Блог

Сьогодні ми згадуємо століття вбивства Симона Петлюри. Ця постать у загальній уяві пов’язується практично з будь-якою відомою точкою на мапі України, але не з Кримом (як і багато видатних історичних діячів). І все ж Крим посідає певне місце на сторінках його біографії – в родинних історіях, ранній журналістиці, суспільно-політичних контактах, зокрема в контексті національно-визвольних змагань. Ці зв’язки не завжди очевидні, проте можна спробувати об’єднати ці розрізнені епізоди в одну історію.

Відомо, що в 1901 році Петлюру, в роду якого було чимало духовних осіб, виключили з Полтавської духовної семінарії через суспільно-політичну активність. Наступного року він виїхав на Кубань і розпочав журналістську діяльність, дописуючи до періодичних видань. Вважається, що перша його стаття була опублікована того ж 1902 року в «Літературно-науковому віснику».

У 1902 та 1904 роках, обидва рази восени, Симон Петлюра з Кубані приїздив до Криму, з яким його певною мірою об’єднували родинні зв’язки. Знаходимо згадки про те, що він бував у Керчі, де діяв осередок Революційної Української партії, до якої Петлюра доєднався в 1900 році. Втім, тоді кінцевою метою його подорожі була Феодосія.

Далі, між Білогірськом і Старим Кримом, розташований Топлівський монастир – який свого часу було доручено реорганізувати бабусі Симона по батьківській лінії, Ганні з роду Чоловських: по смерті чоловіка вона прийняла чернецтво, з огляду на свої видатні організаційні здібності займала керівні посади в кількох жіночих монастирях на Полтавщині, і до свого останнього дня перебувала в Топлівському монастирі, прийнявши перед смертю схиму з ім’ям Антонії. В цьому ж монастирі вічний спочинок у 1918 році знайшла рідна сестра Симона Петлюри Єфросинія: ще молодою дівчиною вона прийшла до обителі, де прийняла чернецтво з ім’ям Гавриїли. 

Восени 1903 року кримська преса писала про виступи в Севастополі українського драматичного товариства Степана Глазуненка (Глазунова) – учня Марка Кропивницького, комедійного актора та режисера з Куп’янська. Саме він свого часу розкрив талант дівчини з Балаклави Ксені Бородавкіної, яку Україна і світ згодом знатимуть як видатну співачку Оксану Петрусенко. 

В «Літературно-науковому віснику» з’являлися звістки про те, що трупа Глазуненка після гастролей у Феодосії на початку серпня 1903 року вирушила до Керчі, а звідти, наприкінці місяця, – до Новоросійська. Під криптонімом «С. П-ра» про трупу неприхильно відгукнувся Симон Петлюра, побажавши, «щоб яким-будь робом вона розпалася»: 

«Антихудожність виконання, безідейність п’єс, що їх виставляє Глазуненко, брак свідомості тієї культурно-просвітницької та виховної ваги, яку має театр взагалі, а український особливо, – ось характерні риси названої "руcско-малорусской" (!) трупи. Своєю діяльністю Глазуненко тільки шкодить тій національній і просвітній справі, яку між іншим мусить виконувати наш театр». 

Ймовірно, ця нотатка була серед перших проб пера Симона Петлюри як театрального критика: він відомий нам і в цій іпостасі.

«І скільки вас розбилось об граніти, / І скільки вас сконало серед мук, / Та смерть безсила вас здолати / І вбить ваш вільний дух». 

Від української громади Петербурга, в якій Мацієвич був заступником голови правління, цей вінок поклав один з її активістів, на той час маловідомий журналіст, «міщанин міста Полтави» – Симон Петлюра, що також стояв біля витоків Революційної Української Партії. На вечорі пам’яті Мацієвича, організованому громадою, Петлюра виступив із доповіддю про його життєвий і громадський шлях.

Ім’я Симона Петлюри в різний час і в різний спосіб Крим чутиме під час Українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років.

У квітні 1917 року на півдні півострова постала дієва сила, що в праці над розбудовою майбутньої держави та справі національного відродження поєднала військових і цивільних, – Чорноморська Українська Громада міста Севастополя (ЧУГС). Під час I Всеукраїнського військового з’їзду, що відбувся в травні 1917 року в Києві, писар громади Михайло Михайлик за дорученням голови її Ради В’ячеслава Лащенка попросив Володимира Винниченка, який на той час був заступником голови УЦР і з яким Лащенко був добре знайомий, відправити до Севастополя «когось з видних осіб, що мав би налагодити тут працю, попровадити широку агітацію і взяти за неї відповідальність» – причому ці особи мали бути «незалежними від будь-якої служби». З таким же проханням Михайлик звернувся до Симона Петлюри, що був тоді головою Українського генерального військового комітету (УГВК) і з яким його познайомив Винниченко. На жаль, ці запити залишилися без відповіді.

