Храму не дали, священника переслідували: як УГКЦ виборювала своє місце в Криму

35 років тому в Севастополі було зареєстровано релігійну громаду Української греко-католицької церкви — церкви, яка лише нещодавно вийшла з підпілля після десятиліть совєтських переслідувань і гонінь. Для українців Севастополя це була не лише подія релігійного життя. Поява легальної громади УГКЦ стала частиною ширшого процесу національного відродження та повернення української присутності в місті.

Згодом подібні громади виникли в інших містах Криму. Вони ставали не лише місцями молитви, а й осередками української культури, мови, громадського життя та збереження національної ідентичності.

Історія кримських греко-католицьких громад — це водночас історія постійного подолання адміністративних перешкод, нестачі приміщень, земельних проблем, тиску проросійського середовища та протидії з боку частини місцевої влади. А після російської окупації Криму у 2014 році українські греко-католицькі громади опинилися перед новими переслідуваннями, які фактично призвели до припинення їхнього відкритого релігійного життя.

Севастополь: громада, що вийшла з підпілля

35 років тому Гагарінська районна адміністрація Севастополя зареєструвала в місті релігійну громаду Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка лише нещодавно вийшла з підпілля після совєтських переслідувань і гонінь.

Джерела називають різні дати реєстрації громади УГКЦ у Севастополі. За одними даними, її було проведено 27 серпня 1991 року — за лічені дні після проголошення Незалежності України. Інші ж спогади свідчать, що це сталося в останні дні совєтського союзу, а саме 19 серпня того ж року — в день початку спроби державного перевороту з метою збереження влади комуністичної партії та КГБ.

Ініціаторкою створення парафії УГКЦ у Севастополі стала місцева українська активістка Богдана Процак. Саме вона залишила важливі спогади про становлення релігійного осередку в місті.

Спочатку парафія керувалася зі Львівської митрополії, яка на той час була практично керівною структурою церкви по всій Україні. У 1996 році вона увійшла до новоствореного Києво-Вишгородського екзархату, осередок якого так само на той час перебував у Львові.

Ще 24 березня 1991 року Богдана Процак зустрілася у Львові з місцеблюстителем глави УГКЦ митрополитом Володимиром Стернюком для отримання документів на реєстрацію громади в Севастополі.

Допомогу в цій ініціативі надавав Ігор Тенюх — майбутній командувач ВМС України у 2006–2010 роках, а на той час депутат Севастопольської міської державної адміністрації та голова депутатської групи «Україна».

Також, незважаючи на шалений спротив місцевих комуністів, процесу реєстрації громади УГКЦ у Севастополі сприяв тогочасний голова міської державної адміністрації Іван Єрмаков — нині проросійський зрадник і колаборант, який досі публічно виступає з антиукраїнськими заявами та закликами до знищення України.

У подальшому життєдіяльність громади підтримували місцеві осередки Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, Союзу Українок та інших громадських організацій.

Богослужіння без храму

Кілька років парафія в Севастополі не мала постійного священника і місця для проведення богослужінь. За цей час Львівська семінарія відправляла до Севастополя студентів та священників на Різдвяні, Великодні та інші свята.

Координатором цих візитів був колишній учитель географії в Сімферополі, просвітянин Михайло Бучинський, що на початку 1990-х років був слухачем семінарії і згодом став священником. П’ять років тому він відійшов до Господа.

Про власний храм греко-католикам Севастополя доводилося тільки мріяти. Богослужіння проводилися у приміщеннях Севастопольського військово-морського інституту імені П. Нахімова, осередку «Просвіти», приватних помешканнях або взагалі просто неба.

Зокрема, Великодні свята у 1992 та 1993 роках були організовані на території музею-заповідника «Херсонес Таврійський» за участі священників зі Львова та слухачів Львівської духовної семінарії.

Отець Анатолій Мазурик і перші випробування

Першим постійним настоятелем севастопольської громади УГКЦ у 1993 році став о. Анатолій Мазурик (1952–2011).

Крім виконання душпастирських обов’язків, він активно включився у громадську, культурно-просвітницьку працю, а також ніс Слово Боже у військові частини.

