Нові та оновлені російські наративи в пропаганді щодо окупованих територій

Не так давно, 30 вересня, кремлівський режим відзначив знаменну для нього дату: цього дня у 2022 році російський диктатор Владімір Путін підписав зі своїми маріонетками, яких поставив керувати окупованими територіями України, «історичну угоду про прийняття Донецької та Луганської народних республік, Запорізької та Херсонської областей до складу РФ».

При цьому керманича держави-агресора навіть тепер не бентежить те, що Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області російське військо досі не окупувало повністю: ці регіони було вписано до російської конституції в якості «території РФ», і відтоді російська пропаганда називає їх «новими регіонами» або «історичними землями», які буцімто «добровільно возз’єдналися з РФ за результатами референдуму» – на взірець того, який понад десятиліття тому було проведено в окупованому Криму, вже під контролем російської армії.

Відтак у російському королівстві кривих дзеркал звільнення Херсона восени 2022 року після кількамісячної російської неволі було названо «українською окупацією споконвічно російського міста», а в окремому прогнозі для «нових територій Росії», який випускає російський гідрометцентр, разом із деокупованим Херсоном цинічно вказується Запоріжжя – яке вже третій рік потерпає від масштабних російських обстрілів, але до якого окупанти за весь період повномасштабного вторгнення так і не дійшли. І, дасть Бог, не дійдуть.

Тим не менше, висвітленню життя на «нових територіях», особливо в путінській так званій «Новоросії» – себто в окупованих регіонах Херсонської та Запорізької областей, – кримська «влада» та підконтрольні окупантам медіа приділяють значну увагу. Ба більше – запевняють у «допомозі, підтримці, та налагодженні мирного життя» на цих землях. Хоча навіть поверхневий аналіз новин з окупованого Кримського півострова промовисто свідчить про те, що там за понад десятиліття окупації не бракує своїх проблем, які потребують нагального вирішення на місці.

Втім, ставленики путінського режиму не надто переймаються питаннями соціального захисту населення, вчасного надання йому кваліфікованої медичної допомоги, станом сфери житлово-комунальних послуг тощо: їхнім пріоритетом є залучення до «спецоперації» проти України якомога більшої кількості мешканців окупованого регіону. І тут в хід, крім фінансових доплат від місцевої «влади», які дорівнюють «путінським» 400 тисячам рублів (сумарно – 800 тисяч рублів, або близько 400 тисяч гривень), для потенційних «ветеранів» і «героїв» вмикаються інші стимули.

Здавалося б – що може сильніше вплинути на рішення пересічного хлопця або чоловіка з окупованого Криму вирушити на війну проти України, ніж одноразова виплата чотирьох місячних зарплат працівника банківської галузі, які в інших сферах заробляти доведеться в середньому від восьми місяців до року? Тим не менше, пропагандисти намагаються знайти дедалі нові способи достукатися до свідомості потенційних рекрутів. Утім, нерідко ці потуги викликають хіба що сміх крізь сльози.

Мабуть, окремим видом творчості варто було б визнати «мотиваційні» короткометражні ролики, що продукуються підконтрольною російським окупантам ТРК «Крим» і періодично ширяться різноманітними російськими Telegram-каналами. Під час перегляду цих витворів окупаційного агітпропу в першу чергу виникає питання – для кого це взагалі було створено і з якою метою, крім розпилювання грошей з російського бюджету, які щедро виділяються на подібні взірці «культури та мистецтва». Втім, ці кліпи таки варті того, щоб проаналізувати їх послідовно.

Відносно нещодавно до українського сегменту інтернету потрапив один із зазначених роликів, на якому кілька вояків окупаційної армії діляться одне з одним мріями про те, чим вони займатимуться по завершенні війни – яка, звісно ж, за авторським задумом, неодмінно закінчиться російською окупацією України.

