«Русскій мір» в окупованому Криму: аналіз представника Національної ради України в АР Крим та м. Севастополь Володимира Ляшенка

Інформаційна політика – один із ключових інструментів, який використовує окупаційна «влада» в Криму для контролю над населенням, поширення пропаганди та придушення інакодумства. Заборона українських медіа, переслідування журналістів, блокування альтернативних джерел інформації –  усе це давно стало частиною гібридної війни проти України.

Про те, як сьогодні виглядає медіапростір у Криму, які наративи просуває російська пропаганда та що може зробити Україна для інформаційної деокупації півострова, «Голосу Криму» розповів Володимир Ляшенко – представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в АР Крим та м. Севастополь.

- Як, на вашу думку, наразі виглядає інформаційний ландшафт окупованого Криму?

- З самого початку тимчасової окупації Кримського півострова в лютому 2014 року росія розглядала Крим як територію, з якої вони будуть в подальшому здійснювати поширення нацистської, за своєю сутністю, ідеології «руского міра» на інші території України та країни Чорноморського регіону. Навіть більше того: росія розглядала Крим, як плацдарм просування «руского міра» з самого початку відновлення незалежності України в 1991 році, а в лютому 2014 року, на жаль, отримала можливість практичної реалізації частини свого задуму.

Саме тому, починаючи з 1990-х років кримський інформаційний ландшафт формувався під цю основну задачу: в Криму в усіх сферах суспільного життя домінувала російська мова, місцева кримська «влада» формувалася під постійним впливом та пильним наглядом росії, так звані «культурні заходи» в Криму були спрямовані майже повністю на те, щоб півострів існував в інформаційному просторі як «частина росії, яка тимчасово заблукала». Ці наративи постійно існували зокрема в регіональних медіа на півострові, які більше ніж на 95% виходили російською мовою.

На жаль, все це відбувалося майже при повному толеруванні такої ситуації з боку центральної української влади, яка розглядала Крим більше як місце для літнього відпочинку, а не як частину Україні, якій треба приділяти підвищену увагу, враховуючи багато факторів. Зокрема серед таких факторів є той, що Крим в Україні є єдиним регіоном, де українська етнічна спільнота складає меншість населення: до російської окупації на півострові проживали близько 600 тисяч етнічних українців, тобто приблизно 25% населення. В той же час етнічні українці в Криму не мали належного доступу ні до українського культурного середовища, ні до україномовної освіти, ні до україномовного інформаційного простору!

Серед «культурних заходів», які сотнями проводилися в Криму протягом календарного року, українських (вже не кажучи про україномовні) не було й 1%.

Така ж жахлива ситуація була й з шкільною освітою: за даними МОН України на 2013–2014 навчальний рік в Криму було 605 загальноосвітні школи, з яких лише 7 шкіл мали українську мову навчання.

Що стосується медіа, то україномовні медіа в Криму були, але їх відсоток, якщо не враховувати україномовні загальноукраїнські медіа, також не перевищував рівня статистичної похибки.

Ось такі «вихідні дані» для формування інформаційного ландшафту мали окупанти станом на лютий 2014 року. Звичайно, що вони скористалися цією ситуацією на повну.

Після лютого 2014 року росія одразу жорстоко, з застосуванням погроз, фізичного насильства, захоплення і знищення майна припинила будь-яку можливість існування незалежного інформаційного середовища в Криму.

Після широкомасштабного вторгнення в лютому 2022 року контроль за інформаційним ландшафтом півострова лише посилився.

Серед основних рис, які сьогодні характеризують інформаційний ландшафт тимчасово окупованого Криму, я б назвав наступні:

Абсолютно все обладнання, яке транслює телебачення, радіо, або забезпечує діяльність інтернет інфраструктури налаштоване відповідно до російських вимог і працює за російськими «стандартами», усі українські радіочастоти використовуються окупантами з порушенням чинного законодавства України та міжнародних правових актів про користування радіочастотним ресурсом. На півострові створені незаконні окупаційні «органи влади», які регулюють інформаційний простір,  «державні» і контрольовані «державою» приватні «медіаструктури», які співпрацюють з окупаційною владою.

