Становлення української школи в Євпаторії та створення повноцінного освітнього простору тривало шість років, - Ольга Тимошенко

Інформаційна агенція «Голос Криму» розпочинає серію публікацій, що присвяченні становленню україномовної освіти в Криму періоду від проголошення Незалежності України до окупації півострову Росією.

Ми говоримо про присутність України в освітньому просторі Кримського півострову. Про україномовний освітній пазл, відсутність якого, зокрема зіграла свою роль в окупації, що розрослася у війну по всій Україні.

Ми розповідаємо про реальні історії людей, які кожний на своєму місці творили Україну в Криму, були форпостом держави. Про людей, які попри перешкоди, відсутність підтримки з боку держави виборювали відкриття класів та шкіл з українською мовою навчання, право на навчання і викладання українською мовою.

Сьогодні ми спілкуємося з Ольгою Тимошенко, директором єдиної загальноосвітньої школи №13 з українською мовою навчання у місті Євпаторії.

Ольго Олексіївно, розкажіть, будь ласка, як зароджувалася українська школа в Євпаторії? Хто був носієм ідеї її створення? Хто прийняв рішення, що треба відкривати школу з українською мовою навчання у вашому місті?

Десь у 2000-му році я крім того, що була вчителем і викладала українську мову та літератури в школі, ще працювала в управлінні освіти Євпаторійської міської ради методистом з української мови та літератури. Тоді було потрібно для  Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим звітувати та складати програму розвитку української мови в місті. Зрозуміло, що цю роботу виконувала я, адже це були мої функціональні обов’язки. Я написала програму розвитку, де всім сподобалися лише ті моменти, де йшлося про читання віршів Шевченка на березі моря, влаштування якоїсь ходи біля пам’ятника… Але, коли мова доходила до того, що треба відкривати українську школу, то це було те, що вже не подобалося. Всі казали: «Ні. Це все не на часі, немає бажаючих і ніяк це не може статися».

На той час моя подруга була  директором школи №13. Будівля навчального закладу була дуже стара, стан був катастрофічний, її хотіли взагалі закривати, тому що не набиралися класи тою наповнюваності якою мали бути.

Ми прийняли рішення в російськомовній школі відкрити на кожній паралелі український клас. І набирати далі лише українські класи. Таким чино, виник перехідний період, коли в школі на паралелі був один український і залишався один російськомовний клас. Інакше нам школу не відкрили б, через малий контингент. Процес був складним і затяжним.

Над ідеєю набору українських класів ми почали працювати з вересня 2004 року, але так сталося, що у  травні моя подруга пішла з посади директора. На це були якісь свої причини і вони не пов’язані з намірами набрати україномовний клас.  Тоді ж стало питання, кого призначити на посаду, адже зволікати не можна було, бо треба ж видавати документи про закінчення школи. Вибір пав на мене. Тоді говорили: «Хай буде Тимошенко. Раз вона це все придумала, то хай цим і займається».

З 2005 року ми поступово почали розбудовувати школу №13 як українську. А як же її розбудовувати, коли вчителі, які викладають всі предмети, окрім української, говорять російською і практично не володіють українською мовою?

До речі, з дітьми таких проблем великих не було.  У нас не було жодної проблеми сформувати український клас із 16 дітей. Батьки теж бачили переваги та перспективи у навчанні своїх дітей саме в українській школі: маленькі класи, а для батьків це означає, що будуть приділяти більше уваги  дітям і знання їх будуть більш глибокі. Був ще один важливий аспект, чому не було проблем з набором в український клас, бо тоді почалася в Криму мода вступати дітям в Київ. Українська школа давала шанс, що діти будуть краще вчити українську мову і будуть більш конкурентоздатними при вступі до вишів.

Повторюся, що найважче було з вчителями, тому що їх перебудувати і переконати викладати предмети українською мовою - було дуже складно.

Як вирішували цю проблему? Адже влада ані місцева, ані кримська не переймалися тим, що в Криму не має вчителів, які викладали б українською мовою історію, географію, фізику… Власне, жоден кримський університет не готував вчителів до викладання таких шкільних предметів українською мовою.

