Класи з українською мовою навчання у місті Бахчисараї були відкриті у жорсткому, відкритому протистоянні між місцевою владою та активними батьками, які мали просте і законне бажання – їх діти, громадяни України, у своїй державі повинні отримувати освіту державною мовою.

У не простій боротьбі 1 вересня 2001 р. у Бахчисараї на базі ЗОШ № 4 за сприяння активістів громадської організації «Український дім» було відкрито 1–11 класи з українською мовою навчання для близько 200 учнів. Більше про перебіг подій читайте у матеріалі «Становлення освіти державною мовою в Криму: невивчені уроки».

«Голосу Криму» вдалося поспілкуватися з Фурт Світланою Костянтинівною, яка керувала освітнім закладом у період з 2008 по 2013рр.

Пані Світлано, які виклики/проблеми ви мали на посаді директора школи з україномовними класами?

Постійно потрібно було доводити, перш за все відділу освіти, що українські класи мають право на існування в навчальному закладі, що кількість дітей 14 – 18 в класі передбачена Законом про освіту.

Постійно потрібно було доводити, що вчителі, які викладають в українських класах, є фахівцями своєї справи, і при черговій атестації мають право підвищувати категорію та отримувати педагогічні звання.

Постійна загроза закриття українських класів - це стресова ситуація для вчителів, бо не мали впевненості у майбутньому.

Упереджене ставлення до вчителів української мови та літератури, зневажливе ставлення до їхньої роботи.

Коли Бахчисарайська районна організація «Просвіта» імені Тараса Шевченка  та громадська організація «Українській дім» організовували для дітей україномовних класів  безкоштовні краєзнавчі поїздки в Карпати, особливо остання була проблемною, бо начальниця  відділу освіти забороняла поїздку, назвавши її «політичною».

Конкретизуйте, будь ласка, чому у вас було відчуття, що до вчителів ставляться упереджено?

Упередженість до вчителів, які викладали в українських класах, особливо до вчителів української мови й літератури, найбільше відчувалася під час атестації, власне, її завершального етапу на засіданні районної атестаційної комісії. 

Були моменти, коли ви найбільше відчували тиск на себе зі сторони місцевої влади? З чим він був пов’язаний?

Пам'ятаю, особливо в останні два роки перед окупацією – 2012 та 2013 – відчувала особливий тиск на мене, як директора школи, тому що адміністрація Бахчисарайського району вимагала  скорочувати кількість класів на кожній паралелі у навчальному закладі, причому саме за рахунок класів з українською мовою викладання. Давали усні розпорядження не набирати початкові класи, наприклад, 1 клас (україномовний). Також закривати російськомовні класи, хоча підстав для цього не було, оскільки наповнюваність була 30-32 учні в класі. 

Я розумію, що якщо у сільській школі наповнюваність класів невелика – 18 - 20 дітей і таких два класи, то тут напрошується рішення, що може бути один клас, то у Бахчисарайській школі № 4 було 5 або 6 класів і в кожному по 30-32 дитини, ну, куди їх скорочувати? Але ставили такі умови переді мною, що треба скоротити. З цього приводу відбувся скандал.

Що його спровокувало?

Батьки писали скарги, звернення  до Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим щодо ситуації зі скороченням класів, і в нашу школу приїхав заступник міністра і керівник одного з департаментів. Вони поставили питання: чого це  школа не задоволена і чому ви не хочете скорочувати класи? Намагалися тлумачити по-своєму статтю Закону про освіту щодо наповнюваності класів тощо.

Під час цієї розмови я поставила питання чиновникам щодо атестації вчителів української мови, чому якщо вчитель виконав всі вимоги положення про атестацію, адміністрація зафіксувала дотримання, чому люди не можуть пройти атестацію. У відповідь почула: «Ну, значить, ви не змогли довести». Тобто Міносвіти Криму з цього питання робило блокування проходження атестації вчителів української мови, повністю підтримувало районний відділ освіти.

