Блог

Цього літа в підконтрольних окупантам кримських ЗМІ активно підсвічувалася історія морської бібліотеки імені адмірала Лазарєва в Севастополі, яка не лише зараз позиціонується як один зі значних осередків «русского міра», а й була ним ще до російської окупації міста. В період, який сьогоднішні колаборанти називають «насильницькою українізацією».

Трохи історії. Наразі окупанти та їхні кримські маріонетки називають морську бібліотеку в Севастополі «першою в своєму роді на росії» та «однією з найстаріших бібліотек півдня росії». Заснована вона була з ініціативи й коштом моряків Чорноморського флоту, серед яких не бракувало нащадків козаків, у 1822 році: тоді, як пам’ятаємо, Крим контролювала російська імперія. Подібну бібліотеку на її теренах було відкрито за десятиліття в Кронштадті (острівний район Санкт-Пєтєрбурґа).

Доля морської бібліотеки, яка певний час існувала поза межами Севастополя, була непростою. Понад два десятиліття вона розміщувалася в орендованому приміщенні й лише навесні 1844 року отримала постійну будівлю – яка наприкінці того ж року зазнала сильної пожежі та була відбудована. Під час Кримської війни бібліотека спочатку була розграбована, а наприкінці літа 1855 року спалена; фонди були вивезені до Миколаєва, де вони перебували в гідрографічному депо аж до початку так званої «прекрасної епохи», себто до 1890 року, доки в Севастополі не збудували нову споруду для бібліотеки. Евакуацією книгозбірні займався морський офіцер Захар Аркас – дядько засновника миколаївської «Просвіти», книгозбирача, автора відомої «Історії України-Русі» Миколи Аркаса.

Кошти на утримання своєї бібліотеки моряки-чорноморці відраховували аж до революції 1917 року. Не виключено, що цей культурний осередок на початку ХХ століття міг відігравати свою роль у діяльності підпільного гуртка інтелігенції та офіцерів-чорноморців «Кобзар», на основі якого на початку національно-визвольних змагань постала Чорноморська українська громада Севастополя.

Під час ІІ світової війни, в 1941 році, вже третя за рахунком будівля бібліотеки була зруйнована; фонди ж були вчергове евакуйовані з Севастополя – цього разу до Грузії, і лише в 1944 (за іншими даними – 1945) році остаточно повернулися до Севастополя. За кілька років бібліотека пережила три переїзди містом, доки остаточно не осіла в будівлі, спорудженій у 1952 році.

Наразі підконтрольні окупантам медіа стверджують, що в фондах бібліотеки перебувають понад 300 тисяч видань, у тому числі рідкісні, XVI–XIX століть. За даними станом на 1 липня 2021 року, загальний фонд становив 265224 одиниці, в тому числі з понад 32 тисяч примірників складався рідкісний та колекційний фонд; загальна площа будівлі становить 1600 квадратних метрів. Протягом десятиліть установа є найбільшою публічною книгозбірнею Севастополя, що налічує понад 9 тисяч постійних читачів, та незмінним методичним центром для всіх бібліотек російського Чорноморського флоту, з яким так чи інакше пов’язана переважна більшість персоналу.

Бібліотеку сьогодні очолює такий собі капітан 1-го рангу у відставці Ніколай Красноліцкій – уродженець Севастополя, випускник Київського вищого військово-політичного училища, який понад три десятиліття «служив вітчизні» в різних краях. Під час розвалу совєтського союзу Красноліцкій, що був на той час заступником командира бригади десантних кораблів Каспійської флотилії, за власними спогадами, «протидіяв азербайджанським націоналістам» у відновленні незалежності. В 1990-х рр. він служив у гідрографічній службі, а в 1998 році був призначений начальником відділу управління виховної роботи Чорноморського флоту, ставши фактичним куратором всієї його сфери культури. «Збереженням російських культурних традицій» Красноліцкій займався, налагоджуючи зв’язки з українськими та російськими державними структурами та громадськими організаціями, а також з російською православною церквою та її частиною в Україні (УПЦ МП).

У 2006 році Ніколай Красноліцкій пішов у відставку, після чого очолив морську бібліотеку в Севастополі, яка, за твердженнями російських пропагандистів, «перебувала за кордоном» як складова російського Чорноморського флоту й була «єдиною в Україні бібліотекою, російською не лише за мовою, а й за юридичним статусом». За два роки співробітники установи отримували три попередження про скорочення та директиву міністра оборони рф про те, що її персонал має зменшитися до двох осіб; ситуацію з часом було врегульовано.

При цьому бібліотека справді була не лише культурним, а й політичним осередком присутності росії в Криму. 21 червня 2007 року, в річницю її заснування, російський диктатор Владімір Путін підписав указ про створення «недержавного» фонду «русскій мір», заснованого для популяризації російської мови та культури за кордоном, передусім в Україні, з фінансуванням у мільярд рублів з російського бюджету на подальші два роки. Цікавим є й інший збіг: саме у 2007 році з боку офіційного Києва часто лунали заклики до надання Україні плану дій щодо членства в НАТО, на які Путін нібито відповідав, що зробити це наша держава «повинна без Криму».

Невдовзі бібліотека в Севастополі ініціювала налагодження зв’язків зі згаданим фондом. До українського міста прибув тогочасний голова правління організації, нині депутат держдуми рф Вячєслав Ніконов, який розпорядився профінансувати бібліотеку. Згодом у ній було проведено ремонт тепломережі, лекційного та читального залів, а також закуплено меблі й апаратуру, оформлено постійну підписку на російську періодику та «величезну кількість» книжок.