Ролик, саундтреком якого є присвячена рідній Одесі російськомовна пісня Леоніда Утьосова «Біля Чорного моря», починається аерозйомкою приморського міста; на наступних кадрах, після польоту чайки та морського прибою, дівчина з азійськими рисами обличчя ласкаво гладить збірку творів російського поета Алєксандра Пушкіна з заголовком «Я помню чудное мгновенье…», що лежить на її колінах. Далі в кадрі з’являються російські військові, які розташувалися імпровізованим міні-табором буцімто на пляжі, з раціями та гранатами, на тлі кранів вантажного порту: один з них тримає в руках газету з заголовком на першій шпальті «Впервые в составе РФ жители Новой Каховки сделали свой выбор», і повідомляє, що «скоро й тут вибори». Інший схвально відгукується і заявляє, що після війни «залишиться тут, в Одесі»: «Рідня моя з цих земель. Повернуся додому, можна сказати». На питання «газетяра», чи не збирається він купувати тут землю, «одесит» відповідає, що землю тут йому дадуть і так – «у першу чергу, як учасникові СВО». Втім, «удома» він залишатися не збирається – мовляв, на війні він «до перемоги», тобто… «до Берліна, як дід заповів» (!). Між тим, на тлі назв українських міст – Херсон, Суми, Чернігів, Київ, Харків, Кропивницький, Одеса, Запоріжжя, Чернівці та ін., – з’являється гасло «Воюємо за свою землю!»

Прикметно, що цей та інші ролики супроводжуються субтитрами: мабуть, їхні автори не залишають надії, що в путінській армії за «свою землю» в Україні воюватимуть також особи з вадами слуху.

Увагу в цьому ролику привертає також інша, дрібна на перший погляд, деталь: «бандерівська» назва міста Кропивницький замість «канонічного» Кіровограда. З одного боку, наче й не дивно: російська пропаганда дотепер нерідко називає «освобождённый Артёмовск» його історичним ім’ям, що нині стало легендарним, – Бахмут. Утім, цей «недолік» «режисери» від кримської ТРК заходилися виправляти в іншому ролику – де російський солдат із закритим обличчям у траншеї в оточенні ящиків з боєприпасами розважається тим, що стругає ножем паличку і «грає в міста» з чоловіком у футболці та камуфляжних штанях, руки якого зв’язані скотчем. Між ними відбувається наступний діалог (російською мовою):

«– Новоросійськ. Тобі на “К”.

– Київ.

– Волгоград.

– Дніпро.

– Нема такого міста! Є Дніпропетровськ! … Так-так-так, давай далі. Красний Лиман».

Між тим у кадрі з’являється заставка з тим же переліком міст, що і в попередньому ролику, знов-таки з «неіснуючим» Кропивницьким, але вже з іншим гаслом – «Повертаємо імена нашим містам».

Маніакальна ідея «повернення земель» є лейтмотивом іншого ролика, в якому двоє саперів під час розмінування поля скаржаться, що весь чорнозем у мінах, однак заспокоюють одне одного тим, що «скоро розмінуємо, всю землю Росії повернемо».

Буквально нещодавно в мережі з новою силою став поширюватися знятий ще у 2023 році ролик від ТРК «Крим», в якому вдалося подолати планку божевілля й абсурдності попередніх «витворів». Провідною постаттю кліпу виступив зрадник України, етнічний азербайджанець Акім Гасанов, уродженець окупованого нині Маріуполя, що виступає під псевдонімом «Акім Апачєв».

Свого часу він розпочав кар’єру в українському медіапросторі як оператор і режисер відеокліпів, однак після початку російсько-української війни став «воєнкором Л/ДНР» в «інформаційному агентстві “ANNA-News”» і заходився оспівувати підконтрольних Росії «ополченців». Під час повномасштабного вторгнення РФ до України Гасанов-Апачєв з нагоди руйнування його рідного міста окупантами переспівав з російською співачкою Дар’єю Фрей українську народну пісню «Пливе кача», під яку ще з часів Революції гідності прощаються з загиблими захисниками української волі. Кліп на спотворену версію пісні, яка підтримує наративи окупантів, було знято на руїнах «Азовсталі» та показано на російському пропагандистському телеканалі RT; незабаром YouTube заблокував цей кліп за мову ворожнечі. В лютому 2023 року Апачєв виконував свою версію «Пливе кача» перед російським диктатором Владіміром Путіним, а в новорічну ніч 2024 року – на російському «Першому каналі».

