Єдина україномовна школа-інтернат № 7 в Севастополі була створена у 1997 році на базі дитячого садка. Як це знайомо. Адже практично всі українські школи на Кримському півострові починали з того, що їм віддавали непристосовані до навчального процесу дитячі садки, або ж старі школи у занедбаному стані. До болі знайоме також і те, що поява таких шкіл  - завжди була ініціативою української громади, а не місцевої влади.

Ось і поява української школи в Севастополі стала можливою завдяки українській громаді міста, військовослужбовцям Військово-морських сил Збройних Сил України, громадським інституціям, зокрема міському товариству «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.  

Цьому єдиному україномовному навчальному закладу місцева влада не давала спокою і власне зробила все, аби його знищити.

Як розповідав Мирослав Мамчак, відомий український журналіст, публіцист і громадський діяч, капітан 1-го рангу, у своїй статті «Утраквізація севастопольської школи і освіти», надрукованій у «Кримській світлиці», «коли до влади в Україні прийшов В. Янукович, настала «табачниківська» оптимізація загальноосвітніх шкіл. Під «оптимізацію» у Севастополі першою потрапила школа-інтернат № 7 – прямо посеред навчального року у жовтні 2010 закрили перший клас.

У квітні 2011 року за рішенням місцевої влади Севастополя єдина україномовна школа міста припинила своє існування.

Тим не менш, українські освітяни Севастополя не дивлячись на перепони, що штучно створювалися місцевою владою, які абсолютно ніяк не сприяли впровадженню україномовної освіти, робили неймовірні речі для популяризації та розвитку української мови в місті.

Сьогодні про процеси становлення україномовної освіти в Севастополі говоримо з Валентоною Лопатюк, яка з 1993 року, перебуваючи на посаді методиста з української мови в севастопольському інституті після дипломної освіти, доклала чимало зусиль, праці аби українська мова була впроваджена в освітнє поле та життя міста.

Пані Валентино, розкажіть, будь ласка, яким було становище української мови в освітньому просторі Севастополя починаючи від 1991 до окупації?

Якщо відверто, то важко й боляче говорити про те, чим були наповнені 20 років активного, діяльного і щасливого життя. До цього часу синхронно перебираю у пам'яті, наче окремі кінокадри, незабутні події та їх учасників. Не можу пояснити суть людської природи...

Не забуду слова вчительки української мови, яка плакала, розказуючи, як у 1992 році їй підпалили кабінет, зайнялися двері, але вона вчасно побачила. А пізніше на базі цієї школи проводили для випускників усього міста вступні пільгові іспити у провідні тернопільські виші.

Йдучи в управління освіти неодноразово чула на свою адресу докір, що знову розмовляю на «хохляцькому», що не знаю нормальної мови. А потім різко перелаштувалися, навіть просили, щоб навчила їх...

А навесні 2014, якраз перед незаконним референдумом, на останніх курсах севастопольського інституту підвищення кваліфікації звернулася до викладача-психолога, наче ж до своєї, до українки, заспокоїти моїх колег, підтримати, а вона раптом почала розповідати про прекрасну російську освіту. Не могла збагнути, як ті, що захистилися в Києві, отримали вчені звання, могли так легко зрадити. Моє риторичне питання «як можна вірити завойовнику?» не хотіли чути, навіть були такі, які перестали вітатися, обходили стороною, прозиваючи бандерівкою. А одна з колег у кабінеті ставила проти мого стола ікону і запалювала свічки, щоб нечиста сила згинула.

А як реагували на окупацію діти?

Діти вселяли надію. Наведу один приклад: 2 березня 2014-го - остання олімпіада з української мови й, на диво, стовідсоткова явка. Кожному учасникові (зі сльозами на очах) члени ради міського методоб'єднання українських філологів дякували за сміливість і позицію. Один учень з 11 класу запевнив, що колись українська мова обов'язково повернеться в Севастополь.

Як відбувався процес становлення української мови та її присутності в громадському просторі севастопольців до окупації? З якими проблемами стикалися? 

Процес впровадження української мови у громадський простір Севастополя був завзятим і наполегливим. Розпочинався майже з нуля, до 1991 року українська мова вивчалася тільки в 4-х сільських школах. Сприяли цьому, звісно, столична влада, а також міська організація «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яку очолювала Богдана Процак, пізніше Микола Гук.

