Релігійне підгрунтя для посилення російських наративів щодо окупації українських територій

27 березня цього року в Москві у головному храмі Російської православної церкви (РПЦ) відбувся позачерговий соборний з’їзд Всесвітнього російського народного собору (ВРНС) під проводом голови РПЦ, «патріарха Московського і всієї Русі» Кіріла (Владіміра Ґундяєва), який також очолює ВРНС. Під час заходу було затверджено «наказ» органам влади Російської Федерації (РФ), в якому війну проти України було названо «священною» і «новим етапом національно-визвольної боротьби російського народу проти злочинного київського режиму та колективного Заходу», а саму Україну – «землями Південно-Західної Русі», на яких з 2014 року «російський народ зі зброєю в руках відстоює своє право жити на власній землі в межах єдиної Російської держави» і які мусять увійти до зони виключного впливу РФ. Одним з пріоритетних завдань зовнішньої політики РФ у «програмному документі» було вказано впровадження до законодавства доктрини «триєдності російського народу», за якою він складається з таких «субетносів», як «великороси» (росіяни), «малороси» (українці) та білоруси. Незабаром після березневого з’їзду ВРНС Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) фактично визнала РПЦ інструментом російського впливу та пропаганди, який не має нічого спільного зі свободою віросповідання та вираження поглядів.

За кілька місяців ця історія набула продовження. 29 липня в окупованому Севастополі відбувся II «всеросійський» форум ВРНС під назвою «Русский мир» («Російський світ»). Провідною подією пленарного засідання стало одностайне ухвалення резолюції з проектом закону «Про триєдність російського народу», в якому походження цього народу виводиться від незнайомої науці «давньоросійської народності», а «великороси», «малороси» та білоруси визнаються вже не просто «субетносами російського народу», а його «невід’ємною частиною».

З огляду на релігійний контекст форуму видається, що в сьогоднішньому російському православ’ї ідея асиміляційної щодо українців та білорусів «триєдності народу» заступає християнський догмат про Святу Трійцю – єдність Бога в трьох особах. У владних і релігійних колах РФ ця ідея побутує вже давно, проте за час повномасштабної війни проти України вона набула маніакальних рис.

Крім іншого, в резолюції севастопольського форуму та додатках до неї проголошуються «державотворчий» статус російського народу та визнання за ним статусу «розділеного народу, що має право на возз’єднання», а також особлива роль російської версії православ’я у збереженні та укріпленні «триєдиного російського народу». Крім проекту закону про цю «триєдність», автори презентують ще один – про встановлення кримінальної відповідальності за її «дискредитацію», а також проект указу президента РФ «Про затвердження засад державної політики РФ із захисту, збереження та зміцнення триєдності російського народу», проекти внесення змін до адміністративного законодавства та окремих законодавчих актів.

Крім колаборантів-священиків так званої «Кримської митрополії РПЦ», незаконно створеної в червні 2022 року на окупованому півострові після повномасштабного вторгнення РФ до України, у роботі форуму взяли участь представники РПЦ – голова синодальних відділів зі взаємодії зі збройними силами, правоохоронними органами та «козацтвом» митрополит Ставропольський і Нєвінномиський Кіріл (Лєонід Покровскій), митрополит Волгоградський і Камишинський Фєодор (Ніколай Казанов), керівник канцелярії Сімбірської єпархії протоієрей Ілья Кузнєцов та інші. Також на заході були присутні представники «органів влади» та «громадських організацій», створених російськими окупантами на ТОТ АР Крим, міста Севастополя, Запорізької, Херсонської та Луганської областей. Пленарним засіданням керували заступник «патріарха» Кіріла у ВРНС Константін Малофєєв, якого ЗМІ називають «православним олігархом», політичний ідеолог проекту «Новоросія» Єгор Холмогоров, «голова державної ради республіки Крим» Владімір Константінов, «губернатор Севастополя» Міхаіл Развожаєв та «голова законодавчого зібрання Севастополя» Владімір Нємцев.

Прикметно, що форум ВРНС в окупованому Севастополі відбувся наступного дня після освячення на території так званого «Нового Херсонесу» – комплексу з 30 новобудов «історико-археологічного парку», що був протягом менше ніж двох років споруджений робітниками Військово-будівельної компанії Міністерства оборони РФ. Ініціативу створення цього проекту у 2015 році висунув російський диктатор Владімір Путін. Куратором був тогочасний голова Патріаршої ради РПЦ з питань культури, а нині – «митрополит Сімферопольський і Кримський» Тіхон (Ґєоргій Шевкунов). Заходи координував російський фонд «Моя история».

