Майор Валентин Федун: «Більшість моїх товаришів по службі не зрадили присязі»

Майор Федун, який був одним із перших наших воїнів, що вступили в бій із російськими загарбниками Криму, і сьогодні служить у ЗСУ

Український офіцер Валентин Федун навіть зараз, через 11 років після цих подій, не може точно згадати, коли вони з дружиною вибралися з окупованого півострова: наприкінці квітня чи на початку травня.  І це можна зрозуміти. Занадто багато довелося пережити йому та його дружині, Олександрі, у ті дні…

10 березня 2014 року тоді ще 30-річний капітан Валентин Федун забрав дружину з пологового будинку: 25 лютого у них з'явився первісток – Семен.

А вже 18 березня Валентин відзначив свій другий день народження. Він дивом вижив після тяжкого поранення. Під час штурму 13-го фотограмметричного центру Збройних Сил України в Сімферополі капітан Федун був двічі поранений, а його товариша по службі, прапорщика Сергія Кокуріна, окупанти вбили.

Кокурін та Федун були одними з перших українських військових, які постраждали від рук російських окупантів.

«Нашу частину штурмував російський спецназ на чолі з фсб-шником Гіркіним»

- Хто ж штурмував вашу частину 18 березня 2014 року: так звана «самооборона Криму» — як це стверджує кремлівська пропаганда, чи все ж таки російські військові?

- Вже після так званого незаконного «референдуму за возз'єднання Криму з Росією», який окупанти влаштували в Криму 16 березня 2014 року, 18 березня нашу частину штурмував російський спецназ, який стояв за спинами колаборантів із так званої «самооборони Криму». І багато хто з «самооборонців» вже теж був озброєний.

Одразу після захоплення нашого 13-го фотограмметричного Центру ЗСУ у Сімферополі мені та моєму товаришу по службі довелося поспілкуватися з учасниками штурму. Тому я не маю жодних сумнівів у тому, що штурмували нашу військову частину кадрові російські військові.

- Військовослужбовці вашої частини оборонялися?

- Звісно, ​​оборонялися. Щоб не допустити проникнення ворога на свою територію, ми організували цілодобове чергування. Вся наша чергова служба мала радіостанції, а ми були озброєні лише пістолетами Макарова з двома обоймами — 16 набоїв. У разі потреби чергові мали викликати резервну групу підкріплення.

Російські військові серйозно підготувалися до штурму і були озброєні набагато краще за нас. Усі під'їзди до нашої військової частини російські загарбники заблокували, уклавши на дорозі бетонні блоки. Наші сили були явно не рівнозначними.

За кілька днів до штурму нашої частини ми постійно спостерігали поблизу озброєних людей у ​​російській військовій формі. Напередодні штурму представники «самооборони Криму» наполегливо запрошували командира нашої частини на переговори. Пропонували передати їм табельну зброю та підняти над частиною російський прапор. Командир відмовлявся.

А 18 березня вони, погрожуючи зброєю, просто заблокували командира, унеможлививши виконання ним своїх обов'язків. І розпочали штурм нашого Центру.

Ми з напарником на той час перебували на посту — на третьому поверсі триповерхової адміністративної будівлі нашої військової частини. І бачили, як після полудня біля контрольно-пропускного пункту (КПП) почали збиратися люди. Попереду так звана «самооборона Криму», позаду озброєні люди в російській військовій формі.

Зазначу, що на початку штурму «самооборона Криму» втекла. Штурмували  нас вже виключно їхні спецпідрозділи без якихось відзнак на формі. Очолював цю операцію,  зараз добре відомий широкому загалу,  співробітник ФСБ рф Ігорь Гіркін. Цей підрозділ робив штурми багатьох частин ЗСУ в АР Крим включаючи українськи підрозділи морської піхоти. Гіркін сам потім неодноразово  вихвалявся цим у пресі.

Я почув постріли. А по рації почув, як черговий КПП повідомляв про те, що ситуація виходить з-під контролю. Він повідомляв, що озброєні «пікетники» напирали на ворота, намагаючись проникнути на територію частини.

Незабаром загарбники відкрили вогонь з автоматів по воротах та КПП. Спостерігачі з інших постів також повідомляли, що частину атакують.

