Стан формування окупаційних органів судової системи на ТОТ АР Крим

Після російської окупації Криму, 31 березня 2014 року було створено т. зв. «управління судового департаменту при Верховному Суді РФ у республіці Крим». 

Важливою частиною роботи кримських судів, підконтрольних російським окупантам, стали процеси, які нерідко мають політичний контекст. Зокрема, вони стосуються громадських активістів та критиків російської окупації різного етнічного походження, передусім українців та кримських татар. Нерідко «судового» переслідування на ТОТ АР Крим зазнають представники мусульманських спільнот, чий світогляд не збігається з позицією підконтрольного окупантам «духовного управління»: в більшості своїй це кримські татари, однак серед переслідуваних кримських мусульман також є українці, росіяни та представники інших етнічних спільнот. Нерідко кримські «суди» використовують свавільні методи для засудження людей без належних доказів, а також порушують принципи справедливого судочинства, зокрема у випадках, коли людина не має доступу до захисника або коли вироки ґрунтуються на зізнаннях, отриманих під тиском.

Окупаційна влада Криму з 2014 року застосувала політично вмотивовані розпливчасті звинувачення в «екстремізмі» та «сепаратизмі» згідно з російським кримінальним законодавством проти активістів та журналістів, причому без належного дотримання прав обвинувачених під час «судового процесу» та без ефективних засобів захисту від процесуальних порушень. Чимало процесів в окупованому Криму характеризуються порушенням міжнародних стандартів справедливого судочинства, в тому числі відсутністю доступу до справедливих і незалежних суддів. До того ж, кримська «правова система» застосовує законодавство держави-окупанта до осіб, які висловлюють свою незгоду з окупаційним режимом у мирний спосіб, однак піддаються переслідуванню як «терористи» та «екстремісти», і за звичайні дописи чи коментарі в соціальних мережах ризикують отримати в’язничні терміни, немов за масове вбивство з особливою жорстокістю. Є всі підстави стверджувати, що «судова» та «правоохоронна» системи в окупованому регіоні працюють на виконання замовлень окупаційного режиму, а не на захист закону та правосуддя.

Особливою абсурдністю, що межувала з жорстокістю, відзначалися винесені активістам з проукраїнською позицією вироки кримських «суддів», що зрадили Україну і переприсягнули на вірність окупантам, або ж приїжджих колоністів Дехто з засуджених кримськими «судами» після російської окупації півострова вийшов на волю лише нещодавно, вже після повномасштабного вторгнення РФ до України. На особливий розгляд заслуговують історії Миколи Шиптура та Андрія Коломійця.

28 квітня 2015 року «суддя Гагарінського районного суду» Севастополя Владімір Сібул, що незадовго до того прибув до окупованого міста з Сибіру (помер у 2016 році), засудив мешканця Івано-Франківська Миколу Шиптура 1978 р. н. до 10 років колонії суворого режиму за буцімто «замах на вбивство» та «незаконне зберігання зброї»; 16 червня 2016 року покарання за рішенням «апеляційного суду» було зменшене до 9 років На початку березня 2014 року Микола Шиптур разом з кількома учасниками Революції гідності вирушив до Севастополя на підтримку мирної акцію до 200-річчя народження Тараса Шевченка: того дня, 9 березня, активістів побили представники незаконних парамілітарних формувань. Декому, в тому числі й Шиптуру, вдалося вирватися та сховатися, проте ненадовго. Тікаючи від представників «кримської самооборони», Микола Шиптур був змушений відстрілюватися від переслідувачів з пістолета, проте він був затриманий і підданий тортурам. Міліцяінти-зрадники, що забрали Шиптура в «самооборони», змусили його обмовити себе, поставивши умову: або він підпише зізнання, або його віддадуть назад «самооборонівцям» напризволяще. В результаті Шиптур був змушений обмовити себе на «суді».

«Близько 16:00 09.03.2014, перебуваючи на площі Шевченка в місті Севастополі, будучи радикально налаштованим громадянином України й заперечуючи проти референдуму про статус Криму та міста Севастополя, переслідуючи мету здійснення провокаційної діяльності, спрямованої на зрив проведення вказаного референдуму, він узяв участь у несанкціонованому мітингу проти проведення цього референдуму», – йшлося у «вироку суду», на якому всіма «свідками» та «потерпілими» були «самооборонівці». 

