Сергій Данілов: «Не треба перебільшувати можливостей і бажання займатися будь-кого питаннями Криму крім нас» (радіопрограма)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». Гість програми заступник директора Центру Близькосхідних    досліджень Сергій Данілов.

Нещодавно Президент України Петро Порошенко вчергове заявив про необхідність створення кримськотатарської національної територіальної автономії. Сьогодні існує безліч думок з цього приводу. Зокрема досить поширена думка, що на сьогоднішній день цього робити не потрібно… Що ви можете сказати з цього приводу? Яким чином це допоможе в реінтеграції та деокупації півострову?

С.Д.: Насправді це питання викликає жваву суспільну дискусію як в експертних колах, так і в ширшій громадськості. Однозначної відповіді на це питання не має. Тут важливо зараз підкреслити наступне: ми не знаємо, яку саме форму цієї автономії буде запропоновано спочатку конституційній комісії, потім на розгляд парламенту і, що в результаті буде прийнято. Бо існує достатньо багато моделей реалізації національних автономій, зокрема ті, які були представлені в європейському досвіді: Аландські острови, Південний Тіроль в Італії тощо.

Без цієї конкретики говорити про щось зараз важко, оскільки моделі надзвичайно сильно відрізняються одна від одної. Очевидно в політичному керівництві, на Банковій, вирішили, що це допоможе консолідувати та підтримати кримськотатарський народ, абсолютна більшість якого зараз знаходиться в окупованому Криму і абсолютна меншість якого виїхала на материк.

Якщо говорити аргументами «за» чи «проти», чи допоможе це, наприклад, деокупації, звільненню Криму?

У мене є великі сумніви, що цей аргумент можна використовувати, оскільки репресивний режим, який зараз встановлений в Криму, який підтримується ФСБ, «поліцією», настільки залякав всіх громадян України, людей будь-яких поглядів, які проживають в окупованому Криму, що про жодні вияви протестних настроїв, протестної активності говорити не приходиться.

Тобто прийняття чи ні змін до 10 статті Конституції України, в якій йдеться про конституційний устрій в Автономній Республіці Крим ніяк не змінить, не допоможе Україні і не наблизить звільнення Криму.

Інші фактори, які б могли вплинути – це надзвичайно потужна підтримка, яку лідери кримськотатарського народу на сьогоднішній момент збирають в Європі, взагалі по світу, привертаючи увагу до окупованого Криму. І тут треба віддати належне Мустафі Джемілєву та Рефату Чубарову – це одні з небагатьох українських політиків, які цілеспрямовано та послідовно, активно піднімають ці питання на міжнародній арені. Оскільки, нажаль, в українській державі, в українському політикумі цим не займається майже ніхто.

…а системно тим більше…

С.Д.: Так, і це жахливо, і не правильно. Оскільки першочерговий злочин та все що у нас відбувається на сході все почалося в Криму. Це кримська війна, це не тільки східний фронт, на якому гинуть наші герої, гинуть наші вояки – це в першу чергу Криму. Тому що головний злочин, який зробила Росія – це окупація і анексія: зміна кордонів незалежної держави… З цього все почалося і цим має закінчитися.

Чому на вашу думку сьогоднішній український уряд та президент, як власне і всі 25 років незалежності, залишаються сліпими у питанні підтримки українців, росіян та представників інших національностей з проукраїнською позицією, які сьогодні залишаються жити в Криму? Наскільки недалекоглядна ця політика і які наслідки це матиме …

С.Д.: Ми будемо мати жахливі наслідки….

