Блог

Візити спеціального посланця президента США Стіва віткоффа та Джареда Кушнера до Москви 5 вересня і Києва 6 вересня 2026 року не принесли домовленості про припинення війни. Проте вони продемонстрували нову спробу Вашингтона безпосередньо звести позиції Росії та України й підготувати ґрунт для відновлення тристороннього переговорного процесу.

У Москві Віткофф і Кушнер понад три години говорили з Володимиром Путіним. Американська сторона отримала від Кремля нові ідеї щодо можливого врегулювання, але Москва не відмовилася від своїх принципових вимог. Путін знову наголосив на необхідності усунення так званих «першопричин конфлікту» та підтвердив намір Росії домагатися заявлених нею цілей.

Це важливий сигнал: Кремль демонструє готовність продовжувати переговори, але поки не демонструє готовності погодитися на компроміс, який означав би відмову від його ключових політичних і територіальних вимог.

Саме тому московську зустріч можна визначити як переговорний прогрес без політичного прориву. Вашингтон відновив прямий канал комунікації з Кремлем і отримав можливість безпосередньо оцінити його позицію. Але відновлення діалогу саме по собі ще не означає готовності Росії завершити війну.

Київський етап мав інше значення. У столиці України американські представники не лише передали українській стороні результати переговорів із Путіним, а й обговорили практичні питання підтримки України. До консультацій долучилися представники Великої Британії, Франції та Німеччини. Таким чином, Вашингтон продемонстрував прагнення координувати можливий переговорний процес не лише з Києвом, а й з ключовими європейськими союзниками.

Це принципово важливо. Якщо Москва розглядає переговори переважно як інструмент досягнення своїх стратегічних цілей, то для України дипломатичний процес нерозривно пов’язаний із питаннями безпеки. Тому будь-яка мирна домовленість має відповідати не лише вимозі припинення бойових дій, а й забезпечувати механізми, які не дозволять Росії використати паузу для підготовки нової агресії.

Саме питання гарантій безпеки залишається одним із головних пунктів розбіжностей.

Іншим центральним питанням є територія. Насамперед ідеться про частину Донбасу, яка залишається під українським контролем. Для Кремля територіальний фактор є складовою ширшої концепції перегляду післявоєнної архітектури безпеки Європи. Для Києва погодження на територіальні поступки без надійних гарантій безпеки створює ризик того, що нинішнє припинення війни стане лише паузою перед новим конфліктом.

Тому очікувати швидкого завершення війни до зими було б передчасно. Сам Джаред Кушнер визнав складність завдання, наголосивши, що адміністрація Дональда Трампа прагне створити «пакет мирних угод». Стів Віткофф, зі свого боку, закликав обидві сторони йти на компроміс.

Однак проблема полягає не лише у відстані між позиціями Москви та Києва. Вона полягає у принципово різному баченні того, що саме має бути результатом переговорів.

Для Вашингтона пріоритетом є припинення війни та створення довгострокової системи відносин, яка дозволила б сторонам перейти від конфронтації до співіснування. Для Києва ключовою умовою є такий мир, який не поставить під загрозу його державність і безпеку. Москва ж прагне використати завершення війни для закріплення політичних, територіальних та безпекових результатів, яких вона намагається досягти силою.

У цьому полягає головна суперечність нинішнього переговорного процесу.

Не менш важливим став зимовий фактор. Під час переговорів у Києві обговорювалися додаткові системи ППО, зокрема Patriot, захист енергетичної інфраструктури та постачання обладнання для енергетики. Це свідчить, що Вашингтон не розглядає дипломатію як альтернативу підтримці України. Навпаки, переговорний процес супроводжується підготовкою України до можливого посилення російських ударів по критичній інфраструктурі.

Таким чином, США намагаються одночасно рухатися двома напрямами: створювати умови для дипломатичного врегулювання та зміцнювати переговорну позицію України.

Найбільш конкретним результатом візитів стало формування основи для наступного етапу переговорів. Йдеться про можливе відновлення формату Росія — Україна — США та паралельні консультації між Україною, США і європейськими союзниками.

Однак поки що це лише дипломатична перспектива, а не домовленість.

Є й принципове питання, яке визначатиме перспективи всього процесу: чи готовий Кремль погодитися на компроміс, який не передбачає фактичного задоволення його максималістських вимог? Якщо відповідь буде негативною, американська дипломатія зіткнеться з тією самою проблемою, яка неодноразово блокувала попередні переговорні ініціативи.

Показово, що у відповідь на російське твердження про необхідність усунення «першопричин» війни єврокомісар з питань оборони та космосу Андрюс Кубілюс заявив: «Першопричиною війни в Україні є власне сам Володимир Путін».

У цій суперечності — значна частина проблеми нинішньої дипломатії. Вашингтон шукає формулу компромісу між сторонами, тоді як Москва й Київ досі по-різному визначають саму природу конфлікту, його причини та прийнятний результат.

Тому місію Віткоффа і Кушнера варто оцінювати не за тим, чи завершилася вона мирною угодою, а за тим, чи створила вона механізм для наступного раунду переговорів.

На цьому етапі відповідь є позитивною. Дипломатичний процес відновлено, прямий контакт Вашингтону з Москвою та Києвом підтримано, європейських союзників залучено, а можливість нового тристороннього формату збережено.

Але політичного прориву немає. І поки Москва не продемонструє готовності переглянути частину своїх максималістських вимог, головним результатом дипломатичної активності США залишатиметься не мирна угода, а спроба створити умови для її майбутнього укладення.