Взимку 2016 року Кримська правозахисна група виявила в СІЗО №1 в окупованому Сімферополя мешканця Київської області Андрія Коломійця 1993 р. н. Молодик жодним чином не був пов’язаний з Кримом: у серпні 2015 року він був затриманий у Кабардино-Балкарії, де мешкав у своєї на той час цивільної дружини Галини Заліханової з грудня 2014 року, і чомусь етапований до окупованого півострова. Коломійця обвинуватили в «замаху на життя» співробітників спецпідрозділу МВС України «Беркут», в яких він буцімто кидав «коктейлі Молотова» на Майдані Незалежності в Києві в січні 2014 року, а також у «незаконному придбанні, зберіганні та перевезенні частин рослин, що містять наркотичні речовини, у великому розмірі». До того ж, його оголосили «членом екстремістської організації Українська повстанська армія (УПА)», а також заявили, що на Донбасі він «воював проти ополченців і був корегувальником вогню». В СІЗО Сімферополя Коломієць перебував в одній камері з бойовиками угруповань «ЛНР/ДНР», які тиснули на нього через національність, віросповідання (повідомлялося, що в ув’язненні він прийняв іслам) та громадянську позицію.

«Близько 18 години 20.01.2014 Коломієць А.В., перебуваючи біля будинку 1/2 на вулиці Грушевського в м. Києві, поділяючи ідеологію екстремістської організації УПА, відчуваючи ідеологічну й політичну ненависть або ворожнечу до співробітників правоохоронних органів України, діючи зумисне з метою вбивства загально небезпечним чином, кидав у бік співробітників правоохоронних органів пляшки з запальною сумішшю. Довести до кінця свій злочинний намір Коломієць не зміг через незалежні від нього обставини, але внаслідок його злочинних дій постраждалим Козлякову М. В. та Гавриленку А. В. було завдано фізичного болю», – йшлося в обвинувальному вироку щодо Андрія Коломійця. 

«Взагалі дивно, що громадянина України судять у Сімферополі від імені російської держави за дії, які нібито були вчинені на території України проти громадян України», – наголошував правозахисник Михайло Кушпель, що був останнім адвокатом українця. Він підкреслив, що  єдиним «доказом провини» були чорно-білі фотографії обгорілої міліцейської уніформи, а також власні зізнання Коломійця, довкола яких вибудовувалася лінія обвинувачення – попри те, що в суді від них в’язень відмовився.

10 червня 2016 року «суд» у Сімферополі засудив Андрія Коломійця до 10 років позбавлення волі з відбуванням у виправній колонії суворого режиму. В липні того ж року російський правозахисний центр «Меморіал» визнав Коломійця політв’язнем і зажадав його негайного звільнення, відзначивши, серед іншого, «фантазії слідства на тему належності до УПА, яка була повністю ліквідована у 1954 році». Тим часом адвокат політв’язня Михайло Кушпель не міг отримати вирок щодо свого підзахисного; також державний зрадник у російській суддівській мантії Михайло Бєлоусов відмовив правозахисникові в ознайомленні з матеріалами «кримінальної справи» на стадії «судового розгляду», що заважало виготовити повну вмотивовану апеляційну скаргу з вимогою скасування вироку. Штучно створювалися умови для пропуску термінів оскарження вироку, що порушувало право Коломійця на доступ до правосуддя. Сам текст вироку містив політично вмотивовані формулювання, значна його частина не мала нічого спільного з юридичним текстом і становила собою оцінні судження у стилі російської пропаганди, оскільки кримський «суд» не лише звинувачував Андрія Коломійця у скоєнні злочинів, докази яких фальсифіковано, а й засуджував події в Україні, політичних лідерів, погляди, журналістів, церкву і звичайних людей, що підтримали Революцію гідності. Під час розгляду апеляції «судді» Людмила Капустіна («суддя верховного суду республіки Крим у відставці») та Галина Редько, які залишили вирок про ув’язнення Коломійця на 10 років незмінним, глузували з бранця через те, що він не володів російською мовою і вимагав перекладача для ознайомлення з «матеріалами справи».

