Політика пам’яті окупантів у Криму: заперечення геноциду – пролог до нового злочину

В тимчасово окупованому Криму держава-агресор проводить політику знищення української громадянської та етнічної ідентичності, важливою складової якої є стирання історичної пам’яті про Голодомор 1932–1933 рр.

Геноцид українського народу, вчинений комуністичним режимом з центром у Москві, став однією з найбільших трагедій ХХ століття та однією з найчорніших сторінок у тисячолітній історії України-Руси. СРСР довгі десятиліття вкладав колосальні репресивні, пропагандистські та організаційні зусилля у приховування правди про цей тяжкий міжнародний злочин. Комуністичний режим фальсифікував демографічні дані, знищував і приховував документи про організацію і перебіг Голодомору, переслідував за згадки про нього. Окремі випадки судових розправ за розповіді про цю трагедію українців траплялися в СРСР навіть у  другій половині 1980-х рр. під час відносної лібералізації режиму. Саме слово «голод» стосовно штучної гуманітарної катастрофи в Україні у 1932–1933 рр. публічно було використано очільником КПУ, членом Політбюро ЦК КПРС В. Щербицьким лише у грудні 1987 р. При цьому, звісно, один із стовпів режиму неправдиво пояснив виникнення голоду природними причинами і наголосив на допомозі компартії у його подоланні. Відмова від терміну «продовольчі утруднення» стосовно Голодомору сталася насамперед під впливом діяльності в США Конгресово-президентської комісії з вивчення Великого голоду в Україні, яка виникла з ініціативи української діаспори і діяла у 1985–1988 рр. Комісія дійшла висновку, що у 1932–1933 рр. комуністичний режим на чолі з Й. Сталіним вчинив геноцид українців.

Під час Перебудови в СРСР було розсекречено чимало документів про злочини тоталітарного режиму. Далі розповідати про «продовольчі утруднення» в Україні і заперечувати сам факт страшного масового голоду не було можливостей і сенсу. Поступово комуністичний СРСР у пропаганді почав відходити «на другу лінію» оборони – приховувати правду про причини та характер злочину, вчиненого проти українського народу. Та у 1991 р. через власну неспроможність СРСР розпався.

Україна поступово повертала раніше репресовану пам’ять про Голодомор і долала завдану ним травму. У 1993 р. під час перших офіційних Днів Скорботи і Пам’яті жертв трагедії 1932–1933 рр. президент України Леонід Кравчук кваліфікував її як геноцид. Так само визначив цей злочин український парламент у постановах 2002 і 2003 рр., а потім закріпив визнання Голодомору геноцидом у законі 28 листопада 2006 року. Вслід за заявами українських очільників та парламенту розпочалося і міжнародне визнання цього злочину. З 1993 р., коли парламент Естонії ухвалив першим таке рішення, до сьогодні вже понад 30 держав світу, Європарламент, Парламентська Асамблея Ради Європи, низка регіональних органів влади та самоврядування, церковних організацій визнали Голодомор геноцидом. Вагомою передумовою долання світом нав’язаної амнезії про злочин геноциду проти українського народу стала колосальна праця вчених. Бібліографія теми Голодомору сьогодні нараховує понад 25 тисяч книжок та статей. Науковці оприлюднили тисячі сторінок документів і спогадів жертв та свідків злочину.

Росія після розпаду СРСР без належних  процедур проголосила себе його правонаступницею і продовжила злочинну політику маніпуляцій та приховування правди про Голодомор модифікованими пропагандистськими наративами. Оскільки приховувати факт смерті від штучного голоду мільйонів українців стало неможливо, то ключовим методом маніпуляції стало просування фейку про те, що голод у 1932–1933 рр. був повсюдно в СРСР («спільна трагедія народів Союзу»), що ситуація в Україні та Кубані нічим не відрізнялася від більшості інших республік чи регіонів Совєтського Союзу. Суть маніпуляції в тому, що «загальносоюзний голод» (він не був повсюдним, але виходив за межі УСРР і Кубані) спостерігався і був спричинений антиселянською політикою колективізації, розкуркулення та надмірних хлібозаготівель. Селянин-власник не вписувався у комуністичний проєкт, який передбачав знищення приватної власності. До того ж СРСР хотів ефективніше викачувати ресурси із села для військово-промислової модернізації, потрібної для силового розповсюдження комуністичного режиму в світі.