А ще останні два роки – 2012-2013 рр.  Лише на школу № 4 було поширене розпорядження тодішнього керівника відділу освіти Бахчисарайської РДА Міхаіла Сєргєєва   - завантаженість вчителів української мови та літератури тільки двадцять дві години.  Наголошую – це обмеження по годинам стосувалося лише цих вчителів.

Зарплати у вчителів і так були не дуже великі, то кілька годин, хоч б до 25, не були для них зайвими.  Але це у відділі освіти нікого не цікавило. Хоч, як пригадати, то чоловік Галіни Пєхарь, яка на той момент була першим заступником голови Бахчисарайської  РДА в Ільмі Умєрова, а перед цим очолювала відділ освіти, мав у школі 37 годин навантаження. 

У вас в школі були як україномовні класи, так і російськомовні. Як будувалися стосунки між вчителями, які працювали у цих класах? Чи не виникало конфліктів? Чи було комфортно працювати?

Ну, скажімо так, я не бачила того, щоб вчителі, які працювали в російськомовних класах, принижували тих, хто працювали в українських класах. Конфліктів на мовному підґрунті не було. Усім колективом відпочивали, їздили на екскурсії, відвідували  театри  тощо. Можливо, конфлікти і були, як і в будь-якому великому колективі, ну, щось у когось не складалося в стосунках, чи людина не змогла впоратися зі своїми емоціями.  

Крім того, вчителі, які викладали в українських класах, мали години  і в класах з російською мовою. Тобто протистояння не було ніякого, єдине, що вчителі російської мови були невдоволені навантаженням.

Є державні норми щодо кількості годин викладання будь-якого предмета, згідно з типовим планом годин української мови було більше, ніж російської. А враховуючи те, що українська мова стала обов’язковим предметом для ЗНО, вчителі української мови стали більш затребуваними, популярними. Російська мова втрачала свої позиції. Власне, це все викликало заздрощі у вчителів російської мови. А після окупації вони, так би мовити, дочекалися реваншу. Колишні колеги почали зневажливо говорити про  викладачів української мови. Тому заздрість вже  стала з присмаком ненависті, вони не приховували своєї радості.

Як вам вдавалося вирішувати виклики/проблеми, з якими стикалися?

Тісна і відкрита співпраця з батьками учнів та підтримка колективу учителів, громадських інституцій, зокрема місцевих громадських організацій «Просвіти» та «Українського дому», осередки яких активно працювали в Бахчисарайському районі АР Крим.

Ви маєте на увазі   весь колектив чи тільки тих, хто працював в україномовних класах?

Маю на увазі весь колектив. Коли мене призначили директором, то колектив ставився спочатку з острахом. Власне, це зрозуміло, бо вони мене не знали. Перші два-три місяці занадто прискіпливо ставилися  до того, що я кажу, як і  які рішення приймаю. Але поступово дійшли порозуміння і колектив в цілому підтримував рішення, які мною приймалися.

А чи фінансувалися, якось підтримувалися в матеріально-технічному плані адміністрацією міста та району україномовні класи?

Фінансували загалом школу. Виділялися кошти на ремонт класів, певні суми йшли на ремонт коридорів, на ремонт даху, водогону, каналізації тощо. Окремо на україномовні класи нічого не  виділяли.

Обладнання саме для українських класів ми отримали завдяки одному з активних батьків - Андрію Щекуну. За кошти, виділені канадійською діаспорою було придбано два проєктори та дві розсувні дошки для початкової і для старшої школи, бо на той момент взагалі на всю школу лише у трьох класах були проєктори. Тому потреба в такому обладнанні для вчителів української мови була дуже актуальною. Також він допомагав нам вирішувати питання з україномовними підручниками, словниками, методичними матеріалами, консультував з питань, які стосувалися підтримки та розвитку українських класів.

До мене, це період керівництва Дмитра Шевчука, завдяки громадській організації «Український дім», був забезпечений технічним устаткуванням комп’ютерний клас, яким користувалися всі діти школи.

