«Культурна політика в Криму має бути не тільки культурною, а й пропагандистською…», - Евеліна Кравченко
У межах проєкту «Формування комплексного бачення та рекомендацій органам державної влади України щодо подолання наслідків окупації та викликів у процесі реінтеграції ТОТ АР Крим та м. Севастополя у 4 сферах: інформаційній, освітньо-науковій, культурній, релігійній» відбулася друга стратегічна сесія, де обговорювалися питання щодо формування політики в галузі культури в процесі й після деокупації Криму.
Реалізацію проєкту здійснює Громадська організація «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» із залученням експертів робочої групи «Гуманітарна політика» Експертної мережі Кримської платформи.
У нашому інтерв’ю Евеліна Кравченко – співкоординаторка зібрання, археологиня та кандидатка історичних наук – наголошує на простому і важливому меседжі: «Культурна політика в Криму має бути не тільки культурною, а й пропагандистською політикою, але таким чином, щоб не відштовхнути від себе місцеве населення».
Експертка зазначає, що рекомендації для органів влади у сфері культури будуть напрацьовуватися в трьох площинах – культурна спадщина, національна пам’ять і національна ідентичність.
– Пані Евеліно, пропоную поступово розглянути усі ці «площини», й почнімо з останніх двох: за яким принципом відбуватиметься культурно–пропагандистська політика у питанні національної ідентичності та пам’яті?
– Перш за все, наша пропагандистська політика має працювати таким чином, щоб це не стало ще однією травмою, щоб ми не відштовхнули те населення, яке нам проживає. Ми маємо їм нагадати, чи вони українці, чи вони росіяни, і що з ними робили протягом цих останніх 70 років. Нагадати, що вони кримські татари, яких просто винищили й вигнали з півострова, без будь-яких розслідувань, чи вони караїми, кримчаки, естонці і так далі.
Важливо розуміти, що культурна політика щодо кримського населення у нас має формуватися через призму національної історичної травми, яка відбувалася в Криму протягом останніх 70 років. Це і про стирання національної ідентичності, про стирання національної пам’яті. Тобто культурна спадщина є частиною життя цих людей, і нам потрібно із них витягнути, «стерти» їх стерту ідентичність. В поняття національної ідентичності закладається і мовна ідентичність, і генеалогічні дослідження власних родин, створення історичних і краєзнавчих товариств при музеях, бібліотеках і архівах, віросповідання, упорядкування місць поховань тощо.
Саме тому нам дуже важливо визначити цільові аудиторії, на які ми будемо впливати через цю призму, і саме тому результатами роботи цього принципу я бачу отримання хоча б приблизних відсотків цих цільових аудиторій.
Звісно ж, для цього нам потрібен історик, нам потрібна демографія. Так принаймні ми зможемо визначити напрямки, по яких ми будемо працювати. Назвемо це великими магістральними маршрутами визначення цільових аудиторій, на які ми будемо впливати.
– Добре, це ми говоримо про те населення, яке проживало там із покоління в покоління, яке стало «жертвою». А чи підходить така модель спілкування до тих, хто став агресором на цих територіях?
– Якщо чесно, то єдине, чого я не знаю, це те, що робити з тими, хто приїхав до Криму за останні 10 років. В мене справді немає відповіді на питання: «Як комунікувати з цими людьми?». Я думаю, що з ними треба комунікувати не за допомогою культурної політики, а вже за допомогою правоохоронних органів. Це єдина можливість, яка реально зможе якимось чином їх мотивувати переїхати на свою історичну батьківщину, і створювати там свою власну національну політику.
З огляду на цілий проєкт загалом, і на частку «культурного» в процесі реінтеграції, нам важливо мати (і ми маємо) архітектора, який займається питаннями містобудування, будування, адміністрування. Також важлива наявність психолога, певного соціального працівника, адже для того, щоб імплементувати те, що ми отримаємо, ми маємо обов’язково розуміти продуктивні механізми та шляхи подачі подібних наративів, щоб комунікувати з населенням.
А ось у питанні комунікації з цими ж «новоприбулими» може стати у пригоді адвокація культурно гуманітарних потреб населення та перш за все всього, що стосується Криму.
– Далі пропоную поговорити про культурну спадщину, і з-понад усіх жахливих злочинів росіян виділимо тут їхню тяжку хворобу – клептоманію, яка із року в рік, на всіх територіях країни, дуже яскраво проявляється. Мова йде про «вкрасти, вивезти, знищити» все те, що має національну цінність. Як бути у випадку із музеями, заповідниками, як оцінити масштаби вкраденого, якщо української документації на цих місцях не лишилося?
– До прикладу, що стосується Херсонеського заповідного, то він щороку передавав документацію до Міністерства культури України, вона там має бути. І я знаю, що чомусь Міністерство відповідає, що інформації у них немає, а вона має там бути!
Далі. По-перше, у нас в архіві Інституту археології лежать всі звіти про археологічні розкопки починаючи з 40– х років (в тому числі й по Херсонесу), і там є акти передачі матеріалів з 1994 року, де позначені всі колекції, які здані на зберігання. По-друге, проєкт «Мегаріка», який функціонував в Херсонесі до 2012 року, зацифрувати весь херсонеський архів, з усіма колекційними описами, архівними справами тощо. Відтоді проєкт був вивезений в Техас, де і зберігаються зараз всі матеріали. Тому в принципі, за бажання, все це можна відновити, й надалі вдатися до диджиталізації культурної спадщини, створення онлайн продукту на сайтах установ, що зберігають і використовують культурну спадщину.
Що стосується музеїв: це також дуже важливо, це рухомі пам’ятки, і тут я пропоную залучити досвід найпершого пограбованого музею – Музею історії Києва, питання щодо якого досі не розслідуване, адже поліція відмовилася приймати нашу заяву (бачте, у них була не та «картина», «не тоді приїхали» і так далі).
Окрім підіймання архівів та питання дорозслідування злочинів 9 річної давності, маємо розуміти, що після деокупації Криму, усі пам’ятки будуть пошкоджені. Тож нам потрібні спеціалісти, які будуть оцінювати збитки, та реставратори. Ні тих, ні інших немає, і це той самий резерв, про формування якого ми говоримо.
– Підсумуймо для читачів: що маємо станом на зараз, що знаємо, до чого прагнемо дійти із культурною політикою?
– Наразі роботу лише розпочато, окреслено напрями досліджень, які надалі будуть оформлені у конкретні рекомендації, проєкти регламентувальних документів, а також актуалізовано необхідні для подальшої роботи методичні матеріали та наукові розробки. Що відомо станом на зараз – ті кроки до покращення ситуації, які ми вже готові зробити, і та бажана деокупація Криму може бути «нормальною», якщо українське законодавство буде добре підготовленим до моменту звільнення територій, аби не виникало проблем постфактум.
Анастасія ХОМЕНКО
_________________________________
Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.
________________________________
Більше про проект: Експерти Кримської платформи: гуманітарна політика у формуванні майбутнього Криму
Деокупація освітнього простору Криму: ризики, загрози, невизначеність
Деокупація культури: спадщина, національна пам’ять, ідентичність
514 views
