Блог

26 вересня могло б виповнитися 90 років видатному українському громадському та державному діячеві, Герою України Євгену Пронюку. На жаль, його нема серед нас вже четвертий рік.

Народився Євген Пронюк у селі Хом’яківка на Івано-Франківщині, в родині коваля Василя Пронюка. В 1947 році з рідними за участь батька в українському підпільному національно-визвольного руху в роки ІІ світової війни був депортований на спецпоселення до Казахстану, де незабаром втратив матір, що померла від непосильної роботи вантажницею на залізниці. Спочатку Євген виховувався в мордовському сиротинці, після чого його знов повернули до Казахстану. В 1952 році він, попри заборону на виїзд, перебрався до Києва, же влаштувався на завод і навчався у вечірній школі.

В 1962 році по закінченні історико-філософського факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка Євген Пронюк став науковим співробітником Інституту філософії АН УССР. Вже тоді він брав участь у русі за права людини, займався друком та розповсюдженням самвидавної літератури. У 1963 році став членом Клубу творчої молоді «Сучасник», забороненого вже за рік. У 1965 році, під час масових арештів українських дисидентів, потрапив під пильне око совєтської каральної машини: під час обшуку в нього було вилучено статтю «Стан і завдання Українського визвольного руху», написану для самвидаву роком раніше. Сучасні історики вважають цей матеріал програмою тодішньої боротьби за демократизацію й незалежність України: його положення закріплені Конституцією України 1996 року. За совєтів же дивом вдалося уникнути не те що арешту, а й навіть звільнення: обійшлося переведенням на посаду бібліографа до інститутської бібліотеки. Якраз тоді молодий науковець мав захищати кандидатську дисертацію.

Втім, спокій був нетривалим. З 1973 року Євген Пронюк карався по російських таборах і на засланні в Казахстані за «антисовєтську агітацію та пропаганду з метою підриву й ослаблення совєтської влади». Під час перебування на засланні, в 1977 році він отримує свою першу нагороду, медаль Т. Шевченка Спілки Визволення України «За віддану працю для добра всього українського народу та жертовний вклад на визволення України та підтримку свободи всім народам світу» − в тому числі за участь у протестних акціях бранців режиму.

Відбувши совєтські табори, в 1984 році Євген Пронюк повернувся до Києва і заледве влаштувався бібліографом до інженерної установи: перед тим були репресії за «дармоїдство» – «неблагонадійного» політв’язня за розпорядженням КДБ не приймали на роботу. В роки «перестройки», незадовго до загибелі совєтського союзу, в 1988 році він узяв участь у створенні Української Гельсінкської Спілки і став членом її виконавчого комітету, а також у складі ініціативної групи розбудовував Український «Меморіал» імені Василя Стуса. Наступного року, всупереч заборонам КДБ, Євген Пронюк ініціював створення Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих і відтоді був його незмінним головою. Також активіст був серед організаторів Народного Руху України. В 1989−1990 рр. був завідувачем організаційного відділу та членом правління Товариства української мови ім. Т. Шевченка. В 1990 році став депутатом Київської міської ради (КМР), увійшовши до її президії; невдовзі долучився до Української Республіканської партії. Того ж року став одним із депутатів КМР, що підняли біля неї національний прапор.

Після відновлення незалежності України, в 1992 році Євген Пронюк очолив сектор КМР з гуманітарних питань та її демократичний блок. У 1994 році добився реабілітації, був обраний народним депутатом Верховної Ради України ІІ скликання, працював у Комітеті з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

25 вересня 2006 року Указом Президента України Віктора Ющенка Євгену Пронюку присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави – за громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, плідну громадсько-політичну діяльність на благо України. Наступного року громадський і політичний діяч захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата філософських наук – за понад чотири десятиліття.

Чим же постать Євгена Пронюка є прикметною саме для Криму?

На початку 1970-х років він очолив ініціативну групу зі створення в Ялті музею Лесі Українки, напередодні 100-річчя поетеси. До цієї групи увійшли представники української інтелігенції не лише з Києва, а й з кримського півдня – Олекса Нирко, Остап Кіндрачук, Микола Охріменко, Олександр Януш та інші. Варто відзначити, що дослідник і популяризатор кобзарства в Криму, політв’язень совєтського режиму Олекса Нирко був знайомий з Євгеном Пронюком ще з 1964 року: саме він керував процесами на місці. За сприяння членів групи в Ялті було споруджено пам’ятник Лесі Українці та встановлено меморіальну дошку на будинку, де вона мешкала в 1897 році, а також започатковано збір експонатів для музею.

У контексті цієї історії варто згадати також постать акторки-шістдесятниці Тетяни Цимбал, до кола спілкування якої свого часу входив молодший майже на три десятиліття Євген Пронюк. 23 грудня минулого року виповнилося три десятиліття відходу Тетяни Іванівни у засвіти, а 10 квітня 2028 року відзначатиметься 120-та річниця її народження. Батьки Тетяни Цимбал, вихідці з Черкащини, були народними вчителями, організаторів перших українських шкіл, що за свою просвітницьку діяльність зазнавали переслідувань з боку російської імперії – як царської, так і совєтської. Твори Лесі Українки посідали особливе місце в репертуарі Тетяни Цимбал, що була однією з наставниць молодого покоління борців за волю українського народу – серед якого була і її донька. В 1964 році акторку відправили на пенсію, практично заборонивши працювати через «політичну неблагонадійність», а з 1970-х років після обшуків її регулярно викликали на допити до КДБ. Втім, Тетяна Іванівна продовжувала активну громадську роботу, збирала та розсилала власним коштом українські книжки туди, де в них була потреба, поширювала самвидав, морально i матеріально допомагала родинам політв’язнів.

