Української освіти в Криму хотіли ті, хто відчував себе українцем, - Ольга Шарагіна

У серії матеріалів про становлення/розвиток україномовної освіти в Криму, «Голос Криму» вже поспілкувався з директором єдиної україномовної школи в Євпаторії, з учнем ялтинської школи та з кримцем, який мешкає в окупованій столиці Криму.

Сьогодні говоримо з колишньою вчителькою української мови та літератури ялтинської школи, а також  колишньою аспіранткою Кримського гуманітарного університету Ольгою Шарагіною, що нині є директором Навчально-наукового інституту філології та журналістики Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського - єдиного релокованого кримського вишу.

Пані Ольго, ви прожили в Криму досить короткий проміжок часу, але встигли і попрацювати вчителем, і вступити до аспірантури. Тобто були в середині освітнього процесу. Яким було становище української мови в освітньому полі Ялти? Опишіть загальну картину…

Ви знаєте, Ялта для мене дуже рідне місце. Чому? Тому що свою педагогічну кар'єру я розпочала саме там. Коли я закінчила навчання в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, я народила першу дитину, потім другу і фактично не працювала. І от уже, коли молодшій доньці було два роки, я вийшла з декретної відпустки й, власне, так склалися сімейні обставини, що переїхала з Київщини в Ялту з дітьми.

Ну, я, власне, україномовна людина, патріотична, проукраїнська, приїжджаю в російськомовне місто Ялта. Приходжу у відділ освіти, тому що я не знала, де маю шукати цю роботу. Там я пояснила, що є вчителем української мови та літератури й мені потрібна робота. Що ви можете порекомендувати? На цей час в Ялті була така жінка Надія Адамівна, на жаль, не пам'ятаю її прізвища, вона викладала українську мову і фактично була, так би мовити, неформальним куратором всіх вчителів української мови. Представник із відділу освіти порекомендував звернутися саме до неї. Зустріч з Надією Адамівною завершилася для мене працевлаштуванням в російськомовній школі, де українська викладалася як один із профільних предметів. Директор Ялтинської загальноосвітньої школи №7 Шарудило Іван Олександрович, наскільки не помиляюся, був родом з Івано-Франківщини, почувши від мене українську мову, запросив на співбесіду.

Що вас вразило/здивувало як людину, яка приїхала з материка на півострів в контексті присутності української мови в освітньому процесі, в колективі тощо?

На першому моєму методичному об'єднанні в Сімферополі, яке проводилося для вчителів української мови, крім мене, ніхто українською насправді не говорив. І це мене дуже вразило. Як можна обговорювати якісь моменти викладання, навчальні плани, організаційно-виховні заходи впродовж навчального року і при тому всьому спілкуватися російською мовою? Я мала відвагу взяти слово і надала теж свої пропозиції стосовно деяких робочих моментів, висловилася українською. В аудиторії одразу запала тиша, всі зафіксували свої погляди на мені. В їх поглядах читалося питання: «Хто це, що відбувається?» На хвилинку, це був 2012 рік.

Моя робота в школі розпочалася теж цікаво: оскільки я була україномовним вчителем, мені в навантаження дали всі класи з 5 до 11, де я мала викладати українську мову та літературу. Як я вже говорила, школа була російськомовна, але психологічна атмосфера була для мене сприятливою. Вчителі просили, щоб я не розмовляла російською, бо їм подобається, як я спілкуюся саме українською. Тому в учительській, а також з учнями спілкувалася рідною для мене мовою.

Я була класним керівником в п'ятому класі й мене хвилювало питання, як же комунікуватиму з батьками учнів? Тобто те, що я жила в російськомовному місті, постійно накладало свій відбиток на рішення щодо спілкування українською мовою. Я задавала собі питання: «Може я роблю щось не так, що я українською говорю, ну, це ж російськомовний регіон, це діти, я - класний керівник, можливо, мені треба російською з ними спілкуватися?».

Ви знаєте я зараз працюю зі студентами в Києві, працювала також у школі в Бориспільському районі, на жаль, часто учні на уроках української мови та літератури спілкуються російською. Це для мене теж дивно, бо якраз мої учні в Ялті на уроках української говорили українською не залежно від національності. І це було дуже приємно, бо йшли на зустріч, був контакт.

