Блог

12 серпня небайдужі громадські діячі та люди доброї волі за підтримки державних інституцій зібралися толокою на Замковій горі задля належного облаштування групового поховання бійців Першого українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, забитих російськими окупантами понад століття тому. Було приведено до ладу меморіал та розчищено стежки до нього, а також розпочато облаштування оглядового майданчика з видом на Поділ.

Крім цього, на локації було встановлено інформаційний стенд (поки що один). На ньому, крім історії богданівців, будо також згадано Чорноморський курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного – військове з’єднання, яке було сформоване у Севастополі в добу Українських національно-визвольних змагань, восени 1917 року, і вирушило до Києва на захист Української Центральної Ради (УЦР).

Вже під час повномасштабної російської війни проти України випала нагода ретельніше опрацювати спогади про Чорноморський курінь, які залишив один з його керівників (про нього згодом), а також відшукати інші свідчення, які до цих спогадів не увійшли.

Дуже вдячні ГО «Україна Інкогніта» за дієвий відгук на ініціативу зі вшанування пам’яті бійців Чорноморського куреня, похованих на Замковій горі. Пишу у множині, бо в цю історію, крім мене-«ідеолога», з меценатською підтримкою увійшов колега за Крайовою Радою українців Криму (КРУК) Артем Артюхов: для нього цей епізод певною мірою є особистим, оскільки він у 2014 році, після російської окупації, був змушений залишити рідний Севастополь.

В українському житті цього міста на початку ХХ століття відбулося чимало подій, яким було присвячено вже не одне дослідження. На окрему увагу заслуговує історія підпільного гуртка «Кобзар», створеного зусиллями місцевої української інтелігенції та деяких офіцерів Чорноморського флоту, і формування на його базі вже в революційну добу дієвого національного згромадження – Чорноморської Української Громади міста Севастополя (ЧУГС), що в подальшому докладала всіх можливих зусиль до українізації флоту та сухопутних частин. Восени 1917 року до лав Чорноморського куреня, що вирушив ешелоном до Києва боронити УЦР, стали члени Ради ЧУГС, чиї імена відомі не повністю, – мічман Яким Христич, який з липня 1917 року очолював Раду, а згодом став комісаром куреня, боцман Іван Прокопович, який першим підняв український прапор на міноносці «Завидний» (у курені мав посаду «господаря»), штурман Іван Усенко (скарбник), мічман Д. Дежур (писар), прапорщик Д. Величко, Михайло Михайлик та інші. Невідома роль у Раді ЧУГС коменданта Чорноморського куреня, чиє ім’я для історії не збереглося, – підполковника Плещука.

В серпні 1917 року в Севастополі відбулися загальні зборів українців-вояків Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітників та інших мешканців. Присутні, серед іншого, вимагали визнати щойно заснований у місті Чорноморський Український Військовий Комітет військовим адміністративним органом у справах вояків-українців, а також припинити анексію територій, населених українцями, і висловили готовність у разі будь-якої агресії проти УЦР «всі, як один чоловік» зі зброєю в руках виступити на її захист, «не спиняючись ні перед якими жертвами задля любої вільної України». В першій половині листопада Рада ЧУГС отримала з Генерального секретаріату військових справ УЦР повідомлення за підписом Симона Петлюри про те, що збольшевичений полк донських «казаків» прямує до Києва з метою повалення УЦР: відповіддю стала опублікована в київських часописах звістка про те, що з Севастополя до Києва вирушає корпус озброєних моряків. Це дало свій результат: «казакі» змінили маршрут. У середині листопада в Севастополі відбулися чергові збори матросів, вояків і робітників екіпажів, понад 5 тисяч учасників яких привітали УЦР; приблизно тоді ж у прискореному порядку було сформовано Чорноморський курінь у складі 612 матросів, старшин і підстаршин флоту та морської піхоти, які вирушили на Київ.