Пізніше Михайлик з неприхованим розчаруванням згадував: 

«Я йому [Петлюрі] зреферував справу, просив його побувати особисто у Севастополі і когось прислати, та з цього нічого не вийшло. Зайнявши посаду голови Українського генерального військового комітету, наш будучий вождь очевидно забув про свою розмову з молодим однорічником». 

За його словами, «аж у вересні» 1917 року «лише на 2–3 дні» до Севастополя прибули представники УГВК, які мали лише «поговорити з матросами і в ніякому разі не полагодити відносин з начальством флоту», а також «подати керуючі вказівки» Раді ЧУГС.

Різні розпорядження української влади «спорадично» надходили й до Євпаторії, де свою діяльність відновила місцева «Просвіта». У відповідь на пробудження українського життя на території, яку контролювала російська імперія, у дислокованому в місті 7-му Морському полку було засновано Союз Українців: ця організація зобов’язала своїх членів вступити до євпаторійської «Просвіти» і брати якомога активнішу участь у її діяльності. Незабаром від полку для встановлення контакту з «центром» до Києва перед Великодніми святами вирушив Дмитро Куликовський: у столиці його прийняв заступник Петлюри генерал Михайло Іванов, повідомивши, що до Генерального Секретаріату з Криму «ще досі ніхто не приїздив». Відбувши на свята додому, Куликовський після цього за деякий час знов відвідав Генеральний Секретаріат, де застав його очільника. Вислухавши інформацію про стан справ у Криму та про національне відродження українського населення півострова, Петлюра перервав розповідь представника євпаторійських вояків реплікою, мовчазну згоду на яку висловив генерал Іванов: 

«Яка шкода, що мусимо респектувати право татарського народу на Крим!» 

Куликовський із цими словами не погодився, проте не висловив цього вголос «з причини великого респекту до своїх співбесідників та з причини молодості» – хоч як він сам, так і його товариші в Євпаторії «вже самотужки виробили були собі інший погляд на Крим і татарське питання у стосунку до України». У своїй доповіді Куликовський попросив директив для євпаторійської українізованої військової частини. У відповідь Петлюра повідомив про свої перемовини з тогочасним міністром військових справ російського тимчасового уряду Алєксандром Кєрєнським щодо виокремлення і створення українських військових частин, однак зазначив, що не може поки що «нічого ні позитивного, ні негативного в тій справі сказати», і наголосив, що українці мусять далі проводити українізацію війська. Також Петлюра переказав вітання «всім українцям у Криму, особливо воякам», і доручив останнім продовжувати гуртування у громадах чи спілках та тримати зв’язок між собою і з Генеральним Секретаріатом з метою координації діяльності.

«У нас збудували українські полки, а полки поділено на українські сотні, а сотні – на сотку українських дурнів. Щось говорять, щось моторять, як діди колись, лаються, як діти нерозумні, граються, – одно слово – Петлюри!» – писав того ж 1917 року з Феодосії активіст місцевої української громади, лікар, поет і громадський діяч Кесар Білиловський у Катеринослав (Дніпро) до свого побратима, історика Дмитра Яворницького. 

Що саме викликало його негативну реакцію на створення в Криму українських військових одиниць – дотепер лишається загадкою: ймовірно, причиною була їхня неорганізованість, у тому числі через відсутність чіткої координації з центром.

Згодом Симон Петлюра в якості генерального секретаря військових справ УЦР певною мірою спричинився до створення в Севастополі українського військового формування, що згодом брало участь в обороні столиці від большевицької навали. В першій половині листопада 1917 року Рада ЧУГС отримала від Петлюри звістку про те, що до Києва з метою повалення УЦР прямує збольшевичений полк донських козаків, і запевнила у відповідь, що Чорноморський флот висилає до Києва корпус озброєних моряків. Ця телеграма була опублікована в київських часописах – проте вона стала частиною «провокаційного виступу», оскільки про відправку матросів до Києва «ще й мови не було». За кілька днів стало відомо, що донці змінили свій маршрут. Пізніше Севастопольська Рада депутатів армії, флоту та робітників дала згоду на похід матросів на Київ для «охорони УЦР»: відтак у прискореному порядку в місті було організовано Чорноморський курінь імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що вирушив до столиці. Прибувши до Києва, бійці куреня зі зброєю та прапорами промаршували до будівлі УЦР, де їхній парад прийняли тогочасні лідери, в тому числі й Петлюра.

Прикметно, що в ті дні в Севастополі було отримано радіотелеграму за підписом Симона Петлюри 

(«Наказ №1. Передаю до відома всіх українських військ Універсал УЦР, прийнятий нею в ім’я спасіння України та росії») з текстом ІІІ універсалу, згідно з яким до проголошеної УНР входила «Таврія без Криму». 