Чи є на сьогодні в Криму медіа, які не співпрацюють з окупантами? Є, але їх одиниці, і називати їх ми звичайно не будемо.

Абсолютна більшість медіа транслює російську пропаганду, зокрема виправдовують воєнні злочини росії, героїзують російських воєнних злочинців.

Іншою частиною російської пропаганди є поширення інформації про «позитивні наслідки» окупації півострова: покращення інфраструктури, підвищення рівня соціального забезпечення та інші «здобутки» життя під росією. Окрему увагу окупаційні медіа приділяють справі викривлення інформації про Україну, зокрема демонізації українського суспільства і просування брехливих наративів про те, що українське суспільство бажає фізичного винищення всіх мешканців Криму як «зрадників»!

Все починалося в 2014 році з обмеження доступу до українських чи незалежних джерел інформації, цензурі соціальних мерж, доступних для мешканців півострова, що створило реальні ризики переслідування за споживання небажаного контенту.

Паралельно з цим росія активно розвиває та використовує власні соціальні мережі, за допомогою яких поширює дезінформацію та/або виявляє «неблагонадійних» мешканців на території Криму.

Російська мова домінує у медіа, «державних» комунікаціях, освіті, публічному просторі. Українська мова практично не використовується, бо її використання є реальним фактором ризику. До широкомасштабного вторгнення на території Криму окупаційна влада видавала пару років два друкованих медіа українською мовою з мізерною кількістю примірників (менше 1000), але вони були повністю пропагандистські: в них українською мовою подавалися наративи про «велику росію» та «погану Україну». Після початку повномасштабного вторгнення вихід навіть цих медіа припинили.

З кримськотатарською мовою ситуація трохи інша: росіяни дозволяють її використання в спеціальних, так званих, «національних» медіа і навіть в 2015 році зробили окремий пропагандистській телеканал кримськотатарською мовою. Але при цьому вони допускають існування виключно «російського варіанту» кримськотатарської мови – з використанням кирилиці, і посилено забороняють реальну кримськотатарську мову, яка використовує латинський алфавіт.

Дуже значні системні зусилля окупантів спрямовані на те, щоб населення окупованого півострова втрачало зв’язок з українським інформаційним простором, зокрема інформацією державних інституцій, із українською культурою, мовним простором. Новини про Україну подаються виключно в рамках наративів окупаційної влади, тобто в спотвореному вигляді.

- Які основні бар’єри та ризики для медіа, які релоковані з Криму, і як вони можуть/мають бути подолані?

- Основні ризики для релокованих з Криму медіа варто розглядати комплексно.

Перший ризик – це втрата вільного доступу до кримської аудиторії. Цей ризик тягне за собою ще декілька проблем: втрата рекламного ринку, складнощі з підписниками і проблеми з дистрибуцією, які дуже сильно впливають на фінансову складову діяльності релокованих медіа.

Нагадаю, що в Україні медіа – це, як правило, приватна справа, яка, зокрема нерідко має і бізнесову складову. Тобто значна кількість медіа – це про заробляння коштів. Зрозуміло, що заробляти кошти на тимчасово окупованих територіях медіа не можуть, тому релокованим медіа треба шукати інші джерела фінансування: шукати донорів, меценатів та грантодавців.

Другий ризик. Окупаційні органи влади та російські державні органи вкладають шалені кошти в забезпечення інформаційної блокади тимчасово окупованих територій. Цей ризик також має багато аспектів: технічне блокування доступу до ресурсів (сайтів, радіочастот, соціальних мереж та інших цифрових майданчиків розповсюдження контенту), які використовують для своєї діяльності релоковані медіа; цензурні обмеження для читачів/глядачів, які споживають контент, що виробляють та розповсюджують релоковані медіа; кіберзагрози проти редакцій, журналістів та джерел цих медіа.

