«А мама не знала, що сина вже не має…», - пісню з такими словами Дмитро мені прислав у червні 2023 року, - Ольга Купчик
27.01.2026, 12:51
Це інтерв'ю - голос матері Ольги Купчик, яка втратила на війні свого сина. Це історія Дмитра Купчика з позивним «Севас» - хлопця для якого Україна і честь були нероздільними.
Бо Севастополь – місто, де він народився. На той період, коли ми там проживали мабуть він ще не дуже усвідомлював, що таке Крим, Севастополь, яке воно відношення має чи не має до України, бо був ще дитиною малою. Живе собі з батьками і живе, де батьки живуть там і він. Коли ми постійно жили в Криму, то він навіть не сильно вникав, що є ще припустимо інша частина України.
Звичайно, ми приїжджали у відпустку до своїх батьків на материкову частину України. Ну, була якась трошки різниця між Кримом та материком, але не така вже сильно і помітна. Може лише, що було більше української мови. Бо в Криму, в основному, всі розмовляли російською, зрідка коли можна було почути чи побачити людину, яка б говорила українською.
Але ви знаєте, коли ми з чоловіком служили у військовій частині, що розміщувалася на Ай-Петрі, то мої сини навчалися в українській школі, де всі предмети викладалися українською мовою. І це була єдина в Ялті українська школа. На Ай-Петрі був філіал від цієї школи, де діти мали змогу навчатися з 1-4 клас.
Ми виїхали з Криму у 2012 році, коли Дмитру було лише 10 років. Мабуть усвідомлення того, що для нас означав Крим почало приходити до нього вже після окупації 2014 року. Мені здається, що тоді він вже більше почав розуміти, що дійсно таке був для нас Крим, у якій чудовій частині України ми жили.
Як ваша родина, Дмитро, який на той момент вже був підлітком, сприйняли окупацію Криму?
Він з нами не ділився з цього приводу своїми думками. Нічого не говорив. Ми усі ті події, що відбувалися на півострові сприймали дуже боляче. Адже ми там прожили не малу частину свого життя, там народилися і зростали наші діти.
Багато думок, питань було в голові: як там, що там, як воно так може бути, що хтось там хоче забрати Крим? Якось дуже неприємно на душі в нас було тоді. З Дмитром на цю тему ми розмов не вели, більше з чоловіком удвох говорили. Адже в нас там на Ай-Петрі у військовій частині багато ж залишилося родин, з якими ми дружили. Ми тоді з ними спілкувалися, за них переживали: а що вони там, а як вони там?
Як повномасштабна війна змінила ваше життя, як вплинула на Дмитра?
Життя наше змінилося повністю. А стосовно Дмитра, то мені здається, він вже з перших днів для себе якесь рішення прийняв. Він вчитися вже не хотів. Там якісь в них уроки онлайн були, я взагалі вже не розуміла, навіщо вони. Один, другий, третій день війни, а їм там ще онлайн щось викладають. Я в нього якось запитала, нащо взагалі зараз ті навчання? Відповів, що теж не розуміє, але їх проводять, то мусить виходити, але то вже було через силу, без жодної зацікавленості.
Його тягнуло на вулицю, бо там хлопці нашого житлового комплексу у Софіївській Борщагівці до тероборони (територіальної оборони – ред.) вступали, він до них і приєднався.
Вони по ночам чергували, обходили комплекс, слідкували за порядком, щоб не було чужих. Вдень облаштовували блокпости навколо, над ними був старший, тож робили те, що потрібно було. У мешканців нашого будинку укриття було в паркінгу тож син з іншими хлопцями допомагали налагоджувати у ньому життєдіяльність.
Приходить син до вас і каже: «Мама, я піду в тероборону». Ваші дії, думки в цей момент?
Я його тільки єдине просила, щоб він нікуди не їхав звідси. Кажу, в теробороні тут, на місці, добре без питань. Обходи, чергування, але тільки не напрошуйся де інде. Це єдине про що я його просила, бо розуміла, що втримати не сильно зможу.
Якось одного дня він прийшов і каже, що до маркета NOVUS має приїхати КАМАЗ та привезти автомати. Це ж якраз був той період, коли зброю роздавали, напевно, всім, хто міг її тримати в руках. Але для того, щоб отримати зброю треба було паспорт надати. Дала я йому паспорт, але знову попросила: «Бери автомат, але будьте тут на місці, в цьому районі, де ми проживаємо».