У своїй школі я вирішувала цю проблему сама: ходила на уроки до вчителів, записувала помилки, які вони допускають при викладанні предметів українською, а потім виправляла  помилки, пояснювала.

Десь у 2008-2009 роках в нашій школі проходив конкурс «Учитель року із зарубіжної літератури». То діти були абсолютно  конкурентоздатними, вони добре говорили і висловлювали свої думки українською мовою, власне як і наші вчителі. Тобто, десь приблизно три - чотири роки пішло на те, щоб весь шкільний процес лагідно українізувати.

Воювати з цього приводу я ні з ким не воювала, бо мені вистачало воювати з трубами, з опаленням, з дахом, з проваленими підлогами. А потім ще новий головний біль з’явився, бо придумали, що учні перших класів мають спати в школі. На території школи були сараї з них треба було зробити щось, щоб там спальні можна було зробити, якісь меблі закупити. І ці всі проблеми, я мала вирішити сама, бо нічого не фінансувалося з управління освіти міста. Ні копійки ніколи не виділялося.

А це було тільки по відношенню до цієї школи? Чи взагалі була така ситуація по всім школам щодо фінансування ремонтів, закупівлі обладнання, меблів?

Важко було, але все-таки частину ремонтів в російськомовних школах Євпаторії робили. На нашу школу ніхто не звертав уваги. У мене  дітям доводилося вивчати інформатику без комп’ютерів. Вивчення інформатики відбувалося на шкільній дошці з крейдою в руках. Такого абсурду не було в жодній школі Євпаторії.  Дуже тяжко це все йшло і буквально на ентузіазмі.

Я зараз згадую як вранці вставала, приходила на роботу і по сто відер води виносила сама, щоб полити дерева та кущі, які ми посадили. Я вперто все насаджувала навколо школи, бо це був пустир, де росли самі бур’яни.  Згодом, але дуже повільно почали до мене приєднуватися вчителі, відсотків 50-60 вчителів об'єдналися, батьки.

Найбільше об’єднання колективу, батьків учнів відбулося, коли мною було прийняте рішення добудувати недобудову, що знаходилася на території школи, аби покращити умови перебування дітей в школі та поліпшити навчальний процес.

На початках в цю ідею, крім мене, ніхто не вірив, бо де на це взяти гроші? Сміялися над цим задумом. Але дорогу долає той, хто йде. На першому етапі, вивезення сміття та розчистки території мені сильно допомогла наша військова частина, бо багато дітей військовослужбовців вчилися в нашій школі. Я просила машину, солдат і вони вигрібали та вивозили те, що там за 18 років накопичилося.

Потім я почалася займатися актом землевідведення. На той час я вже стала депутатом міської ради і мені було легше його зробити, бо я розуміла, де його брати, до кого звертатися і що робити. Наша школа була єдиною на той момент, що мала акт на землю. Я не зовсім на той момент розуміла, для чого його роблю, напевно просто за звичкою, щоб всі документи були в порядку. Але як виявилося потім цей акт зіграв вирішальну роль в отриманні можливості добудувати приміщення.

Державний бюджет України виділив гроші на Крим, зокрема на  добудову недобудованих закладів освіти. Отримувачем цих коштів стала відома в Криму будівельна фірма «Консоль», дітище на той момент вже голови Верховної Ради Криму Володимира Константинова. (ред. - нині зрадника і колаборанта, який очолює так звану окупаційну Верховну Раду Республіки Крим).

У нас в Євпаторії була будівельна компанія, яка входила в корпорацію «Консоль» і її керівник мені сказав, ми вам би добудували, але треба мати акт землевідведення. А акт у нас вже був. Ось тоді  всі ці гроші, які зайшли з державного бюджету на Крим, були кинуті на цю добудову. І ми за півроку все зробили: добудували, закупили меблі, закупили обладнання для їдальні, з’явився нарешті повноцінний кабінет інформатики.

Це скільки років пройшло від того моменту, як ви зайшли в розвалену без перспектив школу з першим класом з українською мовою навчання до створення повноцінного шкільного простору та конкурентоспроможної школи з українською мовою навчання?

