«Не замість, а поряд»: як у Криму незадовго до окупації відстоювали українську мову на туристичних вказівниках

У серпні 2013 року перед українськими активістами в Криму відкрився новий фронт роботи: в туристичному регіоні їм довелося боротися за присутність державної мови на дороговказах.

Тоді у Міністерстві курортів і туризму АР Крим анонсували плани щодо встановлення півтори тисячі туристично-інформаційних вказівників російською та англійською мовами в містах півострова до курортного сезону 2014 року. Причому реалізувати це все планувалося в рамках проекту ЄС «Диверсифікація і підтримка туристичного сектору Криму».

Низка громадських організацій півострова висловила свій протест через відсутність у цьому проекті державної української мови. Кримські чиновники і представники європейської сторони кинулися пояснювати, що їх «неправильно зрозуміли».

В офіційному урядовому повідомленні зазначалося, що вказівники будуть розміщені біля туристичних об’єктів у Бахчисараї, Керчі, Алушті, Судаку, Євпаторії, Сімферополі та Севастополі. Для кожного міста були підготовлені паспорти, що містили перелік пам’яток, карти-схеми міст із нанесеними на них точками встановлення візуальної навігації, кількість необхідних стовпів і вказівників (останні мали бути оформлені у спільному стилі, погодженому з профільним міністерством та містами-учасниками).

При цьому відзначалося, що схожий проект з маркування туристичних маршрутів у Кримських горах (втім, у значно менших обсягах фінансування) на той час вже кілька років реалізувало Посольство Чеської Республіки в Україні. Однак ця ініціатива була неоднозначно розцінена громадськістю через те, що маркування так само проводилося лише російською та англійською мовами. Відомий український філософ Микола Рябчук навіть виступав з цього приводу з відкритим листом до посла Чеської Республіки в Україні Івана Почуха. Реагуючи тоді на критику, в Міністерстві курортів і туризму АР Крим запевнили, що в подальшому «буде передбачено маркування українською мовою».

Втім, активісти поставилися до запевнень місцевої влади з недовірою. Зрештою, з ініціативи ГО КЦДКС «Український дім» (наразі — ГО «Кримський Центр») було розпочато петиційну кампанію з метою примусу посадовців та іноземних партнерів до виконання чинного законодавства щодо державної мови. При цьому було наголошено, що Конституція АР Крим дозволяє використовувати в регіоні три мови в статусі офіційних – українську (державну), кримськотатарську та російську, але «поряд», а не «замість».

Крім цього, голова тоді ще «Українського дому» Андрій Щекун відзначав, що українська громадськість Криму із вдячністю приймає допомогу європейських партнерів, але не ціною мови, яка перебувала під загрозою, особливо в регіоні. На його думку, в цьому питанні урядовці мали б зважати не лише на вимоги законодавства, а й на прості економічні показники: так, у червні 2013 року кількість курортників в АР Крим знизилася на 0,5% порівняно з попереднім роком, у липні – вже на 3%, в першу чергу через зменшення кількості гостей з інших регіонів України.

Відтак у ГО КЦДКС «Український дім» висловили переконання, що кримські урядовці мусять глибше проаналізувати причини того, що українські туристи почуваються на півострові менш комфортно.

Ця історія засвідчила, що мовне питання в Криму напередодні російської окупації виходило далеко за межі сфери туризму чи дизайну середовища. Присутність/відсутність української мови в публічному просторі була безпосередньо пов’язана з реалізацією державної мовної політики, репрезентацією українського суверенітету та забезпеченням конституційних прав громадян. Реакція українських громадських організацій продемонструвала їхню готовність використовувати правові та громадські механізми для захисту державної мови навіть у питаннях, які на перший погляд могли здаватися другорядними.

Ініціативи активістів були спрямовані в першу чергу на забезпечення дотримання законодавства України та принципу рівноправного використання мов етнічних груп в АР Крим. Боротьба за українську присутність у Криму велася, серед іншого, в повсякденному символічному просторі, де мова залишалася одним із найважливіших маркерів належності півострова до українського державного та культурного простору.

Антон БОЖУК