Проте спротив насильницьким перетворенням на селі виявився найпотужнішим в Україні та на Кубані, де більшість населення складали українці. Так 1930 р. в УСРР відбулося 4098 масових акцій протесту, аж до збройних повстань під гаслами самостійної УНР, у яких брали участь понад мільйон людей. Деякі повстання українців режим у крові з допомогою бронепотягів та скорострілів. Такий спротив став вагомим фактором призупинки колективізації в СРСР і потім зміни її характеру: нові колгоспи утворювали як артілі, а не комуни, що давало змогу селянами вести присадибне господарство. Продовження антиселянської політики призвело до голоду в СРСР. Вже на початку 1932 р. в УСРР фіксуються голодні смерті. Одночасно у республіці знову розгортається протестний рух – у січні–липні 1932 р. понад половина актів спротиву в СРСР відбулася в УСРР. Ще раніше військові аналітики попереджали керівництво у Москві, що в разі війни найбільші нелояльними будуть Україна та Кубань. Ймовірно, саме тому у серпні 1932 р. генеральний секретар ЦК РКП(б) Йосип Сталін написав своєму поплічнику Лазарю Кагановичу: «Україну ми можемо втратити», що в УСРР все погано по лініям партії, державної влади і каральних структур і поставив завдання перетворити у найкоротші терміни Україну у «фортецю соціалізму».

Вже восени 1932 р. в Україні та на Кубані загальносоюзний голод, спричинений антиселянською політикою, перетворився на геноцид українського народу – на Голодомор. В УСРР і на Кубані почали працювати Надзвичайні хлібозаготівельні комісії на чолі з головою уряду СРСР В’ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Нереально високі плани хлібозаготівель, встановлені Кремлем, були підкріплені широким застосуванням жорстоких примусових і репресивних заходів. Так, в УСРР і на Кубані з високою інтенсивністю, якої не було в інших регіонах СРСР, застосовували такий репресивний захід, як занесення на чорні дошки. Хутори, села, навіть цілі райони, які потрапляли на чорні дошки, опинялися у повній товарній блокаді, їх мешканцям заборонявся виїзд, вилучалося продовольство, достроково стягувалися займи, проводилися чистки, іноді населені пункти блокувалися військами. Де-факто, території, занесені на чорні дошки, перетворювалися на «голодні гетто». Взимку 1932/1933 рр. в багатьох українських селах вилучалося не лише зерно, а все їстівне. У січні 1933 р. комуністичний режим заборонив виїзд голодних людей з України та Кубані, чого також не було на інших контрольованих СРСР землях. Мільйони українців втратили шанс врятуватися від страшної голодної смерті шляхом обміну родинних цінностей у Росії чи Білорусі на продовольство. Не випадково, що саме у постанові по хлібозаготівлі у грудні 1932 р. влада СРСР фактично обмежила українізацію в УСРР і припинила її на Кубані, натомість невдовзі почала активно русифікувати кубанських українців. Тоді ж припинили українізацію, у тому числі задоволення культурних потреб українців, в інших частинах РСФРР.

Відзначимо, що правник-автор терміну геноцид і співавтор Конвенції про запобігання злочину геноциду Рафал Лемкін звертав увагу, що геноцид українців мав кілька складових – знищення мільйонів селян («тіла нації»), як носіїв української культури, мови і традицій, знищення інтелігенції – «мозку нації», знищення української церкви – «душі нації». Висновок юриста був однозначний – дії СРСР щодо України є «класичним прикладом совєтського геноциду». Винними у організації геноциду українців Апеляційний суд Києва у 2010 р. визнав радянських керівників на чолі з Й. Сталіним.