За спогадами, в дорозі на Київ із цим універсалом ознайомилися бійці куреня імені Сагайдачного. Втім, про їхню реакцію спогади мовчать…

Пізніше, на початку лютого 1918 року, Симон Петлюра, який на той час вже очолював Гайдамацький кіш Слобідської України, телефоном зв’язався з командуванням Чорноморського куреня, попросивши про допомогу зі знешкодженням збройних банд грабіжників на залізничних станціях Києва. У відповідь було сформовано два відділи по 50 матросів; на станціях вони після безрезультатних попереджальних пострілів у повітря відкрили за наказом командира вогонь по мародерах, які розбіглися без опору, покинувши вбитих і поранених. 

Акція допомогла повернути спокій і порядок на станціях на кілька днів, проте її результати викликали роздратування Петлюри, оскільки бійці куреня, всупереч «демократичним» поглядам отамана, «не по-людськи поступили, забиваючи збаламучених людей». Невдовзі большевицькі збройні формування під керівництвом Міхаіла Муравйова захопили станцію Київ-товарний і з неї безперервно обстрілювали місто запальними та фугасними снарядами з важкої артилерії. Зовсім «не по-людськи»…

Навесні того ж 1918 року в Криму побував племінник Симона Петлюри Степан Скрипник – майбутній перший патріарх УПЦ КП Мстислав: тоді він був вояком Кримської групи Армії УНР, що мала від українського уряду завдання – увійти до Криму раніше за німецькі з’єднання, звільнити півострів від большевиків і дістатися Чорноморського флоту. Через відверто пасивну позицію тогочасної влади ця місія, на жаль, закінчилася провалом: українське військо мусило залишити Крим. 

Під час антигетьманського перевороту та приходу до влади Директорії, Петлюра, що носив титул Головного отамана Армії УНР, наприкінці 1918 року телеграфував полковнику Петру Болбочану, що керував Кримською операцією в квітні: 

«Я гадаю, пане отамане, що Ви повинні зробити все, аби зайняти Крим». На що той відповів: «Для мене новинка, що я повинен брати Крим, бо до цеї операції я зможу приступити не раніше як через тиждень». 

Втім, чергового походу на Крим так і не відбулося. Директорія УНР не мала сил на те, щоб викинути з півострова росіян, одержимих мріями про реанімацію імперії. До того ж, вона дотримувалася постанов УЦР щодо територіального поділу України – що було підтверджено «обіжником» (циркуляром) Петлюри до українських посольств і дипломатичних місій від 9 лютого 1919 року, в якому запевнялося, що Крим не належить до УНР.

А в червні 1919 року Болбочана було розстріляно на Хмельниччині, через звинувачення у «широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу». За наказом Петлюри…

У 1920 році феодосійський громадський діяч Лука Бакун, що виконував обов’язки голови місцевої української ради, повідомляв, що в серпні при окупаційній армії генерала Врангеля в Севастополі було створено «кружок українських старшин», який мав на меті об’єднання українців Кубані та Криму. На базі цього формування було організовано «Тимчасовий Український Уряд» – Український Національний Блок, до якого увійшли два члени ЧУГС, а також колишні політичні діячі УНР та Української Держави. Блок увійшов у конфлікт із «просвітніми українськими радами» Криму, які мали демократичний напрямок і цілком підтримували УНР та Симона Петлюру.

У другій половині вересня 1920 року відбулося засідання блоку, на яке було вирішено допустити з вирішальним голосом представників просвітніх рад; за словами Бакуна, цей захід становив собою «фальшиво підтасований блоком селянський з’їзд українців, про який просили українські просвітні ради». Всупереч очікуванням членів блоку, доповідачі заявляли, що в Україні мусить бути «тільки влада Петлюри і уряду УНР, і іншої не може бути», а також що вся влада на теренах Криму та материкової України «повинна перейти до рук українців». Серед іншого, було ухвалено «доручити центральну владу в Україні Симонові Петлюрі, домогтися згоди Врангеля та Петлюри». На початку жовтня Врангель затвердив постанови з’їзду – однак ані блок, ані уряд з українських справ «абсолютно нічого не робили». Та й сам Петлюра, зрештою, не виявляв бажання мати будь-які справи з «правителем півдня росії» Врангелем. З листопада 1920 року він вже керував роботою екзильного уряду УНР на території Польщі – вчорашньої союзниці, яка уклала сепаратний мир із большевиками…

Як бачимо, історія зв’язків Симона Петлюри з Кримом не складається в чітку й послідовну лінію. Це радше низка фрагментів родинного, громадського чи політичного характеру, які лише зрідка перетинаються між собою. Втім, з них випливає те, що Крим для української ідеї понад століття тому залишався простором можливостей, які так і не були реалізовані повною мірою. Петлюра в цьому контексті з’являється як політик і військовий керівник, змушений балансувати між різними силами й обставинами. Але в цих вимірах Крим стає для нього периферією складної боротьби. 

Можливо, саме тому більшість описаних епізодів мають відтінок незавершеності: відкладені рішення, нереалізовані ініціативи, втрачені шанси. І в цьому сенсі «кримська історія» Петлюри є не лише біографічною деталлю, а й відображенням ширшої тогочасної проблеми української державності.