Чи отримували ви хоча б якесь сприяння у вирішенні проблем чи розвитку україномовних класів від Бахчисарайської РДА, зокрема від керівництва відділу освіти?

У більшості випадків проблеми/виклики створено було якраз відділом освіти Бахчисарайської РДА.

Ви відчували якесь особливе ставлення до себе з боку відділу освіти в перші роки на посаді директора саме тому, що у вас є україномовні класи?

Відчувала це постійно. Пригадую, як на третій рік мого директорства мені дали догану за те, що в школу були прийняті діти з інших мікрорайонів міста, які не закріплені за четвертою школою. Я була прийнята на посаду директора у серпні 2008 року, і частина дітей туди була прийнята на  навчання попереднім керівником. Бахчисарайська адміністрація вирішила провести якусь перевірку з цього приводу влітку під час моєї відпустки. Коли я з неї повернулася, то дізналася, що мені дали догану. Я звернулася до прокуратури і пояснила, що на підставі Конституції України батьки обирають школу, тим більше, що в переліку дітей, які, на думку Бахчисарайської адміністрації, не мали права навчатися за територіальною належністю в цій школі, були саме діти з україномовних класів. А саме в ці класи ходили діти з усього Бахчисарая, а також   із ближніх сіл, бо інші школи не могли надати послугу – навчання українською мовою. Попит у батьків на навчання українською мовою був, і я не мала права їх не приймати. Важливо також зауважити, що для цих дітей не були створені умови щодо логістики. Тобто питання підвозу до школи – це була виключно проблема батьків та їх дітей. 

Врешті, догану було скасовано.  Причому, коли давали догану, то це було так гучно заявлено, щоб усі знали, а от скасували тишком-нишком.

Коли ви прийшли директором до школи, хто на той момент був начальником відділу освіти?

Я на цій посаді застала Галіну Пєхарь, згодом її Ільмі Умєров призначив першою заступницею голови Бахчисарайської РДА. Потім начальником працювала Лілія Махнова, після неї я ще застала третього начальника відділу освіти Міхаіла Сєргєєва.

Ставлення до мене було якесь особливе від самого початку роботи директором, і все почалося з договору. Коли приймали на посаду, то перший договір підписувався, як правило, на два роки, а мене прийняли лише на рік. До речі, цікавий факт, в той же самий період договір підписали ще з двома новопризначеними директорами кримськотатарської школи та російськомовної. І з ними відразу уклали договір на три роки.

Тобто Пєхарь завідомо прийняла таке рішення, бо мене фактично призначили директором на вимогу місцевих громадських організацій «Просвіти» та «Українського дому». Я була на той момент маловідомою людиною в місті і не мала належного управлінського досвіду. Вочевидь, переслідувалися дві мети: по-перше, заспокоїти лідерів «Просвіти» та «Українського дому», бо ті вимагали директора та й ще україномовного; по-друге, був розрахунок, що оскільки не має управлінського досвіду, то я просто провалю цю роботу. І це розв’язувало б Пєхарь руки, бо ніхто б тоді не сказав, що вона саботує україномовні класи, але в той же час це дало б змогу потім призначила директора, який виконуватиме її вказівки щодо цих класів.

Але виявилося, що щось мені таки вдається: виходить організація роботи і з колективом, і налагодження роботи з батьками. У перший рік моєї роботи школа стала ще учасником проєкту «УФСІ» (Українського фонду соціальних інвестицій), за рахунок чого  ми змогли поміняти вікна в школі та покращити будівлю. Головною умовою участі було те, що частину коштів дає фонд, а частину грошей мають зібрати батьки, батьки поставилися з розумінням, підтримали участь школи в проєкті, і нам вдалося все зробити.  Після чого мені ще на рік продовжили контракт.

Уже в цей період керівником відділу освіти стала Ліля Махнова, але для мене нічого не змінилося, бо ця людина повністю виконувала  вказівки Пєхарь.