Окремо слід зазначити, що 24 гектари, на яких розкинувся «Новий Херсонес», – це територія хори, тобто передмістя античного міста Херсонес Таврійський: разом вони є пам’яткою історії та архітектури світового значення ЮНЕСКО. Новий «духовно-просвітницький центр» є найбільшою колонізаційною міткою окупантів у Криму, покликаною безпідставно доводити світу статус Херсонеса як «історичного центру російського православ’я і російської державності» на підставі міфу про прийняття хрещення київським князем Володимиром на цій території.

У цей час кримський «митрополит» Тіхон відверто визнає: «Новий Херсонес» постав на місці колишніх кварталів античного міста з двотисячолітньою історією, де російські археологи та їхні місцеві «колеги» перед масштабною забудовою за якихось 9 місяців «досліджень» злочинно вилучили з потужного кількаметрового культурного шару понад сім мільйонів артефактів і цинічно назвали свої дії «наймасштабнішими за минуле століття розкопками».

На сьогодні «Новий Херсонес» є найбільшим матеріальним маркером російської духовної окупації Криму – але не єдиним. До 80-річчя перемоги над нацизмом у Севастополі за сприяння колишнього міністра оборони України, державного зрадника Павла Лебедєва завершується будівництво храму Всіх святих, що в землі Руській («Російській»?) засяяли, який має стати духовним центром чергового «нового Херсонеса» – інтерактивного меморіального комплексу з мультимедійними технологіями «Земне й небесне», основною ідеєю якого є сприйняття окупованого міста крізь призму російського православ’я з його «земним і небесним військом». В одному зі з’єднань Чорноморського флоту РФ, назва якого не розголошується, замість корабельного храму на честь Покрови Божої Матері, що був на знищеному у 2022 році ВМС ЗСУ крейсері «Москва», збудовано храм з аналогічним найменуванням як пам’ятник російським воякам, загиблим на війні проти України. На початку цього року очікувалося спорудження зусиллями «Кубанського казачого війська» каплиці на честь участі російських «казаків» в окупації Криму понад десятиліття тому.

Виразними окупаційними мітками є й численні пам’ятники та меморіальні дошки російським політичним і військовим діячам, а також загиблим на війні проти України військовослужбовцям, які освячують місцеві служителі РПЦ.

Серед іншого, «Кримська митрополія РПЦ» претендує на отримання середньовічних печерних монастирів на південному заході півострова у власність або безоплатне користування, а також сприяє варварській «реставрації» старовинних культових споруд – як-от керченського храму Івана Предтечі з тисячолітньою історією.

Нерідко «розставлення міток» прив’язується до показної доброчинності. Так, наприклад, «головний військовий священик» Криму Дімітрій Кротков на початку липня разом з Міхаілом Потокіним, за півтора тижні до того призначеним тимчасовим виконувачем обов’язків голови Синодального відділу РПЦ з церковної благодійності та соціального служіння, та духівництвом Маріупольського благочиння Донецької єпархії, яка формально не залишала УПЦ МП, освятив «гуманітарний центр РПЦ» в окупованому Маріуполі.

Було б наївно вважати, що РПЦ, розбудовуючи в Севастополі «Новий Херсонес», не простягне руку по «старий» – на який вона мала свої види ще після російської окупації Кримського півострова. Цієї зими «митрополит» Тіхон оголосив про своє рішення «відродити» безпосередньо на території музею-заповідника «Херсонес Таврійський» Свято-Володимирський чоловічий монастир як «духовний центр Росії та російського православ’я» за благословенням «патріарха» Кіріла та російського диктатора Владіміра Путіна: для цього у власність монастиря в обхід навіть окупаційного законодавства були «повернені» споруджені у 2-й половині ХІХ століття будівлі колишнього монастиря та два господарські будиночки 1960-х років, у яких розташовувалися структури музею. 12 березня Священний Синод РПЦ оголосив про відкриття монастиря в Херсонесі та призначив Тіхона, згідно з його проханням, настоятелем у порядку винятку; згодом цей титул перейшов до ієромонаха Іларіона (Карандєєва), ймовірно, наближеного до кримського «митрополита» ще з їхньої спільної праці в російському Пскові.

Власне, саме призначення Тіхона на митрополичу кафедру в Сімферополі у жовтні минулого року замість митрополита Лазаря (Ростислава Швеця), що посідав її понад три десятиліття, стало черговим ходом у поступі російського православ’я в Криму – можливо, навіть потужнішим, ніж фактична анексія РПЦ трьох кримських єпархій Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом (УПЦ МП) у червні 2022 року, після демаршу Київської митрополії. Незважаючи на те, що священнослужителі цих єпархій після російської окупації Криму номінально зберігали «канонічну єдність» з центром у Києві, по суті вони були інтегровані до російського духовного і громадянського життя, а в тому-таки 2014 році відзначилися відібранням двох храмів Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині ПЦУ) в Криму.