В січні 2025 року Андрій Коломієць вийшов на волю з виправної колонії №14 суворого режиму в російському Краснодарі, де він перебував з грудня 2016 року. Проте його одразу помістили до депортаційного центру в місті Ґулькєвічі Краснодарського краю РФ. Термін його перебування в цій установі невизначений.

За участь у київському Євромайдані до майже 4 років позбавлення волі був засуджений сімферополець Олександр Костенко. Після перебування в Києві він на початку лютого 2015 року незрозумілим чином опинився в СІЗО Сімферополя і в травні того ж року дістав вирок, який після касаційної скарги було змінено – термін ув’язнення зменшили до 3,5 років. У квітні 2016 року стало відомо, що Костенка, який свого часу працював в МВС України, помістили до російської колонії в місті Кірово-Чєпєцк для колишніх співробітників правоохоронних органів, де утискали за національною ознакою разом з іншими українцями. В квітні 2017 року стало відомо, що Верховний суд РФ відмовився розглядати касаційну скаргу в справі Костенка, яку захист подав на відмову суду у розгляді клопотання про заміну українцеві невідбутої частини покарання на більш м’який її різновид: у постанові відмову було мотивовано тим, що Костенко перебував на профілактичному обліку як «такий, що вивчає, пропагує або поширює екстремістську ідеологію» та «схильний до втечі», однак не було вказано жодних підстав для таких висновків. У серпні 2018 року Олександр Костенко вийшов на волю і прибув до Києва. З березня 2022 року він зник у столиці за нез’ясованих обставин. Так само досі нічого не відомо про долю його батька Федора Костенка, який зник ще в березні 2015 року, так само в Києві.

Наприкінці листопада 2017 року громадянинові України Олександрові Ковальчуку довелося сплатити штраф і залишити окуповану Ялту за рішенням «міського суду». За кілька тижнів до того до нього додому прийшли співробітники ФСБ РФ і звинуватили його в «порушенні міграційного законодавства РФ». При цьому онкохворий чоловік мешкав у Ялті з 2011 року за рекомендацією медиків, після окупації Криму залишився в місті й безуспішно намагався отримати російські «документи». Ковальчук розповів, що до листопада 2017 року на нього «особливо ніхто не звертав уваги, незважаючи на дуже зухвалі коментарі у соцмережах, спрямовані проти Путіна». Окупаційні «правоохоронці» заявили йому, що він буцімто у 2016 році перетнув російсько-український кордон через пункт «Троєбортноє», після чого заарештували й відвезли до «суду» зі словами: «

Зафіксовано навіть випадки винесення «судових вироків» навіть тим мешканцям окупованого Криму, що відійшли в інший світ. Так, 25 травня 2016 року російські силовики в окупованій Ялті прийшли з обшуком до учасника Революції гідності Євгена Сіканова, проти якого було порушено «кримінальну справу» за те, що він нібито кинув каменем у кримського бійця підрозділу «Беркут» у Маріїнському парку в Києві в березні 2014 року. Крім цього, російські спецслужби в якості обтяжливої обставини приписали Сіканову уявне членство в українській організації «Правий сектор», яку в РФ було оголошено «екстремістською». Абсурдність ситуації полягала в тому, що на той момент Євгена Сіканова вже не було в живих: 9 травня 2016 року він помер від раку, трохи не доживши до 60-річного ювілею. Перед смертю активіста родина була змушена організувати для нього отримання російського паспорта задля подальшого оформлення страхового поліса та рецепту на наркотичні знеболювальні, які було б неможливо провезти з материкової території України. У жовтні 2016 року «суддя Залізничного районного суду Сімферополя» Віктор Можелянський закрив «кримінальну справу» проти Євгена Сіканова у зв’язку з його смертю.

Раніше у 2016 році повідомлялося, що репресивна машина окупантів у Криму продовжила переслідування проти активістів і журналістів за справами «26 лютого» (дата мітингу проти можливого входження Криму до складу РФ під стінами Верховної Ради АР Крим у 2014 році» та «3 травня» (масова зустріч лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, якому окупанти заборонили в’їзд до Криму), які були лише частиною системи політичних репресій на півострові. Переважно ці «справи» будувалися на свідченнях «постраждалих» кримських беркутівців, що після подій Революції гідності в Києві втекли до Криму, переховуючись від кримінального переслідування з боку українського правосуддя. Це призвело до появи «оперативного зведення», до якого потрапили десятки людей, переважно активістів та журналістів. Фактично держава-окупант наділила себе правом поширювати свою юрисдикцію на територію України, розглядаючи справи, які відбувалися не лише на території Криму до його окупації, а й на території материкової України; при цьому обвинувачені за цими справами були виключно проукраїнські громадяни, а прибічники проросійських організацій чи парамілітарних формувань проходили в якості постраждалих. При цьому в багатьох випадках повністю ігнорувалася презумпція невинуватості.

