Не так давно управління ФСБ РФ по Південному військовому округу зробило «сенсаційне відкриття» щодо Ялтинської конференції, 80-та річниця проведення якої стала значним інформаційним приводом як у самій РФ, так і на окупованих нею територіях України. Виявилося, захід, на якому між трьома світовими лідерами було поділено вже фактично повоєнну мапу, намагалися зірвати всюдисущі і всемогутні українські націоналісти.

Проте зовсім незрозуміло, чи дійсно планували ті люди зірвати конференцію в Ялті.

Буквально днями випала нагода згадати про цей епізод під час запису спільної з колегою і земляком Андрієм Іванцем передачі «На часі» для Українського Радіо. Стисло вдалося повідомити, що абсурдними заявами щодо діяльності членів українського національного руху в Криму під час ІІ світової війни російські спецслужби та афілійовані з ними історики з РФ та окупованих територій України дивують вже не вперше, особливо від повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Лише за минулі кілька років кримське «управління ФСБ», приписуючи собі роль «викривачів злочинів українського націоналізму», за допомогою розсекречених документів намагається переконати цільову аудиторію в тому, що українські підпільники в Криму в першій половині 1940-х років «співпрацювали з фашистськими загарбниками шляхом терактів та інших екстремістських засобів, служили в органах місцевої влади, добровольчих націоналістичних батальйонах та допоміжній поліції, реалізували репресивну політику нацистів, брали участь у каральних операціях, прямим чином займалися зрадою, вбивствами та іншими кримінальними злочинами проти військовополонених і мирних мешканців, поширювали ідеологію виключності української нації, активно спонсорували та озброювали бойовиків УПА» тощо.

Доходить навіть до гучних заяв про те, що члени кримських осередків ОУН, яких після ІІ світової війни совєтська контррозвідка нарахувала до 60, буцімто всі до одного причетні до масових розстрілів євреїв та кримчаків німецькими нацистами. Однак чіткі обґрунтовані підтвердження цих тверджень не наводяться. Мабуть, хтось би неабияк здивувався, дізнавшись, що дехто з українських підпільників у Криму, як-от Леонід Ларжевський та його рідні, має статус Праведника народів світу – за порятунок євреїв від нацистів. Крім цього, в лютому 1942 року гестапівці у протитанкових ровах поблизу Джанкоя розстрілювали як членів місцевої єврейської громади, так і українських активістів. Останніх виказували німцям колишні російські емігранти-монархісти, що були спостерігачами страт.

13 лютого 1945 року, невдовзі після завершення Ялтинської конференції, над референтом Кримського обласного проводу ОУН Володимиром Шарафаном смертний присуд виконали інші вороги борців за волю України – НКВСівці. Принаймні цю дату повідомляють архівні дані.

Володимир Шарафан народився в Києві у 1908 році (точна дата невідома). За родинними переказами, по батьківській лінії походив з дворянської родини – колишніх запорозьких козаків. У 10-річному віці втратив батька, після совєтської окупації України підлітком опинився в сиротинці у Новому Стародубі на Златопіллі, де виховувався до повноліття. Його матір вийшла заміж удруге і мешкала в рідному Криму, де жили кілька поколінь її предків.

Здобувши освіту в Кіровоградському педагогічному технікумі, Володимир Шарафан з 1930 року був викладачем вечірнього робітничого університету. За деякий час, рятуючись від Голодомору, перебрався до Криму, де навчався на фізико-математичному факультеті Сімферопольського педагогічного інституту, в якому по завершенні у 1938 році викладав фізику, а також працював у Сімферопольському консервному технікумі. Взяв шлюб з колегою, донькою страченого НКВСівцями поляка Софією Шленкшо, уродженкою Кубані: подружжя мало доньку та сина (за деякими даними – двох синів).

Під час проживання в Сімферополі Володимир Шарафан захоплювався радіотехнікою, збирав грамофонні записи, займався художньою фотографією, а також мав велику домашню бібліотеку з понад двох тисяч видань.

У серпні 1941 року, після нападу гітлерівської Німеччини на недавнього спільника – Совєтський Союз, Володимир Шарафан був мобілізований до Червоної армії. Восени бійці підрозділу 172-ї мотострілецької дивізії, в якому він перебував на посаді писаря ремонтних майстерень у званні рядового, опинилися в оточенні поблизу Судака і, не дочекавшись евакуації, знищили техніку й документи та попрямували до Севастополя. Хворий на той час Шарафан не міг пересуватися, відтак потрапив у полон до румунських військових і був відправлений до табору для військовополонених у Карасубазарі. За кілька днів йому вдалося втекти до села Петрівки Зуйського району, де мешкали його матір, вітчим та дружина з дітьми. Наприкінці 1941 року Володимир Шарафан влаштувався на посаду обліковця безгосподарного майна в інвентаризаційному бюро при сімферопольській міській управі та перевіз до себе родину; в квітні наступного року він перейшов на роботу на комерційний хлібозавод.

