Колабораціонізм у Криму: прояви та наслідки

Відносно донедавна для мешканців України слово «колабораціонізм» було не більше ніж історичним терміном. Маючи латинське коріння, в англійській та французькій мовах зокрема воно інтерпретується як «співпраця». Проте в часи ІІ світової війни воно набуло негативного забарвлення – оскільки стало позначати співпрацю мешканців окупованих регіонів чи громадян окупованої країни з загарбником на шкоду нації та державі. Сталося це «завдяки» очільникові так званого режиму Віші генералу Анрі Петену, який у жовтні 1940 року, закликаючи французів до співпраці з нацистською Німеччиною, вдався до поняття «collaboration». Згодом, після нападу Німеччини на СССР, термін «колабораціонізм» активно використовувався совєтською пропагандою з виразно негативним забарвленням у контексті співпраці народів, поневолених комуністичним режимом, з німецькими військами та їхніми союзниками.

Поняття колабораціонізму увійшло в український лексикон з початком російсько-української війни наприкінці лютого 2014 року, після окупації Кримського півострова російськими військами. Ця подія занурила у нові реалії не лише мешканців регіону, а й цілу країну, яка вперше у своїй новітній історії після відновлення незалежності в 1991 році зіштовхнулася з неспровокованою зовнішньою воєнною агресією та окупацією територій – речами, здавалося б, немислимими у ХХІ столітті на європейському континентів.

Так чи інакше, питання співпраці мешканців ТОТ АР Крим і міста Севастополя з російською окупаційною владою та її місцевими маріонетками набуло нових аспектів розгляду точки зору як українського законодавства, так і моральних та етичних принципів. Говорячи про Кримський півострів, локально колабораціонізм у регіоні виявляється за загальними принципами і, відповідно до них, може бути класифікований як:

• політичний (адміністративний: безпосередня робота в окупаційних органах влади або співпраця з ними);
• воєнний (сприяння ворогові зі зброєю у руках у військових чи парамілітарних формуваннях, силових структурах, у тому числі тих, що використовуються як елементи карально-репресивної машини, тощо);
• економічний (співпраця в тій чи іншій галузі економіки);
• культурний (духовний: співпраця з окупантами в духовній сфері, в тому числі задля піднесення їхнього психологічного настрою);
• інформаційний (поширення ворожої пропаганди та наративів через ЗМІ, соцмережі тощо);
• побутовий (встановлення дружніх відносин між окупантами та мешканцями окупованої території).

Лише після повномасштабного вторгнення РФ до України 24 лютого 2022 року, Верховна рада України ухвалила 3 березня того ж року два закони щодо колабораціонізму (№5143 і №5144), які пізніше були підписані президентом України Володимиром Зеленським. Згідно з ними, було внесено зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України: так, було доповнено статтю 111-1 КК «Державна зрада» параграфом про відповідальність за спроби організації виборів чи влади на окупованих територіях. Також до нормативно-правових актів було внесено поняття «колабораціонізм», запроваджено покарання за публічне заперечення російської збройної агресії проти України, підтримку рішень країни-агресора, здійснення пропаганди та передачу матеріальних ресурсів. До того часу проти мешканців окупованих територій, викритих на злочинах проти суверенітету та територіальної цілісності України, порушувалися справи за державну зраду, захоплення влади, участь у терористичній організації тощо – проте не всі вони підпадали під вказані визначення.

Стаття 111 КК України визначала державну зраду як діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Внесені в березні 2022 року зміни до законодавства, впроваджуючи поняття «колабораціонізм», пов’язують з ним:

• дії, спрямовані на заперечення збройної агресії проти України, публічні заклики на підтримку держави-агресора, співпрацю з агресором, його збройними формуваннями чи тимчасовою адміністрацією;
• добровільне зайняття громадянами України посад у незаконних органах влади на окупованих територіях;
• здійснення пропагандистської діяльності в закладах освіти з метою сприяння збройній агресії проти України;
• передача матеріальних ресурсів збройним формування агресора або провадження господарської діяльності у взаємодії з ворогом;
• участь у мітингах, зборах, демонстраціях, а також одержання, зберігання та розповсюдження інформації, яка направлена на підтримку держави-агресора;
• добровільне зайняття посади в незаконних судових чи правоохоронних органах на тимчасово окупованих територіях, участь у будь-яких воєнізованих ворожих формуваннях.

Впроваджені до КК України статті 111-1 «Колабораційна діяльність» та 111-2 «Посібництво державі-агресору» встановили відповідальність за різні склади злочину – від постів у соцмережах із запереченням російської агресії проти України до зайняття посад в «органах» та «інституціях» окупаційної влади; покарання при цьому варіюються від заборони займати певні посади до довічного позбавлення волі.