В лютому 2023 року стало відомо, що в колонії №5 у місті Новотроїцьк Оренбурзької області РФ помер 62-річний в’язень з Криму Костянтин Ширінг. Чоловікові, що страждав на серцево-судинні захворювання, систематично відмовляли у необхідній медичній допомозі. Уродженець Києва, Ширінг, у минулому неодноразово судимий, з 2002 року мешкав у степовому Криму, де налагодив бізнес з постачання с/г техніки. У 2009 році чоловік під час відпочинку на морі познайомився зі значно молодшою за нього Тетяною Кузьменко, з якою прожив 12 років у Феодосії: після російської окупації вона служила у званні прапорщика у 18-му гвардійському зенітному ракетному Севастопольсько-Феодосійському полку ЗС РФ. В березні 2020 року Ширінга затримали співробітники ФСБ, піддавши його катуванням; у травні чоловіка етапували до СІЗО «Лефортово» в Москві, після того як «верховний суд республіки Крим». За версією ФСБ, Кузьменко передавала Ширінгу дані про свій полк, дислокований у Феодосії, а він нібито передавав цю інформацію до Міністерства оборони України. Сам Ширінг стверджував, що Кузьменко, яку «Київський районний суд Сімферополя» відправив під домашній арешт з урахуванням визнання провини, каяття та наявності малолітньої дитини, обмовила його. В жовтні 2021 року «верховний суд республіки Крим» засудив Ширінга до 12 років позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії суворого режиму. Цей вирок став для нього смертельним.

У березні того ж 2021 року окупаційний «міський суд» у Севастополі оголосив винною у «державній зраді» уродженку Бахчисараю Галину Довгополу, «засудивши» її так само до 12 років позбавлення волі, але з відбуванням покарання в колонії загального режиму та обмеженням волі на один рік. Пенсіонерку 1955 року народження, що ціле життя мешкала в селищі Кача неподалік від Севастополя, окупаційні силовики затримали в листопаді 2019 року, заявивши, що вона буцімто за завданням ГУР МО України «виконувала розвідувальні завдання, спрямовані на збір даних про окремий авіаційний полк ЧФ РФ». Літню жінку впродовж 2019–2020 рр. утримували в СІЗО у Москві. Після винесення вироку Довгополу було переміщено до Краснодарського краю; наразі вона перебуває в уколонії №1 селища Ґоловіно Владімірської області РФ та потребує негайної медичної допомоги.

В листопаді 2016 року співробітники ФСБ РФ заявили про затримання в окупованому Севастополі учасників «диверсійно-терористичної групи Головного управління розвідки Міноборони України», які нібито планували вчинення диверсійних акцій на об’єктах військової інфраструктури і життєзабезпечення Криму. Всі троє затриманих виявилися громадянами України, і жоден з них до МО України не мав стосунку. Зокрема, Дмитро Штибліков 1970 р. н., військовий у далекому минулому, кілька років до російської окупації Криму працював аналітиком Центру сприяння вивченню геополітичних проблем і євроатлантичної співпраці Чорноморського регіону «Номос» у Севастополі. За рік після затримання Штиблікова «Севастопольський міський суд» під головуванням «судді» Геннадія Нікітіна засудив його до 5 років колонії суворого режиму, з урахуванням 1 року перебування у СІЗО, та штрафу в 200 тисяч рублів. Інших членів «диверсійно-терористичної групи», Володимира Дудку та Олексія Бесарабова, так само колишніх українських військових, той же «суд» у квітні 2019 року засудив до 14 років колонії суворого режиму кожного, враховуючи термін перебування під вартою, зі штрафами у 350 і 300 тисяч рублів відповідно. Після повномасштабного російського вторгнення до України, в квітні 2022 року, Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Дмитра Штиблікова, який вже мав бути на волі, за новим обвинуваченням у нібито «державній зраді» до 19,5 років позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму та обмеження волі на 1 рік після відбуття покарання.