Я пішов на дах, щоб оцінити обстановку загалом. З даху відкривався огляд усієї території нашого центру. Коли піднімався, то чув по рації, як черговий із КПП повідомляв, що він вже ховає рацію, бо до приміщення пункту увірвалися загарбники.

Піднявшись на дах, я побачив, що довкола військової частини на вогневих позиціях влаштувалися кулеметники та автоматники, у тому числі – на недобудованих багатоповерхівках.

З дальнього боку на територію частини проник загін російського спецназу. Вони професійно, короткими перебіжками, рухалися до штабу. Зліва від них був наш автопарк, де того дня на оглядовій вежі чергував прапорщик Сергій Кокурін.

«Вижив я, можна сказати, випадково»

- Як ви отримали поранення?

- Я передавав черговому інформацію про пересування супротивника, коли мене збив з ніг сильний удар в обличчя. Перша куля прошила мені щоку і вийшла з шиї. Я зрозумів, що поранений, і мені треба забиратися з даху - там я був легкою мішенню. Я зміг підвестися і добігти до дверей горищного приміщення.

Навколо свистіли кулі. По мені, як я потім підрахував,  працювали три снайпери, тобто люба секунда на одному місці і – в мене влучили.

І у той момент, коли я стрибав на горище, щоб спуститися з даху, мене поранили вдруге. Куля потрапила в область лівої ключиці та вийшла з-під лівої лопатки. Лікарі потім сказали, що куля пройшла всього в одному сантиметрі вище за серце. Тож вижив я випадково. 18 березня в мене, можна сказати, «другий день народження».

Всім, хто залишався в частині, невдовзі довелося вимкнути та сховати рації, бо загарбники вже вибивали двері до приміщень.

Ламали двері і на першому поверсі будівлі, в якій ми знаходилися з напарником. Згодом були захоплені всі головні будівлі частини. А перед штабом, російські військові встановили кулемет, з якого працювали  по вікнах тих будівель, куди вони ще не зайшли –  де находились наші цивільні працівники та військові.

Російські штурмовики розташувалися по всьому периметру та стріляли звідусіль. Їх не турбувало те, що вони можуть влучити у своїх. Так і сталося. Пізніше я дізнався про те, що «дружнім вогнем» був поранений їхній боєць Олександр Юкало і загинув їхній старший лейтенант Руслан Казаков.

Кремлівські ЗМІ тут же запустили фейк про те, що нібито на території частини було вбито представника «самооборони Криму». І вбив його 18-річний снайпер-«правосєк» зі Львова, - ну, мовляв, точно вже «бандерівець», який нібито проник, незрозуміло як, на територію нашої частини і стріляв на всі боки. Невдовзі вони оголосили, що неіснуючого «правосєка»-снайпера вони нібито затримали. У тому, що був убитий їхній офіцер, вони публічно зізналися лише через кілька місяців.

- А наші військові відкривали вогонь у відповідь?

- Стріляти наказу не було. Тож ніхто з моїх товаришів по службі не зробив того дня жодного пострілу. Я міг би, згідно з військовим статутом, відкрити вогонь, але я не бачив чітко цілій – по кому відкривати вогонь, тому й не стріляв. У частині на момент штурму перебували приблизно 20 цивільних співробітників картографічного центру та 80 військовослужбовців.

Майже всі бачили, як йшов штурм. І практично всім було зрозуміло, що нашу частину захопив російський спецназ – це було ясно і за їхньою формою, і за їхнім говором. Вочевидь було й те, що операція із захоплення частини була ретельно спланована заздалегідь.

«Ми відповіли, що ми всі – «бандерівці». Але добивати нас вони не стали»

- Як вам вдалося врятуватися?

- Ми з напарником закрилися в кімнаті відпочинку на третьому поверсі. Він надав мені першу допомогу, зупинивши кровотечу підручними засобами. Незабаром до нас почав ломитися російський спецназ. Вони погрожували закидати нас грантами і, зрештою, вибили двері.

Мого напарника повалили на підлогу, зв'язавши йому руки за спиною. У нас забрали документи та телефони, і почали з'ясовувати, чи є серед нас… «бандерівці».

- Що ви відповіли?

