16 лютого в Україні з 2018 року відзначається День військового журналіста.

Цього дня, 10 років тому, неподалік від Дебальцевого на Донеччині після виконання завдання загинув перший за час російсько-української війни український військовий журналіст, редактор телерадіокомпанії «Бриз» Міністерства оборони України, капітан ІІІ рангу ВМС ЗСУ (посмертно) Дмитро Лабуткін.

Народився він 11 грудня 1986 року в Кременці на Тернопільщині. Російське прізвище успадкував від діда − уродженця Брянська, що практично все життя прожив в Україні. Син професійного військового, Дмитро змалку зростав українським патріотом.

Середню освіту здобувати випало в кількох навчальних закладах − у ЗОШ села Білокриниця та в ліцеї імені Уласа Самчука в Кременці, а також у ЗОШ №23 в Тернополі. Сьогодні на їхніх будівлях на честь колишнього учня встановлені меморіальні дошки.

Під час навчання Дмитро цікавився історією України, козацтва та військових конфліктів. З дитинства мріяв стати розвідником − однак доля вирішила інакше. Після закінчення Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка» (згодом − Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) у 2009 році, Дмитро Лабуткін прибув на службу до Севастополя, в розпорядження ТРК МО України «Бриз» − своєрідного українського анклаву в місті, єдиної україномовної телерадіокомпанії Криму. Лише після коректур Дмитра та його перекладу українською нотатки та репортажі виходили в ефір.

Восени 2010 року для ТРК «Бриз», що концентрувала навколо себе українську громаду Севастополя, настали скрутні часи: після приходу до влади Віктора Януковича і Партії регіонів було змінено її керівництво, мовлення відтоді велося наполовину російською, а з теле- і радіопрограм було виключено більшість військово-історичних і патріотичних передач.

З далеких морських походів і міжнародних військових навчань Дмитро Лабуткін повертався до Севастополя, що став домівкою, − до дружини та маленької донечки.

Все докорінно змінив кінець зими 2014 року. Кадри, які відтоді Дмитро з колегами знімав у Севастополі, нерідко з ризиком для життя, і передавав на материк, стали документальними доказами російської окупації Криму.

Доводилося протистояти місцевим сепаратистам, які намагалися паралізувати роботу ТРК «Бриз». Зрештою, спільно з російськими десантниками та кубанськими «казаками» їм це вдалося: 3 березня було захоплено телевізійний ретранслятор, а 9 березня − FM-радіопередавач та приміщення ТРК.

Надалі окупанти запропонували особовому складу та працівникам «Бризу» перейти на службу до них. З 72-х військовослужбовців і цивільних співробітників на цю пропозицію не пристали тільки дев'ятеро, в тому числі й Дмитро Лабуткін. Члени колективу ТРК, що залишилися вірними Україні, виїхали до Одеси, де відродили діяльність «Бризу» − вже у форматі телестудії з обмеженим часом мовлення. На початках доводилося жити і працювати в санаторії «Куяльник». Одразу родина Лабуткіних вивісила на балконі свого помешкання український прапор. Переживаючи біль від виходу з окупованого Севастополя, Дмитро тішився, коли поруч лунала українська мова.

21 січня 2015 року Дмитро Лабуткін у званні капітан-лейтенанта прибув до Краматорська, звідки вирушив на передову як спецкореспондент сектору «С» із завданням щодо збору матеріалів для переговорної групи у Мінську та доправлення їх до Києва. 5 лютого він знімав на нашоломну камеру GoPro репортаж про захоплений бійцями 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади трофейний російський танк Т-72 поблизу Дебальцевого − найгарячішої точки зони АТО. Ця зйомка, на жаль, виявилася останньою.