Третій ризик – це фізична небезпека для редакцій, журналістів або їх родин, зокрема тих, хто залишився на тимчасово окупованих територіях, для джерел інформації та споживачів контенту, що знаходяться на ТОТ. Окупанти не цураються нічого: від психологічного тиску, адміністративного та кримінального переслідування журналістів, членів їх родин, джерел на ТОТ, як це відбувалося з десятками професійних та громадянських журналістів в Криму, до, на жаль, вбивств, як це сталося з Вікторією Рощиною. Також росіяни намагаються залякати споживачів контенту релокованих медіа, вводячи відповідальність не лише за споживання їх контенту, а й, навіть, за саму спробу розшукати такий контент: з вересня 2025 року на росії ввели адміністративну відповідальність за використання програм, що здійснюють пошук «забороненого контенту».

Ну і четвертим ризиком я б назвав проблему «вигорання» журналістів та працівників редакцій релокованих медіа. Дуже часто в таких редакціях працюють ті, хто переїхали з тимчасово окупованих територій і кому ця тема «болить». Коли вони систематично бачать, що проблеми життя мешканців ТОТ не дуже цікавлять тих, хто з цим не стикався – це є дуже демотивуючим фактором. Накопичується хронічне емоційне, фізичне та розумове виснаження, знижується мотивація та продуктивність, виникає апатія. 

- Що робити в цій ситуації і як долати ці виклики?

- Моя особиста думка, що релоковані медіа, зокрема ті, що перемістилися з Криму після 2014 року, не зможуть ефективно працювати та залишатися актуальними для аудиторії тимчасово окупованих територій без належної державної підтримки. І перш за все без належної фінансової та технічної підтримки. На жаль, на даний час такої підтримки немає, хоча держава декларувала підтримку релокованих медіа в декількох стратегічних документах, проте вона не вирішить всіх питань – дещо повинні робити самі медіа. І тут з боку медіа потрібен також комплексний підхід. 

Треба чітко розуміти, що головний ризик – втрати доступу до кримської аудиторії – ми зможемо повністю подолати лише після фізичної деокупації Кримського півострова, але це не означає, що треба здаватися. Для забезпечення певної фінансової складової релокованим медіа потрібно продовжувати роботу по диверсифікації доходів: поєднати гранти, підписки, донати; намагатись залучати на певних засадах партнерські матеріали та рекламу. Можливо треба розглянути питання розширення аудиторії, щоб матеріали, які виходять в медіа, були цікавими не лише для людей з ТОТ, а й для користувачів на контрольованих територіях України або за кордоном.

Тут би мені дуже хотілося, щоб держава не лише проголосила «підтримку» релокованих медіа, а й реально передбачала та надавала фінансування для виготовлення контенту такими медіа. На жаль, в 2025 році цього не відбулося.

Щодо подолання блокування контенту та прориву інформаційної блокади, то в цьому напрямку потрібно перш за все здійснювати певні технічні дії. Наприклад, розміщувати основні вебсайти медіа і їх резервні дзеркала з використанням CDN – розподіленої мережі серверів, розташованих у різних географічних точках, що прискорює завантаження веб-контенту (зображень, відео, файлів) для користувачів, доставляючи їм дані з найближчого сервера. Це значно покращує швидкість, продуктивність та стабільність сайтів, але знову ж вимагає додаткового фінансування.

Також медіа, які працюють для аудиторії ТОТ, варто зробити правилом систематично використовувати браузер CENO для перегляду свого сайту. Чому це важливо? Бо цей браузер працює за принципом «торрента», і на тимчасово окупованих територіях будь-який користувач цього браузера може відкрити у себе на гаджеті без використання VPN будь-який, навіть «заблокований» ресурс, якщо хтось із користувачів браузера переглянув його. Тобто користуючись CENO ви надаєте користувачам цього браузера на ТОТ доступ до заблокованих ресурсів через свій кеш: ваш браузер передає трафік між клієнтами CENO і вільним Інтернетом.