Прибувши до столиці, бійці Чорноморського куреня пройшли її вулицями парадним маршем, узявши участь у засіданні Малої Ради УЦР. Вже незабаром, у ніч проти 25 листопада, курінь зазнав перших втрат: двох матросів унаслідок бандитського нападу було поранено, одного – Олександра Костюка – вбито. Полеглого чорноморця було поховано на кладовищі Флорівського (Фролівського) жіночого монастиря на Замковій горі. Там само у другій половині січня 1918 року з військовими почестями землі було віддано тіла трьох інших бійців куреня – Гната Ониська, Трохима Мухи та Якова Перейми, загиблих під час ліквідації большевицьких заколотів. Між тим курінь, переживши скорочення більш ніж наполовину через дезертирство та пробольшевицькі симпатії частини матросів, брав участь у придушеннях страйків та повстань большевиків і їхніх симпатиків проти уряду УНР, знешкодженнях збройних банд мародерів та підтримці громадського порядку.

На початку лютого 1918 року Київ залишили втекли уряд і міністерства УНР, військова залога та міська міліція. Большевики, що зайняли столицю, оточили розташування бійців Чорноморського куреня та заарештували їх, ув’язнивши в будівлі Оперного театру. Тієї ж ночі близько півтора десятка з них було розстріляно, решту вивезено у невідомому напрямку: їхня подальша доля невідома. Врятуватися вдалося трьом чорноморцям – Тимошу Лучці, Прокопу Манджурі та комісарові куреня Якиму Христичу. Останній за кілька днів дістався Житомира, де на засіданні Малої Ради УЦР повідомив про події в Києві та висловив претензії владі УНР, яка фактично кинула тих, хто боронив її. За кілька десятиліть, вже на еміграції, комісар страченого куреня розповість про нього в мемуарах, завдяки яким нам тепер відома історія цього військового формування доби боротьби за незалежність, народженого на кримській землі.

…Ще торік я намагався обговорювати зі своїми «товаришами за вимушеним переселенням» ідею увічнення пам’яті бійців Чорноморського куреня. Зокрема, пропонувалося встановлення пам’ятного знака на тому місці, де було поховано принаймні чотирьох з них, – на колишньому цвинтарі Флорівського монастиря, який за кілька десятиліть перетворився на занедбане й занапащене місце на задвірках, де люди бувають рідко. І ось нарешті дещицю зроблено на спомин тих, хто понад століття тому з далекого Севастополя зі зброєю в руках прибув до Києва на захист незалежності України.

На окреме пошанування чекає й пам’ять безпосереднього учасника цієї історії – Якима Христича, уродженця Полтавщини, чиє життя в певному моменті було пов’язане з Кримом.

Після навчання в Кременчуці, Катеринославі (нині Дніпро), Петербурзі та Тбілісі, на початку І світової війни Христич, який ще нещодавно студіював економіку, банківську справу та міжнародне право, потрапив до школи прапорщиків. Вже за рік він був дійсним військовослужбовцем, що з часом виявив бажання служити на Чорноморському флоті. Саме в Севастополі, зі служби в береговій охороні у чині мічмана, розпочалася його «українська» історія.

У революційний 1917 рік Яким Христич став співзасновником Українського морського клубу в Севастополі, був делегатом І та II Всеукраїнських військових з’їздів. У липні йому було доручено очолити Раду Чорноморської Української Громади міста Севастополя, а в листопаді – стати комісаром Чорноморського куреня. Дивом уникнувши долі підлеглих бійців, яких у лютому 1918 року в Києві арештовували і страчували большевики, вже в квітні Христич як член УЦР від Таврії отримує відрядження до Сімферополя з метою заснування на півострові філії Інформаційного бюро МВС УНР, яка б поширювала серед населення Криму дані про політику українського уряду та проводила роботу з «наближення Криму до України». Під час нетривалого походу Кримської групи Армії УНР на півострів, командир корпусу Олександр Натієв у відповідь на прохання делегації представників місцевих українських громад щодо приєднання Криму до України погодив створення комісаріату в справах громадян української національності, уповноваживши Якима Христича бути тимчасовим комісаром УНР у Криму.

Пізніше, вже після зміни влади в Україні, в середині травня 1918 року Христич відвідав Крим, після чого подав до МЗС Української Держави звіт, у якому повідомив про результати свого спілкування з політичними та громадськими діячами півострова: 

«За недовгий час перебування в Криму я виніс таке враження, що коли буде наша добра воля, можна бути впевненим – край забажає федерувати з Україною». 

Наприкінці серпня в Сімферополі було створено Краєву Українську Раду в Криму, а незабаром у Києві було засновано її бюро під керівництвом Якима Христича, що надавало допомогу українцям з Криму на «материку». На жаль, про діяльність цієї установи ми практично не маємо відомостей – крім короткої оповістки в пресі про її створення.

Після поразки Директорії, в листопаді 1920 року Христич перейшов Збруч і опинився в таборі військовополонених у (Польща). По звільненні в липні 1921 року він оселився з родиною в Коломиї, де спочатку працював у друкарні, а згодом редагував кілька часописів. Під час ІІ світової війни Христич був кореспондентом інформаційного агентства «Телепрес» у Коломийському окрузі та відповідальним редактором часопису «Воля Покуття», яке фактично стало друкованим органом осередку ОУН.

Наступ совєтів приніс Якиму Христичу поневіряння до кінця життя. У 1944 році він з родиною вибирається до Німеччини, звідти в 1950 році – до Канади, де активно займається громадською діяльністю, дописує до української преси та впорядковує мемуари. У 1962 році Христич опинився в США, у Детройті, а згодом переїхав до Чикаго, де мешкали його діти і де він продовжив громадську та публіцистичну діяльність. 27 березня 1971 року його земний шлях завершився.

Здається, на всій території Україні нема жодного натяку на вшанування пам’яті Якима Христича. Можливо, доречним було би встановлення відповідної пам’ятної таблиці на будинку №39 на вулиці Чикаленка в Києві, де в 1918 році він починав розбудову бюро Краєвої Української Ради Криму.

Дещо більше з меморіалізацією «пощастило» іншому видатному діячеві українського руху в Криму доби національно-визвольних змагань – Павлу Горянському, що був засновником і очільником Ялтинської Громади Українців, головою Малої Ради українців Криму, а також мав повноваження консула УНР у Криму під час панування білогвардійської диктатури на півострові. На початку жовтня 2022 року на Лук’янівському цвинтарі в Києві на могилі Павла Горянського, що пробула в забутті майже дев’ять десятиліть, було урочисто відкрито та освячено пам’ятник, встановлення якого ініціювала сучасна Крайова Рада українців Криму. З її-таки ініціативи два роки тому ім’я Павла Горянського отримав один зі скверів на Дарниці – однак, на жаль, поки що на його території ніщо не нагадує про кримського громадського діяча. Є надія, що становище буде виправлено до початку 2028 року, коли виповниться півтора століття від народження Горянського – якщо до того часу ситуація дозволить.

Існує також ідея надати ім’я Горянського бібліотеці Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, «перезапущеного» в Києві – як-не-як, Павло Ієрофійович в останні роки життя був бібліотекарем. Крім цього, на часі увічнення пам’яті студентів / випускників університету, що загинули в обороні України, та його викладачів, які вже не з нами.

Цього літа надійшла ще одна «інформація для роздумів». 13 липня відбулося чергове засідання Священного Синоду ПЦУ, під час якого з огляду на російську окупацію Криму та вимогами чинного законодавства було вирішено змінити юридичну адресу та місце перебування управління Кримської єпархії – яка через повномасштабну війну рф проти України фактично припинила своє існування (принаймні на півострові). Тоді ж вдалося дізнатися про плани щодо набуття в столиці храму, який став би осередком єпархії – тим паче, приклад вже є: двома місяцями раніше стало відомо, що осередком так само «екзильної» Луганської єпархії ПЦУ оголошено старовинну Кирилівську церкву, якою до того кілька десятиліть користувався московський патріархат. Пригадую, в той час у колі однодумців натякав на аналогічний варіант «на кримському напрямку». Минулого ж року намагався порушувати питання організації відзначення Собору кримських святих (15 грудня), що могло б стати щорічною духовною та суспільною подією нашої громади.

Чи воскресне ця «померла» ідея – сказати поки не готовий. Але далі буде.