Проте існує певна проблема: через розмитість і неясність формулювань під деякі з них можна підвести практично будь-які дії мешканців окупованих територій, змушених жити під кремлівським режимом. Умовно кажучи: продав товар російському військовослужбовцеві – «передача матеріальних ресурсів збройним формування агресора», влаштувалася прибиральницею до окупаційного відділку поліції – «добровільне зайняття посади в незаконних правоохоронних органах» тощо. Однак виявляється, що колабораціонізмом не вважається… «виконання державних обов’язків на тимчасово окупованих територіях відповідно до Конституції України». Разом з тим українське правосуддя часом переслідує осіб, які вдавалися до того, що можна охарактеризувати як співпрацю з окупантами, далеко не через проросійські погляди, а суто задля виживання в окупації та допомоги рідним і близьким: зокрема, трапляються кримінальні справи проти лікарів, рятувальників, комунальників тощо.

Навіть дотепер, коли добігає кінця третій рік повномасштабної війни РФ проти України, не лише суспільна думка, а й навіть українське законодавство не доходять остаточного висновку – що саме слід кваліфікувати як колабораціонізм з боку населення окупованих територій.

Досі з різною періодичністю лунають заклики, які можна визначити як контрпродуктивні – наприклад, після деокупації та реінтеграції окупованих територій покарати їхніх мешканців за сам факт проживання під російською окупацією або принаймні за «добровільне» отримання від окупантів тих чи інших «документів» (як-от «паспортів громадян РФ»), які не визнаються ніде й ніким у цивілізованому світі, як за «державну зраду». Втім, відповіді на такі пропозиції, часом ірраціональні, зазвичай знаходяться в правозахисників, для яких цілком очевидно: неможливо тривалий час жити на окупованій території (у випадку з Кримом йдеться вже про понад десятиліття) і зовсім не взаємодіяти з тими, хто її контролює, а поняття «добровільності» в частині отримання тих чи інших «документів» слабко корелює з реаліями окупації.

В жовтні 2023 року представники моніторингової місії ООН з прав людини в Україні зрештою порекомендували українській владі переглянути закон про колабораціонізм з урахуванням положень міжнародного гуманітарного права та реалій життя в умовах окупації. Тоді ж постійна представниця президента України в АР Крим Таміла Ташева запевнила, що Україна розглядає більшість своїх громадян на окупованій території як жертв російської окупації і не переслідуватиме їх лише за факт отримання російських «документів», у тому числі «паспортів». Раніше, в травні, вона висловила занепокоєння тим, що після деокупації півострова під кримінальну відповідальність за колабораціонізм можуть підпасти понад 200 тисяч мешканців регіону – якщо тільки не всі. За її словами, зміни до українського законодавства, внесені одразу після повномасштабного вторгнення РФ, «є доволі розмитими і не враховують умов тривалого проживання на окупованій території». «Співпрацею, наприклад, вважається сплата податків державі-агресору. Але не сплачувати їх, якщо ти тривалий час живеш в окупації, неможливо. Ти не можеш вести бізнес без реєстрації. Саме тому ми говоримо, що понесуть відповідальність і ніколи не будуть амністовані ті, хто ухвалював управлінські рішення, військові або правоохоронці, які зрадили присязі, ті, хто вів пропагандистську роботу, порушував права людини, здійснював воєнні злочини, розбазарював природні багатства. Решта може нести інший вид відповідальності, некримінальної – наприклад, люстрація», – висловилася Ташева.

Станом на 15 червня 2024 року, за даними СБУ, в Україні було зареєстровано 9179 кримінальних проваджень за статтею про колабораціонізм, а до єдиного державного реєстру судових розслідувань внесено 1442 вироки у відповідних справах. Тим не менше, ретельного розгляду потребує практично кожна з них, а деякі – навіть перегляду.

Передусім до колабораціонізму з окупаційною владою окремі громадяни та групи на окупованих територіях вдаються виключно задля того, щоб зберегти своє економічне становище, безпеку чи політичний вплив: заради цього вони готові переступити через державу, громадянами якої є де-факто і в якій вони займали визначні посади в органах влади, мали бізнесові структури тощо. В цьому плані можна згадати «незмінних» «голову республіки» та «голову державної ради республіки Крим» Сєрґєя Аксьонова і Владіміра Константінова – відомий у Криму ще з доокупаційних часів проросійський тандем, який завдяки російській окупації винесло на найвищі щаблі регіональної «влади». Це ж стосується значної частини «депутатів державної ради республіки Крим» та окремих осіб, яких навіть занесло в найвищі ешелони влади держави-окупанта.

Що ж стосується мотивації колабораціонізму з боку «середнього класу» та низових верств населення – нерідко вона полягає в тому, що окупанти обіцяють певні вигоди, і частина населення пристає на них заради збереження свого добробуту. Деякі люди у вступі до колабораційних структур вбачають спосіб захистити себе та свою родину від насильства або переслідувань. Втім, до співпраці з ворогом можуть підштовхнути відсутність перспектив, бажання отримати владу в окупованому регіоні, або ж навіть амбіції зайняти керівні посади та помститися колишнім політичним опонентам. На цей чинник нерідко накладається те, що частина громадян може симпатизувати ідеології «русского міра».

