Блог

Існує тип людей, з якими не бачившись роками, не підтримувавши регулярно зв'язок, можливо навіть не вітаючи щороку з ДН, не стають від того менш рідними. З якими на одній хвилі, справжні, прямі і чесні.. 

Мати хорошого друга - знахідка, мати кількох друзів – привілей, мати ціле коло таких друзів - це вже про спільноту цінностей і принципів. Перефразовуючи, ніби Гіпократський вислів, – ми є те, що нас формує.     

Вісім років без нагоди перетнутись у мирному Києві, Харкові чи Одесі, але найкращі історії завжди з життя. За різних обставин такого спільного ранку лютого 24го, через місяці звели нас двох у щойно звільненому Ш. Харківщині, де слобожанською говіркою малі хлопці просили шеврон, де вперше полюбив густий туман, де вперше я побачив красу лівобережного Осколу. Тож яка цінність моменту, щоб через роки й роки життя, серед темних сутінків жовтня на одну антенку покриття отримати в Сигналі «я тут» в момент проїзду знаку цього самого Ш. Щоб випросити у хлопців ті самі «п’ять хвилин», де посеред бруду, багна і пожовклого мокрого листя, у світлі одних лиш фар у знеструмленому селищі побачити біляве волосся схованим під шапкою оливи в куртці пікселю на оверсайзі. Заціпеніти в моменті і бійняти це маленьке диво зі сльозами на очах під захоплений вигук «Дмиитриикууу»... Можливо, ще будуть гарні моменти у житті, можливо ще вдасться порадіти і не раз, але цілком можливо, що до сьогодні – цей найкращий.

Які найцінніші слова ви чули за життя? Про почуття, народження дитини чи зізнання у любові? Бо свої я чув від неї: найбільше чого боюсь я у житті - це побачити тебе у некролозі. Такі незвичні для західної людини, але наскільки прості і цінні вони тут, серед знищених і зранених війною сіл і полів.

Тяжкі часи показують нам справжніх поряд, тих заради яких варто жити і боротись, точно знаючи, хто позаду тебе. Не когось абстрактного, але живих тут і зараз таких як вона - втомлена сіроока дівчина з Ш. у куртці пікселю на оверсайзі.

На одинадцятий рік війни за власне виживання, поховавши сотні людей, друзів і побратимів непросто мати віру і надію, але якщо й шукати, її завжди можна знайти в саме таких людях які і є твоєю Україною. Щоб потім, можливо навіть скоро при останньому подиху у житті, було не соромно йти за горизонти далі.

Надія є, і вона існує допоки є остання людина, яка нею живе, допоки нею ділиться.

Дописую останні слова під звук «топора», і розриваючи повітря він летить туди, на південь, і сповіщає надію туди - надію, що ми є. У звуку пострілу гармати, у руках заряджаючого, заради всіх тих недоспаних і зморених очей, - ми є і будемо.