Кримська декларація та Декларація Уеллса: паралелі минулого та сьогодення

Історія повторюється двічі: перший раз як трагедія; вдруге – як фарс», – цю фразу використовували найвпливовіші філософи світу, але відомою стала вона завдяки Георгу Гегелю. Та, незважаючи на те, з чиїх вуст пролунав цей вислів, більшої уваги заслуговує сам зміст. З «висоти» сучасності ми можемо давати оцінку тим чи іншим фактам та історичним подіям. І, на жаль або на щастя, ми маємо можливість аналізувати та проводити паралелі між віддаленими у часі трагедіями та фарсом.

Подібні оціночні судження з’являються тоді, коли ми маємо два схожих сценарії історичних подій та схожі розв’язки. Сьогодні у розпорядженні ми маємо лише схожі сценарії, оскільки розв’язка другого «елемента» ще не є ретроспективною.

Так, ми маємо інформацію про те, як склалася доля Балтійських країн після окупації СРСР у далеких 1940-1991 роках окупації. Це була трагедія. У випадку з Україною після 2014 року, поки достеменно невідомо, що саме читатимемо в підручниках історії: чергову трагедію чи фарс? До того ж, фарс не є заздалегідь визначеним, його необхідно «створити». І як не дивно, саме підручники історії можуть містити підказки.

Декларація Уеллса

 23 серпня 1939 року – одна із найсумніших дат в історії людства. Цього дня в Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим була підписана «Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом» або «Пакт Молотова — Ріббентропа». Сфери впливу в Європі були поділені двома тоталітарними режимами і наслідки не змусили себе довго чекати. 1 серпня нацистська Німеччина атакувала Польщу, а 17 вересня до агресії приєднався і Радянський союз. Взимку 1939-1940 рр. тривала радянсько-фінська війна, а в червні 1940 року настала черга Балтійських країн. Радянська окупація Естонії, Литви та Латвії стала доконаним фактом вже через кілька днів після початку агресії.

Реакція провідних на той момент держав світу: Великобританії та Сполучених Штатів Америки відрізнялася. Реакція Великобританії, яка була на порозі війни з Німеччиною і не бажала зайвий раз погіршувати стосунки з СРСР, була стримана. Тим паче, що серед британських політиків того часу все ще домінувало імперське мислення, тому концепція сфер впливу була для них близька та зрозуміла. Офіційна позиція була наступна: Балтійські країни de facto є частиною СРСР, de jure – незалежними державами.

Реакція США кардинально відрізнялася і в умовах, коли поділ сфер впливів «великими державами» було усталеною практикою, це мало особливе історичне значення.

23 липня 1940 року Державним департаментом США була опублікована заява виконувача обов’язків Державного секретаря Самнера Уеллса. У заяві висловлюється підтримка Латвії, Естонії та Литві, «незалежність та територіальна цілісність яких були свідомо знищені одним із їхніх сильніших сусідів». «Народ Сполучених Штатів категорично проти будь-яких загарбницьких дій, скоєних із застосуванням сили або під загрозою її застосування. Він також проти будь-якого втручання з боку однієї держави, нехай навіть сильної, у внутрішні справи іншої, навіть якщо вона слабка», – йдеться в декларації.

Ухвалена декларація дозволила дипломатичним представництвам незалежних Литви, Латвії та Естонії продовжувати діяльність на американській території протягом понад 50 років радянської окупації. А все майно країн було заморожене до завершення окупації, що не дозволило йому бути привласненим Радянським союзом. Одразу після прийняття декларації The New York Times охарактеризував її як “один із найвинятковіших дипломатичних документів, виданих Державним департаментом за багато років”. Більше того, зайнявши позицію провідної держави світу після Другої світової, США власним прикладом спонукали близько 50 країн так само підтримати незалежність Балтійських держав і засудити окупацію.

Це стало важливим кроком для демонстрації міжнародній спільноті, що збройна агресія та окупація території іншої держави не можуть толеруватися в цивілізованому світі. Відданість принципам незаконності зміни кордонів насильницьким шляхом стане однією із головних опор нового світового порядку після закінчення Другої світової війни. І невизнання окупації Балтійських країн стало чітким сигналом, що рано чи пізно їх незалежність буде відновлена.

Численні заяви держав світу в липні цього року, присвячені 80-річчю Декларації Уеллса, лише підкреслюють її важливість не тільки для минулого, але і для майбутнього.

Початок політики невизнання

Одним із провідних принципів міжнародного права є “jus ex injuria non oritur” – «право не виникає з правопорушення». Яскравим прикладом його імплементації стала Декларація Уеллса, яка однією з перших в історії світу «озвучила» невизнання змін міжнародно визнаних кордонів шляхом збройної агресії.

