Між безсиллям і надією: еволюція політики України щодо Криму

Питання деокупації Криму та його повернення в загальноукраїнський простір уже давно вийшло за межі суто дипломатичних або військових підходів. У центрі уваги дедалі більше опиняються самі люди - насамперед ті, хто зберіг українську ідентичність на півострові або був змушений його покинути. Саме вони можуть стати ключовими учасниками майбутнього відновлення Криму.

Але без усвідомленої, послідовної та довгострокової державної політики ця участь залишиться лише потенціалом. Щоб трансформувати його в силу змін, необхідно критично осмислити політику минулих років, зрозуміти поточні виклики та окреслити, якою має бути участь громадськості в реінтеграції. Тільки тоді політика деокупації стане не гаслом, а реальною стратегією відновлення.

Державна політика до 2014 року: формальна приналежність без реальної присутності

У період незалежності України до 2014 року політика держави щодо Криму була фрагментарною, формальною й здебільшого пасивною. Хоча Крим мав автономний статус у складі України, жодної довгострокової стратегії інтеграції півострова в політичний, гуманітарний, освітній або безпековий простір держави не існувало. Держава часто діяла реактивно або не діяла взагалі, залишаючи місце для системної роботи росії для впливу на місцеве населення.

Відсутність гуманітарної політики, зокрема щодо поширення української мови, культури й історії, призвела до значної маргіналізації всього українського в освітньому, інформаційному та публічному просторі півострова. Переважна більшість навчальних закладів, медіа та культурних ініціатив були зорієнтовані на російський наратив. У публічному житті домінувала російська мова, а державні інституції не демонстрували зацікавленості в зміні цього дисбалансу.

Особливо небезпечною була присутність російського військового контингенту. Севастополь фактично виконував роль форпосту РФ, а Чорноморський флот не лише контролював частину території, а й формував позитивний імідж росії в очах частини кримського суспільства завдяки високому грошовому забезпеченню військових та їхній видимій соціальній стабільності. Присутність російських університетів, коледжів, культурних центрів перетворила півострів на плацдарм м’якої сили Росії.

Юрій Смєлянський, експерт, який більшу частину життя працював у Криму, а після початку окупації Криму залишив півострів і став розробником значної кількості рекомендацій до державної політики, наголошує: 

«Помилок державної політики щодо Криму до 2014 року було багато. Узагальнено можна сформулювати так: Кримський півострів входив до складу держави Україна, але України в Криму було дуже мало. України як незалежної, демократичної держави західної орієнтації. Назву кілька прикладів помилок. Висока ступінь російської присутності біля півострова. Севастополь фактично був перетворений на російську військову базу на території українського Криму. Ця присутність, зокрема, серйозно стримувала соціально-економічний розвиток Севастополя. Більше високе грошове забезпечення військовослужбовців російського Чорноморського флоту створювало умови породження позитивного сприйняття РФ серед частини населення Криму. Впевнена присутність російської освітньої системи біля Криму (університети, коледжі). Російська мова була основною мовою організації та підтримки життєдіяльності півострова. І ці приклади можна наводити та наводити. Це окрема велика розмова про помилки минулого».

Сергій Ковальський, голова ГО «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім», підкреслює, що державна політика щодо Криму не просто була слабкою - її фактично не існувало: 

«Проблема в тому, що державної політики щодо Криму, на жаль, не було. Її не було і щодо інших регіонів. Але Крим знаходився під особливо сильним впливом агресора і тому найбільше потребував системної державної політики».

Не менш важливою проблемою стала недовіра до громадськості, яка намагалася привернути увагу до загроз у Криму. Часто ці сигнали ігнорувалися або навіть сприймались як деструктивні. На жаль, після 2014 року ситуація не зазнала кардинальних змін. 

«Найгірше те, що немає усвідомлення того, що таке державна політика, її роль і вплив на зміни. Більшість рішень щодо Криму були прийняті державою у боротьбі з громадськістю, фактично при спротиві громадськості діючій державній політиці щодо Криму. Як приклад, саме держава у перші роки окупації приймає антидержавні закони щодо Криму, роблячи вільну економічну зону в окупованому Криму і роблячи громадян України, які мають місце реєстрації на території Криму, нерезидентами власної держави. Просто вдумайтеся і зробіть висновки. Це навіть не помилки - це антидержавна діяльність».