Тобто виходить, що вас призначили директором четвертої школи, тому що це була вимога української громади, бо є українські класи…

Так, тому що попереднього директора Дмитра Шевчука постійно пригнічували, й він звільнився із-за дуже серйозної хвороби, бо ніяк не могли пробачити, що він разом з активістами громадських організацій наважився попри тиск на нього і відкрив класи з українською мовою навчання ще в 2000 році. Вони його добили просто, знищили саме через ці класи. Він після звільнення дуже сильно хворів - переніс інфаркт -, і невдовзі в 2013 році помер.

Мене призначили, бо були впевнені, що я не впораюся. Тому в адміністрації розраховували, що на цьому претензії української громади вичерпаються, а у відділі освіти розводили б руками та розповідали б, що немає такої людини, як ви хочете. По факту, мій провал прискорив би процес знищення українських класів у цій школі. А тут прорахувалися, - тому знову повернулися до тої методики, яку вже випробували на попередньому директорові, – постійний психологічний, моральний тиск.  

На посаді директора ви в різний час комунікували з трьома начальниками відділу освіти: Галіной Пєхарь, Лілієй Махновой та Міхаілом Сєргєєвим. Як вони діяли в контексті українських класів? Що вони робили? Як можна оцінити?

Вважаю, що вони просто ненавиділи класи з українською мовою навчання. Але якщо це було вигідно для кар'єри і можна було якимось чином отримати зиск, довести свій аля-патріотизм, тоді так - це працювало. По факту, вони цими класами прикривалися, маніпулювали. Коли тільки якась вимога була конкретною, що покажіть нам наявність у вас українських класів, то вони демонстрували українські класи, як картинку - ось дивіться все є: свята проводяться, і заходи українські проводяться, і танці з бубнами теж.

Був цікавий випадок з керівником відділу освіти Лілією Махновою.  Бахчисарайська «Просвіта» організувала поїздку в Карпати для учнів українських класів з метою налагодження зв’язків та знайомством з Великодніми традиціями. Це була екскурсія на 4-5 днів, це припадало на навчальний час. Спочатку Махнова дала дозвіл на цю поїздку, але буквально через день скасувала свій дозвіл.

А що стало причиною?

Я думаю, що це сталося через вплив і постійний контроль Пєхарь, яка на той час уже була першим заступником глави з гуманітарних питань  Бахчисарайської РДА, зокрема над українськими класами. Вона мала вплив на всі рішення, які стосувалися цих класів і їй по факту жоден наступний начальник відділу освіти в цьому питанні не заперечував.

Звісно, що Махнова, аргументуючи свою відмову, про її ініціаторку (Пєхарь – ред.) нічого не сказала. На моє пряме запитання, у чому полягає причина відмови, Махнова відповіла: 

«Ви розумієте, що це політична обумовленість, це політична справа».  

«Діти з українського Криму їдуть в українські Карпати, яка тут політична справа?»

Дивним у цій ситуації було те, що, зокрема кримські татари їздили в Туреччину за програмами культурного обміну, а вчителі російської мови їздили в Росію до  Бєлгорода. Тобто поїздки до інших країн - в Росію і Туреччину – це не політичне питання,  а тут з України в Україну - політичне питання.

Тоді я поставила Махновій ще одне питання: 

«Чому відділ освіти всіляко сприяє вступу кращих учнів з Бахчисарайського району в університети Санкт-Петербурга? Це не політична справа?»

Вона не змогла відразу знайти відповідь на моє питання, але через день мені зателефонувала і все-таки дала дозвіл на поїздку дітей.

Як вам працювалося з наступним начальником відділу освіти Міхаілом Сєргєєвим?

Людина абсолютно недалека.  До українських класів, як і до мене, ставився негативно, і, власне, цього не приховував. Одного разу одна з моїх колег директорів сказала, що якось зайшла розмова про мене як про директора, то він висловився таким чином:

«Вона хороший директор, але ж вона націоналістка».