Ще одним важливим способом подолання інформаційної блокади є обов’язкова наявність «дзеркала» сайту медіа, RSS стрічки та WhatsApр/Телеграм каналів. Важливо мати на інтернет ресурсах релокованих медіа актуальну інформацію про VPN та «дзеркала». Але тут треба зважати на те, що з вересня 2025 року на росії рекламування VPN-сервісів підпадає під категорію забороненої інформації.

Щоб подолати безпекові ризики для журналістів, джерел інформації на ТОТ варто максимально мінімізувати публічну персоніфікацію журналістів, які працюють на тимчасово окупованих територіях або з чутливими темами, наприклад авторів матеріалів приховувати під псевдонімами, а джерела анонімізувати. На мою думку, медіа, які працюють з темою ТОТ, у тому числі релоковані медіа, повинні мати чіткі оцінки ризику перед публікацією, яка, зокрема, передбачає попередження джерел.

З метою протидії кіберзагрозам, ризику зламу редакційних акаунтів, витоку чутливої інформації про журналістів та джерела, варто обов’язково впровадити багатофакторну автентифікацію, зашифровані резервні копії, політику безпечного зберігання ключів і мінімізувати зберігання.

Також важливо запровадити регулярні аудити безпеки, проводити навчання персоналу, зокрема роботі з джерелами через зашифровані канали та забороні передачі персональних даних джерел без їхньої згоди.

Щодо ризику «вигорання», то тут варто брати участь у програмах психологічної підтримки для журналістів, яких на сьогодні досить багато, бо ця проблема значно посилилася після початку повномасштабного вторгнення.

- З чого складається державна стратегія щодо інформаційної реінтеграції Криму – і наскільки вона на практиці виконується?

- Українське законодавство в частині інформаційної реінтеграції Криму на сьогодні складається з деяких нормативних актів, які, на превеликий жаль, носять певним чином декларативний характер. Нагадаю історію цього питання, щоб можна було краще зрозуміти, звідки взялася така ситуація.

В лютому 2017 року Указом Президента України була затверджена Доктрина інформаційної безпеки, яка зокрема передбачала одним із пріоритетів державної політики в інформаційній сфері «задоволення потреб населення тимчасово окупованих територій в об'єктивній, оперативній і достовірній інформації».

В грудні 2018 року Кабінет Міністрів України розпорядженням затвердив Стратегію інформаційної реінтеграції Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, реалізація якої була розрахована на період до 2022 року включно. Стратегію планувалося реалізовувати через план заходів, який повинно було розробити Міністерство інформаційної політики України. Але жодного «плану заходів» це Міністерство так і не розробило до його ліквідації у вересні 2019 року, тому ця Стратегія так і залишилася лише «на папері». Незважаючи на те, що дія Стратегії інформаційної реінтеграції Автономної Республіки Крим та м. Севастополя обмежена 2022 роком і сьогодні, в жовтні 2025 року, цей документ юридично все ще залишається чинним.

Продовжуючи історію про інформаційну політику стосовно окупованого Криму, варто згадати, що в березні 2021 року Указом Президента України була затверджена Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, яка має розділ «Інформаційна політика», пункт 73 якого передбачає, що «Україна забезпечує системну підтримку засобів масової інформації, які вимушено були переміщені на підконтрольну Україні територію у зв’язку з тимчасовою окупацією і продовжують діяльність, а також засобів масової інформації, організацій, інших суб’єктів інформаційної діяльності, зокрема соціальних медіа, що на постійній основі об’єктивно та достовірно висвітлюють кримську тематику».

На виконання цієї стратегії Кабінет Міністрів України у вересні 2021 року затвердив відповідний план дій, однак цей план дій взагалі не передбачав жодний заходів щодо реалізації пункту 73 стратегії з підтримки релокованих з Криму медіа або медіа, які спеціалізуються на кримській тематиці.

Як ми бачимо, незважаючи на відповідне державне регулювання та нормативне забезпечення питання інформаційної реінтеграції Криму, певні питання цього процесу, наприклад, надання державної підтримки релокованим з півострова медіа, залишаються лише деклараціями.