У результаті формальна приналежність Криму до України не підкріплювалася реальною державницькою присутністю. Цей вакуум став зручною нішою для багаторічного впливу Росії, яка у 2014 році вилилася в окупацію.

Державна політика після 2014 року: між заявами і безсиллям

Після окупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополя Російською Федерацією у 2014 році Україна офіційно визначила ці території як тимчасово окуповані. Однак вироблення повноцінної державної політики щодо їх деокупації та подальшої реінтеграції відбувалося поступово, із затримками і часто під тиском громадянського суспільства.

У перші роки після початку окупації державна політика була переважно реактивною. Більшість рішень ухвалювалися ситуативно - як відповідь на події або тиск з боку громадянського суспільства. Системного бачення, яке б давало відповідь на запитання: «Що робити з окупованим Кримом?», не було. Саме в цей період були ухвалені рішення, які в подальшому зазнали гострої критики. Найбільш показовими стали створення вільної економічної зони «Крим» та прирівнювання громадян України з кримською реєстрацією до «нерезидентів». Ці кроки сприймалися як такі, що суперечать національним інтересам та підважують принципи державної єдності. У цей же час, коли найвищі посадові особи держави боялися заявити те, що Крим є частиною України і ми ніколи не визнаємо російську окупацію, громадськість вже розробляла проєкти стратегічних документів державної політики щодо деокупації та реінтеграції Криму. Саме завдяки незалежним експертам та активістам у 2016 році Верховна Рада провела парламентські слухання й ухвалила Постанову «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Стратегія реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя». Цей документ вперше на найвищому рівні визначив комплексне бачення державної політики щодо Криму.

Юрій Смєлянський, один із авторів першої розробленої Стратегії звільнення Криму, критично оцінює державну політику після 2014 року: 

«Десь у 2017 чи 2018 році я сформулював тезу про те, що кримська політика влади є політикою “створення хибних реальностей” за своєю суттю та результатами. На жаль, на сьогодні жодних позитивних змін у цьому питанні не спостерігається. Сьогодні стоять завдання щодо осмислення минулих 11 років окупації Кримського півострова, встановлення чітких стратегічних та проміжних цілей реінтеграції півострова, вироблення нової кримської політики».

З обранням нової влади у 2019 році політика щодо Криму об’єктивно отримала новий імпульс. У 2021 році з’явився ключовий документ - Указ Президента №117/2021 «Про рішення РНБО щодо Стратегії деокупації та реінтеграції АР Крим і м. Севастополя». Він визначив основні напрями політики: дипломатичний тиск, санкційну політику, захист прав людини, забезпечення культурної, мовної та інформаційної присутності України. Цей документ можна назвати першою доволі успішною спробою затвердження державної політики щодо окупованого Криму. Але погоджуються з цим не всі.

Андрій Щекун зазначає: «Документ недосконалий і більшість написаних тез є популістськими...».

Іншим кроком держави на шляху до звільнення Криму було офіційне започаткування у 2021 році Кримської платформи - міжнародного дипломатичного формату, який мав на меті повернути питання Криму до порядку денного світової політики. Перший саміт у серпні 2021-го зібрав у Києві делегації понад сорока країн, а другий, уже в умовах повномасштабної війни, пройшов онлайн та залучив ще ширший перелік учасників на рівні президентів, премʼєр-міністрів і керівників міжнародних організацій. Така представницька участь підтвердила: Крим і надалі лишається на геополітичній карті, попри спроби Росії «заморозити» тему. 

На думку Андрія Щекуна: 

«Ідея створення Кримської платформи в 2021 році була правильною. Але все залишилося, на жаль, на рівні ухвалення Міжнародної декларації без механізмів реалізації запланованого, без державної підтримки дій на виконання задуманого… і це є, насамперед, проблемою України, немає усвідомлення як цю міжнародну платформу використовувати в подальшому, окрім щорічних інформаційних заходів в режимі «Крим - це Україна!», а цього точно недостатньо для політики деокупації та реінтеграції ТОТ АР Крим та м. Севастополь».