Це десь 2010 рік, тобто шлях становлення школи та створення повноцінного освітнього простору тривав шість років.

Ви отримали підтримку на рівні держави, пощастило, що був акт на землю, а чи отримували ви протягом фактично 10 років існування школи вагому підтримку з бюджету Криму, міста Євпаторії?

Жодної підтримки ніколи ми не отримували ані від Криму, ані від міста. Єдине, що коли ми зробили цю недобудову, то керівник будівельної компанії, яка нам її добудовувала, зробив нам стадіон: ми засипали його відсівом гранітним, посадили сто троянд у дворі школи, заасфальтували двір.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Криму проводило конкурс на краще шкільне подвір’я і наша школа виборола перше місце.

Все це був невтомний труд працівників школи, батьків. Хто чим міг, той тим і допомагав. Батьки допомагали багато, був благодійний фонд, вони старалися туди щось вкласти, купити. Всім чим могли вони допомагали. 

Озираючись на пройдений вами шлях, з вашого практичного досвіду, чи легко було створити українську школу в Криму?

Неможливо.  Як це вдалося зробити я до цього часу не розумію, напевно так зійшлися зірки. Адже це створювалося в супереч всьому та без підтримки органів влади.

Я впевнена ніхто, це я говорю щиро без хизування, ніхто цього не витримав би. Розумієте, коли ти приходиш в школу, а в тебе все тече: труби опалення течуть, а тобі треба запускати школу і ти не знаєш, що тобі робити. Ти телефонуєш в якийсь санаторій  і благаєш дати сьогодні зварювальника, завтра просиш дати другого -  це не закінчується, безперервний процес прохань про допомогу. В когось випросила труби, в іншого ще щось. Отак приходили різні люди як на толоку. Я багато просила про допомогу різні організації: будівельні, санаторні заклади, приватних підприємців. Ось так приватним чином і закривали проблеми, латали труби, щось ремонтували.

Ви приходили з цією проблемою до місцевої влади, говори про неї, що ви чули у відповідь?

Всі мої звернення до них нічим не закінчувалися. Ніхто не поспішав допомагати, лише дивилися як я в тому в сьому борсаюся.

Завжди чула тільки одне: «Нема грошей. У нас не має кому це робити». Це була проблема директора як ти вигребеш. Але, коли я взяла школу, якій вже 60 років – це найстаріша школа міста та й ще в жалюгідному стані, де все сиплеться, тут без вагомої допомоги ну ніяк. А допомоги чекати не було звідки, розраховували лише на себе, батьків та приватні організації.

Складається враження, що якщо б не було вас та старої школи в жахливому стані, яка по суті нікому не була потрібна, то україномовної школи в Євпаторії не було б?

Так і є. Будь-яку іншу школу ніхто би не віддав під україномовну.  Віддали найгіршу, там де вже діти практично не ходили, контингенту практично не було.  Коли я туди прийшла там була реальна загроза закриття школи. Адже її не було за що утримувати - дітей не вистачало, Фізично утримувати теж було не можливо, бо не було за що ремонтувати. ЇЇ легше було закрити, ніж відновлювати.

Скільки у вас було паралелей? Скільки перших класів ви набирали?

У 2004 ми почали процес, але перший україномовний клас набрали у 2005. У тому ж році ми отримали статус україномовної школи. Далі ми вже набирали в початкову лише україномовні класи і щороку це було по 4-5 класів першачків. Батьки повірили в школу і привели дітей. Наша школа стала найкращою в місті.

У вас не було страху, що наступного першого вересня не буде набрано необхідну кількість класів?

Ні не було.  Я знала, що все залежить від мене. Якщо я буду класно працювати, якщо школа буде звучати, то діти до мене підуть.  

Скільки було дітей в 2004 році, коли школа була російськомовна, і скільки у 2014 році? 

Коли я у 2014 році залишала школу – це було десь приблизно 660 учнів, а в 2004 році ми ледь дотягували до 500 та й тенденція вела до подальшого ще більшого зменшення контингенту учнів. 