Спочатку в бібліотеці лише розташовувався «кабінет русского міра», однак у 2012 році, за президентства Віктора Януковича, її лекційний зал було перетворено на координаційний центр російського фонду в Україні. На базі установи відбувалися різноманітні «рускомірні» зустрічі, виступи, конференції та читання, які «було неможливо провести на громадянських культурних майданчиках, залежних від української влади».

Варто при цьому нагадати, що осередки фонду «русскій мір», крім Севастополя, до початку російсько-української війни діяли ще у дванадцяти містах України, здебільшого на півдні та сході, а також у Києві та Рівному. В деяких містах вони працюють досі – вже як складники окупаційної машини.

У 2007–2014-х рр. морська бібліотека в Севастополі фактично виконувала функцію місцевої філії генерального консульства росії в Сімферополі, будучи включеною через нього до російської шпигунської резидентури на території Криму. В її стінах для мешканців українського регіону працівники консульства оформлювали російське громадянство, а також оформлювали шлюби між дітьми офіцерів російського флоту. Крім цього, для синів цих-таки офіцерів, що готувалися вступати до військово-морських училищ на росії, за російськими програмами працювали підготовчі курси, а потім приймалися іспити, для чого з училищ приїздили цілі спеціальні приймальні комісії.

Також до морської бібліотеки в Севастополі Санкт-Пєтєрбурзький університет відряджав своїх викладачів, що проводили тривалі курси для офіцерів російського флоту перед звільненням у запас, завдяки чому ті за результатами іспитів здобували цивільну професію. На базі установи проводилися й курси для місцевих педагогів-русистів, які «допрацьовували методичні моменти», в тому числі на основі російських підручників: це робилося нібито у відповідь на те, що до окупації Криму російську мову в загальній освіті «намагалися дедалі більше відсунути на другий план».

Було б хибно стверджувати, що діяльність цього осередку «русского міра» в Севастополі не викликала жодних реакцій з боку української влади та спецслужб: про це заявляли й співробітники бібліотеки. Втім, жодні відповідні рішення не приймалися, тож установа далі вела свою роботу без перешкод.

У грудні 2013 року, під час Євромайдану й незадовго до російської окупації Криму, директор морської бібліотеки Ніколай Красноліцкій повідомив підлеглим, що «наближаються події, до яких треба бути готовими». Під час окупації, між «референдумом про статус Криму» та «прийняттям АР Крим і міста Севастополя до складу рф», 17 березня 2014 року бібліотека отримала від окупантів недержавну медаль «За звільнення Криму та Севастополя» – з формулюванням «За внесок у справу повернення Криму до росії».

Українська ж громада Севастополя, як і Криму загалом, у ті часи перебувала на території своєї держави в статусі безправної меншини. Активісти громадських інституцій, зокрема міського осередку ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, військовослужбовці ВМСУ, члени українських діаспор у різних країнах – це саме ті, завдяки кому в місті було організовано українські освітні та культурні осередки, за мовчазного невтручання (добре, коли не відвертого саботажу) з боку влади. Саме на період президентської каденції Януковича припадає «тихий» процес згортання українства в Севастополі, коли під маркою «підтримки мов національних меншин» проводилася активна русифікація освіти та інших сфер життя; тоді ж у місті відбувалися «перфоманси» з підпалу підручників з української мови, літератури та історії. Після російської ж окупації кримські українці опинилися взагалі покинутими на «милість» окупанта й забутими своєю ж державою.

…У 2015 році Ніколай Красноліцкій звільнився з морської бібліотеки в Севастополі й очолив міський художній музей імені М. П. Крошицького, де окупанти провели  сумнозвісну «реставрацію». У 2018–2021 році він перебував на «посаді начальника головного управління культури Севастополя», після чого знов повернувся в директорське крісло морської бібліотеки – яка наразі, за його словами, «не лишається осторонь» війни рф проти України і щороку відправляє окупаційним воякам на фронт і до шпиталів близько 500 книжок.

«Чи вірили ми, що Севастополь коли-небудь повернеться до росії? Ні. Сподівалися – так, але все це було дуже примарним. Однак ми точно вірили, що наш [російський] флот ніколи не піде з Севастополя й завжди буде острівцем росії в Криму. І не просто вірили, а й працювали над цим», – висловився Красноліцкій в одному зі своїх інтерв’ю майже десятиліття тому.

Як із самими росіянами, так і з їхніми служаками в Криму все ясно: до окупації вони робили все, щоб у регіоні існували й діяли їхні «острівці», а нині й поготів. Риторичне питання до України: що в ті часи робила вона заради своїх «острівців» у Криму, які нерідко виникали та функціонували без участі своєї ж держави?

Відверто кажучи, я вже давно не сподіваюся побачити звільнення рідного краю за життя. Ритуальний прислівник «тимчасово», який останнім часом аж занадто нав’язливо доточують до словосполучення «окупований Крим», викликає в мене лише гірку посмішку.

Втім, усе в руках Бога, тож різні дивні для нас ситуації можуть мати місце. Якщо раптом коли-небудь Крим таки буде визволено – ясна річ, жодних кабінетів, кімнат та інших закапелків «русского міра» там просто не буде. Але ж чи будуть там острівці українського життя? Зрозуміло, що після деокупації нічого українського в регіоні вже не застануть, але все ж-таки, він належатиме до України, принаймні номінально. Можливо, бодай що-небудь українське там з’явиться, як це було принаймні до окупації?

Втім, дотепер чітка відповідь на це питання відсутня, або ж саме воно просто ігнорується. Візію півострова в українській оптиці так і не напрацьовано, а українці Криму залишаються практично викресленими з його теперішнього та майбутнього. І стирають їх звідтам, на жаль, не лише окупанти.