Одним із найжорстокіших неправомірних «вироків» окупаційного «суду» в Криму стали 15 років колонії загального режиму для митця-акціоніста з Євпаторії Богдана Зізи 1994 р. н. Вранці 16 травня 2022 року він облив жовтою і блакитною фарбою двері і фасад будівлі «міської адміністрації» в Євпаторії та кинув у неї підпалений «коктейль Молотова», виступивши таким чином проти російської агресії щодо України. 18 травня «суддя Євпаторійського міського суду» Тетяна Ротко оголосила Зізу винним у «дискредитації ЗС РФ», після чого він був вивезений до СІЗО в Сімферополі, попри те, що ця стаття не передбачає ув’язнення. 6 червня Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Богдана Зізу за обвинуваченням у «замаху на теракт».

Загалом за три роки після повномасштабного вторгнення РФ до України на ТОТ АР Крим і міста Севастополя у прогресії зростає кількість «справ» проти місцевих мешканців з проукраїнською та/або антивоєнною позицією за обвинуваченнями у «державній зраді», «шпигунстві», «диверсіях», «незаконному зберіганні зброї та/або вибухівки», «дискредитації російської армії» і т. п. Упродовж 2024 року за справами про «диверсії та шпигунство», за даними Кримської правозахисної групи, «судами» на ТОТ АР Крим і Севастополя було ухвалено щонайменше 7 вироків. Того ж року було зафіксовано щонайменше 436 «адміністративних проваджень», переданих на розгляд до «судів» Криму за статтею про «дискредитацію російської армії»; щодо 413 з них ухвалені рішення окупаційних «судів» про адміністративне покарання (штраф або адміністративний арешт). 

Крім окремих осіб, кримські «суди» займаються також переслідуванням релігійних організацій. Особливо показовим у цьому плані є послідовне знищення на ТОТ АР Крим і Севастополя осередків Української православної церкви Київського патріархату / Православної церкви України (з грудня 2018 року). Зокрема, Кримська єпархія УПЦ КП безуспішно намагалася повернути храми в Севастополі та селі Перевальному Сімферопольського району АР Крим, які розташовувалися на територіях навчальних частин і були відібрані окупантами у 2014 році. Рішенням «арбітражного суду Севастополя» в липні 2017 року в позові щодо храму на території Навчального центру ВМСУ було відмовлено; «суди вищих інстанцій» підтримали це рішення на підставі того, що приміщення храму належить до «державної власності РФ» і передане до управління МО РФ, а порядок використання території військової частини, на якій перебував храм, визначений відповідно до постанови уряду РФ про встановлення заборонених зон для забезпечення функціонування військових об’єктів. Так само й на тих же підставах «арбітражний суд республіки Крим» у вересні 2018 року відмовив у позові щодо храму в Перевальному, який було передано у власність УПЦ Московського патріархату.

Раніше, в березні 2015, року постало питання про можливе вилучення приміщень управління Кримської єпархії УПЦ КП та кафедрального собору святих Володимира та Ольги в Сімферополі через буцімто «недійсну» угоду їхньої оренди, укладену ще у 2001 році на 49 років. 28 червня 2019 року «арбітражний суд республіки Крим» прийняв рішення про «розірвання угоди» оренди будівлі кафедрального собору ПЦУ в Сімферополі, внаслідок чого Кримська єпархія ПЦУ мусила передати «міністерству майнових і земельних відносин республіки Крим» свої приміщення та сплатити «державне мито». В серпні того ж року «21-й арбітражний апеляційний суд» у Севастополі залишив чинним рішення про розірвання угоди оренди приміщень собору. За рік Верховний суд РФ відмовився переглянути рішення щодо виселення громади ПЦУ з кафедрального собору в Сімферополі, що фактично означало припинення існування ПЦУ в Криму – тим паче, з урахуванням програного арбітражу в Калузі.