І ви ж не забувайте у 2004 році, то ще були всі російські класи, а станом на 2014 рік – це вже всі українські. 

Як «заходила» Росія в україномовну школу в Євпаторії?

Заходила дуже боляче. Я не буду говорити про той період, коли вже був «референдум». Розкажу про початок того, що відбувалося в освіті вже в лютому місця, коли почали з’являтися ці так звані «зелені чоловічки».  Начальник управління освіти  Жеребець Валентина Іванівна почала збирати директорів шкіл на наради, де секретар міської ради Марина Ведмецька, яка перед цим очолювала управління освіти, почала розповідати про скажені зарплати, які будуть отримувати освітяни. Ну і всі директори після отриманої інформації говорили: класно, нарешті ми заживемо! 

Якось в розмові з начальником управління освіти я сказала, що не просила цих грошей. А вона мені відповіла: «Ти уяви, яка у тебе буде зараз зарплата!» Я їй знову повторила, що мені не треба їх зарплата і, що мене влаштовує зарплата, яка в мене була. На що вона мені сказала, щоб я закрила рота і ніде нікому нічого подібного не говорила. 

Ну я і закрила рота, у буквальному сенсі цього слова, я носила пов’язку на обличчі, бо постійно ревіла. Я розуміла, що мені доведеться покинути школу. Мені було так її шкода, в неї так багато було вкладено сил, душі. Все, що в ній було зроблено так важко дісталося, з такими нервами, надзусиллями. 

Пригадую, як на одній з нарад поцікавилися думкою Марини Ведмецької:  на чийому вона боці і що вона про все це думає, а також тим, що чи  залишати українську школу, чи лише вивчати українську як предмет, чи може зробити факультативи з української мови за бажанням батьків? Що буде, яка модель? 

Вона на це питання відповіла: «У мене мама і брат у Москві. То як ви думаєте, на якому я боці?». 

Така відповідь дала сигнал всім директорам і мені зокрема – ніяких українських шкіл. Директори наввипередки почали звітувати тоді на нараді, що герб України  на вивісках шкіл вже заклеїли російськими гербами. Ну, власне, заклеїти герб для російськомовних шкіл було не проблемою, бо всі таблички у них були завжди російськомовні, лише герб був український зверху.  

Звертаю вашу увагу, що це все вже відбувалося у лютому місяці – були дуже швидкі дії. 

Потім до Євпаторії приїхали методисти, здається з Санкт-Петербургу, щоб переучувати вчителів  української мови на вчителів російської. Наші вчителі, нахиливши голову, пішли на ті курси. 

Я раді цікавості теж пішла на ці курси. Можу вам сказати, що такого примітиву я на жодних курсах у своєму житті не бачила. Вони приїхали з Росії зі своїми принтерами, бо вважали, що їдуть в якесь село, де нічого не має. А курси були в школі №6 – це математична школа, яка мала прекрасну матеріально-технічну базу, «гості» з Пітера були шоковані побаченим. 

Що відбувалося у вашій школі в цей період? 

Сказали, щоб ми пакували всі книги, бо приїде машина і забере всі українські підручники з бібліотеки. 

В колективі прорізалося все, що ховалося протягом років - маски були зняті.  Бібліотекарка просто сяяла від щастя, дуже натхненно пакувала українські підручники та особисто вантажила на машину, аби тільки позбутися їх. 

Тобто процеси вже почалися, але ще було не ясно до кінця. Тобто було рішення, яке впроваджувалося щодо переучування вчителів української мови, але ще не було остаточного рішення буде чи не буде українська мова в школах. Велись розмови про те, що можливо дадуть викладати як предмет, але в меншому об’ємі.  

Але ближче вже до «референдуму» – 16 березня 2014 року -  у мене був стан якоїсь гарячки. Ми на своїй школі кожного дня піднімали український прапор. У мене була подруга  в сусідній школі, то вона розповіла, що коли йшли в школу, то міняли маршрут, аби пройти повз нас і побачити прапор. «Якщо висить значить все нормально», - говорила вона мені.  Тобто його присутність давала людям надію, що все буде добре, все повернеться на круги своя. 