Пішов мій син за автоматом, але йому не дали, сказав, що не вистачило. Я ж думаю, що можливо оцінили, що він ще молодий, не має досвіду як з тою зброєю поводитися, тому віддавали тим, хто вже навчений.
Чесно, я тоді видихнула і подякувала Богу, що сину зброї не дали. Я це розцінювала як порятунок.
Загалом у теробороні Дмитро був десь зо два тижні, а потім там стали залишати чоловік старших за віком, з більшим досвідом, власне, тих хто пройшов АТО. А Дмитру на той момент було 19 років, студент, він не мав якихось необхідних навичок військового, не розумівся на військовій справі, тому таких почали потроху як то кажуть «прибирати» в бік, їх вже майже ні до чого не долучали.
Та й на той момент ми вже залишили Софіївську Борщагівку і перебралися в Київ, бо мій чоловік працював на оборонному підприємстві і забрав нас із собою. Ми не хотіли їхати але батько нас вмовив, що там буде безпечніше.
Дмитро і там не сидів без діла, вони з батьком по ночам зі зброєю в руках ходили на охорону цього підприємства. Мабуть, йому то більше подобалося, бо там вже і зброя була при ньому, батько йому показав навички, як поводитися з автоматом. Батько долучив його і до допомоги військовим, син шукав в інтеренті, те що їм потрібно аби швидко закрити їх запити. Тобто він вже розумів, що хоч трохи чимось допомагає Збройним Силам України.
Потім я його вмовляла з Києва поїхати на Вінниччину, у мене була лише одна думка в голові – врятувати дитину. Він впирався не хотів виїжджати, я без нього теж їхати не збиралася. Десь місяць його вмовляла аби виїхати, то він вже заради мене погодився і ми виїхали з Києва буквально за три дні до того, як рашистів відігнали з Київщині, погнали з Чернігівщини аж до Білорусі. Але по ньому було видно, що він зовсім не хоче їхати на Вінниччину бо сприймав це як втечу. Як він, чоловік, може тікати? У його розумінні, якщо ти чоловік, то маєш якось діяти: або йти воювати, або щось для ЗСУ робити.
На Вінниччині ми на довго не затрималися, через місяць повернулися до дому, бо Дмитру там зовсім не сиділося.
Чи бачили ви якісь зміни у поведінці сина? Чи було передчуття, що він піде захищати країну?
Будучи в селі на Вінниччині він займався на турніку, віджимався, намагався обмежувати харчування...готувався, я вже те помітила. Він весь час торочив, що треба повертатися, бо там по навчанню щось, якісь іспити. Я розуміла, що йому ті іспити не потрібні, він просто хотів повернутися, щоб бути потрібним, щоб піти в якійсь підрозділ. Звісно, він зі мною про це не говорив. Але я знаю, що він все-таки щось вже там для себе підбирав: куди б міг піти, куди заявку подати, якийсь відбір пройти.
Діма мені вже значно пізніше зізнався, що тоді хотів подати заявку для відбору у підрозділ Валерія Маркуса (який згодом став називатися «Магура»), але не встиг.
Я книжку читала цього Валерія Маркуса, дуже достойний воїн. І Дмитро читав цю книжку.
Згодом я зрозуміла з деяких моментів, що син не просто читав книжку, він жив за тими принципами, за якими жив Маркус і які описувалися у книзі. Багато всяких таких нюансів спливало, зараз я це розумію. Він ту книжну історія переніс у своє життя.
А потім настав момент, коли син не хотів повертатися до навчання, він не хотів ніякі іспити здавати – для нього це було вже абсолютно не важливим. Він був тоді на другому курсі Національного транспортного університету. Дмитро якось батькові написав в повідомленні, що якщо піде у військкомат, то там одразу зможе підписати контракт. Тоді ми вже остаточно зрозуміли, що він все-таки кудись збирається йти, що не буде осторонь.
Після усвідомлення того, що син вже зробив вибір йти боронити країну, як ви відреагували, сприйняли це рішення?
Ми з ним почали розмовляти, відмовляти його. Йому тільки-тільки виповнилися 20 років. Кажемо, Діма, є багато чоловіків, які вже і старші, мають якийсь досвід, он черги стоять до військкоматів. Ну куди тобі йти, чого? Ось кажу тут теж є що робити: долучайся до якихось волонтерських організацій. Пропонувала разом ходити волонтерити.
