Ніко Лапунов: шлях кримського митця від сцени до служби Україні
Фото: публічні джерела інформації
Два роки тому внаслідок раптового складного захворювання передчасно в засвіти відійшов український діяч культури та мистецтв, в останні роки життя – волонтер і службовець ЗСУ Ніко Лапунов. 8 березня цього року йому мало виповнитися 45.
Уродженець Січеславщини, Ніко (Микола, у деяких джерелах Ніколь) Лапунов у 2006 році опанував професія актора лялькового театру в театрально-художньому коледжі Дніпра, а згодом здобув фах режисера театру в Харківському національному університеті мистецтв ім. І. П. Котляревського. З часом він працював на сценах Херсонського та Криворізького музично-драматичних театрів і Маріупольського муніципального театру ляльок.
Приблизно з початку 2000-х років Ніко Лапунов мешкав у Сімферополі, який вважав своєю домівкою. В цьому місті він працював артистом драми, художником та режисером у Кримському академічному українському музичному театрі, який, попри відчутний брак україномовної та українокультурної компоненти, був осередком українського культурного життя в Криму.
Крім цього, Лапунов викладав акторську майстерність та режисуру в Кримському університеті культури, мистецтв та туризму і в дитячій студії «Синій птах» на базі приватного театру ляльок, а також був режисером арт-центру «Карман».
Попри своє нетривале існування (заснований у 2011 році, за іншими даними – у 2008), згаданий арт-центр залишився на сторінках української історії нині тимчасово окупованого Криму. У 2012 році міністерство курортів та туризму АР Крим включило його до переліку пам'яток Сімферополя – попри те, що він був недержавним, неформальним і некомерційним. Репертуар театру був всуціль російськомовним: лише одна постановка була українською («Одержима» Лесі Українки), і одна – кримськотатарською. Втім, під час Революції гідності театр включився в її події, на базі свого кіноклубу демонструючи фільми про корупцію та свавілля тогочасної влади, через що піддавався нападам з боку проросійських радикалів. Влітку 2014 року, після російської окупації Криму, художня керівниця «Карману» Галина Джикаєва була змушена залишити рідний Сімферополь, оскільки окупаційні силовики закидали їй «організацію терактів», намагаючись зробити її фігуранткою «справи Сенцова» (сам Олег Сенцов був активним глядачем спектаклів «Карману»). До того, під час окупації, театр надавав приміщення для медичних курсів на випадок збройних сутичок, а його керівниця, сама за основним фахом журналістка, займалася координацією іноземних журналістів.
Участь Ніко Лапунова в процесах ненасильницького спротиву російській окупації Криму наразі достеменно невідома. Проте ясно одне: осторонь він не залишився.
«Спочатку він не зрозумів, що відбувається. Коли в нього у дворі поселилися російські спецпризначенці, він був у шоці. Він був проукраїнський, весь час ходив у вишиванці. Його через це якось побили на базарі, вирвали йому з м'ясом шматок куртки, де був український значок», – згадувала Галина Джикаєва.
«До анексії Криму я спілкувався російською. Сам не розумію, як перейшов на українську. Можливо, на мене вплинуло те, що коли я працював у Сімферополі в українському театрі й коли в Криму почалася "російська весна", то люди з українськими прізвищами волали "росія, росія", а люди з Тамбова, Іркутська тощо хотіли бути в Україні. Для мене було дико, що люди, які працювали в українському театрі, співали українських пісень, несли українську культуру, хотіли до росії. Це для мене було незрозумілим», ‒ згадував Ніко Лапунов.
Паралельно митець відкрив безкоштовні курси вишивання: він був майстром і знавцем десятків технік вишивки, в тому числі люневільської. Намагався працювати у стилістиці українського бароко та за мотивами творів Марії Приймаченко. У 2016–2017 рр. він висловив свої переживання за окупований Крим і за українських військових, що загинули на захисті країни від російської збройної агресії, у вишиваних анімаційних роботах «Де я?» та «Вишита молитва». Завершальною роботою триптиху стала анімація «Умоя Україна».
https://www.youtube.com/watch?v=j0bRRv4fVQc
З 2018 року Ніко Лапунов мешкав у Києві, де мав свою студію дизайну одягу та вишивки. Наступного року він оселився в Полтаві, де працював головним режисером в обласному академічному театрі ляльок, поставивши безліч видатних вистав. Актор і режисер сам створював ляльок, наділяючи їх характерами та функціональністю, створюючи костюми за історичною реконструкцією.
«У Полтаві лишилися відгомони "совка". Севастополь – "місто російських моряків", а тут "місто російських льотчиків". І ми намагаємося щось змінити», – казав він.
Серед іншого, Ніко Лапунов відзначився ролями у двох кінострічках, що вийшли на екрани вже після повномасштабного російського вторгнення, – «Люксембург, Люксембург» (епізодична роль) та «Ти мене любиш?» (Борисов).
Гаряча фаза російської збройної агресії проти України вчергове внесла корективи до життя митця. Спочатку Ніко Лапунов був волонтером 116-ї ОБрТрО, а згодом, незважаючи на те, що стан здоровʼя не дозволяв нести військову службу, мобілізувався до цієї бригади; перебуваючи на посадах зв'язківця та стрільця, фактично він був кухарем.
Наприкінці травня 2024 року Ніко Лапунов потрапив до лікарні. Медики не змогли точно встановити діагноз; сам він припускав, що причиною захворювання міг стати укус кліща. Спроби боротьби з набряком мозку, на жаль, не мали успіху.
Тіло мандрівного артиста було віддане землі в рідному місті Верхівцеве.
369 views