Батьки з усіх шкіл почали переводити до мене в школу своїх дітей. 

А що їх спонукало до цього кроку? Демонструвати якось свої українськість чи дотичність до чогось українського тоді вже було досить небезпечно… 

Бо діти планували їхати вчитися закордон, а вже поширювалася інформація про те, що українські атестати не дадуть, а з кримською «фількіною грамотою» куди ти поїдеш? Тому і почали переводити дітей до української школи. 

Управління освіти викликало мене, батьків цих дітей та розповідали, що це ж стільки роботи з тими атестатами, нову школу прописувати, а вони вже подали всі документи для отримання кримських атестатів.  Але батьки стояли на своєму і змусили управління освіти зробити пакет документів, аби діти отримали українські атестати. 

Я з батьками випускників комунікувала постійно, ми телефонували весь час до Києва в Міносвіти до тодішнього заступника міністра Павла Полянського, аби вирішити питання з документами, бо від цього залежало майбутнє дітей. 

Але питання з атестатами хвилювало не лише тих, хто їхав за кордон. Воно хвилювали і тих, хто планував їхати вступати до Києва чи інші міста України. 

Батьки, діти були в шаленому стресі, бо стояли перед непростим вибором: їхати не їхати. Дехто вирішив виїжджати всією родиною, покидати квартиру, будинок - все покидати і їхати.  А дехто казав, що не поїдуть, а значить і дитина не поїде. «Ми маємо жити в одній державі зі своїми дітьми», - казали вони мені, наче відчуваючи, що буде далі, що буде важко побачитися з дітьми, а то й взагалі не буде такої можливості. 

Тому частина дітей звичайно залишилася в Криму, в тих вузах куди їх забирали без екзаменів на будь-який напрямок. Посипалися пропозиції їхати вчитися в Краснодар. Діти туди рвонули, а потім досить швидко звідти повернулися, бо не все так солодко як там малювалося. По-перше, там дуже багато чорношкірих студентів. По-друге, дуже багато серед студентів представників Дагестану, Чечні. Слов’янських облич мало і наші кримські діти відчували себе там одиницями, бо основний контингент був зовсім інший. Хочу вам сказати це дуже важко, якщо говорити про булінг тощо… Тому вони швиденько всі поверталися назад.

Але загальна атмосфера - дітей агітували залишатися або в Криму, або їхати в Росію, пропонували все, що вони хочуть, забирали не дивлячись на рівень знань. 

Було в цей період те, що дратувало найбільше поза процесом того, що відбувалося в школі? 

Найбільше мене в цей період дратували «козаки». Це «казачество», зокрема в Євпаторії, було дуже розвинене. Вона якось навіть на державному рівні здається підтримувалося, вони їздили в Київ. Потім у нас були жінки «козачки», вони очолювали якісь організації, вели якусь громадську роботу. Чесно, я на них особливо ніколи не звертала увагу, вважала що якісь ряжені ходять з якимись своїми еполетами, щось таке невідомо що. 

А виявилося, що вони були готові до цього вторгнення, вони чітко знали, що їм робити.  

В цьому референдумі вони найбільшу роль відіграли, тому що вони заходили в ці комісії виборчі євпаторійські. В моїй школі завжди була на виборах дільниця, і власне «референдум» її не оминув. Перед цим днем був випадок, коли один «козак» зайшов до школи, хотів вочевидь подивитися, де ж будуть проводити вибори, а тут прапор український стоїть  в фойє школи. Він вхопився за цей прапор і почав його знімати, а тут вчителька йшла з першим класом. Вона йому сказала: «Що ви робите на очах у дітей?». Він у відповідь її штовхнув, а діти кинулися на нього захищати вчительку. 

Якими в емоційному плані були ті дні в Євпаторії, в Криму? 

Можу сказати одне, кожний день життя тоді в Криму – це страх, нерви, шок, ненависть. Ти не розумієш, що з цим всім робити. 

Діти 9 клас йдуть у школи  у вишиванках, а бабці старі з ключками на вулицях до цих дітей з криком: «Я тобі зараз голову відіб’ю!» 