Тоді ж, навесні 1942 року, Шарафан познайомився в Сімферополі з місцевими активістами ОУН(м) Ярославом Савкою (ймовірно, справжнє ім'я – Василь Савчишин) та Борисом Суховерським, що намагалися організувати підпільну мережу. За кілька років на слідстві з нього дістануть зізнання про членство в ОУН(м) у лютому–травні 1942 року. Принаймні відомо, що наприкінці весни або в середині літа 1942 року Володимир Шарафан вже діяв в ОУН(р), під псевдонімами «Усач» і «Ша», був господарем конспіративної явочної квартири. На той час була чинною видана в листопаді 1941 року директива німецького командування до поліції та служби безпеки, яка проголошувала: 

Крім підпільної діяльності, Володимир Шарафан також займався легальною: зокрема, в будинку №40 на вулиці Тургенєвській йому вдалося заснувати українську початкову школу для 40 учнів і згодом сприяти її розвитку до середньої. У 1943 році німці перевели школу на російську мову викладання; її директором став Іван Тихонович, якого НКВС у 1946 році відправили на 10 років до таборів за буцімто членство в ОУН. Сьогодні російська пропаганда вводить Тихоновича, що був кореспондентом російськомовної шовіністичної газети «Голос Крыма», до числа «провідників українського націоналізму в Криму».

Наприкінці вересня 1942 року сімферопольські активісти створили Український комітет, пов'язаний із торгівельно-промисловими підприємствами та Бюро допомоги українському населенню, відкритим раніше при міській управі. У цьому комітеті Володимир Шарафан виконував обов'язки заступника голови, займався питаннями пропаганди, шкільної освіти та бібліотечної справи. 

Буквально за кілька місяців німецьке командування ліквідувало Український комітет, у якому працювали менше десятка осіб, за невиконання безглуздого наказу про пошук 400 добровольців для охорони залізниці. Надалі члени комітету не проводили практичної праці через відсутність матеріальної бази і згодом продовжили свою діяльність через Бюро допомоги українському населенню.

У середині 1943 року Кримський обласний провід ОУН очолив згаданий вище Леонід Ларжевський, який змінив Катерину Мешко (Логуш). Серед призначених ним референтів опинився Володимир Шарафан, що став політичним референтом (референтом пропаганди): він підтримував контакти з червоним підпіллям, у тому числі з групою «Сокіл», членам якої передавав розвідувальні дані про дислокацію німецьких військ, складів зброї та пального, стратегічних об'єктів, а також списки колаборантів. У вересні Шарафан відбув на Січеславщину, звідки після отримання інструктажу повернувся у жовтні до Сімферополя вже з обов'язками обласного провідника. Втім, відтоді активна діяльність ОУН(р) у Криму практично припинилася.

Тим часом матір Володимира Шарафана Раїса Марченко та її чоловік Яків, які працювали вчителями, опинилися в гестапо через зв'язки з підпіллям. Раїсу Григорівну вдалося визволити завдяки фальшивій довідці про буцімто незадовільний стан ментального здоров'я; Якова Степановича ж із відрізаними пальцями рук і ніг було відправлено до таборів на території Німеччини, звідки йому по війні вдалося повернутися на Київщину.

Під час наступальної операції в квітні 1944 року, до Криму увійшли совєтські війська. Володимир Шарафан, що з родиною залишався в Сімферополі без зв'язку з проводом, практично без компетентних кадрів та легального прикриття, за кілька днів дивним чином був мобілізований до Червоної армії і став учасником боїв поблизу Севастополя. 1 травня тяжко пораненого вибухом Шарафана покинули просто неба, однак згодом він був доправлений до Сімферополя, де лікувався у домашніх умовах, а потім переправлений до евакуаційного госпіталю в Алушті. Там влітку 1944 року його заарештували НКВСівці.

Основним пунктом обвинувачення Володимира Шарафана була добровільна здача зі зброєю в руках у полон восени 1941 року, однак під час слідства йому також інкримінували членство в обласному проводі ОУН та Українському комітеті. На допитах Шарафан нікого не видав. З його слів було записано, що він мав місію за допомогою пропагандистської роботи та культурницької праці довести національні почуття кримських українців до рівня населення материкової України з метою подальшого їхнього з'єднання.

4 грудня 1944 року за статтею 58-1 «б», 11 Карного кодексу СССР («зрада батьківщині») Володимир Шарафан був засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. У матеріалах справи зазначається, що вирок було виконано лише 13 лютого 1945 року – втім, не виключено, що вже на момент його винесення Володимира Шарафана не було серед живих. Місце страти та поховання активіста українського підпілля в Криму невідоме дотепер. Лише 18 грудня 1993 року Володимир Шарафан був посмертно реабілітований військовою прокуратурою Південного регіону України.

…Минули десятиліття. Сьогоднішня Росія намагається «зберігати обличчя» і, на відміну від свого сателіта – Білорусі, не впроваджувати смертну кару. Хто знає, чи надовго. Проте за неповні три роки принаймні в окупованому Криму почастішали випадки репресій проти людей, які в різний спосіб демонструють (цитата з «судових вироків») «заборонену нацистську символіку» – прадавній князівський знак, національний символ українців, державний герб України. Який рано чи пізно повернеться на своє місце там, де його було повалено.