Блог

19 квітня 80-річний ювілей міг би відзначати Олександр Ткаченко — поет, письменник і правозахисник з Криму, який у джерелах зазначається як «совєтський» та «російський». 

6 грудня 2007 року його життя передчасно обірвалося в Москві, де він тривалий час мешкав і працював. Народився він у Сімферополі в родині колишнього командира партизанського загону Петра Ткаченка та представниці кримчацького роду Ольги Зенгіної. 

У зрілому віці Ткаченко відчув потребу не лише плекання кримчацької ідентичності в собі, а й збереження пам'яті про цей катастрофічно малочисленний корінний народ Криму, майже повністю знищений німецькими нацистами під час окупації півострова. 

Свою українську компоненту він не проявляв – однак вона була виразно присутня у волелюбності та відразі до будь-якої несправедливості та пригноблення.  

З 1960-х років Олександр Ткаченко жив типовим життям совєтського парубка. Його юність припала на добу «хрущовської відлиги», і про сталінські репресії він знав лише з розповідей старших. У 17 років він грав у дублі сімферопольської «Таврії», здобувши симпатії місцевої спільноти, у 20 був володарем срібних медалей чемпіонату Совєтського Союзу серед дублювальних складів, згодом увійшов до основного складу «Таврії». Довелося виступати також на позиціях півзахисника та нападника за лєнінґрадський «Зеніт», московський «Локомотив», владімірський «Трактор», гродненський «Хімік» (Білорусь) та севастопольський «Скіф»: остання команда, совєтського Чорноморського флоту, була альтернативою військової служби. У 1969 році Олександр Ткаченко під час тренувальної гри у Грузії дістав важку травму хребта, яку потім лікував у московському центральному інституті травматології та ортопедії. 

З мрією про великий футбол довелося попрощатися назавжди – як і з коханою дівчиною, якій вже колишній перспективний спортсмен став більше непотрібним, а також з інститутом: з фізико-математичного факультету Кримського педагогічного інституту його відрахували. Десь поділися й товариші: за весь час лікування ніхто не відвідав. Довелося шукати самореалізацію в несподіваному занятті – віршуванні. Перша поема, яка видалася графоманською, полетіла у смітник.  

Ставши на ноги, Ткаченко повернувся до Сімферополя, де займався старими та новими справами – тренував команду меблевого комбінату та вів літературну студію. Чітко усвідомлював: у поезії він вже не матиме такої слави, яку мав у футболі, особливо в рідному місті. З роками легендарний Валерій Лобановський відгукнеться про нього: 

«Був такий добрий футболіст Олександр Ткаченко, а став добрим поетом».  

В 1972 році вийшла друком його перша збірка віршів. Незважаючи на критику за «ідеологічні відхилення», вдалося заручитися підтримкою відомих на той час поетів і в 1977 році стати членом Спілки письменників СССР; того ж року Ткаченко закінчив відділення спортивних ігор Сімферопольського державного університету. Далі – навчання на Вищих літературних курсах у Москві: там і залишився, періодично приїжджав до рідного Криму.  

Ще до розпаду СССР, під час «перебудови», Олександр Ткаченко почав займатися громадською та правозахисною діяльністю. В 1987 році, перебуваючи на міжнародній програмі для письменників з різних куточків світу в Чикаго (США), вступив до ПЕН-клубу. Після повернення до Москви працював у «ліберальному» молодіжному журналі «Юність». Після розпаду СССР, у 1992 році став одним з лідерів групи з 14 журналістів, які пішли з редакції і заснували «Нову Юність»: у 1993–1996 рр. Ткаченко був головним редактором цього видання. 

У 1994 році він прийняв пропозицію стати генеральним директором російського ПЕН-клубу: на цій посаді перебував до свого останнього дня. Крім цього, входив до комісії з захисту прав людини в уряді Москви. Російський ПЕН-центр як громадська правозахисна організація фактично став значною мірою результатом праці Олександра Ткаченка, переслідуваним як єльцинською, так і путінською владою за «постійні заклики до дотримання прав людини». 

Сам Ткаченко брав активну участь як правозахисник у низці російських кримінальних справ із політичним забарвленням, або у випадках, коли обвинувачені мали стосунок до літератури, навіть не сприймаючи політичних поглядів підзахисних. Займався він і питаннями гонінь на білоруську опозицію після встановлення лукашенківського режиму, а також захистом літераторів і науковців в інших постсовєтських країнах. 

