиною офіційною мовою Гренландії, данська такого статусу позбавлена після 2008 року.

З 1979 року Данія надала Гренландії досить широку автономію, проте у 2008 році було проведено референдум стосовно розширення прав гренландського самоврядування. За це проголосувало 75% виборців. Зокрема, місцева адміністрація перебирає на себе повноваження поліції та судочинство, усі права на шельф і надра, багаті на золото, алмази, газ та нафту, – у повній власності автономії. Данія відповідає за оборону, зовнішню політику та грошову систему.

Цікавим є те, що Данія продовжує видавати дотації Гренландії – мільярдами крон щорічно. Водночас, якщо мешканці острова захочуть будувати власну державність і відокремитись, то данський уряд уже визнав, що Данія не буде утримувати Гренландію примусом. [4]

Франція. Корсика. Франція, на відміну від України, відмовилася ратифікувати підписану нею Європейську хартію регіональних мов і мов меншин, і відмовилася підписувати Європейську конвенцію про захист національних меншин – на підставі невідповідності французькій конституції.

При цьому, шість мов визнано конституцією «корінними етнічними» з 1982 року: басконська, окситанська (провансальська, лімузинська), бретонська, ельзаська, каталонська та корсиканська. Для 86% французів (мешканців Франції) французька мова є рідною, шістьма мовами корінних етносів разом розмовляє 5% населення.

Конституція Французької Республіки проголошує: «Статус Корсики регулюється спеціально ухваленим законом. Корсиканська мова проголошена другою офіційною на острові, її вивчення впроваджено у школах».

Однак, на острові, приєднаному до Франції ще 1768 року, досі жевріє рух за його незалежність, періодично нагадуючи про своє існування терористичними актами. Хоча сепаратистська організація «Фронт національного визволення Корсики» веде свою діяльність щонайменше вже сто років, помітних успіхів прибічники незалежної Корсики не здобули. Шляхом розумних компромісів без поступок зовнішньому тискові центральна влада Франції тримає ситуацію під контролем, не йдучи на визнання корсиканців окремою національністю, що могло б призвести до порушення питання про самовизначення острова. [4]

Греція. Автономна чернеча держава Святої Гори. У системі адміністративного поділу Греції має спеціальний статус автономної самоврядної території (закріплений Конституцією Греції 1975)

Відповідно до Статутної хартії (основного закону, ухваленого Афоном у 1924 році), вищим законодавчим та судовим органом монастирського правління є «Надзвичайні збори двадцятьох», що складаються з мешканців усіх 20 монастирів, розташованих на півострові, та скликаються двічі на рік. Кінот, виконавчий орган, також складається з 20 делегатів від кожного монастиря, а інтереси центральної влади Грецької республіки представляє губернатор, який є службовцем Міністерства закордонних справ. Грецька поліція на цій території перебуває в його підпорядкуванні. [4]

Італія: Фріулі-Венеція-Джулія. Ця територія на початку Середньовіччя була заселена слов’янами, а згодом упродовж тисячоліття входила до імперії, яка змінювала назви зі Священної Римської на Австрійську, а після – Австро-Угорську. З 1919 року весь регіон увійшов до Італії, проте після поразки у Другій світовій війні Італія змушена була його південну частину – Венецію-Джулію – віддати під міжнародний контроль. У 1954 році територію поділили між Югославією, якій дістався майже весь півострів Істрія, та Італією, яка повернула собі місто Трієст. Тепер у цій італійській області майже 100 тисяч словенців та хорватів, і в деяких місцевостях області їхні мови є офіційними, поряд з італійською; [4]

Трентіно-Альто-Адідже. Цікавість досвіду цієї області у тому, що тут є автономії всередині автономії. Власне, вся область складається з двох провінцій: Тренто і Больцано-Боцен – Південний Тироль. Якщо населення в провінції Тренто було італомовним, то з Південним Тиролем було навпаки.

Землі ці здавна були населені німцями, проте з 1919 року, коли за підсумками Першої світової війни Італія отримала два шматки австро-угорської території, одним з них став Південний Тироль. Населення регіону італомовне лише на третину (головним чином це мешканці найбільшого в провінції міста Больцано), а решта спілкуються німецькою. В області запроваджено другою офіційною німецьку мову. [4]

Румунія. Секейська автономія. Автономія угорців існувала в румунській Трансильванії з 1952 до 1968 року. Вона називалася Муреш-Угорська автономна область. Проте, вона була скасована в ході реформи адміністративного устрою Румунії.