У вас були маленькі діти, які ходили до дитячого садочку в Ялті. Як там були справи з української мови у вихованному процесі дітей?

Садок був теж російськомовний, альтернативи іншої для дітей не було. Мої діти говорили українською, дивилися українські мультики, ми спілкувалися з ними українською. У садку чули, як я спілкуюся зі своїми дітьми, я з ними принципово говорила українською. 

Так, я навчалася в аспірантурі Кримського гуманітарного університету. Там я познайомилася зі Світланою Кочергою (доктор філологічних наук, завідувачка кафедри української філології та методики викладання  Кримського гуманітарного університету, директор музею Лесі Українки в Ялті, - ред.) Вона дуже зраділа, що ми знайшли контакт.

Чому? Для неї це було важливо?

Бо школа, музей Лесі Українки та університет - це була дуже міцна взаємодія, ми з учнями робили багато чого цікавого, українського. Ми ставили вертепи, колядували, щедрували. Ця тісна співпраця давала мені більше можливостей спілкуватися зі своїми учнями поза шкільною програмою та поза школою. Я їм, напевне, вперше розказала, що таке Голодомор, ми ходили в музеї Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, на могилу Степана Руданського - це все дітей дуже сильно потрясало. Учні багато розпитували, бо для них це все було нове. Ані від учнів, ані від їх батьків я не відчувала жодної агресії щодо українських заходів, які організовувала, чи щодо розповідей про історію нашої країни. Ми разом організували свято вишиванки на набережній Ялти. Я долучила до цього заходу всю школу. Студенти з університету, діти з садочка теж були у вишитих сорочках.

Якби була політика українізації, можливо, лагідної українізації, або хоча б була політична воля, щоб українська мова мала якусь підтримку, то думаю, населення пішло б на контакт з материковою Україною.

Розумієте, хто хоче бачити агресію, той знаходить цю агресію. У мене була співпраця, завдяки якій я на скільки могла тягнула Україну в Крим.

В університеті також пари велися українською мовою на україномовних, тому що я в аспірантурі ще навчалася і там читалися лекції та семінари. Англійська мова, не фахові дисципліни читалися російською мовою. Контингент теж був різний: як україномовний, так і російськомовний. Якщо я говорила українською, зі мною комунікували українською мовою також.

Як відбувалося становлення україномовної освіти в Кримському гуманітарному університеті? Тобто на рівні адміністрації, на рівні сприйняття інших кафедр, факультетів? Як сприймалася кафедра української філологія?

Ну, на рівні адміністрації сприяння було – це однозначно. Вже колишній ректор Олександр Глузман сприяв тому, щоб розвивалася кафедра української філології та методики викладання. Чим він сприяв? Мабуть, тим, що все-таки викладачі були з материкової України, тобто він дбав про те, щоб такі дисципліни читали україномовні фахівці. Університет розвивався, його філіали були в різних регіонах півострова, відкривалися інститути. В університеті, на мій погляд, адміністрація була дещо проукраїнська, оскільки не заперечувала організацію різних заходів, заохочувала людей з України. Студенти, які навчалися на українській філології були досить ініціативні, вони пропонували цікаві заходи, брали участь в них. Проводили й проукраїнські заходи тоді, коли почалася окупація, псевдореферендум - це були студенти, власне, з нашої кафедри.

Знаєте, що було дуже прикро, це отой псевдореферендум. Ви розумієте, що всі мої колеги, кого я знаю, всі мої аспіранти, які зі мною вчилися, колеги з російськомовної школи, ніхто не ходив на цей референдум. Ми боялися вийти на вулиці, бо там їздили танки та ходили озброєні до зубів солдати. Хто ходив на той псевдореферендум?

Чи був на вашу думку попит на україномовну освіту в Ялті?

Ні. Я не бачила попит, ну, якщо говорити про попит як про потребу людей. Це не була гостра потреба. Це було більше на рівні толерантного сприйняття. Менш-більш толерантного сприйняття. Те, що є інша національність, інша культура і вона навіть може в правовому сенсі дещо диктувати «вєлікой Росії». Сказати, що ялтинці дуже хотіли присутності україномовного контингенту, прагнули, бунтували, ні.