Втім, зміною правлячого архієрея «кадрові перестановки» у «Кримській митрополії РПЦ» не обійшлися. Так, 25 липня Священний Синод РПЦ відправив на відпочинок багаторічного слугу «русского міра» митрополита Феодосійського і Керченського Платона (Володимира Удовенка), доручивши тимчасове управління Феодосійською єпархією «митрополиту» Тіхону, а також вікарія Сімферопольської єпархії, «єпископа Бахчисарайського» Калініка (Костянтина Чернишова), який ще у 2014 році «прославився» співпрацею з кримськими сепаратистами, а наприкінці 2019 року без зайвого розголосу отримав єпископські свячення в Ніжині на Чернігівщині. Якщо «відставку» Платона можна пояснити поважним віком (83 роки), то невідомими лишаються причини заслання Калініка, якому нема ще й 50-ти, у відбудований його стараннями чоловічий монастир апостола Луки в неіснуючому селі Лаки Бахчисарайського району.

На цьому ж засіданні Синоду РПЦ було прийнято «кадрове рішення» щодо іншого кримського архієрея – єпископа Джанкойського і Роздольненського Алєксія (Олександра Овсянникова), що прибув до окупованого Криму на початку 2022 року, незадовго до повномасштабної війни. Наприкінці 2023 року його було призначено тимчасовим виконувачем обов’язків правлячого архієрея незаконно створеної «Скадовської єпархії РПЦ». В липні цього року для «єпархії» знайшли постійного керманича – єпископа Бєжецького і Удомельського Філарета (Дмітрія Ґавріна), чий титул було змінено на «Скадовський і Олешківський». Цьогорічний період «правління» Алєксія на окупованій Херсонщині позначився двома інцидентами – вбивством у Каланчаку в лютому священика ПЦУ Степана Подольчака, якого перед тим схиляли до переходу в РПЦ, та «переосвяченням» у квітні храму УГКЦ на честь архістратига Михаїла в селі Олександрівці Скадовського району.

Окуповані території Криму та Херсонської області – не єдині приклади розчленування й анексії осередків УПЦ МП, які проводить РПЦ, «встановлюючи межі канонічних територій відповідно до лінії фронту». В жовтні 2022 року від УПЦ МП було відірвано Ровеньківську єпархію на Луганщині, яка перебуває в окупації вже понад десятиліття. У травні 2023 року до РПЦ було включено Бердянську єпархію, правлячий архієрей якої єпископ Єфрем (Валентин Яринко) виїхав за кордон. На його місце було призначено єпископа Бронніцького Луку (Андрєя Волчкова), якого 12 березня цього року Священний Синод РПЦ відправив керувати Біробіджанською єпархією у Єврейській автономній області, а натомість прислав до окупованого Бердянська єпископа Алатирського і Порєцкого Фєодора (Алєксандра Бєлкова), на додачу доручивши йому керувати парафіями Запорізької єпархії УПЦ МП, що опинилися в окупації. На всі ці зміни сама УПЦ МП, яку РПЦ сприймає як свою інтегральну структуру, публічно не реагує абсолютно ніяк.

Російська церква не приховує, що її завданням на окупованих територіях є «перепрограмування» місцевого населення. Про це нещодавно прямим текстом заявив вікарій «патріарха» Кіріла, єпископ Луховіцький Євфімій (Дмітрій Моісєєв), який також є деканом місіонерського факультету Російського православного університету святого Івана Богослова. В інтерв’ю пропагандистському каналу «Царьград» Євфімій розповів, що «після багатьох років панування державного утворення “Україна” на споконвічно російських землях [місіонерське] поле поросло бур’яном і будяками», але «варіантів немає – треба працювати в цих умовах». Після таких заяв не дивує те, що й освячення зброї, навіть ядерної, РПЦ не вважає чимось неприйнятним для себе. Так, колишній військовий пілот, а нині протоієрей РПЦ Константін Татарінцев ділиться міркуваннями на кшталт: «Ядерна зброя має величезну руйнівну силу. Тому, з одного боку, можна було б припустити, що освячувати те, що сіє смерть, неприйнятно. Але з іншого боку – це зброя стримування, щоб ті, в кого вона є, не застосували її проти нас. Тобто вона — гарант миру, і освячувати її не для використання за прямим призначенням, а задля ефекту гарантії миру, цілком прийнятно».