Часто доводилося бути на засіданнях товариства, запрошували й начальника управління освіти, ставили питання про виконану роботу щодо, так би мовити, українізації навчальних закладів, нагальних проблем.

Безумовно, першим гострим питанням стало забезпечення шкіл міста підручниками і кадрами. На початках підручники для факультативного вивчення допомагала діставати «Просвіта», навіть науково-популярну літературу надсилали з Торонто.

З 1993-1994 навчального року українську мову як обов'язковий предмет увели в усіх 2-х та 5-х класах навчальних закладів міста. У серпні того ж року було охоплено курсами близько 100 педагогів міста. 

У 1996 році на базі нашого інституту відбувся випуск першої групи майбутніх учителів-словесників. У 1998 році при Севастопольському міському гуманітарному університеті була створена кафедра української мови, у склад якої увійшли найкращі словесники міста.

Поступово склад учителів української мови зростав кількісно й якісно. 2013 року він охоплював уже майже 300 осіб.

Можу сказати одне - міське методоб'єднання української мови працювало натхненно, наполегливо, з великою віддачею і любов'ю.

Проводилось багато різноманітних заходів, конкурсів, турнірів, присвячених популяризації української мови й літератури. Не боялися експериментувати. До кожної ювілейної дати нашого красного письменства розробляли сценарії і положення вагомих міських заходів: обов'язковий конкурс читців творів Тараса Шевченка для різних вікових категорій, конкурс Наталок, присвячений Івану Котляревському, конкурс на кращу гумореску Павла Глазового, конкурс інсценівок за творчістю Івана Нечуя-Левицького, пісенні змагання за віршами Андрія Малишка, конкурси мультимедійних проектів, презентацій за творчістю Лесі Українки, Івана Багряного, Ліни Костенко. Усього і не згадати. Була тісна співпраця з Українським культурно-інформаційним центром, конгресом українців Севастополя, Союзом українок. 

Згадую, як з метою розширення українськомовного простору серед громадськості був записаний на севастопольському телебаченні досить оригінальний цикл розмовних тематичних передач за участю учнів та студентів під керівництвом учителів та викладачів кафедри української мови Севастопольського міського гуманітарного університету. Таким чином молоде покоління заохочувало містян вивчати державну мову.

У 1999 рік, стартував I Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. І наша перша незабутня перемога на заключному етапі: 1 місце серед учнів 9-х класів. 

Необхідно також зазначити, що проходження випускниками обов'язкової державної підсумкової атестації з української мови стало для освіти в Севастополі не тільки викликом, а й рушійним кроком уперед.

Хочу наголосити, що всі ми, а це і вчителі шкіл, викладачі  кафедри української мови, були одержимі роботою. Ми училися самі й вчили інших, бо були в усьому початківцями. Не соромилися помилятися, одне в одного запитували чого не знали, разом з учнями шліфували своє мовлення.

Між словесниками існувало негласне правило: одне одного виправляти, якщо чуєш неправильну вимову. І на уроках учителі дотримувалися рекомендацій: якщо в чомусь невпевнений, то відверто сказати про це і разом з учнями перевірити за словником.

Українські словесники мали можливість слухати авторів підручників, опановували їхню методику. Училися не тільки на курсах, а в постійних семінарах, у спільних розробках уроків, в аналізі наших результатів і особливо помилок.

Кабінет української мови інституту післядипломної освіти, кафедра української мови Севастопольського гуманітарного університету і вчителі працювали в нерозривному єдиному ланцюжку. 

Тому й закономірними були досить високі бали наших випускників за результатами зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури. Принаймні, одного року в нас була друга позиція після Києва. Це був вагомий показник нашої спільної роботи.

Без сумніву, ми тішилися з наших досягнень. Але на всіх зустрічах наголошували на головному: наша мета - вмотивувати, зацікавити якнайбільшу кількість наших учнів, їхніх батьків українським словом, наповнити спільний освітянський простір міста не лише формами, а й сенсами. Росла мережа класів, де вивчення усіх предметів відбувалося українською мовою: спочатку 4 школи, кожна в районі, потім більше. Звичайно, не вистачало фахівців з інших предметів, які б володіли державною.

Як ви вирішували проблему з нестачею таких вчителів?