Після російської окупації Криму певна частина місцевих мешканців, зокрема політиків, увійшла до підконтрольних загарбникам структур: одні стали членами місцевої «державної ради», інші підтримували організований РФ «референдум» на підтвердження анексії півострова, брали участь у виборах до Державної думи РФ та інших російських політичних процесах. Утворені в Криму «міжнародні інститути», які фактично є маріонетковими структурами, мають на меті легітимізувати російську окупацію півострова в очах міжнародної спільноти. Ці та подібні дії сприяють закріпленню окупації та зміцненню позицій ворога в регіоні.

Варто також врахувати аспект економічного колабораціонізму, коли кримські підприємства та підприємці співпрацюють з російськими структурами, включаються  в російський бізнес-простір, закуповують російські товари та послуги, беруть участь у певних програмах держави-окупанта тощо. Особливої гостроти після повномасштабного вторгнення РФ до України набуло постачання товарів та послуг контингенту російських військових баз та силових структур, що використовується для посилення військової машини держави-агресора і може бути кваліфіковане як підтримка та фінансування терористичної діяльності.

Не менш небезпечним є культурний колабораціонізм, коли культурні та освітні установи та релігійні організації використовуються для просування ворожих наративів, підтримки русифікації, спотворення історії, заміна української культурної ідентичності на російську (особливо в шкільної та студентської молоді) тощо. Особливо виразними в цьому плані є історії очільників двох найбільш визначних кримських релігійних структур – єпархій Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, які після повномасштабного вторгнення РФ до України були прямо анексовані РПЦ, та духовного управління мусульман Криму.

Уродженець Тернопільщини Ростислав Швець, відомий донедавна як митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар, клірик РПЦ ще з 1970-х років, давній член керованого російським патріархом Кірілом «світового собору російського народу», з 2014 року вірою і правдою служив становленню російського православ’я на території півострова, за що те йому віддячило своєрідно. В червні 2022 року Лазар був призначений головою новоствореної «Кримської митрополії РПЦ», а вже в жовтні 2023 року відправлений на спокій «з висловленням подяки за звершену протягом 43-х років архіпастирську працю»: його місце посів російський митрополит Тіхон (Ґєорґій Шевкунов), який має репутацію духівника російського диктатора Владіміра Путіна. Того ж року Лазар підпав під санкції з боку України та був позбавлений громадянства.

Якщо Лазаря ще до російської окупації Криму запідозрити в симпатіях до України було непросто, цікавіше виглядає ситуація з муфтієм мусульман Криму Еміралі Аблаєвим, який не лише брав участь у проукраїнських заходах у Криму в період Євромайдану та Революції гідності, а й навіть був членом Меджлісу кримськотатарського народу. З 2014 року він активно підтримує російських окупантів у Криму і навіть був обвинувачений у причетності до переслідування мусульман, не підлеглих «офіційному» духовному управлінню. Привітавши у 2022 році російську окупацію частини Херсонської та Запорізької областей, Аблаєв дотепер разом зі своїм «муфтіятом» постачає окупаційних вояків на цих територіях «гуманітарною допомогою». В квітні 2024 він був заочно засуджений українським правосуддям до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Окрему увагу варто приділити інформаційному колабораціонізму, який полягає в тому, що кримські журналісти та блогери стали частиною пропагандистської машини, яка обслуговує інтереси кремлівського режиму. Основними інструментами цього різновиду колабораціонізму є поширення фейкових новин, маніпуляція фактами та популяризація проросійських настроїв. По суті, інформаційний колабораціонізм формує або підсилює хибні уявлення про Україну, її громадян і симпатиків, а також етнічних українців загалом, фактично легітимізує російські претензії на Крим та сприяє створенню «паралельної реальності», де збройне вторгнення та окупація територій виглядають як нормальні процеси. Особливо важку форму такого колабораціонізму можна простежити на прикладі Алєксандра Таліпова, що позиціонує себе як «блогер»: створена ним ініціатива «Крымский СМЕРШ» спрямована на виявлення мешканців ТОТ АР Крим і міста Севастополя з проукраїнськими та/або антивоєнними настроями. Зусиллями Таліпова та його помічників ці особи піддаються публічному цькуванню, в тому числі з оприлюдненням особистих даних у відкритому просторі, та подальшим репресіям з боку окупаційних силових структур.

Усі описані прояви колабораціонізму та відповідні дії є незаконними і можуть бути розцінені як злочини, які підлягають кримінальній відповідальності, з точки зору не лише українського законодавства, а й міжнародного права. З моральної ж точки зору колабораціонізм з російським окупаційним режимом є серйозним порушенням національних принципів і цінностей, оскільки він не тільки сприяє зміцненню окупаційного режиму, а й призводить до підриву суверенітету України.

Віталій СОЛОНЧАК

Дивіться також  відео: Зрада та колабораціонізм у Криму: де межа