- Що ми всі тут «бандерівці», бо тут — Україна. Відповідь розлютила їх командира. Він приставив до мене автомат, пообіцявши добити. Сказав, що шансів вижити у мене все одно нема. Але до цієї штурмової групи надійшло якесь нове завдання і вони пішли далі. Добивати нас не стали. Залишили під охороною одного з своїх бійців.

- А Гіркіна ви коли тоді побачили?

- Особисто не бачив. Російський командир групи у той момент, коли вони увійшли у наше приміщення, підійшов, глянув на мене і, відійшовши на пару метрів, дістав телефон і подзвонив. Він доповів, що штурм здійснено, розповів скільки і які потерпілі (на ту хвилину про Кокуріна нам ще не було відомо), та отримав наказ скоріше закінчувати, передати нашу частину – йому наказали кому саме – прізвище,  яке я вже точно не пам’ятаю, – та їхати виконувати наступне  завдання. Коли він розмовляв, то називав співрозмовника «Ігорєм Івановічєм». Я впевнений – що то був той самий Ігор Іванович Гіркін.  За неофіційними даними, цей підрозділ в цей же вечір штурмував щось, чи готувався до якихось штурмів на території Донецької області. Тобто вони повітряним транспортом були доставлені у Донецьк.

Коли вони пішли, ми зрозуміли, що залишилися в будинку самі. Засобів зв'язку в нас вже не було, а мені ставало все гірше і гірше. Я попросив їхнього «охоронця», викликати «швидку». Іншого способу вижити у мене не було. А ще я пояснив йому, що оскільки всі під'їзди до частини заблоковані, нам потрібно буде зустріти «швидку» біля КПП.

Він зв'язався по рації зі своїм командуванням. Вони дозволили.  Наш конвоїр відвів мене до воріт. По дорозі він кілька разів попереджав своїх по рації, щоби в нас не стріляли.

 «Моїй дружині хтось повідомив, що я поранений. А вагітній дружині Кокуріна не одразу сказали правду»

- Коли ваша дружина дізналася, що ви поранені? Ви змогли їй повідомити про це? 

- Зробити це до того, як мене поклали на операційний стіл мені не вдалося. Хоча один телефон залишився при мені, окупанти його не помітили, коли обшукували. Але я весь цей час був не один. І поранення в обличчя, звичайно, не сприяло розмові телефоном. Та й хвилювався я тоді найбільше за те, як моя дружина сприйме таку звістку? Адже вона тиждень тому виписалася з пологового будинку!

Проте їй вже хтось повідомив, що я поранений і куди мене привезли. Коли мене везли з операційної, Олександра вже стояла у коридорі. Навколо було повно людей із «самооборони» та «зелених чоловічків». Нам із нею вдалося поговорити буквально пару хвилин, але до моєї палати її жодного разу не пустили, дозволяли лише передавати мені передачі. Я потай дзвонив їй, коли виходив на перекур. Побоюючись прослуховування, говорив дуже коротко і відразу після розмови вимикав мобільний.

А вагітній дружині загиблого прапорщика Сергія Кокуріна не одразу сказали правду. Я бачив її під вікнами лікарні того ж дня. Вона безуспішно намагалася добитися будь-якої інформації про свого чоловіка. Також пізніше стало відомо, що його вбили з автомата. В нас на той момент не було на озброєнні автоматів.

Про те, що він загинув, я теж дізнався лише через кілька днів. Йому було 35 років. Дружина Кокуріна лишилася з маленьким сином.  Другого сина, який народився після загибелі Сергія, вона назвала на честь свого загиблого чоловіка.  

Після операції мене перевели до військового шпиталю, який у ті дні майже спорожнів. Ні пацієнтів, ні лікарів. Ледве знайшов лікаря в ординаторській! Запитав, куди всі медики поділися. Він припустив, що «зайняли чергу за російськими паспортами», які вже нібито почали видавати. Зі своїм лікарем я побачився тільки на третій день перебування у шпиталі.

Виписали мене 1 квітня. Ще довелося дочекатись, коли мені знімуть гіпс. Їхати в такому стані з дружиною, немовлям та собакою, я не міг. Я залишав Крим серед останніх українських військових. Навіть точно не пам'ятаю – чи наприкінці квітня, чи на початку травня.