- Яким чином Україна може забезпечити після деокупації ефективне мовлення і присутність власних медіа в Криму, щоб нейтралізувати наслідки пропаганди і відновити українську ідентичність?

- Питання забезпечення ефективної діяльності українських медіа на території Криму після його деокупації складне і воно дуже сильно залежить від того, яким чином відбудеться деокупація Криму. Якщо процес деокупації буде супроводжуватися масовим знищенням інфраструктури, то повернення на ці території українських аудіовізуальних і онлайн медіа буде не швидким і залежатиме від темпів відновлення електричних та телекомунікаційних мереж.

На жаль, Україна не має власного супутника, через який можна транслювати на територію Криму власні телеканали. Є іноземні комерційні супутники, але на сьогодні чинне законодавство України не передбачає можливість оплати за рахунок бюджетних коштів трансляції українських приватних телевізійних каналів через іноземний комерційний супутник.

В такій ситуації основним інструментом донесення важливої інформації до населення буде друковане слово. Доведеться брати до уваги, що вже майже 12 років на території Криму відсутнє україномовне середовище: українську мову не вивчають у школі, нею не спілкуються і не використовують. Після широкомасштабного вторгнення публічне використання української мови сприймається окупантами як загроза. Абсолютно домінуючою мовою в Криму сьогодні є російська, тому, на мою думку, в перші роки після деокупації друковані медіа в Криму доведеться видавати в тому числі і російською мовою. Перехід на українську потрібно буде робити поступово, рік за роком, через збільшення україномовної продукції та розширення україномовного середовища.

Окремо треба враховувати ситуацію з використанням кримськотатарської мови, зокрема в друкованих медіа: як я казав раніше, в Криму для письмової кримськотатарської мови використовують кирилицю, а на контрольованій території України – латиницю. Потрібен буде певний «перехідний період» для звикання кримських татар до нового алфавіту.

Цей період, на мою думку, буде дуже важким: з одного боку мало українських журналістів розуміються на специфіці Криму, а з іншого боку буде потужний пул журналістів, які зараз працюють в Криму в окупаційних медіа і які, скоріше за все, у своїй більшості залишаться в Криму. Що з ними робити? Доведеться індивідуально розглядати кожен випадок і ухвалювати рішення. Чи готова українська правова система і журналістська спільнота до цього виклику сьогодні? Не впевнений.

Також варто буде пам’ятати, що росія нікуди не подінеться і значна кількість російського «непотребу», на жаль, ще довго буде залишатися на території звільненого Криму. Певна частина цих «персонажів» буде становити небезпеку для роботи журналістів та українських медіа на півострові, тому, на мою думку, медіа потрібно буде мати це на увазі та готуватися до таких викликів.

- Що має зробити держава, громадянське суспільство та міжнародні партнери вже зараз, щоб інформаційна політика щодо Криму була не лише декларацією, а реальною дією?

- Коли ми говоримо про те, «що потрібно зробити, щоб стало краще?», одразу варто мати на увазі, що не існує простих рішень непростих задач.

Сьогодні Україна стикається з безпрецедентними в її новітній історії викликами: активною військовою агресією росії із залученням максимально можливих для неї ресурсів. Україна чинить спротив і саме на організацію спротиву сьогодні йдуть основні зусилля держави і суспільства. Разом з тим, на мою думку, варто все ж таки вивчити уроки історії і вже сьогодні вкладати частину ресурсів у майбутнє: формування інформаційного простору деокупованного Криму.

Перш за все треба переглянути наявні «стратегії» і прибрати з них те, що нереально, і що ніколи не буде реалізовано зараз. Тоді до цих стратегій можна буде розробити реальні плани з урахуванням наявних в України фінансових та технічних можливостей.

Це, зі свого боку, дозволить зрозуміти, яку допомогу Україні варто просити у своїх партнерів. На щастя, частина партнерів України вже починають розуміти, що російська пропаганда – це не щось далеке, а це реально актуальна загроза демократичним суспільствам не лише в Україні, а й у всьому світі.

                                                                                                   Софія ПЕРЕДРІЙ