На всі наші пропозиції він вперто відповідав – ні. Пропонували вступити на військову службу у якусь тилову частину, але Дмитро знову казав, що це все не те...
На той момент деякі воїни поверталися з фронту з ампутаціями, з важкими травмами. Ми йому казали «і як же тепер цим воїнам бути, як батькам з ними». Даремно думали, що це вплине якось на його рішення. Зараз я вже розумію, що після таких розмов він на нас трошки якусь образу приховав. Образу, що ми на той момент не підтримали його рішення, що ми його так відмовляли, що не відпустили. Він почав замикатися, менше з нами говорив, закрився в собі, навіть, дивився якось не так на нас.
Ми усвідомили згодом, що він вже був налаштований реалізувати свій намір йти воювати і ми його не зупинимо. Наприкінці літа 2022-го року він так і сказав, що я вже прийняв рішення, не відмовляйте мене, бо це нічого не дасть.
Він поїхав в Києві до рекрутингового центру ССО «Азов Київ». Тоді ми його вже підтримали. Я розуміла, що сина не втримаю, в кайданки не закую, в кімнаті не замкну, бо Дмитро вже давно прийняв своє рішення. Сумку на триденні випробування ми збирали уже разом...
У рекрутинговому центрі на Дмитра очікували надважкі триденні випробування, потім тритижневі. Ну, я його провела, а сама собі з надією думаю, що випробування він не пройде, бо дуже важкі, та й повернеться до дому. Помилилася, бо син мав неабияку силу волі, витримку і жагу бути воїном там… на цій жахливій війні.
І знову собі думаю, Господи, хоч би вже ті тритижневі випробування не пройшов, але ні й ті пройшов. Я дивилася ті випробування на Ютубі, там декілька роликів оприлюднили – це просто жах, які вони важкі.
Він у нас завжди був цілеспрямований, наполегливий. Якщо він на щось націлився, навіть якщо йому буде важко, якщо буде нестерпно боляче, він все одно буде намагатися йти до кінця. Син мав велику силу духу. От, напевно з цього моменту проходження випробувань і почався той його безповоротній військовий шлях.
Якими були для вас особисто ці перші кроки військового шляху сина?
Буквально перші пару тижнів цих тритижневих навчань він нам ще більш-менш щось писав, міг щось розповісти, а потім почав якось віддалятися і все менше писати.
У повідомленнях, я його розпитувала як він, чим займається? Та відповіді були не багатослівні. З тих не багатьох повідомлень ми знали, що жили в палатках, в спальниках. Для них створювали умови виживання - це й зрозуміло, бо ж їх готували для війни. Вчили виживати в лісі, деякий час могли бути без води та їжі. Вчили, що у разі відсутності саперної лопатки маєш руками собі вирити яму, в якій будеш ховатися.
Під час випробувань, допомагали одне одному, у них зароджувався дух братерства. Привчали, до важливості злагоджено і швидко діяти, бо це питання їх виживання.
Після навчання Дмитро вирушив на фронт. Чи бачилися ви з ним після того? Чи мав відпустки, приїздив до дому?
За весь час, як Дмитро вирушив на відбір до ССО «Азов Київ» (з 2 вересня 2022року) і до його останнього бойового завдання (6 березня 2024 року), Діма лише два рази заїздив додому, але то було лише у 2022 році. Раз на пару днів, і один раз на годинку...А в 2023 році приїздив привітати батька з Днем народження на пару годин, і то була наша остання зустріч...
Чому?
Мабуть не хотів додому, щоб ми його тут не відмовляли, не розпитували про все… Може і була у нього яка можливість приїхати, але повертатися до домашнього комфорту, нехай і на пару днів, то важко, а ще важче навпаки. Як колись писав Дмитро в : «Життя до війни і зараз - це як два інших світи..»
Крім того, ми досить тривалий час не знали, на якій він справді посаді знаходиться у війську. Нам він завжди писав, що тиловик. Навіть під час лікування у шпиталях від поранень не говорив нам нічого і додому на відновлення не приїздив, бо ми б тоді вже дізналися, що ніякий він не тиловик. Про посаду дізналися випадково, нам потрібна була довідка про місце його служби. Коли він нам цю довідку прислав, то ми вже просто побачили номер частині і зрозуміли, що це 3-тя штурмова.
