Блог

Нещодавно був день народження мого друга.

У 2022 році він ще відповідав на привітання. Мабуть, це був останній раз, коли він відповідав на повідомлення. Сьогодні вже три роки як він припинив виходити на зв'язок. Ми досі не знаємо, де він і що з ним.  

Роки пошуків видають найрізноманітніші версії, які ми збираємо. Часом вони суперечать одна одній і не складаються в цілісну картину. 

Факт лишається фактом: Сашка досі немає в жодному списку. Ані загиблих, ані зниклих безвісти, ані тих, хто перебуває в розшуку.  

Наші зусилля та ініціативи результату не дають. Формально ми не доводимося йому ніким, а єдина рідна для нього людина, ймовірно, досі не окупованій території.  

...Сашко – людина цікавої та непростої долі. Звичайний хлопець із села в Сімферопольському районі. Ріс без батька, якого ніколи не бачив. Лише в підлітковому віці став ідентифікувати себе як українця – завдяки добрим шкільним вчителям. Про вищу освіту годі було й мріяти – треба було забезпечувати собі життя нелегкою фізичною працею. У 2013 році він долучився до подій Революції гідності в Києві.

Лише нещодавно я випадково дізнався, що там він представлявся іншим прізвищем, і навіть деякий час був у списках зниклих. Про його пізнішу участь у русі «Євромайдан-Крим» я дізнався згодом: на акціях у Сімферополі ми не бачилися. 

 Після окупації Криму Сашко став періодично з'являтися в медійному полі як активіст громадської ініціативи «Український культурний центр у Криму», метою якої було бодай якесь збереження української культури на півострові, наскільки це було можливо. 9 березня 2015 року він разом з іншими кримськими активістами на певну мить став відомим на цілу Україну: тоді хлопці провели в Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка (не біля пам'ятника поетові, а там, де дозволила окупаційна «влада» – в парку Гагаріна, біля «трьох грацій»), після чого їх затримали через «екстремістську», себто українську символіку.

Отримавши «вирок» у вигляді 40 годин виправних робіт, Сашко не відбув їх і виїхав з Криму в свій 26-й день народження, після чергової розмови з окупаційними силовиками. 

За короткий час він мобілізувався до ЗСУ, пройшов підготовку на відомому «Ширлані», звідки відбув на другу лінію оборони на Донеччині. З часом він виставляв у соцмережах розмиті кадри з українським державним та революційним прапорами, які він встановлював на злітній смузі Донецького аеропорту. В подальшому – безліч нагород за активні дії з захисту держави. 

Того ж 2015 року Крим залишив і я: залишатися далі в окупованому рідному краї було вже відверто небезпечно. Коли і за яких обставин ми познайомилися з Сашком – ніяк не згадаю. Можливо, посприяла цьому «перезапущена» газета «Кримська світлиця», з київською редакцією якої я певний час мав співпрацю. Сашко був реальним «амбасадором» видання: зі столиці він після недовгих відвідин віз до зони бойових дій цілі оберемки часопису, примірниками якого ділився з побратимами. Втім, не всі з них поділяли його думки та ідеї: декому навіть доводилося пояснювати, чому дивитися російські серіали чи слухати російську музику в розташуванні, м'яко кажучи, «не комільфо».

Кожний приїзд до Києва – це «Друже, вітаю!» у слухавці, за яким я вже неабияк скучив за минулі кілька років, і неодмінна зустріч біля незмінного «мака» на нинішній Площі Українських Героїв, а тоді ще на «Льва Толстого» (хіба що якось його день народження відзначали трохи далі, на Майдані). І періодична відповідь на моє ніяковіння «піджака» поруч із «пікселем»: «Не переймайся, ти потрібен тут, у тебе своя місія». Фраза, яку я чув і досі чую від своїх «бойових» товаришів (дехто вже й на небесній варті). 

Після повномасштабного російського вторгнення в українському сегменті інтернету «завірусилося» відео з «професором з окопів» Федором Шандором, що вів лекції для своїх студентів з укріплень у зоні бойових дій. А Сашко свого часу був «студентом з окопів»: з осені 2016 року він заочно навчався в гуманітарному інституті Таврійського національного університету – який, як і нашу «Світличку», було «перезапущено» в Києві. Після закінчення війни мріяв викладати історію, навіть подальшу співпрацю в цьому напрямку планували. Періодично звертався по допомогу – то навчальні матеріали підібрати, то курсову відредагувати. З неодмінним уточненням, чи зручно мені. Друже, хіба я тобі колись відмовлю?...

Востаннє бачилися у 2021-му, «в ковід». Як і завжди, було про що і поговорити, і помовчати. Втіха, що вивчення англійської для певних посад у війську тепер обов'язкове – є нагода підтягнути її. Деталі з особистого життя, які підуть зі мною на той світ. Втома від багаторічної війни. Припинення навчання. Очікування завершення контракту, подальша демобілізація, мирне життя та подальший професійний розвиток.

А  потім – повномасштабна війна. І тиша в слухавці. Останнє повідомлення у відповідь на питання про справи: «Тримаємося». …Чекаю, друже. 

До зустрічі.