Про відокремлення від Румунії чи приєднання до Угорщини не йдеться – територія, де компактно мешкають угорці, розташована у самому географічному центрі Румунії.

У 2009 році представники місцевої влади трьох трансильванських жудеців (повітів), у яких етнічні угорці-секеї складають абсолютну більшість, – Ковасна, Харгіта і Муреш – проголосили автономію під назвою “Секейський край”. Центральна влада Румунії це рішення законним не визнає.

З травня 2011 року існує і «уряд» неіснуючої автономії – адміністративна рада Секейської автономії, що складається з тих представників місцевої влади трьох зазначених повітів, котрі підтримують ідею автономії.

10 січня 2018 р. у місті Тиргу-Муреш мітинг з вимогою проголошення Секейської автономії зібрав три тисячі громадян – етнічних угорців. Однак у Бухаресті на ці протести не зважають. [4]

У 2020 році в парламенті Румунії намагалися розглянути статут проєкту можливої угорської автономії Секейського краю, який був ініційований Демократичним союзом угорців Румунії. При цьому, Уряд Румунії категорично виступив проти можливої угорської автономії у складі держави. А Сенат країни більшістю голосів відхилив поданий законопроєкт.

Подібні наративи щодо необхідності створення угорської національно-культурної автономії влада Угорщини просуває і на території України, а саме в Закарпатській області.

Рекомендую до прочитання аналітичну статтю щодо моделей просування Угорщиною ідеї створення на території Закарпатської області угорської автономії (Від Притисянського округу до автономії: як і чому Угорщина просуває свої ідеї на Закарпатті. Частина І та частина ІІ).

Молдова: Придністровська Молдавська Республіка. Державними мовами в ПМР є молдавська (з кириличною абеткою), російська та українська. Українці складають третину населення ПМР. Ця мікродержава дефакто є однією з невизнаних незалежних країн. Але з точки зору молдавського законодавства це лише автономія, хоч і наділена широкими повноваженнями: «Населеним пунктам лівобережжя Дністра можуть бути надані особливі форми та умови відповідно до особливого статусу, встановленого органічним законом», – проголошує конституція Республіки Молдова.

Втім, наміру відокремлення від правобережної Молдови у Тирасполі не приховували з самого початку, але ізольованість від Росії, що підбурює сепаратизм на пострадянському просторі, та принципово протилежна українська позиція зробили ситуацію патовою; [4]

Гагаузія. Автономне територіальне об’єднання Гагаузія (за конституцією Республіки Молдова). Гагаузи – тюркський народ, що здавна живе на території південної Бессарабії, сповідуючи християнство. Офіційними мовами Гагаузької автономії є гагаузька, молдавська та російська, але фактично – для 95% дітей навчання в школах тут ведеться російською, так само російська є мовою діловодства. Гагаузів у автономії 82%.

Очолює автономію башкан (президент). Парламент називається Халк Топлуш і він наділений повноваженнями ухвалювати закони у сферах: науки, культури, освіти, житлово-комунального господарства, благоустрою, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, місцевої бюджетно-фінансової та податкової діяльності, економіки й екології, трудових відносин і соціального забезпечення.

Автономія утворена з населених пунктів, в яких не менше половини мешканців становили етнічні гагаузи, там, де гагаузів було менше половини, – проводився місцевий референдум, і якщо більшість погоджувалася з тим, щоб їхнє село чи містечко увійшло до Гагаузії, цей населений пункт приєднувався до автономії. Згідно з конституцією автономії останні мають право, провівши референдум, вийти зі складу Гагаузії.

Цікавим прикладом є також те, що територія автономного утворення не є монолітною: крім основного «шматка», де проживає 80% мешканців і розташовано адміністративний центр місто Комрат.

Це цілком нормальна практика, якщо тільки автономія створена з метою збереження етнічної тотожності, а не задля втілення сепаратистських планів. [4]

Сербія: Автономний Край Воєводина. 1918 року, коли розпадалася Австро-Угорська імперія, народне зібрання (скупщина) проголосило рішення приєднатися до сербської держави. Сербів у Воєводині дві третини, угорців – 14%, русинів тут близько 16 тисяч. Русинську мову (бачвано-русинський діалект) визнано однією з шести офіційних мов автономії, разом з сербською, угорською, словацькою, румунською та хорватською; [4]

Автономний край Косово і Метохія. У 1948 році югославська комуністична влада створила Автономний край Косово і Метохія. Ця автономія досі записана в Конституції Республіки Сербія, але у 2008 році Косово проголосило незалежність, і центральна влада в Белграді не може нічого вдіяти з цим.