На той час ми розуміли, що 3-тя штурмова бригада – це Бахмут. Сама найгарячіша точка. Але він нам все одно говорив, що він в бригаді тиловик, діловод. Я вже себе так почала заспокоювати, що у штурмовій бригаді не всі ж штурмовики, там є і тилові посади. З часом вже дізналися, що ніякий він не діловод. Саме тому він нам і не повідомляв про поранення свої, про те, що на лікуванні. Зараз так собі думаю, як же ж хотілося б сина підтримати, провідати у шпиталі, побути біля нього, щось смачненьке привезти.
Напевно, він нам нічого не говорив про поранення, лікування, бо таким чином оберігав нас. Можливо відчував, що ми не бачили в ньому воїна справжнього і він згодом нам хотів це якимось чином довести.
Я вже зараз розумію, коли син йшов на війну, то не збирався вже до дому повертатися. Він просто йшов до кінця, він знав, що прийде момент і ми дізнаємося, де він був, ким він був, напевно, хотів довести, що хоч і юний але хоробрий Воїн і його місце саме там...
Ви думаєте, що у нього було внутрішнє відчуття, що ця дорога для нього в один кінець?
Син мені часто у повідомленнях писав такі фрази, з яких я плачучи розуміла, що він не збирається повертатися. І таких натяків з часом ставало дедалі більше. Присилав пісні, в яких розкривалися все ті ж думки, які мене лякали.
«А мама не знала, що сина вже не має…», - пісню з такими словами Дмитро мені прислав у червні 2023 року. Я йому тоді написала: «Діма, нащо ти мені таку пісню присилаєш важку». Він відповів: «Це ж війна». Він мені вже з тої пори присилав такі повідомлення. Потім, коли Діма був безвісті, я згадала ту пісню. Це, знаєте, як пророча якась пісня була, що мама не знала, що сина вже немає.
Якось написав, щоб я не витрачала на нього свою життєву енергію і зосередилася на Олексієві – це наш старший син. Що саме від нього буде продовження нашого роду... Від цього усього я сильно плакала, і не знала як направити його ці жахливі емоції хоч в якесь позитивне русло. Все запитувала, коли він прийде у відпустку, бо вона ж має бути, адже він так довго там без перепочинку.
«Не знаю, може якось, це війна», - такі відповіді отримувала я від Діми.
Він ніколи не дозволяв йому подзвонити, аби ми хоч голос його могли почути, все спілкування зводилося до СМС. На мої прохання подзвонити відповідав, що коли буде у відпустці тоді й поговоримо. Я запитувала вкотре, коли буде та відпустка, казав, що не знає. Це було якесь замкнене коло.
Ви знаєте, я з часом зрозуміла, що він ніби готував нас до найгіршого сценарію. У 2023 році отримала від нього повідомлення, де він щоб ви всиновили якусь дитину. Я запитала його, а на що нам це. Він у відповідь написав: «Щоб вам було ким займатися. Зараз стільки дітей без батьків». Ось так він нас готував, щоб ми з нього на когось переключилися.
Взагалі він почав дуже сильно від нас віддалятися: мало що про себе розповідав, не приїздив, не говорив, що у шпиталі, не спілкувався телефон, щоб ми голос його не чули – він, напевно, нас так готував, щоб нам було потім легше. Батьки загиблого побратима Дмитра якось у розмові сказали: «Наші діти нас підготували». Це правда.
Згадую одну з переписок з сином, я просила, щоб він мені на всяк випадок, якщо його не буде довго на зв’язку, дав хоч якийсь контакт побратима. Діма написав, що нам зателефонують самі якщо щось. Це теж він нас так готував… Він йшов в один кінець, він від самого початку не збирався повертатися.
Тобто за весь час, поки він був на фронті, він жодного разу не дав вам можливості з ним поговорити телефоном…
Один раз він все таки зателефонував у грудні 2022 року, коли потрібний був мій дозвіл на підписання контракту із ЗСУ...тоді я востаннє почула його голос. Навіть голосових повідомлень ніколи нам не набирав. Дмитро знав своє рішення, готував нас, щоб ми відвикали навіть від його голосу. Жодного фото за весь час поки був на фронті теж ми від нього не отримали.