На початку «кримського» ролика Апачєв, сидячи на руїнах будинку й тримаючи в руках кобзу з наліпкою «Erin go bragh» («Ірландія назавжди») та іншою ірландською символікою, питає російських «братиків» із закритими обличчями, як їхні справи, і чує у відповідь – «Відбилися від “накату”, танк спалили, полонених узяли». На інше своє питання до «братиків», чого ті такі понурі, він отримує пропозицію «зіграти нашу» і починає виконувати… українську народну пісню «Ой чий то кінь стоїть».

Після першої строфи кліп переривається двома заставками: одна – з гаслом «Повернемо Росії українські пісні! Разом з Одесою та Києвом», інша – з закликом до контрактної військової служби у ЗС РФ. Далі кліп змінюється пейзажем Білої скелі, на тлі якої з’являються дівчина – за запевненнями авторів, кримська татарка, та Апачєв з білим конем, що раптом опиняється у польовій формі верхи на танку; після чергування табуна коней, що несеться степом, і російських вояків, що рвуться в бій, дівчина серед польового шляху зі сльозою на очах проводжає вантажівку з бійцями окупаційного війська. Повідомлялося, що до зйомок залучалася територія та контингент військової частини в селі Перевальному Сімферопольського району.

Шизофренічно у згаданому кліпі виглядає практично все – і, не в останню чергу, заклик «повернути Росії українські пісні», які та ж Росія сама ж старанно й викорінює, як на власних, так і на окупованих територіях. Зокрема, за період повномасштабного вторгнення в Криму почастішали випадки переслідування, штрафування й навіть ув’язнення людей за прослуховування або виконання тих чи інших українських пісень, які оголошуються «націоналістичними», «нацистськими», «фашистськими» тощо. Серед останніх подібних інцидентів – ув’язнення на 15 діб зі штрафом у 50 тисяч рублів (майже 500 євро) сімферопольського лікаря Андрія Перелигіна, на чиєму телефоні було виявлено українську пісню зі 110-річною історією «Ой у лузі червона калина», яку російські окупанти оголосили «гімном полку “Азов”».

Божевілля окупаційної каральної системи демонструє і той факт, що мешканців Росії та окупованих нею територій «обвинувачують» у прослуховуванні чи виконанні українських пісень за статтею про «дискредитацію російської армії».

Наразі російська пропаганда використовує Акіма Апачєва як артиста, який «відроджує малоросійський фольклор як не заплямовану націоналізмом чисту й добру частину російської культури, нерозривно пов’язану зі спільною історією». Ідея кримського кліпу на пісню «Ой чий то кінь стоїть» полягає буцімто в нагадуванні про «єдиний культурний простір, де українська мова є невід’ємною частиною “русского міра”».

Розлого про створення кліпу розповів колаборант Олег Крючков – «генеральний продюсер ТРК “Крим”», «радник голови республіки»:

«Ми вважаємо, що не можна віддавати ворогові культуру. Українські пісні співали й співатимуть у різних регіонах Росії, і віддавати ці по суті російські пісні українським націоналістам ми не будемо. Ми вирішили зробити дещо провокаційну історію і показати, що боремося не з культурою, а з українським націоналізмом. Ясна річ, що пісні, замазані у націоналізмі, виконувати ніхто не буде. Сьогодні людям на тій території розповідають, що якщо прийдуть злі росіяни, то заборонятимуть українську мову та культуру. Ні, українську культуру, яка століттями була російською, ніхто забороняти не збирається. Хтось уявляє, щоб на державному українському каналі лунала пісня російською мовою? Гадаю, хіба що в якомусь принизливому контексті. А ми зробили акуратно, смачно й без жодних знущань. Це показує, де насправді є свобода слова, де люди можуть розмовляти державними мовами – російською, кримськотатарською та українською».