 «Усіх, хто переодягнувся в російську форму, я «здав»»

Поки ми збиралися в дорогу, з моєї частини зателефонував мені один перебіжчик. Поцікавився, чи не маю наміру перейти на службу в армію Росії. Я відмовився.

 - А чи багато ваших товаришів по службі перейшли на службу окупантам?

- Ні. Більшість – 87% моїх товаришів по службі не здали присяги на вірність Україні – вони виїхали з окупованого Криму на нове місце дислокації до Одеси.

Перебіжчик також сказав мені, що мене хоче бачити слідчий. На зустріч із слідчим я погодився. Це вже при зустрічі виявилося, що то вже був російський правоохоронець.

- Як з'ясувалося, що то був представник окупантів? І чого він від вас хотів дізнатися?  

- Ми зустрілися зі слідчим на території нашої частини. Він – немолодий, у пом'ятій формі російського поліцейського. Але представився мені місцевим жителем! Проте, кілька разів перегорнув мій паспорт, він запитав, де ж у ньому вказано номер документа. Я показав.

Після цього зображати із себе «місцевого жителя» він перестав. Зізнався, що його відрядили до Криму із Сибіру.

Від нього несло перегаром. Нахвалював українські продукти та небачено прийнятні для нього ціни.  Аж світився весь від захоплення, коли наші продукти та ціни хвалив: «Горілка та смачне пиво – копійки! Курячих сердець учора як накупив, як насмажив, як нажрався!», – сказав так начебто все своє життя він наїстеся не міг, а у Криму ця його мрія нарешті здійснилася.    

Тоді у Криму ще були якісні вітчизняні продукти. Звичайно, коштували вони трохи дорожче, ніж на материковій Україні – Крим все ж курорт. Але наші продукти були явно дешевші, ніж у його рідному Сибіру, ​​та й смачніші, звісно.

Ціллю російського слідчого було нав'язати мені версію, яку вже озвучили російські ЗМІ. Про те, що «шалений львівський снайпер» якось затесався до наших лав, декого вбив, а мене поранив. А я не погоджувався.

За годину до кабінету зайшли двоє «понятих» і чоловік у балаклаві, який представився експертом. Він спробував нав'язати мені той же самий міф.

Я продовжував стояти на своєму. Наполягав на тому, що стріляти в мене могли лише з даху однієї з недобудованих багатоповерхівок за територією частини. Там тільки один єдиний будинок вже був покритий дахом, з якого було видно мій спостережний пост. Траєкторія входження куль у моє тіло говорила на користь моєї версії. Більше участі у «слідчих діях» я не брав.

- Як  вас зустріла Одеса?

- В Одесу ми дісталися благополучно. Адміністративний кордон проїхали без пригод. Одеса зустріла тепло: наприкінці 2015 року моїй родині дали двокімнатну квартиру у новому будинку, я отримав звання майора.

А всіх, хто перевдягнувся у російську форму, я потім «здав» у СБУ. Усіх, кого бачив, або хто мені сам повідомив, що побіг за російським паспортом – я «здав».

- Перебіжчики задоволені життям? Щось чули про них?

- І російські військові, і зрадники, які пішли на службу до окупантів, прорахувались. До окупації Криму російські офіцери порівняно з українськими були, образно кажучи, багатіями: їхні зарплати були у 3-5 разів вищі за наші. А ціни в українському Криму були набагато нижчими за російські. Тепер у Криму не лише зарплати, а й ціни — російські. Тому ніхто із колишніх колег своєю зарплатою вже не хвалиться.

Чув, що декого з тих, хто присягнув окупантам, тримаючись за власне житло в Криму, перевели на службу в північніші регіони росії. Але не розмовляв ні з ким із них.

 Думаю, що вже вони зрозуміли, що до зрадників ніколи не ставляться, як до повноцінних громадян країни-окупанта, паспорти якої вони взяли. Вони завжди будуть громадянами другого сорту, схильними до зради.  Не бачив особисто, але читав, що їхні нові командири їм так і пишуть в характеристиках.

«Сценарій захоплення Криму Росія готувала роками»

- Як ви думаєте, чому росіяни захопили Крим настільки швидко?