Це ще до того як він поїхав в бригаду на фронт?…
Так. Оскільки йому було 20 років, то треба було брати дозвіл батьків. Він зателефонував і сказав: «Мама, зараз з тобою буде розмовляти офіцер ти просто скажи «так» і все». Він тут же передав слухавку офіцеру. Оце єдиний момент, коли я почула його голос. Далі я вже розмовляла з офіцером, який повідомив, що мій син, Купчик Дмитро, хоче підписати контракт із ЗСУ і запитав чи даю я на це згоду. Я розуміла, що навіть якби я сказала, що не даю згоду, він би все одно не повернувся додому, а взяв би свій баул і пішов би шукати інший підрозділ куди його можуть взяти без контракту і дозволу батьків. Тому сказала, що даю дозвіл. На тому спілкування завершилося.
Так. Ми його змогли поховати рівно через пів року від моменту зникнення. Це був період невідомості, життя яке вже не можна було так назвати.
Він вважався безвісті зниклим… побратими не змогли його забрати з поля бою?
Так, вони не змогли його забрати, хоча намагалися. Вони бачили і розуміли, що він загинув, але був занадто великий ризик втрати ще когось з хлопців. Вони розуміють, якщо складається така ситуація, що може бути ще втрата, коли будуть забирати тіло, то вони не роблять того… Якщо хтось поранений, то ще можуть намагатися забрати. Вони до цього готуються морально, вони це все знають.
Тіло сина забрали орки-рашисти (російські окупаційні війська - ред.), бо території була вже окупована і знаходилася під їх контролем. Був обмін тілами.
Діма загинув 6 березня 2024 року, обмін був 31 травня того ж року. А про співпадіння ДНК нам повідомили 2 вересня 2024 року. Між обміном тілами та повідомленням про співпадіння пройшло три місяці.
Всі ці пів року ми надіялися на якесь диво, самі в собі його тримали, чіплялися за якусь волосинку хоч примарної надії, що може хлопці помилилися, може живий, поранений в полоні у орків. Хоча з ким я тільки не розмовляла, з його побратимами - нам всі казали, що він 200-ий (загиблий -ред.).
Після кожної такої розмови сядеш, наплачешся, а все одно в середині тебе жевріє надія на диво. Може хлопці щось не додивилися, не помітили...та марно, бо вони бачили що наш Дмитро загинув… то тільки для рідних статус «безвісти».
Коли на впізнання я побачила фотографії, які нам слідча показала, то ми зрозуміли, що у нього не було шансу вижити після поранення.
Побратим сказав, що Діма загинув моментально. Він, мабуть, нічого не зрозумів. З однієї сторони думаєш, що мій син навіть не зрозумів, що цей світ залишає, а з іншої - думаєш, що може і краще… Він нічого не зрозумів, не встиг.... Він не мучився, не страждав…
Навіть, коли розмовляла з побратимом, це було десь за тиждень до того як нам повідомили про збіг ДНК, що безпосередньо був з ним і бачив як син загинув, я вкотре плакала, але все одно собі думала, що може все таки не так, може все таки якесь диво сталося. До останнього я трималася за ту примарну надію. Мені здається, якби я не поїхала на впізнання і не побачила тих фотографій, я б не вірила. Але ДНК… Як то кажуть, математику не обдуриш.
Є такі, що не їдуть на впізнання: або немає, що впізнавати, або вони просто не можуть. Вони кажуть, що їм якось легше, бо продовжують жити з думкою, що їх рідні ще десь є, що живі. Відтягують оцей момент, коли СТОП і його вже все немає… Адже тоді вже стає зрозуміло, що дива ніякого не має.
Знаєте, незадовго до загибелі Дмитра, я мала їхати до старшого сина за кордон. Але я так не хотіла їхати, у мене одразу виникло відчуття, що я тут залишаю Дмитра, не знаю, от таке мені одразу на думку спало. Кума каже: «Ти маєш поїхати, бо в тебе ще є друга дитина, ти його маєш провідати». Я на скільки могла відтягувала до останнього момент від’їзду. Якраз в той період 3-ю штурмову відправили в Авдіївку на той коксохім - це був тоді дуже гарячий напрямок. Ми вишукували на різних ресурсах новини звідти, дивилися їх, переживали, бо знали, в якому вони пеклі, знали, що Діма наш там. І потім, коли вже 3-ю штурмову вивели звідти, нашого Дмитра ще п'ять днів не було на зв'язку. Бригада вийшла, а сина на зв’язку не має. Нам врешті-решт вдалося дізнатися, що сина ані серед 200-х (загиблі - ред.), ані серед 300-х (поранені – ред.) немає, і в цей же день він написав повідомлення. Я трохи заспокоїлася і вже остаточно вирішила, що тепер поїду до свого старшого сина. Тоді чомусь думала, що хлопці виконали своє завдання і тепер буде більш-менш безпечно, але… попереду були ще жахливіші бої.