Росія просувала й інші фейки, що спотворювали розуміння Голодомору і геноциду українців загалом, наприклад, що у голоді нібито винні самі українці. Дуже активно та нерідко агресивно РФ протидіяла на міжнародній арені процесу визнання Голодомору геноцидом.

Крим у 1932–1933 рр. перебував у складі РСФРР і зіткнувся з трагедією Голодомору насамперед через втікачів від штучно створеної голодної катастрофи з УСРР, а також у зв’язку із забороною з певного моменту в’їзду для українських селян та вивозу продовольства в Україну. Цікаво, що у спогадах українців, які під час Голодомору рятувалися в Криму, часто згадується допомога кримських татар. А лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв розповів, що його батько навчився окремим українським словам від чоловіка, який жив у них в родині у 1933 р. Попри недостатню вивченість ситуації в Кримській АРСР у ті роки можна твердити, що мешканці окремих її степових регіонів на півночі також могли зазнати голоду, хоч й у меншому масштабі, ніж сусідні материкові українські райони. Ймовірно, це були прояви «загальносоюзного голоду», викликаного антиселянською політикою. Відомі документи про вивіз у 1932 р. із вже голодуючої України продуктів в Крим за вказівками партійних органів. Протягом наступних десятирічь до Криму переїхали з різних причин сотні тисяч українців, які самі або їх предки пережили Голодомор.

У 1991–2014 рр. кримчани разом із всієї Україною мали змогу дізнатися правду про Голодомор і осягнути масштаб трагедії.  Наукова та популярна інформація про нього з’явилася на книжкових полицях, на шпальтах газет і телерадіоефірі, у програмах освітніх закладів. Поступово виникла традиція вшановувати мільйони загиблих українців у Дні пам’яті жертв Голодомору. Причому різноманітні заходи відбувалися як за участю громадськості, так і влади. У різних куточках Криму у ХХІ ст. були встановлені пам’ятні хрести для вшанування жертв Голодомору. Прикметно, що перший з них на прохання єпископа Сімферопольського і Кримського УПЦ Київського патріархату Климента виготовив і подарував кримськотатарський скульптор Ільмі Аметов. Він був встановлений у ніші біля входу до Собору св. рівноапостольних князів Володимира і Ольги у Сімферополі. Важливим позитивним аспектом функціонування цього місця пам’яті у довоєнний період було те, що воно слугувало взаєморозумінню та поєднанню зусиль представників української громади Криму та кримськотатарського народу. У 2000‒2013 рр. у всіх заходах біля пам’ятного хреста у День пам’яті жертв Голодомору, а також і багатьох інших, разом з кримськими українцями брали участь кримськотатарські активісти та активістки.

Звичайно і до 2014 р. ситуація із поверненням пам’яті про Голодомор в Криму була далекою від ідеальної. Навіть в умовах незалежної України значна частина кримчан зберігала ідентичність радянської людини з її часто негативним ставленням до визнання злочину Голодомору або спробою нівелювати його суть та масштаб. Підтримував і посилював ці установки потужний російський інформаційно-пропагандистський вплив на кримчан, наявність у кримській владі російських шовіністів та комуністів. Тим не менше, позитивні зміни у кримському соціумі щодо розуміння злочинної суті Голодомору були також очевидними.