А військові… Стоїть частина наша, ми знаємо їх всіх, бо це батьки наших учнів, а їх викидають з тої частини.  Приїхали спочатку ці «зелені чоловічки», вони стоять збоку, а нападають на військову частину «козаки». Бабки місцеві з самоварами, бубликами в кокошниках повиходили тих «козаків» годувати.

Командир частини закрив ворота і нікого з частини не випускав і не впускав, так ці «козаки» через паркан стрибали. А на території частини техніка, зброя – всього цього не мало.

Жінки військовослужбовців разом з дітьми виходили під військову частину і намагалися нікого не підпускати до неї. А ці «козаки» кричать військовим, що вони зараз з їх жінками, доньками будуть робити. Як це все можна було витримати я не знаю. 

Там за парканом чоловіки з розуму сходять, не можуть захистити дружин, бо їх не випускають з військової частини, а тут жінки з розуму сходять, бо вони беззахисні. Вони сидіть дома не розуміють як діяти далі: збиратися, не збиратися; закінчить дитина школу чи ні. 

У мене багато було вчительок дружин військових. Я бачила як вони виїжджали, як у Другу світову війну - грузовик з чемоданами і вузлами.   

Ви говорили, що діти ходили у школу у вишиванках, як довго це тривало? Чому вони їх вдягали? 

Були діти, зокрема дівчата з 9 класу.  Вони до травня ходили так аж поки атестат не отримала. Я так розумію, що це був їх протест проти того, що відбувається. І так через вишиванку вони його висловлювали. 

Яким був останній дзвінок в українській школі? 

Я вже була повністю розбита, розчавлена. А тут же ще з управління освіти прийшли проконтролювати чи ідеологічно правильно ти проводиш останній дзвоник, і треба було вже вмикати гімн Росії, заносити прапор Росії. А я реву і не можу зупинитися. Мене тоді 11-ки запитали: ви плачете, бо з нами прощаєтеся, чи тому що гімн грав? Діти все розуміли. 

Як діти реагували на те, що відбувається? 

Деякі діти, коли грав гімн Росії співали гімн України.  Вони потім мені про це сказали. Для мене було відкриттям, коли першачків і другокласників мами привели у вишиванках на останній дзвоник.  Картина на лінійці була, навіть не знаю як це описати… лунає гімн Росії, я стою у вишиванці і реву, діти у вишиванках… 

Випускники вашої школи змогли отримати українські атестати? 

Так. Ми вибороли ці атестати. Нам зателефонували з Києва і заступник міністра освіти Павло Полянський повідомив, що атестати готові, але їх не можна видавати кожному, їх має отримати уповноважена особа і це відповідальність Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Криму, а вони не їдуть. А в кримському відомстві нам почали говорити, що Київ атестати не дає. І оце поки все це звели в купу нервів пішло чимало. Врешті-решт наші діти отримали два атестати: український і кримський. 

А як діти взагалі оцей весь період сприймали лютий-березень? 

Кожен по-своєму, в залежності від того як це було в сім'ї, що вирішувала сім'я. Діти вчилися в українській школі, але їх не можна було назвати всіх патріотами України, що вони прямо з сім'ями стали і сказали: «Ми не приймаємо Росію». По-перше, ніхто нічого не міг зрозуміти, що відбувається. Розумієте, нам до кінця ніколи ніхто нічого не говорив. Нас довго переконували, що школа буде з двома мовами, ніхто у вас українську мову не забере, не переживайте. Потім вже почали говорити про факультативи, потім ще щось придумали – весь час морочили голову. І так тривало до кінця навчального року, поки вже не стало ясно остаточно, що нічого не буде ні в якому вигляді. 

Тобто 1 вересня 2014 року українська школа в Євпаторії припинила своє існування? 

Так. Українська мова взагалі припинала свої існування у цій школі повністю, адже були знищені всі класи, українська як предмет не викладався, факультативів української теж не було. 

У вас були вчителі, які залишилися з вами до кінця? 