Поїхала до старшого, але важко якось на душі було і все. Саме ті десять днів перед загибеллю Дмитро зі мною багато переписувався, наче хотів наговоритися. Мало що я могла дізнатися про нього з тієї переписки, але все ж на зв'язку, пише – це вже щастя. Мене тоді здивувало, що син відповідав на СМС в будь-який час. Я ще запитала у нього тоді чи він не поранений. «З якого це дива, я тиловик», - відповів мені Діма. Чомусь питав про дати народження рідні, мої і татові, пояснив це тим, що втратив записи. На четвертий день передування у старшого сина написала Дмитру, що вже планую повертатися, побула і досить. Він відповів, щоб я не поспішала та ще побула з Олексієм. Відповіла, що не хочу, буду вже збиратися та повертатися в нашу багатостраждальну Україну.
Затрималася в Польщі ще на день, поверталася з 5 на 6 березня, а Діма загинув 6 березня. А я в цей момент в'їжджала в Україну, це якраз десь була середина ночі, може навіть ближче вже до світанку.
Пам’ятаю як мене тоді зустріла Україна: туман, мрячка, якесь таке все темне, небо затягнуло сірими хмарами. Я з такою важкою душею в'їжджала. Тоді я написала Дмитру повідомлення, що вже в нашій Україні. Він мені нічого не відповів. Він не міг вже нічого відповісти…
Роботою спасається, він там зрання до смеркання. Чоловік знає, що робить той напрямок, який корисний для ЗСУ, тому повністю в роботі. Дома, ввечері він у смутку дивиться на фото сина в його кімнаті і глибоко розуміє втрату найдобрішого сина.
Олю, ви зараз багато висаджуєте дерев… це в пам’ять про сина?
Коли ми їздили в морг на впізнання, де я побачила той жахливий мішок під номером 4002, запам'ятаю це назавжди, в якому були рештки нашого Воїна, то тоді старший син Олексій, переслав нам повідомлення, що йому у грудні 2022 року прислав Дмитро. Але я тоді була в такому стані, що не надала значення тому повідомленню.
В наших моргах просто жах, рештки доводять до того, що страшно дивитися. Те що орки віддали ще було тілом, з фото слідчої ми ще опізнали нашого Дмитра. А те, що в моргах у тих мішках… вони там просто догнивають наші Воїни.
Ще до загибелі сина одна волонтерка, яка шукає безвісти зниклих, нам розповідала як приїхала в морг шукати воїнів, а вони в мішках просто в коридорах лежать і гниють. Я тоді цього просто не розуміла, як це так. Адже зазвичай тіла зберігають в моргах у спеціальних холодильниках…, але їх така кількість цих тіл…
Лише через декілька місяців після поховання, я знайшла переслане повідомлення від сина у себе в телефоні. Дмитро написав Олексію, що «у разі найгіршого сценарію ти маєш донести до батьків мою волю – я хочу щоб мене кремували, а всі придатні органи віддали на донорство…» Він був такий у нас, він до кінця хотів себе віддати, бути корисним до кінця.
Пригадую, що якось ще до війни у розмові зі мною він сказав: «Я не розумію... от, наприклад, аварія і людина загинула, але з органами його все добре, то навіщо їх закопувати в землю, а не віддати їх на донорство. Скільки дітей, людей взагалі, які роками чекають на донорські органи. Ви ж все одно закопаєте те в землю. Я того не розумію і хотів би, щоб мої органи забрали на донорство».
Тому так і написав у повідомленні «віддати всі придатні органи на донорство, а рештки кремувати і помістити в біоурну» він, навіть, скинув сайт, де купити цю біоурну. Біоурну заповів «закопати в садочку і на тому місці посадити дерево, яке буде продовженням життя, доглядати за ним та нащадків навчати». Він хотів, щоб його так пам’ятали, щоб дерево поливали і воно росло. Та, на жаль, ми його волю не виконали.