Крім цього, в листопаді 2019 року «Євпаторійський міський суд» прийняв заочне рішення за позовом «міської адміністрації» щодо зобов’язання місцевої євпаторійську громаду ПЦУ протягом місяця знести власними зусиллями дерев’яний храм, збудований у 2013 році на землі, яка належала власникам багатоквартирного будинку. В липні 2020 року правлячий архієрей Кримської єпархії ПЦУ архієпископ Климент отримав «постанову» про знесення храму в Євпаторії, датовану ще серединою травня. Демонтаж храму було розпочато за понад два роки після повномасштабного російського вторгнення до України, в липні 2024 року, зусиллями окупаційної «влади» Євпаторії.

«Судовим» переслідуванням в окупованому Криму піддаються й місцеві осередки Української греко-католицької церкви, що після російської окупації півострова були змушені пройти «перереєстрацію» в якості «місцевої релігійної організації Католицької церкви візантійського обряду». У вересні 2016 року «суддя Ленінського районного суду» Севастополя Надія Істягіна винесла «постанову» в «адміністративній справі» проти міської греко-католицької громади, в якій служив священик-громадянин України без російського дозволу на працю: на громаду було накладено «адміністративне покарання» у вигляді призупинення діяльності на два тижні, а священнослужителя було депортовано з ТОТ Севастополя. У жовтні 2020 року в Ялті «мировий суддя» Петро Киреєв оштрафував на 30 тис. рублів греко-католицьку парафію за «здійснення діяльності без вказання офіційного повного найменування».

Загалом «суди» в окупованому Криму виконують роль інструмента політичних переслідувань і репресій проти громадян, які чинять ненасильницький спротив російській окупації або просто мають думку, відмінну від ідеології кремлівського режиму. «Судові процеси» політичного характеру зазвичай проходять без належних гарантій справедливості і часто супроводжуються порушеннями прав людини, на кшталт відсутності доступу до захисту та порушення принципу рівності сторін. Слід пам’ятати, що рішення окупаційних «судів» не мають законної сили не лише в українському, а й у міжнародному правовому контексті. Проте російська влада надалі використовує «суди» в окупованому Криму як інструмент для легітимізації своїх дій у регіоні, надаючи їм роль важливого елемента своєї політики на місцевому рівні й активно використовуючи їх для контролю над населенням, придушення інакомислення та забезпечення стабільності окупаційного режиму.

Віталій Солончак

Довідка

«Управління судового департаменту при Верховному Суді РФ у республіці Крим» здійснює організаційне забезпечення діяльності 24-х районних та міських «судів» і «Кримського гарнізонного військового суду». В структурі «управління» функціонують 9 підрозділів, 53 співробітники «апарату» та 24 «адміністратори судів».

«Штатом федеральних суддів» на ТОТ АР Крим налічує 219 одиниць, «Кримського гарнізонного військового суду» – 7, «державних цивільних службовців апаратів судів» – 634. «Корпус мирових суддів» охоплює 100 «судових дільниць».

Інтереси «суддівської» спільноти на ТОТ АР Крим на постійній основі презентують «рада суддів республіки Крим», «кваліфікаційна колегія суддів республіки Крим» та «екзаменаційна комісія республіки Крим з приймання кваліфікаційного іспиту на посаду судді».

Наразі на ТОТ АР Крим діють наступні окупаційні «суди загальної юрисдикції»:

· «верховний суд республіки Крим» (Сімферополь);

· «арбітражний суд республіки Крим» (Сімферополь);

· «районні суди» Сімферополя (Залізничний, Київський, Центральний);

· «міські суди» в Алушті, Армянську, Євпаторії, Керчі, Судаку, Феодосії, Ялті;

· «районні суди» в Бахчисараї, Білогірську, Джанкої, Іслям-Тереці («Кіровський районний суд»), Курмані («Красногвардійський районний суд»), Яни-Капу («Красноперекопський районний суд»), Єди-Кую («Лєнінський районний суд»), Сейтлері («Нижньогірський районний суд»), Джурчі («Первомайський районний суд»), Роздольному / Ак-Шейху («Роздольненський районний суд»), Саках, Сімферополі, Ічкі («Совєтський районний суд»), Чорноморському / Акмечиті («Чорноморський районний суд»).

На ТОТ Севастополя діють наступні окупаційні «суди загальної юрисдикції»:

· «апеляційний суд міста Севастополя»;

· «Балаклавський районний суд»;

· «Гагарінський районний суд»;

· «Лєнінський районний суд»;

· «Нахімовський районний суд»;

· «Севастопольський гарнізонний військовий суд».