Втім, незгоду з цим висловив завідувач відділу України російського Інституту країн СНД Іван Скоріков, переконаний, що це пісня «малоросійським наріччям тих колись блудних російських козаків, які зрештою пішли на возз’єднання з православним російським царством». На додачу Крючков з якогось дива вирішив, що українські військові після перегляду кліпу буцімто масово здаватимуться в полон. Та й сам Апачєв відкрито висловлює не менш далекі від здорового глузду погляди на українську мову, яку він вважає «південноросійським діалектом російської мови» і… російською зброєю проти українців (!), заявляючи при цьому, що її «не треба використовувати там, де вона не потрібна».

Безумовно, кримські пропагандисти не змогли обійти своєю увагою й одну з улюблених окупаційним режимом тем – «гоніння на канонічну церкву» в Україні, присвятивши їй інший кліп. У ньому російські військові разом зі священиком у рясі та шоломі дивляться з телефона ролик, де чоловік у камуфляжі та береті українського морського піхотинця лає іншого чоловіка, візуально схожого на православного священнослужителя, і вимагає від нього розмовляти українською.

При цьому один з бійців окупаційної армії запитує священика, чи бачив він, «що коять ці біси в київській Лаврі». В розмову включається інший військовий, який повідомляє, що «вчора знову храм спалили». На це священик із сумом відповідає, що бачив, і додає: «Тому й б’ємося тут, виганяємо нечисть з землі російської. Інакше ніяк». Після цього в ролику з’являється вже знайома заставка з назвами українських міст, але цього разу з новим гаслом – «Армія Росії. Виганяємо бісів з 988 року!» Незрозуміло, чому в якості «відправної точки» було обрано рік охрещення Русі, яке розпочалося в Києві, – коли ще жодної Росії і, тим паче, її армії на світі не існувало. Далі «кінематографічні» бійці залишають посадку, після чого актор-священик благословляє їх, закликаючи на них Божу благодать.

Усе-таки час від часу російські «рекрутери» згадують, що сприяти Путіну в досягненні його «цілей спецоперації» можуть і мають не лише православні росіяни: все-таки і в самій РФ, і на окупованих нею територіях мешкають представники інших народів і конфесій. Відтак окремий ролик було вирішено спрямувати на найбільший корінний народ Криму – кримських татар, навіть випустити його у двох мовних версіях, російській та кримськотатарській.

Цю роботу, як і деякі інші подібні, у своє мовлення взяв також підконтрольний російським окупантам телеканал «Миллет», чиєю цільовою аудиторією за задумом мали стати кримські татари.

У російському пропагандиському ролику кілька бійців їдуть кримським степом на броні танка; один з них, із позивним «Мажор» на шоломі, запитує іншого, бойового медика, чи знає той, хто такий Акім Джемілєв, на що дістає ствердну відповідь із коментарем: «Це наш видатний кримськотатарський танцюрист. У Велику Вітчизняну Сталінград, Курську дугу, всю Україну пройшов. Війну в Празі закінчив, і просто там у День перемоги на стволі Т-34 хайтарму станцював». На питання, чи зміг би він так, медик знов відповідає ствердно, після чого виконує національний танок на стволі танка, який спеціально для цього зупиняється, під схвальні оплески «співслужбовців». Далі в кадрі з’являються двоє «кримськотатарських» бійців у бліндажі, один з яких каже іншому, стискаючи кулак: «Вони у Велику Вітчизняну перемогли – а ми зараз переможемо!»

У принципі, перегляд цього ролика мав би спонукати до осмислення принаймні кількох питань: 1) що сьогодні має стимулювати кримських татар виступати на боці Росії у війні проти України; 2) ким були «вони», що перемогли у «Великій Вітчизняній»; 3) що після цієї «Великої Вітчизняної» стало з кримськими татарами, які мешкали в Криму, а також із кримськотатарськими бійцями совєтської армії, в тому числі Акімом Джемілєвим, чию постать сьогодні в своїх брудних цілях використовує російська пропаганда.