Української освіти хотіли ті, хто, власне, відчував себе українцем. Ось вони шукали для своїх дітей україномовні навчальні заклади, але в Ялті була лише одна така школа.

При створенні україномовних шкіл та класів в Криму завжди стояла гостра потреба у вчителях, які можуть викладати такі предмети як історія, математика, хімія українською мовою. Кримський гуманітарний університет міг би закривати цю потребу? Чи розглядалася можливість підготовки предметників саме до викладання в україномовних школах? Чи взагалі на інших факультетах, кафедрах педагоги читали свої предмети державною мовою?

Адміністративних кроків точно не було, лише бажання окремих викладачів. Я знаю точно, що філософію викладачка читала ламаною українською, але принаймні вона намагалася це робити. І це була виключно її ініціатива, її бажання. Були такі одиничні люди, які намагалися все-таки викладати свою дисципліну українською. Але адміністрацією це не позиціонувалося як обов'язковість, не було вимоги викладати державною мовою. Це залишалося поза офіціозом.

Тобто бажання не заперечувалося, але абсолютно ніяк не підтримувалося…

По інших кафедрах так.

Та власне бажання декількох викладачів інших кафедр читати предмети державною мовою ніякої загрози для російськомовного університету не несло…

Бажання цих викладачів викладати державною мовою – це було їхнім законним правом, яке жодним чином не обмежувало права інших. І якщо з'являлося твердження про загрозу російськомовним – це була маніпуляція, спрямована на розпалювання мовного питання. Такими провокаторами були етнічні «рускіє», які постійно висміювали українську культуру. Пригадую, як одна із викладачок, дуже сміялася з козаків, казала, що вони навмисне шили такі широкі штани, шаровари, щоб більше вкрасти і заховати. А «язик» їхній «хахляцький» тільки й для них був зрозумілий. Тому й «велікая єкатєріна іскарєніла ето отродьє».

Які процеси відбувалися, зокрема в університеті після «референдуму»? Що сталося з кафедрою української мови та літератури у 2014 році?

Після цього «референдуму» нас зібрав ректор університету. Мене вразило, що він зібрав нас дуже швидко і я не думала, що так швидко приймаються досить важливі рішення. А рішення полягали в тому, що ми розформуємо кафедру української філології та методики викладання на кафедру слов'янських мов, теми аспірантів перезатверджуємо на психологію або на російську мову і літературу – все розформовується, українська філологія закривається.

Мої колеги, частина аспірантів виїхали на материкову Україну, як і я, а частина переоформилася на психологію, російську мову і літературу. Тобто, як нам і обіцяв Олександр Глузман, кафедра української філології та методики викладання припинила своє існування, вона стала називатися кафедрою слов'янських мов.

Він також порадив тим студентам, які не погодилися залишатися на новоствореній кафедрі, телефонувати у ЗВО (заклади вищої освіти – ред.) на материковій Україні,  просити, щоб нас туди забрали.

Я пам’ятаю, як сиділа на набережній Ялти й набирала ці номери телефонів, аби дізнатися, хто з київських ЗВО зможе мене забрати на бюджет в аспірантуру з переведенням. Це був десь березень-квітень 2014 року.

А що відбувалося в цей період з українською мовою у школах, зокрема в тій, де викладали ви?

Ви знаєте, на загал говорилося, що ніхто українську мову не буде вилучати з навчального процесу. Були такі політичні меседжі, що її в Криму ніхто «нє ущемляєт», вона і далі буде викладатися.

Але в реальності виглядало все по-іншому. Іван Шарудило, директор школи, де я вчителювала, отримав інфаркт. Людину просто довели до такого стану, відкривши кримінальне провадження, звинувативши в тому, що він нібито здавав в оренду приміщення школи якимось туристам, його ганебно звільнили.

Він не міг прийняти того, що відбувалося довкола. У нас до червня в російськомовній школі висіла українська символіка, за це директор отримував постійні погрози, що і призвело до інфаркту. Вочевидь людина не пішла на співпрацю, тому поплатилася здоров’ям і роботою.

Перед звільненням він сказав вчителям української мови, що, якщо ми хочемо працювати тут і надалі, то маємо перейти на російську мову або психологію. Адже українська мова – це лише факультатив.

А врешті-решт українська мова залишилася в цій школі як факультатив?