Не знаю,  в чому мій націоналізм виражався, на їхню думку. У мене просто була своя позиція – треба виконувати свою роботу згідно з чинним українським законодавством. Просто я це все робила з державницької позиції: діти в Україні мають право на освіту рідною мовою, вони мають право вчитися в україномовних класах, школах;  мають подорожувати країною, аби її знати, розуміти тощо.   

На скільки мені відомо, то ви свого часу планували  здійснити набір відразу двох перших класів з українською мовою навчання. Чому вам не вдалося це зреалізувати? Що/хто стояв на заваді?

Проблема виникла ще у 2012 році: нібито через недостатнє фінансування відділ освіти вирішив закрити  набір в 1-ий україномовний клас. Також розформувати українські класи в школі (через невелику наповнюваність україномовних класів 14-20 учнів; для порівняння в російськомовних класах середня наповнюваність була 28-32).

Доречно згадати, що коли почала працювати у Бахчисарайському районі (вересень 2004р), у районі була мережа україномовних класів: приблизно у 12 школах було створено україномовні класи від 3 класів до 7. То на 2012 рік залишилося лише 3 школи: Бахчисарайська №4 (11 класів), Бахчисарайська №3 (3-4 класи)  та Долинівська СЗШ (1-2 класи). Можна зробити висновок, що відділ освіти з відома керівництва Бахчисарайської РДА свідомо знищували мережу україномовних класів, прикриваючись недофінансуванням.

У 2013  році ви звільнилися і залишили Крим. Чи було це звільнення пов’язане зокрема з наявністю україномовних класів у школі?

Безперечно, саме через  постійний тиск з боку начальника відділу освіти Сєргеєва М.М., спеціалістів відділу освіти, першої заступниці голови Бахчисарайської РДА Пєхарь Г.П. Це був тиск, перш за все,  моральний і матеріальний. Крім морального тиску на мене як адміністратора, відділ освіти, методичний кабінет проводив у школі постійні перевірки, назначали  районні,  республіканські семінари і т.п. У той час як інші школи відмовлялися проводити семінари, то Бахчисарайська школа №4 не могла відмовитися чи скасувати, бо це розцінювалося як некомпетентність і адміністрації, і педагогічного колективу. Семінари, конкурси та інш., що нав'язував відділ освіти для школи, було додатковим і психологічним, і фізичним навантаженням для всього колективу.

Згадую свою останню нараду  в якості директора школи у 2013 році, перед літньою відпусткою. Мене до себе в кабінет покликав начальник відділу освіти Міхаіл Сєргєєв. У мене вже на 14.00 годну був квиток на Київ. Я, звісно, на цю зустріч не пішла, бо моє рішення про звільнення було остаточним, я вже не мала моральних сил витримувати безкінечний тиск і догани, які мені «виписували». Це при тому, що як якась перевірка з Міносвіти Криму (планова чи непланова) відбувалася, то завжди  приводили представників різних комісій у четверту школу, як у кращу.

Мене за годину до відправлення потягу набирає Сєргєєв і запитує, чому я до нього не зайшла. А я не бачила сенсу заходити, бо і так все було зрозуміло: знову буде моральний тиск, звинувачення, образи. Потім у нього слухавку вириває Пєхарь і починає на мне верещати, ну, власне, в цей момент я сказала все, що про них думаю і про їхнє ставлення до мене. Розмова закінчилася тим, що я попросила мене не турбувати і хоча б за роки роботи директором дати мені нормальну відпустку.

А що з вашими відпустками було не так?

Усі прекрасно знали, що я з Черкащини і свою відпустку я проводжу не  в Криму. Крім того, у мене не було в Бахчисараї власного житла, я весь час винаймала квартири. Але нікого не хвилювало, ані моє житлове питання, ані те, що я у законній відпустці за сотні кілометрів, я повинна була по першому ж виклику їхати в Бахчисарай.

Так відділ освіти поводив себе з усіма директорами, чи це стосувалося тільки вас?