- Для мене очевидно, що цей сценарій готували роками. У керівництві Міноборони України та в керівництві півострова в окупантів були «консерви», які чекали на прихід росіян. Міністром оборони України був громадянин росії – Павєл Лєбєдєв. У Криму дислокувався численний російський військовий контингент.

На території України функціонувала і продовжує ще жевріти сателіт РПЦ (російська православна церква – ред. ) – «Українська православна церква московського патріархату», якою керують з кремля.

В Україні функціонували російські партії. Один із лікарів, якого я зустрів, коли лежав у шпиталі, похвалився, що все життя перебував у місцевому осередку партії «Рускоє єдінство», якою керували прямо з росії. Той лікар мені тоді зізнався, що він «нарешті дочекався росію у Криму».

Шкіл із українською мовою навчання на півострові було дуже мало. Я не бачив, щоб пропаганда рідної мови та культури велася якось активно. А в школах з російською мовою навчання українську викладали двічі-тричі на тиждень — як іноземну.

На вулиці на мене озиралися як на іноземця, бо я говорив українською – це моя рідна мова. Я народився на Рівненщині, вищу освіту здобув у Львові. З 2006 року служив у Криму.

За роки служби я бачив, що українські державні свята в Криму проводять без помітних заходів. А російські відзначали з розмахом: концерти зірок російської естради, на вулицях навіть безкоштовно горілку на свята наливали!

У день штурму нашого 13-го фотограмметричного центру у Сімферополі, до речі, також було багато знакових подій.

- Які події 18 березня 2014 року ви вважаєте знаковими?

- Ця російська військова операція захоплення нашого фотограмметричного центру в Сімферополі відбувалася під прикриттям такого, можна сказати, «інформаційного шуму». Похорон мирного жителя Криму, кримського татарина Решата Аметова, якого окупанти викрали 3 березня. Знайшли його змучене тіло 15 березня – на вбитому були сліди тортур. Його ховали якраз в день штурма.

Крім того, 18 березня 2014 року приблизно за годину до початку штурму нашого центру по телебаченню транслювали звернення путіна до українців:

«Не вірте тим, хто лякає вас росією, кричить про те, що за Кримом підуть інші регіони. Ми не хочемо поділу України, нам цього не потрібно».

Тоді Росія вже розгортала свій план окупації Донбасу. Учасники проросійських мітингів, які традиційно закінчуються захопленням адміністративних будівель у Донецьку та Луганську, вже тримали в руках плакати «Спочатку Крим, потім Донбас!», «Крим — Донбас — Росія». Це все транслювали тоді по всіх ТБ-каналах.

Потім путін якось сам зізнався у своєму виступі для російських ЗМІ, що він особисто керував операцією із захоплення півострова.

Якось  читав, що під час захоплення Криму, окупанти застосували тактику «живого щита». Це коли при штурмі наших частин «зелені чоловічки» – професійні, добре озброєні,  російські військові  прикривалися  «самообороною Криму» та мирними жителями, яких роками обробляла кремлівська пропаганда. Та й з сюжетів по ТБ було ясно, що за таким же сценарієм захоплювали й адміністративні будівлі на Донбасі.

Я все це бачив. Я — живий свідок цього сценарію захоплення українського півострова. Я живий свідок того, що слова путіна про те, що «у Криму не відбулося жодного збройного зіткнення і не було людських жертв», – брехня. Я – живий свідок того, що Крим був не анексований, а окупований силами російської армії.

- Ви так і служите у своїй частині?

- Можна сказати, що так. У 2018-му я звільнився. Вирішив поправити здоров'я та спробувати себе у мирних професіях. Але з початком повномасштабного вторгнення зрозумів, що більше не можу залишатись у запасі. Наприкінці 2022 року я повернувся до лав ЗСУ. Зараз служу на посаді начальника картографічного відділення картографічної частини ОК Південь.

Мені, звісно, ​​нелегко було залишати Крим. А моїй дружині, тим більше – вона виросла на півострові. Але я не вагався: я ж давав присягу народу України.

Батьківщина нагородила мене орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а дружина — донькою. У 2017 році прямо у мій день народження у нас народилася Катруся. Ми так і мешкаємо в Одесі. Діти ростуть. Я служу.

                                                     Олена СМИРНОВА для ІА «Голос Криму»