До початку нового навчального року – 2014\2015 рік - я вже не працювала в школі і залишила Крим. Питати про це у колишніх колег у телефонній розмові чи переписці я боялася, щоб не наражати їх на небезпеку.

Ви говорили про те, що було досить спокійне, рівне ставлення до кафедри української мови та методики викладання, до викладачів як з боку адміністрації, так і з боку викладачів з інших кафедр. Щось змінилося в стосунках, у ставленні під час активної фази окупації?

Так, змінилося. Адміністрація нашої кафедри виїхала з півострова. Зокрема, завідувачка кафедри Світлана Кочерга, троє викладачів та частина аспірантів. А ті, що залишилися, вони переоформилися на іншу спеціальність та продовжили працювати й навчатися.

Щодо ставлення колег з інших кафедр – всі просто мовчали. Ніхто нічого не говорив, ніхто не висловлював ніяких думок, натяків якихось. Просто було виважене мовчання, яке спостерігалося на всіх рівнях – від адміністрації університету до викладачів.

Мовчання було не лише на роботі, воно було в магазині, транспорті, всюди.

Ви ж були класним керівником. Чи була якась комунікація в цей період з батьками ваших учнів, зокрема коли вони вже знали, що виїжджаєте?

Ні – це була повна тиша, атмосфера страху. Хоча у мене були дуже хороші стосунки  і з батьками, і з дітьми. Я була молода, ініціативна, проводила з ними низку цікавих заходів: тематичні вечори, дискотеки, екскурсії. З деякими учнями я трохи комунікувала вже після того, як залишила Крим, вони мене знайшли в соцмережах. А з батьків ніхто зі мною не спілкувався ані тоді, ані потім.

А чи був якийсь спротив саме в освіті щодо окупації?

Єдиний спротив в освіті, який був, коли все розпочалося – це зустріч біля пам’ятника Т.Г. Шевченкові і прохід по набережній. Учасниками цієї акції були викладачі, студенти, аспіранти кафедри української мови та методики викладання. Нас було не дуже багато, але серед тих хто був, когось добряче побили, і після цього повторно вже ніхто не вийшов на жодну з анонсованих акцій.

Ви говорили, що завжди в будь-якому місці зі своїми дітьми розмовляли українською мовою. Щось для вас змінилося у 2014 році?

Морально мені було дуже важко. Я більше не могла з дітьми вільно говорити українською мовою в соціумі. Коли я йшла з ними вулицями, говорила українською, то виникало враження, що мене постійно хтось переслідує. Люди на нас з дітьми дивно оглядалися, коли чули мову.

А ще  був випадок. Я вивозила своїх дітей в березні на материк. Ми їхали в Сімферополь на потяг, і я зрозуміла, що нас переслідують. Коли ми їхали в автобусі з Ялти до Сімферополя я попросила своїх дітей грати в мовчанку, аби ніхто не почув, що вони говорять українською. Але ж це діти, дорога неблизька, звісно, що вони говорили, і звісно українською, бо це для них природно. Я помітила, що за мною слідкують. Дітей вивозити мені допомагала рідна тітка, дивлюся вона сидить, боїться, а в автобусі така тиша, що шепіт моїх дітей видавався громом. Тоді тітка мені умовно показала, щоб я брала доньку, а вона бере сина і ми при висадці з автобуса розходимося в різні боки, а потім швидко прямуємо в магазин, щоб сховатися між людьми. Нам це вдалося, бо  хлопці, які переслідували, загубили нас у натовпі.

Потім ми швидко стрибнули в потяг. Всі у вагоні допоки ми не заїхали на материкову Україну сиділи тихо, ніхто ні з ким не говорив, бо ніхто не знав, хто біля тебе сидить – людей скував страх.

Я видихнула лише після того, як вивезла дітей. Мені ж довелося повернутися, бо треба було розв'язати проблеми з документами, з пропискою. Та більше в Криму у громадських місцях я українською не говорила, бо розуміла, яке це величезна небезпека.

Чи спілкується з кимось зі свого дуже короткого кримського минулого? Що розповідають?

Іноді вдається трохи поспілкуватися. Можу сказати, що вони для себе Росію не прийняли, вони чекають. Розповідають, що не має ніякого розвитку лише один бюрократичний тиск і впровадження ідеології на всіх рівнях.