«Незвичайний батюшка», як називали о. Анатолія містяни, здобув авторитет не лише в українському середовищі. Навіть місцева, здебільшого проросійська влада і явні недруги України рахувалися з ним, шанували за тактовність, ерудицію та активну громадську позицію.

Втім, саме на період його душпастирства припали гоніння на громаду, розпочаті міською владою з подачі функціонерів Севастопольського благочиння УПЦ Московського патріархату.

У парафії на користь цієї церкви було забрано земельну ділянку, на якій планувалося побудувати храм. Настоятелеві парафії УГКЦ регулярно надходили погрози.

Ці та інші події боляче вдарили по о. Анатолію. Він уже не мав моральних і фізичних сил для участі у громадському житті, обмежившись суто священничими обов’язками.

Це полегшило діяльність духовенства УПЦ МП, яке надалі посилювало свій вплив у місті. Тим часом громада УГКЦ на деякий час поступово зменшилася до 10–20 осіб старшого віку.

У 1996 році о. Анатолій Мазурик залишив Севастополь. Після нього настоятелями парафії були о. Микола Бердник, який працював із місцевими пластунами під час літніх таборів, та о. Петро Кам’янський, у помешканні якого проводилися богослужіння, коли місцевих «просвітян» позбавили приміщення.

Дві громади у Севастополі та храм у Балаклаві

На початку 2000-х років у Севастополі діяли дві громади УГКЦ — Успіння Пресвятої Богородиці в самому місті та святого апостола Андрія Первозванного в Балаклаві.

Також діяла парафія в ім’я святого Василія Великого в селі Гончарному, де було розпочато будівництво храму.

У 2001 році на Різдво Христове відбулося відкриття храму в приміщенні колишнього занедбаного магазину на 10-му кілометрі Балаклавського шосе, наданого в оренду за символічну платню.

Його облаштуванням разом із парафіянами займався о. Петро Кам’янський. Також йому вдалося у 2002 році домогтися надання земельної ділянки площею 10 соток під будівництво повноцінного храму.

Втім, розташована ця ділянка була так, що для забудови на ній була придатна навіть не половина. Роки пішли на збір технічних умов, проведення геолого-вишукувальних робіт та інші необхідні дії, щоб зрештою з’ясувалося: через межування та обтяження земельної ділянки на виділеному місці розташувати храм реально неможливо.

Подальші запити до міської ради дієвих результатів не дали. Водночас влада міста погоджувала питання щодо відведення в тому ж місці земельної ділянки, втричі більшої, громаді УПЦ МП.

Боротьба за храм

Ці та інші проблеми доводилося вирішувати о. Миколі Квичу, який влітку 2004 року прибув на служіння до Севастополя і став головним військовим капеланом Одесько-Кримського екзархату, зокрема для ВМС України.

Навесні 2011 року парафіяни звернулися до Генеральної прокуратури України з приводу того, що влада міста виділила земельну ділянку для храму в такому місці, де з одного боку було розташовано пам’ятник з охоронною зоною, з іншого — місце майбутньої дорожньої розв’язки, а посередині проходив кабель зв’язку.

Ці дії віряни розцінили як знущання — тим паче, що поруч влада виділила землю для храму УПЦ МП.

За майже два десятиліття свого існування севастопольська громада УГКЦ була першою в юридичній реєстрації. За цей час безліч різних конфесій отримали в місті землю та побудували храми — але не українські церкви.

Греко-католикам доводилося тіснитися у побутовому вагончику, адаптованому під звершення богослужінь.

Керч: українська громада навколо парафії

30 серпня 2004 року виконавчий комітет Керченської міської ради з ініціативи двох місцевих активістів, чиї імена залишилися невідомими, зареєстрував парафію УГКЦ в ім’я святих рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги.

Цей релігійний осередок став центром українського життя в місті з населенням у 160 тисяч осіб, де українці на той час фактично не мали нічого — шкіл, дитсадків, ЗМІ, громадських організацій тощо — і жили у своїй державі з правами, навіть меншими, ніж в іноземців.