Окупація Криму Росією у 2014 р. призвела до вкрай негативних змін практично у всіх сферах суспільного життя.  Держава-агресор, зокрема, одразу взялася за нав’язування кримчанам спотвореного уявлення про Голодомор. На тимчасово окупованій території були незаконно запроваджені російські освітні та пропагандистські кліше, які заперечують геноцидний характер Голодомору. З 2014 р. в Криму відомі факти знищення окупантами та колаборантами літератури про Голодомор, переслідування за її зберігання у публічних бібліотеках. У квітні цього року до кримських бібліотек надійшла чергова вказівка про зачистку бібліотечних фондів, яка зокрема зобов’язує  вилучити книжки із згадками про Голодомор. Окупанти демонтували частину українських пам’ятників, натомість влаштували бум незаконного встановлення нових або відновлення комуністичних. Серед них є низка пам’ятників, бюстів, пам’ятних дошок провідним організаторам Голодомору Й. Сталіну та В. Молотову.

Звісно, колаборанти з окупаційної адміністрації перестали брати участь у щорічних заходах у День пам’яті жертв Голодомору, а значна частина кримських активістів, які до агресії Росії брала участь у таких заходах, були державою-окупантом позбавлені свободи або змушені виїхати за межі Кримського півострова. Українська громада Криму, представники якої були носіями особистої або родинної пам’яті про Голодомор, піддається шаленому асиміляційному тиску та дискримінації. Проведення публічних меморіальних заходів у пам’ять жертв геноциду українців в Криму сьогодні унеможливлене незаконним застосуванням репресивного російського законодавства. До 2022 р. одним з небагатьох місць, де кримчани могли вшанувати пам’ять  загиблих у 1932–1933 рр., були церкви Кримської єпархії ПЦУ (раніше УПЦ КП). Проте з початком широкомасштабної агресії проти України у 2022 р. Росія знищила останні її осередки, силою відібрала храми. У 2023 р. окупаційна адміністрація захопила головний храм єпархії у Сімферополі, в ніші якого стоїть перший в Криму пам’ятний знак жертвам Голодомору.

Чим викликане таке агресивне ставлення Росії до пам’яті про Голодомор? Класик геноцидних студій Грегорі Стентон обґрунтовано стверджував, що заперечення геноциду є десятою, останню стадією цього тяжкого міжнародного злочину. При чому його заперечення нерідко відбувається як під час скоєння злочину, так і практично завжди після цього. Росія оголосила себе правонаступником СРСР в заперечувала його тяжкі злочини не дарма. Вона залишала для себе можливість до повернення таких практик. І під час цієї війни Росія це зробила. Її мета сьогодні значною мірою дублює цілі СРСР щодо України під час геноциду українського народу у 1930-х рр. Комуністичний режим з центром у Москві прагнув знищити частину національної групи українців для того, щоб підірвати їх можливість вести національно-визвольну боротьбу і відновити незалежну державу, а також для упокорення інших. На жаль, в умовах де-факто бездержавності та мовчання світової спільноти владі СРСР на певний період вдалося досягти мети злочину. Поява незалежної держави Україна у 1991 р. на мапі світу засвідчила, що комуністичний імперський режим в історичному сенсі зазнав поразки. Втім самостійна Українська держава «муляла око» імперським силам Росії весь час з серпня 1991 р. Коли вони з’ясували, що підкорити Україну відносно мирними засобами не вдається, то у 2014 р. Росія розпочала всупереч своїм міжнародним зобов’язанням та міжнародному праву агресивну війну. Її мета геноцидна – Росія знову прагне знищити частину української національної групи для того, щоб ліквідувати Українську державу та українську націю.

Втім цього разу українці мають свою незалежну державу, відносно розвинене громадянське суспільство та підтримку цивілізованої частини міжнародного співтовариства. Завдяки цьому попри тяжкі і болючі втрати Україні вдалося зірвати плани держави-агресора у 2014 і 2022 рр. Більше того на цьому історичному етапі Україна за підтримки світу зберігає шанси у перспективі припинити геноцид, відновити суверенітет та територіальну цілісність. Важливо, щоб вже зараз почав працювати трибунал щодо злочинів держави-агресора, інакше уникнути повторення злочину геноциду навряд чи вдасться…

Андрій ІВАНЕЦЬ

кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду