Блог

Вже під завершення київської кампанії в кінці березня 22го мою роту ротували з одного напрямку під Києвом на інший. Як воно часто буває ваші позиції віддали наступникам, а інші прийняли у папєрєдніків. 

Майбутнє місце перебування на цілих півтора дні було люксовим - закинута недобудова, де навіть світло є, хоч і трохи незаконне, спати можна буде на піддонах, а тубуси від нлавів то кращий стіл для їдальні. Над моїм новим імпровізованим місцем хлопці чи то свідомо чи поспіхом забули жовтно-синій прапор, як водиться весь у розписах. 

Не знаю яку він мав історію до цього, де був та що бачив, як не знаю ні доль ні імен тих хлопців. Хто з них загинув, хто ще живий.. та хто лишиться, але знаю долю подальшу. Весь той рік я виносив його з собою - десь в наплчінику, десь трохи під серцем при нагоді що може знадобитись, весь той шлях - від Києва до Осколу. Так вже склалось, що я вижив, як вижив і той прапор, та персонально для мене він важить дещо більше, як нерозказана оповідь з людьми, місцями та подіями.

Лише проста малесенька проста історія, звичайного стрільця – піхотинця, а скільки їх інших нерозказаних? Скільки болю, емоцій сліз і переживань закатаних у банках, захованих у стріхах, на городі, в соломі, полі, замурованих в окупації чи забраних у полон та домовину. І коли чуєш історію людини що вижила її мук, тортур в окупації чи полоні, перше усвідомлюєш, що сотні і тисячі таких так і лишаться назавше в таїні.

Якщо ж опісля всіх подій залишусь я, чи хтось після мене на землі то передам його у спадок, можливо найцінніше, що лиш можу передати. І як хотілося б мені щоб їм він був чимось більшим ніж просто вицвілим клаптиком тканини. Клаптиком тканини у спомин , що ми таки змогли.

З Днем Державного прапора України!