Разом з тим він намагався впливати на політичну ситуацію в рідному Криму, висловлював активний скепсис щодо зв'язків півострова з Росією, яка готувала для регіону долю другої якщо не Чечні, то Абхазії. Гучною справою з участю Ткаченка став процес журналіста Григорія Паська, уродженця Херсонщини, який передав японському телебаченню свій публіцистичний фільм, присвячений проблемі радіоактивних відходів на Тихоокеанському флоті. 

В 1999 році військовий суд цього флоту засудив Паська за обвинуваченнями у державній зраді та шпигунстві на користь Японії. «За зраду такій батьківщині треба виправдовувати», – висловився в якийсь момент Ткаченко. У серпні 1999 року колишній директор ФСБ та секретар Ради Безпеки РФ, майбутній диктатор Владімір Путін був призначений головою російського уряду. 

За спогадами Григорія Паська, тоді він потребував підтримки інтелігенції, і заради цього навіть бував у ПЕН-Центрі. За підсумками цих відвідин Олександр Ткаченко під час нечисленного засідання письменників висловився з цього приводу: «Таким людям довіряти країну не можна».  

Влітку 2007 року Ткаченко переніс операцію зі вживлення кардіостимулятора: далися взнаки активні переміщення та виснажлива праця. 3 грудня того ж року, за кілька днів до смерті, він провів засідання ПЕН-клубу, на якому заявив, що в Росії повернулися часи застою, і письменникам тепер важко дихати, жити й виживати. В останні часи свого життя Олександр Ткаченко готував рукопис новел і повістей на 400 сторінок під робочою назвою «Море то́му». 

Цей збірник, що став останнім прижиттєвим виданням автора, вийшов під назвою «Стукач». Загалом на його рахунку 15 поетичних та до десятка прозаїчних збірок. Основною працею життя Ткаченка став великий твір з історії кримчацького народу під назвою «Сон кримчака або Відірвана земля», який спочатку вийшов невеликим накладом. За словами самого автора, це була лише невелика збірка новел: у планах була велика книжка про кримчаків, які мешкали компактно в Карасубазарі (нинішній Білогірськ) з середини ХІХ до середини ХХ століть, і їх можна було відрізнити за одягом, говіркою, культурою побуту тощо. Ткаченка цікавило духовне життя народу, рідного йому по материнській лінії, який «прожив стільки століть і практично не залишив по собі літературних пам'яток». 

Перед нами проходить ціла галерея кримчацьких постатей різних соціальних станів – міщани й селяни, вчителі та робітники, чоботарі та кравці, артисти і навіть представники кримінального світу. «Наразі кримчаків лишилося кілька сотень. Зараз їхня міфологічна пам'ять є значно важливішою за реальне життя всього народу в минулому», – сказано автором у передмові.  

Одним з кримчацьких персонажів Ткаченка став молодий швець Якуб Бакши, що під час ІІ світової війни потрапив у німецький полон. Життя йому врятувало те, що він навчився від сусіда по бараку, татарина, молитися по-мусульманськи і сам записався татарином. З табору поблизу Станіслава (нині Івано-Франківськ) на заході України він втік разом із медсестрою-румункою Ліаною. В Карпатах їх перестріли «чотири бандерівські пики, неголені, озброєні аби чим, одягнені в совєтсько-німецько-румунську форму»: Якуба прив'язали до дерева, а його супутницю зґвалтували в нього на очах, забравши з собою. Парубкові вдалося звільнитися і стратити кривдників, проте Ліана, не переживши наруги, звела рахунки з життям. Найбільш вірогідно, що прототипом Якуба Бакши став кримчацький просвітник Давид Ребі (1922–2019), один з останніх носіїв кримчацької мови, який виступив одним з наукових консультантів Ткаченка. Ще у 2006 році Ребі згадував, як під час ІІ світової війни 19-річним парубком потрапив в оточення: 

«Коли я зовсім охляв від голоду, вночі підійшов до сільської хати в українському селі. Гадав, що там мені дадуть хоча б шматочок хліба, а вони мене здали у німецьку комендатуру. В них на руках були жовто-блакитні пов'язки. Ну як я можу після цього до них ставитися? Через них мені в полоні мне довелося пережити таке, чого й ворогові не побажаєш. Тому я проти того, щоб вояків УПА та різноманітних зрадників батьківщини прирівнювали до учасників війни», – розповідав Ребі, що свого часу вочевидь, прийняв членів допоміжної поліції за українських повстанців і не вбачаючи для себе різниці між ними.  