Це стосувалося виключно мене. І такий пресинг виражався у багатьох речах, навіть у якихось дрібницях. Наприклад, у школі проводився конкурс «Учитель року» для вчителів російської мови й учителів фізкультури. Працював увесь колектив Бахчисарайської ЗОШ №4, створюючи умови, щоб учителям-конкурсантам було комфортно працювати з незнайомими дітьми, проводити  уроки. Усі присутні на цих освітніх заходах методисти з Інституту післядипломної освіти, представники Міністерства освіти Криму оцінили високий рівень організації конкурсів «Учитель року». У зв’язку з цим було рішення відзначити мене як директора за те, що організовано було все на високому рівні.  Восьмого березня було святкове засідання педагогічних працівників шкіл, був концерт, нагородження. А мене навіть не запросили, хоча там мали, як потім з’ясувалося, мені вручити грамоту, а також  путівку на безкоштовний тижневий відпочинок у Будинку вчителя в Ялті за організацію конкурсів для вчителів.

Потім мені цю грамоту та путівку віддав голова профкому.

Цікава ситуація була з преміюванням. Наприклад, премії перед Новим роком, в моїй школі отримували завучі, вчителі, а мене залишали без премії, і так було з року в рік.

Взагалі позиція відділу освіти щодо мене була дуже цікавою. Якщо школа працювала добре, проводила заходи, організовувала семінари, конкурси, залучала фінансування через проєкти – до чого тут директор? А от якщо будь-що несуттєве  ставалося, то  винна директор, і їй відразу давали догану.

Період окупації

Після звільнення і виїзду з Криму ви підтримували зв'язок з вчителями, можливо з учнями? Що відбувалося з україномовними класами, дітьми, вчителями у 2014 році?

Українським класам дали можливість довчитися до кінця навчального року – травень 2014 року. На ці класи здійснювався шалений тиск. Для дітей, що навчалися в українських класах, стало гірким відкриттям те, наскільки змінилася поведінка вчителів. Про цю реакцію дітей мені розповіли вчителі української мови.

Зазвичай, на уроках вчителі якісь істини дітям відкривали, навчали, ділилися знаннями, були прикладом у чомусь, були фахівцями зі свого предмету…  І ось ці вчителі моментально втратили себе морально, вони швидко «перевзулися».  Діти говорили, вчителям української мови, які ще залишалися в школі, про те, як інші вчителі, приходячи до них на уроки всіляко демонстрували свою «русскую вєліч», а присутність української  мови в шкільній програмі та її  вивчення називали помилкою. Що найбільше вразило дітей, так це те, що до окупації ці вчителі жодним чином не виказували своєї зневаги ані до них, ані до української мови. Ось це все дітям було вкрай важко пережити, сприйняти.

Після окупації як предмет українська мова в четвертій школі викладалася?

У школі знищили не лише україномовні класи, а й українську мову як предмет.

Як склалася доля вчителів?

Вчителі, які не змогли спочатку окупації виїхати або ж не захотіли, залишилися працювати далі. В основному це вчителі, які, як кажу, ще з Радянського Союзу, вони сподівалися, що все залишиться, як було. Але коли зіштовхнулися з новими умовами викладання, то багато учителів, особливо старших за віком, то вони допрацювали до кінця навчального року і пішли зі школи на пенсію за вислугою років. Були і такі, які витримали ще рік, тобто 2014/2015 навчальний рік і також залишили школу.  

Чимало вчителів української мови не пішли на співпрацю та залишили викладання.

А куди поділися українські підручники, навчально-методичні матеріали, які накопичила школа за 13 років існування українських класів?

Одна з вчительок української мови, з якою я ще на той момент спілкувалася, виїхали на материкову Україну. Щоправда, вона ще декілька разів до Криму приїздила. І от в один зі своїх приїздів  зайшла до свого колишнього кабінету у школі аби забрати свої речі, зокрема книги, таблиці, підручники, які куплялися за власний рахунок. У кабінеті було порожньо. Їй потім розповіли,  що директорка школи Мариніч Наталія Ніколаєвна наказала повиносити геть усе, що пов’язано з Україною, українською мовою, і спалити. Знищили геть усе -  навіть зошити, малюнки, таблиці, ілюстрації.  Багаття розводили прямо у дворі школи.