Це була системна помилка з першого дня, коли ще Верховна Рада УРСР дозволила, перші роки незалежності і перед незалежністю, ось цей період, коли пробували створювати, підтримувати українські рухи в Криму, які  могли вирости в щось більше, могли стати вагомою силою. Після «мешковщини» при Кучмі була прийнята політика, яка в принципі не змінилася до моменту окупації: ми визнаємо право місцевих еліт, віддаємо їм півострів на откуп, за окремими виключеннями. А місцеві еліти цілеспрямовано експлуатували російський фактор. Ми всі пам’ятаємо, які були черги, аби потрапити на навчання в українську гімназію. Батьки ночами стояли, і там була абсолютна більшість етнічних росіян. Тобто бажання інвестувати в українську справу в Криму було, а шкіл українських на весь Крим було лише 7, коли мало бути, принаймні, стільки скільки етнічних українців –  мінімум 25%…

Я пригадую таку сцену, яка досі крає мені серце. Ми проводили семінар в одному з степових райцентрів Криму… Коли ми спілкувались у неформальній обстановці я звернув увагу, що під час спілкування найбільше мовчали дві вчительки –  це були вчительки української мови. Вони говорили з нами дуже тихо, бо відчували тиск, адже вони були меншиною, яку найбільше пригноблювали.

І зараз, насправді, в Криму найбільше пригноблюють і найбільше бояться синьо-жовтого. Якщо уявити кримськотатарський прапор і тамгу, то цю символіку можна використовувати, бо за це  тобі нічого не буде. А от за синьо-жовте ти 100% отримаєш якесь покарання.

Саме проукраїнські, незалежно від етнічного походження люди, які відчувають себе частиною політичної української нації, яка включає і кримських татар, і українців, і росіян,  і будь-кого, хто вважає себе українцем, саме вони є під найбільший тиском і на вістрі атаки нинішнього окупаційного режиму.

Якщо ми так і далі будемо не помічати того, що в Криму є люди, які бачать себе в Україні, і ставляться до України як ми, тобто Україна – це наша справа, а не Україна нам «должна»…

Поки ми не будемо цього помічати, то ми не отримаємо у довгостроковій перспективі стабільності в Криму.

На основі Мінських угод, ми не будемо зараз обговорювати їх ефективність, формується політика навколо Донбасу. У кримському питанні ми не маємо навіть цього. На якому майданчику повинна формуватися політика щодо повернення Криму?

С.Д.: Те що зараз відбувається на сході, східний фронт, – це програма мінімум для того, щоб  убезпечити Росією російський Крим: зв’язати наші руки там, щоб ми не займалися Кримом. Росія не піде ні на які майданчики до того моменту, поки не буде на межі краху. Бо реальне звільнення можливе  тоді, коли 95-та, легендарна, аеромобільна бригада з міста Житомира, яка найкраще показала себе на східному фронті доїде на своїх БТРах до Севастополя. А це можливо тоді, коли в Москві почнуться такі процеси, які не дозволять керувати військовими частинами, що розташовані в Криму і на кордоні з Україною…

Тобто іншого майданчику, ніж політико-дипломатична операція із застосуванням  збройних сил, на мою думку, не існує.

Яку роль можуть відіграти у подальшій долі Криму такі країни як Туреччина, Іран, мусульманські країни з пострадянського простору?  Чи могли б вони стати нашими партнерами у поверненні Криму, адже наша країна зосереджена практично лише на Європейському союзі, Америці у питанні деокупації? Можливо є сенс розширити обрії…

С.Д.: Я маю сумнів у тому, що це допоможе якось звільнити Крим. Іран є партнером та найближчим союзником Росії на Близькому Сході. Саме російсько-іранська коаліція веде війну в Сирії, як відомо… там дуже тісні партнерські стосунки. Ірану байдуже на окупацію Криму.

Туреччина має достатньо проблем на своїх кордонах зараз, щоб займатися Кримом. Вона, можливо, час від часу буде про це згадувати і робити якісь спроби, але не треба перебільшувати можливостей і бажання займатися будь-кого питаннями Криму крім нас.

Країни Центральної Азії взагалі перебувають, у більшості випадків, в союзницьких відносинах з Росією. Їх можна швидше розглядати як сателітів, чи як близьких партнерів. В питаннях безпеки вони теж надзвичайно залежні від Росії. Тому пошук партнерів на Близькому Сході мені видається не надто продуктивним для нашої справи.

Слухайте повну версію радіопрограми за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=qeyVPXqjCH0