Вважається, що саме завдяки зусиллям Тетяни Цимбал у Ялті в 1971 (за іншими даними – 1972) році було споруджено пам’ятник Лесі Українки. Фактичною авторкою монумента, у співавторстві з архітектором Анатолієм Ігнащенком, стала, як не дивно, «політично благонадійна» уродженка Полтавщини Галина Кальченко (4 лютого виповнилося століття від її народження), яка передала скульптуру південнокримському місту фактично в дар. За кілька років її життя забрала важка хвороба.

Крім цього, за наявними даними, саме Тетяна Цимбал залучила до боротьбі за музей Лесі Українки Mиколу Охріменка – спадкового винороба, уродженця Ялти, що в дитинстві брав уроки в поетеси під час її перебування на кримському півдні. Саме з експонатів, подарованих Миколою Охріменком місцевому краєзнавчому музею, почалося формування тематичної експозиції.

Крім пам’ятника Лесі Українці, завдяки зусиллям ініціативної групи на будинку, де поетеса мешкала свого часу, було встановлено меморіальну дошку. Проте роботу над музеєм у Ялті незабаром припинили через переслідування української інтелігенції совєтською державною машиною: зокрема, Євгена Пронюка було ув’язнено та засуджено до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Микола Охріменко також зазнав репресій з боку совєтських спецслужб.

В історичному будинку, з якого заради створення культурної установи було відселено мешканців, наприкінці 1980-х років відкрили відділ Ялтинського краєзнавчого музею – експозицію під назвою «Музей дореволюційної прогресивної російської та української культури».

В останні роки існування совєтського союзу, до 120-річчя від дня народження Лесі Українки, у відреставрованому будинку було відкрито експозицію «Леся Українка і Крим», яка стала першим реальним кроком до створення повноцінного музею поетеси. Але й після цього музей не отримав автоматично окремого статусу. Українські активісти Ялти продовжили домагатися офіційного визнання: у цьому процесі брали участь місцеві осередки «Просвіти», Союзу українок та інші представники громадськості.

Лише після відновлення незалежності України, зусиллями місцевого українського активу було розпочато розбудову музею Лесі Українки. 10 вересня 1993 року Ялтинський міський виконавчий комітет прийняв рішення про надання експозиції «Леся Українка і Крим» статусу музею Лесі Українки на правах відділу Ялтинського державного історико-літературного музею. Втім, це не було ординарною зміною статусу музейної експозиції: за цим рішенням стояли понад два десятиліття боротьби української громади Ялти за повноцінний культурний простір для пам’яті про Лесю Українку та її зв’язок із Кримом.

Музей почав жити як повноцінний український культурно-просвітницький осередок Ялти. Його значення виходило далеко за межі збереження пам’яті про одну письменницю: при установі діяла недільна школа українознавства, де діти вивчали українську мову, літературу, історію, музику та образотворче мистецтво (одним з викладачів був Остап Кіндрачук). У музейному просторі відбувалися культурні та освітні заходи, формувалося середовище для української громади міста. З музеєм була пов’язана й театральна діяльність: при ньому сформувався колектив «Сім муз», який інсценізував у тому числі твори Лесі Українки. З ініціативи музею в Ялті багато років проводився фестиваль «Лесина осінь», а також інші культурні заходи.

До 10-річчя незалежності України музей отримав нову експозицію «Ломикамінь», створену завдяки поповненню фондів та підтримці Міжнародного фонду «Відродження»: вона була присвячена перебуванню Лесі Українки в Ялті та її творчому зв’язку з Кримом.

У такий спосіб музей поступово перетворився на один із помітних осередків українського культурного й освітнього життя Південного берега Криму. Його історія особливо важлива тому, що українська громада створювала цю інституцію у кілька етапів і в принципово різних політичних умовах. У 1970-х роках вона намагалася зробити це в умовах тиску органів совєтської влади – й наразилася на політичні обмеження та переслідування української інтелігенції, а також на підміну задуму ширшою експозицією про «російську та українську культуру».

На початку грудня 1995 року Євген Пронюк відвідав Ялту, де в музеї Лесі Українки взяв участь у вечорі пам’яті Миколи Охріменка до століття від його народження. В подарунок установі він залишив твори поетеси, які передала Тетяна Цимбал (за кілька тижнів по тому вона відійшла в засвіти), а також низку фотографій та документів, що стосувалися Охріменка та його соратників.

На жаль, після російської окупації музей Лесі Українки, що за два десятиліття свого фактичного існування встиг стати значним українським культурним осередком Ялти, було знищено.

Окупаційна влада фактично повторила совєтську практику – вилучила український зміст із музейного простору та замінила його наративом про переважно російську історію Ялти.

Загалом історія музею Лесі Українки в Ялті водночас демонструє і значно ширший процес: українська культура в Криму не просто існувала – кримські українці створювали для неї власні інституції, боролися за їхнє визнання, розвивали їх і передавали наступним поколінням. Саме тому знищення музею російською окупаційною владою не можна сприймати як звичайну зміну музейної експозиції: це був черговий етап тієї боротьби за історичну пам’ять, яка розпочалася в Ялті понад 50 років тому.

Ця історія та її дійові особи доводять: реалізація українських культурних ініціатив у Криму були і будуть можливими лише за підтримки української держави та небайдужих людей – не лише з півострова, а й з материкової території України.