Здавна у Косові жили не лише серби, а й албанська меншина, що усвідомлювала себе корінним дослов’янським населенням Балкан. Внаслідок високого природного приросту населення та за рахунок мігрантів з Албанії у Косово албанців стало 90%.

У 1989 році було суттєво обмежено повноваження автономії, а під кінець 1990-х у краї палала вже справжня війна між албанцями-сепаратистами та урядовими військами. У 1999 році загострення ситуації дійшло до депортації албанців з Косово та повітряних

ударів НАТО у відповідь. Введення миротворчих сил ООН припинило насильство, водночас процес відокремлення краю від Сербії став незворотнім. [4]

Іспанія. Каталонія, Країна Басків. Як зазначає доктор юридичних наук Бориславська О.М. у науковій статті «Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі» триваюче століттями сприйняття каталонцями іспанської влади як чужої, яке не встигло змінитися протягом 1931–1939 років (після утворення Іспанської республіки у 1931 році Каталонія отримала автономію, яку зберігала до встановлення диктатури генерала Франко), не зазнало змін і після 1975 року, коли Іспанія була перетворена на конституційну монархію, а Конституція 1978 року знову передбачила для неї досить широку автономію. Стрімкий економічний розвиток, відродження каталонської мови, зміцнення позицій Каталонського регіону у Євросоюзі створили передумови для порушення питання про ширшу автономію, яке лідер соціалістичної партії Хосе Луїс Родрігес Сапатеро запропонував вирішити шляхом ухвалення Статуту автономії.

У 2006 році законодавчий орган Каталонії прийняв Статут автономії, який був схвалений парламентом Іспанії, а згодом затверджений на референдумі каталонськими виборцями. Чи не відразу Статут був оскаржений до Конституційного Суду представниками Народної партії (у парламенті на час його прийняття більшість мали соціалісти). Після чотирьох років розгляду справи Конституційний Суд вказав, що посилання у преамбулі Статуту на Каталонію “як націю” та на “національну реальність” Каталонії не мають юридичної сили. Конституційний Суд визнав деякі положення закону неконституційними (зокрема щодо пріоритетного становища каталонської мови над іспанською, надання повноважень каталонському парламенту у сфері судової влади та правосуддя тощо), залишивши при цьому документ у силі.

Рішення Суду було негативно сприйнято населенням Каталонії, що спричинило до масових протестів, які періодично повторювалися з вимогами перегляду меж автономії або визнання за Каталонією державного суверенітету.

У 2014 році відбувся референдум, на який було винесено два питання: “1) Чи бажаєте ви, щоб Каталонія стала державою?; 2) Якщо так, чи хочете ви, щоб Каталонія стала незалежною державою?”. Близько 40% каталонців з 80%, що взяли участь у голосуванні, проголосували ствердно щодо згаданих питань. Рішенням Конституційного Суду Іспанії згаданий референдум було визнано консультативним, проте це продемонструвало подальше назрівання конфлікту на фоні невирішеної проблеми.

1 жовтня 2017 року в Каталонії був проведений референдум, у якому взяли участь 43% виборців, 92% із яких проголосували за утворення суверенної держави з республіканською формою правління. Іспанія не визнала цього референдуму та прийняла рішення про “призупинення автономії” для Каталонії.

Досвід Каталонського референдуму та спроби проголосити державний суверенітет засвідчив, що регіоналізація здатна відтермінувати дезінтеграційні процеси, проте не в змозі цілком вирішити проблеми співіснування кількох етнічних спільнот, одна з яких реалізувала своє право на самовизначення та утворення суверенної держави, а інша робить спроби його реалізувати. У такому разі право нації на самовизначення вступає у конфронтацію з принципом територіальної цілісності суверенної держави, на території якої така етнічна спільнота фактично проживає, що є серйозною доктринальною проблемою. [2]

Еней ТЕСЛЯ
оглядач інформаційної агенції “Голос Криму”

Продовження статті читати ТУТ

__________________________

У написанні статті були використані такі джерела: