Блог

Нещодавно, 13 липня, виповнилося століття народження майстра тематичної картини та натюрморту Петра Столяренка. Майже ціле його життя, від народження до останнього дня, не рахуючи кількох вимушених перерв, минуло в Криму.

Ювілейна дата, як і багато інших подібних річниць, лишилася в українському суспільстві і нашій «материковій кримській діаспорі» практично непоміченою, не враховуючи виставки в Музеї сучасного мистецтва України. Суспільству цим навряд чи дорікнеш – надто багато інших питань і клопотів має воно наразі. Воно ж гіпотетично має чим «дорікнути» нині покійному митцеві: отримана ще півтора десятиліття тому за внесок у світову культуру золота медаль від російського міжнародного фонду, «звання почесного громадянина Ялти» до 90-річного ювілею від колаборантів, смерть в окупованій Ялті, якій було віддано чотири з половиною десятиліття… Але – чи є все це підставою «дарувати» Столяренка, як і багатьох інших визначних постатей, окупантам? Відповідь, напевно, очевидна…

Цієї зими під час запису одного з випусків передачі «На часі» для Українського Радіо випала нагода звернути увагу на те, що окупанти та їхні поплічники часом самі, не відаючи того, «підсвітлюють» для нас цікаві біографії українців Криму – про яких ми самі часом можемо не знати нічого. Одним з таких несподіваних відкриттів цього року стала постать забутого митця, чия доля певною мірою пов’язана з Петром Столяренком, – і не лише його самого, а й цілої його родини.

…Коли саме в Ялті оселилося міщанське подружжя Омеляна та Магдалини Журбіїв – поки що невідомо. Знаємо тільки, що Омелян Журбій, який народився під час Кримської війни, проходив військову службу в саперному батальйоні у званні рядового, а після виходу у відставку опанував фах садівника і працював у маєтку Кучук-Сарай, що належав професору Веніаміну Тарновському (нині на цій території розташовується т. зв. «Піонерський парк»).

15 січня 1883 року в родині Журбіїв народилася перша дитина – син Іван. За рік на світ з’явився ще один хлопчик, якого назвали Петром. Коли саме він народився, і де в цей час мешкала родина – історія поки мовчить.

У 1896 році Омелян Журбій придбав земельну ділянку в тисячу квадратних сажнів (близько 0,45 га) за двісті рублів сріблом поблизу селища Верхня Аутка: в цій місцині пролягла вулиця Кучук-Сарайська. В 1898 і 1900 роках у родині Журбіїв з’явилися дві доньки – Олександра (або Ксенія) й Антоніна; виховувалася в ній і прийомна донька, однак про неї нічого не відомо.

У 1905 році Омелян Журбій помер від крововиливу в мозок: йому було лише 50 років. Передчасна смерть від цієї ж недуги судилася обом його синам. Від Магдалини Журбій, яка за станом здоров’я могла займатися лише хатнім господарством, доньки успадкували серцеві захворювання.

Іван Журбій в останній день 1905 року завершив навчання у технічному залізничному училищі в Севастополі, здобувши фах техніка-художника: згодом він працював на будівництві Транссибірської магістралі та проходив військову службу в Харбіні (Китай).

Його брат Петро в 1906 році закінчив Нікітське училище садівництва, виноградарства та виноробства, проте незабаром після участі в акціях громадянської непокори був висланий з Ялти до Анапи під поліційний нагляд. З часом, у 1912 році, під керівництвом Петра Журбія у зразково-показовому виноробному господарстві Кубанського козачого війська було закладено 10 гектарів виноградників із сортами, найбільш поширеними у чорноморському регіоні (Каберне, Аліготе, Семільйон, Рислінг, Піно-Грі та ін.). Свої досліди Петро Журбій описував у статтях, що друкувалися в одеському «Віснику виноробства». Втім, його життєпис у період 1906–1912 рр. не досліджено.

Між 1906 і 1917 рр. Магдалина Журбій за підтримки синів спромоглася побудувати на ділянці, придбаній ще її покійним чоловіком, кам’яний одноповерховий будинок, що став родинним гніздом; нині він розташовується на вулиці Горького під № 32. За іншими даними, дієву участь у спорудженні будинку брав передусім Іван Журбій.

Сюди після революції 1917 року повернуся його брат Петро, вже з дружиною: родину він утримував на мізерну платню, яку отримував за працю в місцевому винному підвалі Шлапокових (спотворена форма українського прізвища Шлапак).

У буремному 1918 році Іван Журбій опинився серед видатних майстрів – учасників виставки «Мистецтво в Криму», організованій у Ялтинській жіночій гімназії: митець презентував свої етюди та малюнки, на яких було зображено Сімферополь, Алупку та передмістя Ялти – Дерекой. З наступного року він працював вчителем каліграфії у згаданій гімназії, а в 1920-х рр. відкрив на ялтинській набережній фотоательє, спільно з іншим митцем – Володимиром Яновським, якого називали «патріархом кримської акварелі». Відомо також про його участь у місцевих виставках у 1919 і 1920 рр., у Ялтинській чоловічій гімназії та залах Грецького братства. як сучасники, так і мистецтвознавці відзначали, що він писав Крим так, як його міг писати лише місцевий мешканець. У 1926 році Іван Журбій, що був фактично єдиним годувальником великої родини, привів у дім дружину Ганну.

Петра Журбія в 1922 році було мобілізовано Ялтинським революційним комітетом до бригади з організації виноградарських совхозів на південному узбережжі Криму. Надалі він працював на Сімферопольському винному заводі, організованому на базі винних підвалів купця Христофорова, а в 1928 році був призначений головним виноробом. За спогадами сучасників, Петро Журбій був дуже вимогливим керівником, що суворо пильнував дисципліну: зокрема, стороннім було суворо заборонено заходити до винних підвалів, а працівникам – заносити до них будь-яку їжу, запах якої головний винороб відчував на 100-метровій відстані; порушники звільнялися негайно. Разом з тим Петро Журбій славився як інтелігентна, культурна, товариська й дуже справедлива людина; як великий знавець вин і чудовий дегустатор, він мав неймовірні органолептичні здібності, в тому числі смакову та нюхову пам’ять. У 1937 році (точна дата невідома) Петро Журбій передчасно залишив світ. Винний завод із багатою історією, в якому він працював, було знищено відносно нещодавно, в період російської окупації Криму.

У 1944 році (ймовірно, вже після звільнення Криму від військ гітлерівської Німеччини) Іван Журбій прийняв рішення про переоформлення прав на родинний будинок і заповів продати його лише митцеві, який зможе зберегти і домівку, і художню спадщину – понад 200 етюдів олією та негативів на склі.

За два роки майстра не стало. З 1969 року в його будинку замешкав з родиною Петро Столяренко, який не лише оцінив і зберіг спадщину Івана Журбія, а й передав його негативи на склі та 46 живописних робіт, 38 з яких датовано 1908–1938 рр., Алупкинському палацово-парковому музеєві-заповіднику.

У 2026 році виповниться 80 років від дня смерті Івана Журбія. Точна дата його відходу в засвіти поки що, на жаль, лишається невідомою – як і багато інших деталей з біографії самого митця та життєписів його рідних.