Майже одразу після підписання 12 лютого 2015 року Мінських угод про перемир'я російські терористи та найманці брутально їх порушили. Дмитро Лабуткін був тим, хто доносив світові правду про підступне вороже вторгнення до України. Таким було термінове завдання від нинішнього головнокомандувача ЗСУ, на той час − начальника штабу АТО Олександра Сирського. Місію, розпочату ще в Севастополі, Дмитро продовжував на палаючому сході України, зокрема у Дебальцевому. 15 лютого стало останім днем, коли він виходив на зв'язок.

Вранці 16 лютого 2015 року російські бойовики обстріляли з протитанкових гранатометів та стрілецької зброї колону, якою поранених українських вояків вивозили в напрямку Бахмута. В одному з БТР перебувала розвідувальна група під керівництвом капітана 3-го полку спецпризначення Юрія Бутусова. Дмитро Лабуткін, якому не вистачило місця всередині машини, перебував на броні: кілька ворожих куль перебили хребет і розірвали печінку, призвівши до критичної втрати крові. Загинули також Юрій Бутусов і командир відділення Віталій Федитник. Важкі поранення отримали двоє бійців групи, ще двоє потрапили у полон на п'ять років. Після обстрілу терористи ще кілька годин не могли підступитися до українського БТР − боялися, що екіпаж буде відстрілюватися.

18 лютого почався вихід українських військ із Дебальцевого, що супроводжувався великою кількістю загиблих та поранених. Наступного дня російські терористи надіслали дружині Дмитра Лабуткіна Олександрі відео з залізничної станції, де поряд із розбитим БТР лежали тіла вбитих українських військових: бойовики цинічно хизувалися на камеру їхніми речами та документами. До рук мародерів потрапив і телефон військового кореспондента, з якого ті розсилали блюзнірські повідомлення його співслужбовцям та знайомим.

Забиті українські військові пролежали в полі на морозі кілька тижнів. 13 березня російські терористи знову провели на цьому місці відеозйомку. Пізніше тіла було перевезено до окупованого Донецька: звідти їх на підконтрольну територію вивозили представники МНС України. 20 березня 2015 року в морзі Дніпра було отримано підтвердження того, що одне з тіл загиблих українських військовиків, доправлених з Дебальцевого, належить Дмитру Лабуткіну. Першого загиблого на російсько-українській війні українського військового журналіста зустріли живим коридором 24 березня в Кременці. Наступного дня в Білокриниці на Кременеччині відбувся похорон.

У травні 2015 року ім'я Дмитра Лабуткіна було подане на присвоєння звання Героя України посмертно − втім, з невідомих причин цього так і не сталося дотепер.

Указом Президента України №366/2015 від 27 червня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дмитро Лабуткін був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а в грудні того ж року, наказом міністра оборони України, − відзнакою «За військову доблесть». 26 липня 2016 року рідні загиблого військового журналіста отримали у Хмельницькому ще одну його посмертну нагороду − недержавну відзнаку «Народний Герой України». У 2018 році Дмитро Лабуткін був нагороджений посмертно медаллю «За сприяння Збройним Силам України».

В перший день російського повномасштабного вторгнення до України, 24 лютого 2022 року, батько Дмитра Лабуткіна, Віталій Володимирович, повернувся на військову службу − попри поважний вік: спочатку він долучився до сил тероборони, згодом у званні майстер-сержанта відбув на передній край на Запорізькому напрямку. Сам він, за власним зізнанням, не вважає свій чин суто помстою за сина: це було рішення стати на захист батьківщини.

У серпні 2022 року Дмитро Лабуткін був посмертно удостоєний звання почесного громадянина Тернопільської області. Є надія, що колись його буде проголошено й почесним громадянином Севастополя − міста, якому він віддав кілька років своєї жертовної праці, в тому числі й у складних умовах російської окупації, і в якому він створив родину.

Зрештою, найкращим пошануванням пам'яті людини, яку ми, кримські українці, вважаємо своїм земляком, було б відновлення у Севастополі діяльності редакції ТРК «Бриз». На вулиці Дмитра Лабуткіна.