За даними українського історика Віталія Нахмановича, нерідко люди, що вижили в карпатських лісах під час ІІ світової війни, називали своїх кривдників «бандерівцями», однак практично неможливо встановити, скільки з цих «бандерівців» були дійсно бійцями УПА, скільки – членами загонів НКВС, і скільки – звичайними місцевими бандитами та мародерами. І так само неможливо встановити, на кого конкретно натрапив Давид Ребі. 

В полоні він спочатку намагався назватися татарином, проте довелося записатися в росіяни. В цій якості він прожив подальші кілька десятиліть, практично забувши про своє походження. Це була не єдина родова травма: вся його родина була знищена німцями в Криму ще в 1941 році. 

«У 1948 році мені випав шанс почати нове життя – я вступив до Лєнінґрадського інституту. В паспортному столі на мене накинулася паспортистка: " Увашому паспорті написано, що Ви кримчак. Це неможливо, бо кримчаків взагалі не існує". Згодом я дізнався, що Сталін у 1945 році декретом усунув наш народ. [У старості] мені захотілося згадати мову, якою я спілкувався з матір'ю. Цілих 50 років я розмовляв лише російською», – згадував Ребі. 

Подібні злами національної ідентичності переживав і сам Олександр Ткаченко. «Наполовину я українець, по батькові. Але кримчаки кожного, в чиїх жилах тече бодай крапля кримчацької крові, називають кримчаком», – казав він в останні роки свого життя. Втім, у книжці «Сон кримчака» дані були вже інші: 

«Батько був росіянином, родом з Волги. … Матір вийшла за доброго хлопця-росіянина, що відслужив на флоті». Втім, в одній з новел до батька оповідача звертаються на ім'я «Петро», а не «Пьотр». 

У цьому ж оповіданні, де йшлося про весілля в кримчацькій родині, матір запитала батька, хто замовив грандіозний салют на честь молодих, на що той відповів:

«Учора вийшла постанова уряду СССР про приєднання Криму до України, тому й салют був», після чого обидва розсміялися. 

Ткаченко згадував, що мовою і родинного спілкування, і практично всього його життя була російська – хоч матір часом і розмовляла з родичами дивною і незнайомою мовою. «Нас налаштовували, що всі ми рівні, національно однакові, і російська мова, якою розмовляли тоді всі, нас мирила і справді зрівнювала. Але з часом дещо таки почало відбуватися. У 1968 році матір, в якої в паспорті було написано, що вона єврейка, викликали до міліції і поміняли паспорт, де в графі "Національність" поставили "Кримчачка" і пояснили: десь якісь вчені довели, що є справді така окрема нація – кримчаки. А матір і не заперечувала, бо вона точно знала, що була кримчачкою. На мені це ніяк не відобразилося, бо в 16 років я отримав паспорт як росіянин, по батькові. Та й уся культура була російською, і цього було предостатньо. 

Збентеження від власних органічних національних проявів приховувалося майже як фізична вроджена вада, дедалі більше хотелося бути схожим на всіх, наслідувати велике», – описував він травму ідентичності людини того часу. 

До свого «кримчацтва» Олександр Ткаченко звернувся лише на початку 1980-х років. Тоді, за його свідченнями, розпочалося «страшне мародерство» на місці протитанкових рівчаків на схід від Сімферополя, на 10-му кілометрі Феодосійського шосе, де німецькі нацисти в грудні 1941 року виконали масові розстріли євреїв та кримчаків. З братської могили нелюди витягали золоті прикраси та навіть коронки з черепів.

«Коли я почав порушувати в Криму це питання, мені там популярно пояснили, що я мушу мовчати. Я зрозумів, що без допомоги Москви не впоратися. Ми поїхали на ті розкопки, сфотографували, потім відвезли фотографії до Політбюро, там були страшенно обурені. Наслідки не змусили на себе чекати. Зняли секретаря обласного комітету [комуністичної партії], 20 інших начальників звільнили. Але й мені дісталося: місцеві функціонери оголосили мене ворогом Криму, ходили за мною по п'ятах, це було щось страшне. Я не знав тоді, що там було вбито кримчаків, у тому числі й моїх родичів, я гадав, що там були розстріляні тільки євреї. Чекісти казали мені, що там були розстріляні совєтські громадяни», – згадував Ткаченко. 

Наостанок хотілося б висловити думку про те, що праця «Сон кримчака» мала б бути перекладена українською і видана в Україні – повністю або принаймні фрагментарно, з урахуванням усіх «ідеологічно-політичних» гострих кутів. 

Здається, в нас про кримчаків дещо подібне напишуть ще не скоро – якщо тільки взагалі колись напишуть.