Зі мною до кінця ніхто. Зараз до мене в Київ приїхали вчителі з інших євпаторійських шкіл. Цього року приїхала вчителька історії, уявіть собі скільки людина там мучилася, бо жити там, коли від усього верне надважко. Але життя змусило її, бо доглядала лежачу свекруху. Багато людей хотіло приїхати, але не могло, у кожного свої обставини. 

Але найстрашніший для мене удар - це вчителі української мови. Частина з них просто всього цього не витримала. Ви розумієте, коли люди живуть в постійному стресі і коли їх змусили йти і вчити російську мову замість української. Чи мало з них ще молодими пішли з життя з одним діагнозом - онкологія.   

А були і недалекі вчителі, які повірили в усі ті казки, розповідали мені про те, що Путін стільки їм заплатить, що вони взагалі працювати не будуть.  Уявіть, що там було в головах. Я бачила, що у них стільки ненависті до мене. За те, що я їх лагідно українізувала мені треба було відомстити. 

Чи навідувалися до школи представники ФСБ? 

Що вони шукали в школі? 

Вони допитували вчителів стосовно мене. Був в Євпаторії такий собі Саша Пархоменко, тепер вже колишній працівник СБУ, який був закріплений за моєю школою під час України. «Адже в Криму бути українською школою – це як би чого не сталося. І тому СБУ мало слідкувати за українськими школами, щоб ми там ніякої революції не зробили», - це все власне його пояснення. Тому він був закріплений за школою, ходив до нас, був в курсі всіх подій. Його діти, до речі, ходили в нашу школи. 

А потім, коли відбулася окупація він вже став працівником ФСБ. Я в нього питала, як таке можливо? Він відповів, що викликали в кабінет і сказали: або працюєш на нас, або на вихід. І всі написала заяви, бо треба якось жити далі, заробляти гроші, утримувати родину. 

Я цього просто не могла пережити – це ж  Служба Безпеки України! Як же так можна було в один день змінити господаря? 

Як відбулося ваше звільнення? 

Першого липня 2014 року мене викликають з відпустки і везуть в Міністерство освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим. Щоб доправити мене туди за мною на машині сама начальник управління освіти Євпаторії Валентина Жеребець приїхала. До речі, прекрасно працює і до цього часу на цій же посаді. Вона сама з Вінницької області, донька та її онука живуть в Києві. Її заступниця - Онищенко Наталія Ростиславівна з Ковеля. Як ми кажемо, ну вже більш українського міста не має.  Їй навіть вдалося свою доньку поставити директором школи в Євпаторії. Швиденько всі прилаштувалися, перевзулися і чудово живуть.  Взагалі в управлінні освіти Євпаторії нічого не змінилося, вони всі залишилися на своїх посадах. Виїхало, або ж звільнилося може десь з пару людей. 

Повертаємося до мого звільнення. Привезли в міністерство, написала я заяву за згодою сторін, потім мене привезли в управління освіти міста, щоб є ще тут написала таку ж заяву. Передала школу і все. 

Я приходила до школи на другий, третій день після звільнення, щоб забрати свої речі. Може навіть не так мені потрібні були ті речі, я ходила, бо не могла ніяк відпустити школу, не могла її покинути. 

Звісно, що про це стало відомо в управління освіти, звідти зателефонувала Онищенко і сказала моєму заступнику, вже колишньому на той момент, що якщо вона через дві години приїде в школу і я там буду, то вона мене викине як паршиве кошеня. 

По факту я залишилася в повній ізоляції, колеги-директори переметнулися на бік Росії, вчителі так само. 

Моя історія закінчилася показами секретарки на основі чого проти мене відкрили кримінальну справу, зробивши терористкою. Мені нічого не лишалося як терміново виїхати з півострова. 

8 серпня 2014 року я вже була в Києві. Наразі я працюю директором у школі №309, але кримських дітей не полишаю. У нас є екстернат для них, за цей час ми дали  українську освіту близько 40 дітям з окупованого Криму. 

Щоб ви розуміли, «чиновники» від освіти, будучи в Криму, вивчили своїх дітей  у нас і всі вони отримали українські атестати.