Історія музею української пам’яті на Керченському півострові

Історія музею української пам’яті на Керченському півострові
У вересні 2002 року в газеті «Кримська світлиця» було опубліковано заклик до порятунку унікального музейного комплексу в селі Новомиколаївка на Керченському півострові. Багата неповторна колекція експонатів, зібраних творцем і хранителем установи Юрієм Клименком, переживала інтриги та сумнівні пропозиції щодо долі надбань першого в Криму народного сільського етнографічного музею, з якого на той час було вкрадено вивіску.

На той момент самого Юрія Клименка вже кілька місяців не було в живих: він відійшов у засвіти 6 липня. 31 травня цього року йому могло б виповнитися 90. Уродженець Новомиколаївки, де його родина мешкала в кількох поколіннях, після навчання в московському художньому училищі повернувся до рідного села, де працював за низкою робітничих спеціальностей, очолював колгосп та будинок культури.

Ще в 1960-х роках Юрій Клименко плекав ідею збереження історії рідного села, яке у XVIII столітті заснували вихідці з тогочасної Полтавської губернії і яке змінило кілька назв. Не дивно, що майже половина мешканців села доводилася йому родичами: ходячи від хати до хати, він просив залишити йому на зберігання давні речі, які по собі залишали старі люди. Дещо привозилося з Полтавщини – краю предків. Крім цього, ентузіаст збирав прислів’я, примовки, крилаті слова, легенди та пісні, особливо місцевого, східнокримського походження.

Музей на основі особистої колекції Юрія Клименка, яку він передав у дарунок рідному селу, було відкрито незадовго до відновлення незалежності України, 19 травня 1991 року в будівлі колишньої колгоспної контори: її творець музею отримав тоді, коли його зібрання більше не вміщалося в будинку та повітках (за деякими даними, колекція налічувала близько 21 тисячі одиниць).

Основними рушіями музею подружжя Юрія та Валентини Клименків стало за підтримки міністерства культури Криму, Лєнінської районної ради, Новомиколаївської сільради та Керченського історико-культурного заповідника.

Експозиційну площу було розширено за рахунок спеціально спорудженої будівлі та сільської хати. Загалом чотири зали музею в хронологічному порядку демонстрували історію Керченського півострова за 25 століть. Також відвідувачі могли за потреби скористатися особистою бібліотекою на понад три тисячі одиниць, архівом та фонотекою директора музею.

«Українська хата» – частина музею в Новомиколаївці

Двоповерховий будинок родини, що мав статус «експонарію», вже сам по собі був самостійним музеєм. Родина ентузіастів збереження народної пам’яті своїм коштом відновила з руїн і селянську господу полтавського типу кінця ХІХ століття, наповнивши її експозиціями унікальних речей давнини.

Фактично музейний комплекс налічував три будівлі – сам музей та два «експонарії», тобто будинок подружжя Клименків та «Українську хату» на його подвір’ї, в якій було відтворено інтер’єр українського житла відповідного періоду.

В селянській хаті, в якій жили дід і прадід Юрія Клименка, все було збережено так, як за життя господарів. Крім цього, музей увійшов до туристичного етнографічного маршруту «Культура українців Криму».

Ще за життя Юрій Клименко енергійно відбивався від звабливих пропозицій закордонних і вітчизняних поважних персон і фірм вигідно продати артефакти музею і всіма силами боровся за його цілісність. Вельми тяжко переживав втрату коштовної колекції стародавньої зброї та ікон, з якими заради порятунку був вимушений розлучитися в часи розгулу бандитизму в Криму, а також викрадення кількох вкрай цінних експонатів, які так і не були віднайдені.

Проігноровані домовленості...

Свого часу Юрій Клименко досягнув домовленості з Кримським республіканським краєзнавчим музеєм та Міністерством культури АР Крим про створення на базі комплексу музею просто неба відділу Кримського етнографічного музею, щоб влада на рівні автономії відповідала за його збереження і розумне використання.

Цю мрію здійснити не вдалося – як і щодо створення історико-культурного заповідника, до якого також мали б увійти сусідні скіфські кургани, аланський могильник, старовинні водогін, водяні млини та вітряки, колодязі, пекарня тощо. Принаймні 1600 найцінніших раритетів хранитель офіційно передав до кримського відділення культурного фонду.

По смерті Юрія Клименка музей отримав його ім’я. Втративши чоловіка, вже немічна Валентина Олексіївна залишилася єдиною хранителькою всіх експонатів. Її помічником та екскурсоводом музею став друг родини, керченський письменник Василь Маковецький (помер у 2019 році). Між тим літній жінці стали надходити надто наполегливі пропозиції місцевого керівництва якомога швидше передати всю колекцію на баланс сільради, яка прагнула зробити опис експонатів неодмінно сама. Навзаєм хранительці обіцяли жебрацьку ставку доглядачки музею.

«Доки ми живі – живий і музей. Нас не буде – і його не буде, бо найцінніше просто розграбують», – казала Валентина Олексіївна свого часу чоловікові. У жовтні 2010 році не стало і її.

Знищення української ідентичності: період окупації

Нині етнографічний музей імені Юрія Клименка працює в умовах російської окупації Криму та повномасштабної війни проти України. На його розбудову отримуються кошти з бюджету держави-окупанта – тож не дивно, що на його базі проводиться «патріотичне виховання» школярів, що включає в себе майстер класи з плетення маскувальних сіток і виготовлення іграшок-оберегів для окупаційних вояків. Після ремонту додаткової будівлі музею в ній будуть відкриті окремі експозиції російської та кримськотатарської культур.

Установа зі всіма артефактами, які збереглися, перебуває в руках чужих людей, що наповнюють її змістом у ключі російської пропаганди, а інформація про неї відсутня в туристичних проспектах про окупований півострів. Основна експозиція музею наразі перебуває в колишній будівлі колгоспної контори: Юрій Клименко-молодший, що очолив музей по смерті батьків, продав найцінніші предмети колекції та родову садибу й виїхав на підконтрольну територію України.

Культурна ідентичність українців Криму

Музей на сході Криму був значно більшим, ніж звичайне приватне зібрання старожитностей: він розповідав історію конкретної громади українського села, заснованого вихідцями з Полтавщини. Ця історія поступово перетворилася на частину колективної пам’яті всього регіону. Парадокс полягав у тому, що музей, який фактично потребував захисту держави, так і не набув повноцінного інституційного статусу, здатного гарантувати його довготривале збереження. Доки його засновники і хранителі були живі, саме вони залишалися головною гарантією існування музейного комплексу.

Цей епізод свідчить, що кримські українці власними силами створювали інституції пам’яті, проте часто не отримували достатньої державної підтримки для їхньої підтримки та захисту.

Нині доля артефактів, які десятиліттями збирало подружжя Клименків, є ще одним нагадуванням: українська культурна спадщина в окупованому Криму потребує не лише накопичення та збереження, а й державних механізмів її захисту – інакше навіть пам’ять, створена ціною багаторічної праці, може опинитися в руках тих, хто переписує її на користь окупанта.

Антон БОЖУК, дослідник історії українців Криму

Разом з цим матеріалом рекомендуємо читати: «Мегамарш у вишиванках Євпаторією: за кілька місяців до російської окупації».