Блог

21 березня 2014 року Рада Федерації РФ прийняла два закони. Один з них стосувався ратифікації «угоди про приєднання республіки Крим і міста Севастополя», інший же проголошував «утворення нових суб’єктів федерації – республіки Крим та міста федерального значення Севастополь».

16 березня за підтримки російських спецпризначенців та кадрових військових на Кримському півострові відбулося протизаконне збіговисько, яке назвали «референдумом про статус регіону». «Чи не проти ви, щоб Крим увійшов до складу Росії? 1) Так, не проти. 2) Ні, не проти». Приблизно такий вигляд мали питання у «бюлетенях».

Напередодні в Білогірському районі було знайдено тіло закатованого першого цивільного громадянина України, вбитого під час російсько-української війни, – сімферопольця Решата Аметова, якого 3 березня в центрі міста викрала, ймовірно, т. зв. «самооборона Криму».

В день похорону Аметова, 18 березня, в Сімферополі було вбито першого українського вояка, місцевого мешканця Сергія Кокуріна. Того ж дня Путін підписував у Кремлі зі своїми маріонетками «угоду про приєднання Криму до РФ».

15 березня, напередодні т. зв. «референдуму», в Сімферополі відбулася фактично остання проукраїнська публічна акція в рамках ненасильницького спротиву окупації. Активістів, готових вийти на кримські вулиці з українською символікою, ставало дедалі менше: взнаки давалися позасудові затримання й арешти, а також моральний та фізичний тиск.

У своєму архіві я зберігаю датований 21 березня 2014 року відкритий лист, підписаний абстрактно, – «Українські громадські організації Криму». Автори цього тексту мені невідомі. Цілком очевидно, що імена підписантів не могли бути оприлюднені в тих умовах, що склалися, – в умовах терору, масової зради правоохоронних і силових структур, переслідування координаторів і активістів українського руху та фактичної ізоляції Криму від материкової України на всіх рівнях.

Якщо відкинути дещо зайві нашарування патетичної риторики – текст містив чимало болючих питань, актуальних на той час для українців Криму загалом. У ньому було констатовано, що у XXI столітті, на своїй землі і у своїй державі десятки тисяч громадян України опинилися під загрозою новітнього геноциду, етноциду та етнічних чисток. Також було заявлено, що в Криму на той час найгірше почувалося українське населення: попри його чисельність у кілька сотень тисяч, воно було територіально розпорошене і незгуртоване.

Відтак українські патріоти, інтелігенти, військовослужбовці, активісти, журналісти, громадські діячі, священнослужителі в атмосфері розпалюваного войовничого російського шовінізму стали найбільш вразливими і незахищеними власною державою. За місяць російської окупації в Криму зникли кілька десятків українців: доля багатьох з них невідома дотепер.

Українські родини постійно отримували погрози від прислужників окупантів. Говорити українською мовою в громадських місцях і на вулицях окупованого півострова стало небезпечно – як і демонструвати українську символіку.

Крім цього, в листі зазначалося, що в Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського було призупинено діяльність факультету української філології, а в інших кримських вишах планувалося закриття кафедр української мови та літератури. Втім, рішення про це призупинення діяльності, не дожидаючи жодних розпоряджень від регіонального міністерства освіти і науки чи навіть від ректорату, приймали деякі функціонери факультету. Їхніх імен називати не стану: на все свій час, та й Бог їм суддя. Після того як навесні 2014 року одного з викладачів було побито на вулиці через телефонну розмову українською, студенти та викладачі отримали усне розпорядження – українською поза стінами факультету не розмовляти. Зрештою, факультет було стиснуто до кафедри і включено до складу факультету слов’янської філології – добре, що хоч не іноземної, як дехто собі планував. Ця кафедра існує й дотепер, але в яких умовах – прикро навіть говорити. Ще тоді, у 2014-му, викладачі піддавалися моральному терору, а в теперішніх умовах будь-які контакти з вільною Україною чи симпатії до неї є для них просто небезпечними.

«Створюються нестерпні умови для вчителів української мови та літератури, українознавства та історії. Практично всі вони завтра стануть безробітними. Передбачається закриття українських класів та ліквідація і так нечисленних українських шкіл, перш за все відомої Української школи-гімназії м. Сімферополя, вже заплановано звільнення з роботи її директора, заслуженого працівника освіти України Наталі Руденко», – йшлося у відкритому листі. 

Годі й казати, що ці прогнози збулися – як і щодо ліквідації Українського музичного театру, який і без того був українським суто формально, та українських театральних студій. Збулося навіть те, про що тоді не думалося, – як-от фактична ліквідація Кримської єпархії ПЦУ та осередків УГКЦ.

«Кримські українці у третьому тисячолітті не хочуть стати поживним субстратом та гарматним м’ясом для загрозливої всьому світу агресивної путінської імперії, рабами, прислужниками та наймитами кремлівських посіпак», – запевняли автори відкритого листа. 

Втім, українській владі, що займалася на той час переділом портфелів та сфер впливу, було геть не до нас. Зрідка деяких діячів вистачало на те, щоб кілька секунд помахати нам ручкою в камеру з закликом на кшталт «Ви там тримайтеся», слізним проханням не отримувати російські паспорти, а також парою похапцем вивчених кримськотатарських слів.

Факт окупації звершився. Тих, хто залишився в окупованому Криму, було затавровано «зрадниками» та «колаборантами» – практично всіх без винятку. Тих, хто виїхав і потім повернувся додому, не змігши закріпитися на новому місці, – також. Ті ж, що не повернулися (в тому числі й автор цих рядків), пізнали на собі всі радощі української бюрократичної системи з її ходою по кабінетах, вимогами привезти з Криму якісь отримані від окупаційної влади «довідки», тавруванням «російськими громадянами» через кримську прописку, а також матеріальної допомоги у вигляді десятка-другого доларів на місяць, якої треба було добиватися кількатижневим стоянням у чергах і яка могла бути припинена будь-якої миті без пояснення причин. Без власного житла і без будь-яких притомних перспектив.

Пішов вже дванадцятий рік пошуку відповіді на питання – хто ми для тебе, Україно?