Сергій Ковальський оцінює загальний стан політики критично: 

«...На сьогоднішній день, коли ми кажемо про державну політику щодо деокупації та реінтеграції Криму, її можна, як і за 11 років, так і на сьогодні, характеризувати як, на жаль, несистемну. Хоча були деякі промені світла, які могли б перетворитися у щось корисне і результативне...».

Після деокупації: роль українців Криму як лідерів змін

Після деокупації Криму саме українці півострова - ті, хто зберіг ідентичність в умовах окупації або був змушений залишити свій дім і долучився до боротьби за повернення Криму, - мають стати рушіями реінтеграції. Їхня роль буде не лише символічною, а й практично вирішальною. Адже саме ці люди краще за інших розуміють, як працювала окупаційна система та з якими ризиками стикнеться держава в процесі реінтеграції.

Юрій Смєлянський наголошує: «Сам факт повернення внутрішніх та зовнішніх кримських емігрантів додому до Криму після деокупації вже є важливим чинником реінтеграції півострова...».

Повернення українців Криму має розглядатися як один із найважливіших інструментів реінтеграції. Вони стануть кадровим ресурсом для формування нової влади, освітніх та культурних інституцій. 

Сергій Ковальський наголошує на цьому потенціалі: «Якби я впливав на процес формування державної влади в Криму, безумовно, я б спирався в першу чергу на тих людей, які пройшли цей процес...»

За умови правильної державної політики саме ці люди можуть обійняти ключові посади у виконавчих органах, стати новими місцевими лідерами, створити сучасні громадські платформи та медіа. Але для цього потрібна активна й відповідальна державна політика. 

Як зазначає Андрій Щекун: «Зараз складно сказати щодо ролі українців Криму в реінтеграції півострова, бо реально зараз ВПО з Криму не задіяні в питаннях деокупації Криму, - цей людський ресурс держава не використовує. І чим дальше, тим складніше це буде зробити...».

Для реалізації цього потенціалу потрібна цілеспрямована політика держави, що визнає необхідність інституційної підтримки саме українців Криму. Андрій Щекун прямо вказує на прорахунки минулого й потребу системних рішень у майбутньому: 

«Недолугість політики держави щодо українців в Криму, їх підтримки до окупації Криму очевидна, - і наслідком є окупація Криму. Сьогодні ця недолугість просто зашкалює й надалі... Повинна бути програма дій на підтримку та розвиток української громади Криму та інституційна підтримка...». Потреба у такій підтримці є очевидною, адже до 2014 року українська громада Криму була в меншості на території Криму і не мала підтримки держави. У то час, коли росіяни складали більшість, а Росія вкладала величезні ресурси на їм підтримку. Після початку окупації ситуація значно погіршилась й українська громада стала найбільш дискримінованою спільнотою на території Криму. Андрій Щекун підкреслює, що «…коли чую запитання «чому держава має інституційно підтримувати українців у Криму?”, - розумію, що це є запереченням самого факту дискримінації української громади Криму протягом всього періоду незалежності України».

Аналіз державної політики України щодо Криму в різні періоди демонструє сталу проблему - хронічну відсутність системного підходу, стратегічного бачення та політичної волі. До 2014 року півострів залишався на периферії державної уваги, що дозволило Росії нарощувати вплив і врешті-решт окупувати територію. Після окупації політика залишалася фрагментарною, переважно реактивною, залежною від громадського тиску. Замість системного бачення маємо окремі кроки, які часто залишаються напівмірами або взагалі не реалізуються.

Майбутнє реінтеграції Криму потребує повного оновлення підходів. Необхідна нова стратегія, що розглядатиме українців Криму не як «жертв», а як ключовий людський капітал і партнерів держави. Як зазначає Сергій Ковальський: «Поки є люди, які системно піднімають тему Криму, поки працюють громадські організації - надія жива. Відмова від теми Криму - це втрата не лише території, а й гідності. Україна як держава може відбутися тільки тоді, коли відстоїть свої кордони. І Крим - ключовий у цьому процесі».

                                                                          Владислав МІРОШНИЧЕНКО