На вашу думку, була перспектива у створенні та існуванні україномовної школи в Бахчисараї? Дали б їй бути цій школі?

Думаю, що той склад Бахчисарайської РДА був абсолютно не зацікавлений в цьому. Вони б не дали існувати цій школі.

Я в 2004 році почала працювати в Бахчисараї, приїхала туди з Черкащини. Як говорили кругом і по телебаченню зокрема: материкова Україна, а Крим – перлина України – все це Україна тощо. А коли стикаєшся з реальністю, то Крим  і Україна, але все російською мовою. Більше того, не хочуть українською говорити, навіть чути.  Перший рік свого життя в Криму, було відчуття, що потрапила ніби за межі України.

Потім, коли почала потроху обживатися, знайомства з'явилися, дізнаюся: той з Вінницької області, той з Київської, той з Хмельниччини. Багато людей з материкової України, але вони, перш за все, ніби доводили комусь, що вони можуть російською мовою говорити, а то (українська мова – ред.), ну таке, побічне. За їхнім уявленням, вони тепер в кращому становищі, бо говорять російською мовою. Ну, це якось для себе я не могла стикувати, чому так відбувається. Здавалося б, що це ж Україна все у свій час відбудовувала, розбудувала, коли Крим перейшов до України. Все це відбулася завдяки тому, що із України приїжджали фахівці, робили цей Крим своїми руками. Але якось ця українська ідентичність поглиналася тим кримським середовищем, яке, мабуть, було створено штучно. Коли спілкувалася з батьками учнів, виявлялося, що у більшості з них їхні дідусі, бабусі також приїхали з материкової України, а тут вони всі стали «вєлікоросамі» і української мови не розуміють.

Я спочатку працювала вчителем української мови, а потім мене прийняли на посаду методиста. Пам'ятаю, перший свій виступ у новій для мене ролі, коли мала виступити перед директорами шкіл. Мені, як методисту, потрібно було озвучити методичні рекомендації з предмету на новий навчальний рік. Ну, я думаю, раз методист  української мови, то мій виступ буде українською. Власне, є ж і вимоги до директорів шкіл, що вони мають розуміти державну мову, володіти нею, спілкуватися державною мовою – це одна з вимог для того, щоб обіймати посаду директора. Коли я почала свій виступ українською, то перші дві хвилини директори переглядатися один з одним, ніби до них спустилася інопланетянка  і почала говорити невідомою мовою. Але потім вже сиділи й слухали, а я весь час ставила собі подумки питання і давала відповідь: «Це що, хіба не Україна? Та ні ж  - Україна!»

Чи був за вашими спостереженнями попит на україномовну освіту в Бахчисараї, в районі? І чим він був зумовлений?

Я вважаю, що був попит на україномовну освіту серед тих, хто не втратив свою ідентичність як українець, і тієї молоді, хто хотів здобувати вищу освіту в Києві.

На вашу думку, якщо б у Бахчисараї  була повністю українська школа, там були б діти, вона б мала перспективи для розвитку?

Я впевнена, що в такій школі було б чимало дітей і педагогічними кадрами була б забезпечена. Такий навчальний заклад, безперечно, мав би перспективи. У Бахчисараї були російськомовні школи, базова школа з кримськотатарською мовою навчання №5, а от україномовної школи не було, хоча повна вертикаль всіх класів з 1 по 11 була всі 13 років, що свідчило про реальний попит і політичну спрямованість місцевої влади не надати усіма засобами належного окремого приміщення для існування та розвитку україномовної школи в місті Бахчисараї.

                                                                Розмовляла Людмила БОЖЕНКО

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також по темі: 

Української освіти в Криму хотіли ті, хто відчував себе українцем, - Ольга Шарагіна