Уродженець села Кучук-Узень Ялтинського повіту, Джемілєв у 1946 році після демобілізації не зміг повернутися до рідного Криму, де кримським татарам після депортації було заборонено мешкати, і був змушений вирушити до Горлівки, де перебувала його дружина: подружжя переїхало до Узбекистану, де на той час жили родичі Джемілєва, депортовані у 1944 році. У 1980 році балетмейстер оселився у Новоросійську, брав участь у кримськотатарському національному русі. Вже маючи 80 літ, повернувся на батьківщину, де ще кілька років працював у Кримськотатарському музично-драматичному театрі, співзасновником якого став. Після виходу на відпочинок, у 1994 році був удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв України. Наприкінці 2001 року земний шлях Акіма Джемілєва скінчився. Менше ніж за рік до російської окупації Криму, в травні 2013 року, в селі Малоріченському (Кучук-Узень) було встановлено пам’ятний камінь на честь видатного майстра кримськотатарського танцю.

Під гаслом «Національностей багато – Росія одна, час захищати батьківщину!» було випущено не лише згаданий «кримськотатарський» ролик. Час від часу ТРК «Крим» знаходить усе нових акторів із закритими обличчями, які буцімто презентують різні народи і закликають своїх «співвітчизників» до війни проти України на боці РФ. Так, у цій «міжнаціональній збірній» є «білорус», «азербайджанець», «грек», «узбек», «вірменин», «кримський татарин» та інші.

Не обійшлося, звісно ж, і без карикатурного «українця», який «разом зі своїма́ братами – татарами, даґестанцями, рускімі войскамі захищає свою вітчизну – Росію, тому що вона спільна для нас всіх». Об’єднує цих персонажів буцімто «любов до Росії, захист її інтересів і віра в перемогу над спільним ворогом». Знов-таки, виникає питання – що такого Україна зробила переліченим народам, що їхні представники вирішили нас «перемогти». Втім, все-таки вдається вчасно згадати, що це не більше ніж маніпуляції російської режисури.

Ще одне питання, яке може виникнути після перегляду цих та інших подібних роликів: невже «канонічні православні росіяни» настільки не палають бажанням «звільнити від нацистів споконвіку російські території України», що для цього доводиться проводити настільки недолугий «рекрутинг» серед представників інших народів? Навіть поверхневий аналіз ситуації зі сферою міжнаціональних відносин у Криму викликає подив тим, як і на чому ті відносини взагалі тримаються.

Тим не менше, окупаційна «влада» все-таки вирішила тримати їх тим, чим путінський режим зараз намагається тримати свою країну, – мілітаристською пропагандою. Наприкінці вересня стало відомо, що створена після російської окупації Криму «регіональна національно-культурна автономія греків республіки Крим “Таврида”» вирішила піти слідами ТРК «Крим» і заручилася грантовою підтримкою місцевого «комітету з питань міжнаціональних відносин» для свого проекту «Під єдиним прапором. Участь народів Криму в СВО» (рос. «Под единым флагом. Участие народов Крыма в СВО»), в рамках якого планується зняти три відеоролики про учасників російської війни проти України різних національностей та їхню «згуртованість на шляху до спільної мети – перемоги» задля «зміцнення міжнаціональної згоди та патріотичного виховання молоді»; очікується, що ці ролики показуватимуть у кримських освітніх установах та національно-культурних громадських об’єднаннях.

Разом з тим кримський «держкомнац», схоже, вирішив долучитися до вербування «новобранців» до російської армії з-поміж національних громад. Чергову «робочу зустріч» наприкінці вересня було проведено з членами «регіональної азербайджанської національно-культурної автономії», за участі «заступника муфтія мусульман Криму» Раїма Гафарова та представників кримського «міністерства внутрішньої політики, інформації та зв’язку»; серед іншого, «голова комітету» Руслан Якубов окремо наголосив на можливості отримання іноземцями громадянства РФ за спрощеною процедурою при вступі на військову службу за контрактом.

Хочеться побажати кримським «діячам» побільше наснаги та фантазії, аби вони частіше зменшували російський бюджет за рахунок подібних ініціатив без конкретної цільової аудиторії – аби було з чого добряче посміятися. Сміх, як відомо, продовжує життя. А жити ми збираємося довго.

Віталій СОЛОНЧАК, оглядач для “Голос Криму”