Не так давно народний депутат України Микола Княжицький звернув увагу на те, що РПЦ на виставці російської зброї «Армія–2024» була презентована «буквально як експонат»: напис «Військовий відділ Московського патріархату» на виставковому стенді політик ототожнив з можливою назвою «Релігійний відділ ФСБ», при цьому охарактеризувавши РПЦ як «злочинну організацію, яка намагається виглядати релігійною» і додавши, що не існує такої релігії, яка б стимулювала фанатиків до використання ядерної зброї масового знищення та пропагувала геноцид цілих народів. «Те, що говорить і робить РПЦ, не має ніякого відношення до релігії в цілому і до православ’я зокрема. Це лише прикриття релігійним флером банального бажання вбивати українців. Це різновид зброї проти мирних українців, яка не має нічого спільного з жодною релігією і краще за будь-що інше пропагує необхідність прийняття нашого законопроекту про заборону діяльності РПЦ в Україні», – підсумував політик. На додачу до цих слів у підсумку можна було б зауважити, що покликанням РПЦ є не служіння російському народові на шляху до Христової правди, а підсилення та підживлення його завойовницьких і руйнівних амбіцій та прагнень, а також відчуття власної винятковості та вищості над іншими – що з точки будь-якої світової релігії є безумовним гріхом. У контексті «симфонії» РПЦ з кремлівським режимом та сприяння йому в окупації територій у сьогоднішній війні РФ проти України простежується неоднозначне прагнення цієї організації доводити собі і всьому світові, що «Свята Русь» усюди, де височіють хрести на банях-цибулинах.

23 грудня 2022 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті видала наказ № Н-39/11 «Про забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви». Підставою проведення Релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (далі — Релігієзнавча експертиза) стало ухвалене рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01 грудня 2022 р. «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», введеного в дію Указом Президента України від 01 грудня 2022 р. № 820/2022. Метою експертизи було встановити згідно зі Статутом про управління УПЦ та документами, що мають безпосереднє відношення до нього, наявність церковно-канонічного зв’язку та входження УПЦ до структури Московського патріархату (РПЦ) чи спростувати наявність церковно-канонічного зв’язку і входження УПЦ до структури Московського патріархату (РПЦ).

Узагальнюючи висновки релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (Російською Православною Церквою) експертна група дійшла до висновків, що ввійшли в основу затвердженого докуметента:

1. Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв’язку Української Православної Церкви із Російською Православною Церквою. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву, залишається незмінним.
2. УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв’язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб’єктності.
3. Нинішня діяльність чи бездіяльність найвищих органів церковної влади та управління УПЦ свідчить про те, що УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено.

Фактично було підтверджено те, що УПЦ є структурним підрозділом РПЦ, що і підтверджується наявністю окремої глави в Статуті РПЦ, присвяченої цій церкві.

20 серпня народні депутати Верховної Ради України проголосували вже законопроект №8371, яким заборонено діяльність РПЦ та афілійованих з нею структур, а також будь-яких релігійних організацій, що мають зв’язки з державою-агресором в Україні. У Всеукраїнській Раді Церков підтримали цю ініціативу, засудивши діяльність РПЦ як «співучасниці кривавих злочинів російських загарбників проти людяності» та назвавши головною загрозою релігійній свободі в Україні російську агресію, внаслідок якої окупанти «вбили десятки священнослужителів та зруйнували сотні храмів і молитовних будинків». На вказану законодавчу ініціативу покладаються надії на ліквідацію російської церкви та їх структур в Україні – принаймні на підконтрольних територіях.

24 серпня Президент України Володимир Зеленський підписав Закон України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”, яким забороняється на территорії України РПЦ, та надається 9 місяців для церков та організацій, що пов’язані з РФ розірвати зв’язки та вийти з підпорядкування РПЦ.

Сергій КОНАШЕВИЧ, оглядач для “Голос Криму”

ІЛЮСТРАЦІЇ

presidia – Президія II «всеросійського» форум Всесвітнього Російського Народного Собору «Русский мир». Севастополь, 29.07.2024. Джерело: https://hersones.org/

NewHersones – Освячення комплексу «Новий Херсонес» в окупованому Севастополі. 29.07.2024. Джерело: https://crimea-eparhia.ru/

seminar – Студенти Таврійської духовної семінарії на місці будівництва комплексу «Новий Херсонес» в окупованому Севастополі. У центрі – «митрополит Сімферопольський і Кримський» Тіхон. Травень 2024 року. Джерело: https://crimea-eparhia.ru/

vystavka – Презентація РПЦ на російській військовій виставці «Армія–2024». Джерело: Facebook-сторінка Миколи Княжицького.

allsaints – Будівництво храму Всіх святих, що в землі Руській засяяли, в окупованому Севастополі. Джерело: https://forpostsevastopol.ru/