Можна констатувати той факт, що на момент видання декларації, Самнер Уеллс не міг навіть уявити, наскільки підвищиться значимість та ефективність політики невизнання у недалекому майбутньому. Поява незліченної кількості нових зв’язків між країнами у XXI столітті та безпрецедентний у світовій історії рівень взаємозалежності між країнами спричинив те, що невизнання окупації та наступний розрив зв’язків між окупованою територією та рештою світу, має негативний вплив на всі сфери життя.

Саме політика невизнання є одним із важливих елементів міжнародних зусиль щодо деокупації Криму. Експерти порталу Black Sea News підкреслюють, що політика невизнання спроби анексії Криму має реалізовуватися щонайменше у вигляді: заборони прямого чи опосередкованого визнання спроби анексії у документах чи діях (включаючи відвідання Криму чи роботу в Криму на умовах РФ); заборони на публікацію та демонстрацію в будь-якому вигляді географічних і навігаційних карт, в яких вказувалася би «приналежність» Кримського півострова до Російської Федерації; заборони для туристичного бізнесу, в тому числі онлайн-сервісів бронювання та надання логістичних та страхових послуг тощо.

Історія повторюється двічі: Кримська декларація 

25 липня 2018 року, майже в той самий день, що і Декларація Уеллса, Державним секретарем США Майком Помпео була представлена Кримська декларація: «Як ми це зробили в Декларації Уельса в 1940 році, Сполучені Штати знову підтверджують свою політику щодо відмови визнання вимог Кремля із встановлення суверенітету над територією, захопленою силою всупереч міжнародному праву. Разом із союзниками, партнерами та міжнародною спільнотою, Сполучені Штати відкидають спробу Росії анексувати Крим та зобов’язуються зберігати цю політику до відновлення територіальної цілісності України».

Цей документ, можливо, є найважливішим серед усіх, що стосуються невизнання окупації Криму, після Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про територіальну цілісність України № 68/262 від 27 березня 2014 року. Фактично, декларацією констатується, що окупація Криму Росією ніколи не буде визнана Сполученими Штатами. Беручи до уваги впливовість позиції США у світі, позицію невизнання підгримуватиме і решта демократичних держав.

Як зазначив Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба: «Цей історичний документ чітко зафіксував: США ніколи не визнають спробу Росії анексувати Крим і готові дотримуватися політики невизнання допоки територіальна цілісність України не буде відновлена».

Застереження для України

Декларація Уеллса та Кримська декларація займають чільне місце серед історичних документів. Обидві декларації демонструють послідовність та непохитність у відстоюванні основоположних принципів міжнародного права. Але паралелі між цими документами є значно глибшими.

Міжнародна політика характеризується надзвичайною прагматичністю. Політика невизнання, продекламована в обох деклараціях, не є винятком. Наприклад, першим випадком застосування політики невизнання зміни міжнародно визнаних кордонів Сполученими Штатами була Доктрина Стімсона, яка побачила світ у 1932 році, за 8 років до Доктрини Уеллса. Поява доктрини була спричинена неможливістю (небажанням) американського уряду вживати рішучих заходів, але необхідністю реагування на факт порушення міжнародного права. Таким чином, у цьому випадку політика невизнання дозволила американському уряду «зберегти обличчя», одночасно уникнувши активного втручання в ситуацію.

Невизнання Сполученими Штатами Америки окупації Балтійських країн не було перешкодою для розширення співпраці з СРСР. Прагматичні інтереси мали пріоритетне значення.  4-11 лютого 1945 року в розпал Другої світової війни була проведена Ялтинська конференція, на якій питання деокупації Балтійських країн не було включено до порядку денного, з метою уникнути «дратування» важливого союзника. І навіть після завершення Другої світової війни та створення ООН, питання деокупації Литви, Латвії та Естонії ніколи не з’явилялося в перших рядках міжнародного порядку денного.

Лише завдяки розпаду СРСР і тривалій та відчайдушній боротьбі литовців, латвійців та естонців, країни Балтії домоглися відновлення власної незалежності. І для України це є важливим уроком.

Кримська декларація є історичним документом, який остаточно позбавив росіян ілюзій щодо перспектив легалізації окупації Кримського півострову. Проте наявність цього документу сама по собі не гарантує неминучої деокупації Криму в найближчій перспективі. Окупація Балтійських країн тривала майже 50 років. Ми не маємо права відтягувати деокупацію Криму на такий тривалий період. Крим буде деокупований винятково завдяки рішучим та послідовним діям України за підтримки наших союзників.

Для Росії залишився єдиноможливий шлях досягнення міжнародного визнання окупації Криму – визнання анексії самою Україною. Недопущення подібного сценарію – це неминуча деокупація Криму, яка є лише питанням часу. Саме час і поставить крапку в історії, яка повторилася вдруге, саме як фарс. Фарс тому, що намагаючись відновити «великодержавний» статус і наслідуючи Радянський Союз, Російська Федерація здобуде протилежне – остаточну втрату «історичної сфери впливів» і крах імперської ідеї.

Іван КРИМСЬКИЙ