Розвиток керченської парафії УГКЦ був непростим. Тривалий час вона не мала постійного священника і місця для проведення богослужінь.

У вересні 2006 року настоятелем парафії став о. Валерій Сембрат. Того ж року вірянам пощастило домовитися з кліром і парафіянами міського римо-католицького храму щодо проведення богослужінь у його стінах. Так тривало до 2010 року.

Тоді громада налічувала близько 20 вірян, а у 2011 році їх було вже близько 50. До її складу входили представники не лише Галичини, а й Черкащини, Златопілля, Одещини. Цих людей об’єднували спільна мова, культура, традиції та релігійний обряд.

Керченський храм: від занедбаної котельні до освячення

Ще з 2007 року віряни безрезультатно добивалися від місцевої влади надання земельної ділянки для будівництва свого храму. Довелося писати навіть до президента.

У результаті стараннями настоятеля на аукціоні під майбутню каплицю було придбано приміщення площею 130 квадратних метрів колишньої котельні поблизу залізничного вокзалу — без вікон, дверей, підлоги тощо.

За рік завдяки пожертвам у будівлі було встановлено двосхилий дах, баню з хрестом, вікна та двері. Через вкрай обмежені фінансові можливості парафія не мала змоги провести великі ремонтно-будівельні роботи.

Перше богослужіння у приміщенні керченського храму УГКЦ відбулося 19 грудня 2010 року. Майже за місяць — 16 січня 2011 року — його було освячено.

У лютому 2012 року о. Валерія Сембрата на посаді адміністратора парафії в Керчі змінив молодий священник Михайло Мільчаковський, якому на той час було 25 років.

Прикметно, що раніше, на початку серпня 2010 року, він отримував піддияконські свячення в Євпаторії.

Вже після російської окупації Криму о. Михайло, як і решта священників УГКЦ, мусив залишити півострів.

Російська окупація: кінець відкритого життя громад

Край діяльності громад УГКЦ у Севастополі та Керчі поклала російська окупація Криму.

15 березня 2014 року російські силовики та їхні місцеві прислужники вивезли настоятеля о. Миколу Квича з храму на допит. Згодом його намагалися засудити як «терориста».

Після допитів і принижень священникові вдалося залишити Крим — як і настоятелям решти громад УГКЦ на півострові.

Згодом кримські парафії було перереєстровано за законодавством держави-окупанта як осередки католицької церкви візантійського обряду.

Для української громади Криму це означало не просто зміну юридичного статусу релігійних організацій. Російська окупація зруйнувала можливість відкритого існування українських церковних осередків як частини українського суспільного та культурного простору півострова.

На сьогодні релігійне життя греко-католицьких спільнот тимчасово окупованого Криму перебуває у стані стагнації, без помітної присутності в інформаційному полі. Доля храму в Керчі, як і низки інших культових споруд у Криму, залишається невідомою.

Пам’ять, яку не вдалося знищити

Історія кримських громад УГКЦ — це значно більше, ніж історія окремих парафій. Це частина історії українського відродження в Криму після десятиліть совєтської політики переслідування української церкви, культури та ідентичності.

У Севастополі й Керчі греко-католицькі громади створювалися в умовах, коли українцям доводилося буквально виборювати право на власний храм, українське слово, культурне життя та організовану присутність.

Вони не мали великих ресурсів, часто залишалися без постійного священника, збиралися у приватних помешканнях, орендованих приміщеннях, військових установах, занедбаних будівлях або просто неба. Але саме ці невеликі громади були важливими осередками українського життя у містах, де українська присутність системно витіснялася.

Російська окупація знову змусила значну частину українських греко-католиків залишити Крим. Проте вона не може скасувати сам факт існування цих релігійних громад, їхню історію та внесок у збереження української національної ідентичності на півострові.

Пам’ять про них сьогодні є частиною історії української національної громади Криму — громади, яка попри десятиліття тиску, дискримінації та окупації продовжує залишатися невід’ємною частиною української нації.

Антон БОЖУК, дослідник історії українців Криму

Разом з цим матеріалом рекомендуємо читати: «УПЦ КП в Криму 25 років тому: битва за право на існування».