Тепер ми садимо дерева на кладовищі, у садочку, чоловік на роботі у себе висаджує, де вони з Дмитром разом ходили на охороні на початку війни. Ще хочемо біля школи № 217 в Дарницькому районі посадити, де син навчався. Може ми якимось чином перед ним свою провину загладимо, що не виконали волю сина.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що Дмитро дуже переймався, щоб про тих, хто загинув, не забули…
Він про це писав своїй дівчині, про яку ми дізналися після того як Дмитра поховали. Він її писав, що боїться того моменту, коли про них просто забудуть. Можливо він щось читав, чи з кимось розмовляв про це, або бачив якісь ситуації, події, які наштовхнули його на таку думку. Я намагаюся усіляко доносити пам'ять про нашого сина, і надалі це робитиму. Нікого не мають забути.
А щоб ви хотіли бачити від суспільства, сусідів, знайомих стосовно пам’яті про вашого сина, інших загиблих захисників й захисниць? Чого вам бракує?
Бракує, що за нього не запитують. Не питають яким він був, як жив, а як він там на війні? Взагалі не цікавляться. Навіть рідні люди не запитують, друзі не запитують. Наче сина і не було. А так не має бути, бо тиша - це забуття.
Історії про наших полеглих воїнів мають бути на кожному кроці, в школі про них мають розповідати, в дитсадках. Водити дітей на Алеї слави, привчати шанувати пам'ять, бо ціну існування нашої нації мають знати. Це ж стосується і дорослих не менше.
Як ви думаєте чому не питають?
Мабуть люди думають, ну поховали та й поховали, навіщо щось запитувати, нащо тривожити. Час лікує, нехай батьки відпускають цю біль, і живуть далі… Та от тільки у нас вже немає життя.
Як їду в село, то питають: «Що, поїхали в село на городи картоплю копати?» Ні, я в село їду, щоб ходити на могилку до дитини, а не щоб картоплю копати. От розумієте, що небудь питають, тільки не про Дмитра. Яким він був? А що ти відчуваєш? А чи навідується хтось на могилку до нього? Ніхто про це не питає.
А ви не думали про те, що люди не питають, бо не хочуть травмувати? Не знають як запитати?
Звісно ми всі різні. Є такі, що готові і відкриті до таких розмов, але є й ті, які кажуть, щоб їх краще нічого не питали.
Для мене це нормально, бо я хочу, щоб про нього у мене запитували: яким він був, де він вчився, чим займався, чого хотів в житті? Бо те, що у мене не питають про сина сприймаю як те, що про нього вже всі забули, ніби його і не було на цьому світі. Поховали і все на тому, і тільки я маю до нього на могилку приходити.
Ви спілкуєтеся з родинами загиблих?
Ми спілкуємося звісно, бо ми таким чином підтримуємо одна одну, тільки ми розуміємо нашу біль втрати, такою, якою вона для нас є. Розповідаємо, ділимося спогадами про своїх Воїнів, якими вони були до війни, якими були на війні, через що доводилося проходити - про все. Розмовляємо про те, хто що робить аби донести і зберегти пам’ять про загиблих. Родини загиблих, до речі, значна частина, займається допомогою побратимам наших полеглих воїнів.
Ваше особисте відчуття, ви зараз сприймаєте себе в соціумі, чи ви себе відчуваєте поза ним? Чи те чим ви зараз живете – це тільки ваш світ…
Мій соціум зараз це такі ж як і я – це родини загиблих, зокрема з родин побратимів мого сина Дмитра, які теж загинули. Ми за можливості зустрічаємся, провідуємо могилки наших Воїнів. Навіть, якщо ті хлопці загиблі не були знайомі з нашим Дмитром, але ми кудись їдемо і знаємо, що в тому місці похований воїн з ІІІ-ї штурмової, то обов’язково заїжджаємо до них на могилку.
У нас одне горе, схожа біль, тому нам легше спілкуватися, ділитися своєю журбою, втратою. Це та реальність, в якій ми назавжди. У мене багато спілкування з волонтерами, з деякими як друзі вже. Я допомагаю хлопцям з їх потребами – це дає мені розуміння, що ти потрібна, ти щось робиш для того, аби тим хлопцям, які зараз там було легше. Бо колись недостатньо допомагала сину, тож тепер намагаюся допомагати більше тим Воїнам, вони ж теж чиїсь сини. Можливо і моєму Дмитру колись хтось допомагав. От в такому середовищі - волонтерському та родин загиблих - легше.