Вивчили це питання, інститут післядиплмної освіти провів серед різних фахових категорій педагогів анкетування, за результатами якого кожен керівник школи знав рівень володіння своїми вчителями українською мовою і міг скласти списки тих, які б бажали вивчити/ вдосконалити мову або здобути другу фахову безкоштовну освіту на базі Севастопольського міського гуманітарного університету. Устигли випустити декілька груп, зокрема математиків, географів, які могли свій предмет викладати державною. На базі інституту проводилися різноманітні курси для поглибленого вивчення мови. 

Планувалося відкривати у кожній школі на кожній паралелі клас з української мови навчання. Здавалося, назад вороття у процес бездержавності немає. Так було з 2004 року до 2010 рік доки діяла Державна програма розвитку й функціонування української мови.

Які процеси від 2010 року почалися в освітній сфері Севастополя і що відбувалося з розвиток україномовної освіти, зокрема в українській школі?

А потім розпочався наче непомітний процес згортання українства. Коштів на проведення мовно-літературних конкурсів уже немає, почастішала від керівництва відповідь «шукайте самі спонсорів». Стала діяти регіональна програма розвитку і підтримки мов національних меншин. Гірка іронія: у Севастополі саме російська мова - мова національної меншини. Міський гуманітарний університет уже набрав групу з випускників шкіл міста для вивчення російської філології... Стала приїздити лектура з росії. Відкрилися філіали московських і санкт-петербурзьких університетів. Севастопольських випускників агітували вступати до російських вишів.

Школярів, зокрема й української школи, залучали до різних конкурсів, підкуповуючи цінними подарунками: комп'ютерами, безкоштовними поїздками в Москву тощо. Обдарованим дітям приходилось брати участь як в українських конкурсах, так і в російських. Вони швидко зорієнтувалися в якому ж змаганні більш престижно брати участь, простіше кажучи, у якому більш вигідно. Знаходились і такі, що не мали бажання долучатися навіть до конкурсу імені Петра Яцика, а керівництво школи не наполягало. Важко уявити таку, скажімо, неприпустиму ситуацію. Ще у 2010 році учасники міського етапу І-го Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка писали творчі роботи українською мовою, а кримські татари - рідною, то в наступному році усім конкурсантам надавалася можливість обирати й російську мову.

Надходили скарги від окремих учителів, що адміністрація школи абсолютно стала байдужою щодо належної підготовки учнів до всеукраїнських змагань. Хотілося криком кричати. Чому така несправедливість?.. Куди дивиться влада?.. Чому МОН видає такі неоднозначні накази?..

Ви знайшли для себе відповіді на ці питання?

Лютий 2014 року дав відповіді на ці питання, травень 2019 року підтвердив, лютий 2022 року поставав крапку над «і». Зрозумілою стала акція підпалу підручників з української мови, літератури, історії біля пам'ятника катерині II, яку провели начебто батьки з Севастопольської гімназії № 1 імені Пушкіна ще 2010-го.

Яка наразі ситуація з українською мовою в окупованому Севастополі?

Українське законодавство діяло на окупованій території до кінця 2014 року. Учителі (незначна кількість) ще впродовж 2014-2015 навчального року проводили окремі факультативи. Надалі, проводячи ніби «гуманну» політику, влада готова була підтримувати мови національних меншин, зокрема, й українську, однак охочих у достатній кількості, щоб відкривати групи, не виявлялося...

Українське життя в Севастополі завмерло... Чимало виїхало, звичайно, більшість учителів/викладачів, щоб вижити перевчились..., згодом прилаштувалися до нових умов.

Проте знаю, що є й такі, які пішли у внутрішню еміграцію, гірко пояснюючи це словами: «хтось має ж зустрічати наших, коли повернеться Україна». У жахливий, жорстокий, трагічний час ми живемо...

Сьогодні всі українці прагнуть лише одного: Перемоги і справедливого миру. Доки живі, мусить не вгасати віра наша.

Хочу подякувати моїм колегам-однодумцям за те, що підживлюють думку: Крим, Севастополь таки колись знову стануть українськими, а також  учаснику олімпіади з української мови 2014 року, який сказав, що колись українська мова повернетеся в Севастополь.

                                                                   Розмовляла Людмила БОЖЕНКО