А от соціум довкола… він мене здебільшого дратує, хочеться сховатися від усіх, щоб нікого не бачити і не чути…Напевно, є і не такі, а я така. Є взагалі такі, які замикаються у собі, їм доводиться відвідувати психіатрів, приймати антидепресанти. Я справляюся без цього. Для мене антидепресант – допомога хлопцям. У мене за день буває стільки дзвінків, спілкувань, контактів – то знайти, те переслати, там домовитися. Іноді голова вже не витримує, бо дуже забагато на один день. Це мене не те що заспокоює, але трохи відволікає від глибокої і нескінченної болі втрати мого юного Дмитра, який мав право і мав жити в країні, яка була для нього ПОНАД УСЕ.
Що вас найбільше чіпляє, тригерить, засмучує в умовно мирному житті, подалі від фронту?
Знаєте, якось їхали влітку з чоловіком об одинадцятій вечора, півнушки працюють, там компашки заливаються алкоголем. А ти бачиш це все і думаєш - моєї дитини не має, а вони собі сидять і пʼють. От розумієте, нас це дуже чіпляє, ми з таким не можемо, нам важко це зрозуміти, прийняти.
Коли ти бачиш когось, хто старається для ЗСУ: якихось волонтерів, людей, які останнє віддають, які не досипають, бо хочуть допомогти якомога більше - ось в такі моменти ти тоді розумієш, за що твоя дитина боролася. Але, коли ти бачиш, що людина веде себе так ніби не має війни, то складається враження, що ми живемо в окремих країнах, в різних світах.
Несправедливість була, є і, мабуть, буде. Війна взагалі несправедлива.
Чи є у вас запит до українського суспільства? Щоб важливо було до нього донести? Що важливо для батьків, дружин які втратили найдорожчих? Який зворотній зв'язок ви б хотіли побачити від суспільства?
Мені, здається, що потрібно хоча б починати свій день з хвилини мовчання у дев’ятій ранку. Бо є у нас такі люди, і їх не мало, які і досі не знають, що в Україні є щоденна хвилина мовчання. Нещодавно о дев’ятій годині ранку їхала у вагоні метро, встала лише я одна і, приклавши руку до серця, вшанувала загиблих. Зазвичай люди просто сидять в телефонах і навіть не намагаються підвестися, решта просто стоїть як і стояли до того, навіть руку до серця ніхто не прикладе. Тому дуже б хотілося, щоб люди розуміли важливість хвилини мовчання.
Я вже не кажу про те, щоб коли людина проходить повз Алею слави, а таких по Україні зараз море, хоча б голову повертали до воїнів на тих банерах. Повагу до подвигу, до розуміння того, яку непомірну та страшну ціну ми платимо за захист батьківщини, треба прививати з садочків, шкіл... Звичайно, що є установи, колективи, просто люди на вулиці, які вшановують пам’ять полеглих, але бувають і такі, які висловлюють не задоволення, бо їх та хвилина мовчання «напрягає». Адже вони мають зупинитися, або їх зупиняють, або у цей час не обслуговують. Тому не знаю про що можна казати в цьому суспільстві, коли йде страшна війна, а когось «напрягає» виділити одну хвилину часу, аби віддати шану тим, завдяки кому ти живеш і живеш у своїй державі. Про щось більше і думати не варто. Про якусь підтримку чи просто співчуття від сторонніх людей, годі і чекати.
Ви знаєте я досить часто відвідую Алею слави у Парку партизанської слави в Києві, бо там банер з фотографією Дмитра, за весь час до мене лише одна жіночка підійшла, коли я стояла біля фотографії сина. Вона підійшла до мене і сказала: «Я бачу, що у вас тут хтось є». Я їй розповіла про сина, ми з нею довго розмовляли. Ця людина єдина, хто за весь час підійшла і сказала, що співчуває моєму горю і слава вашому герою. А зазвичай люди просто проходять повз, просто прогулюються по парку. Ну яка шана тим героям, вони просто висять і дивляться з тих банерів своїми оченятами, а куди вони дивлять, навіщо..... А треба ж так не багато - коли йдете біля тої Алеї просто положіть руку на серце, вшануйте та йдіть по своїм справам далі.
Хтось розказує, що не треба ці банери ставити у парку відпочинку, робити там кладовище. Так це ж не кладовище, це просто портрети.
325 views
