Наталя Ващенко: «Кількість українців у Криму неухильно зменшуватиметься, якщо держава і далі нічого не робитиме для них»

2 червня 2016 року про обшук у своєму будинку повідомила мешканка Керчі Наталія Ващенко. Незадовго до цього, наприкінці травня, жінка приїхала додому з материкової України, куди виїхала під час окупації півострова. Власному кореспонденту ІА «Голос Криму» вдалося поспілкуватися з Наталією.

– Історія про Вашу “зустріч” з російськими силовиками і виїзд з Криму вже стала здобутком громадськості. Тим не менше – як Вам вдалося вийти з відносно малими втратами з цієї ситуації?

– Були люди, які могли надати мені підтримку. Зокрема, коли мене забирали на допит, я дала матері телефон людини, з якою попросила зв’язатися в першу чергу, якщо зі мною раптом щось станеться. Також зі мною на зв’язок вийшли учасники Кримської правозахисної групи.

– Вас якось супроводжували члени КПГ у цій справі?

– В принципі я людина самостійна, у будь-якій ситуації мені просто потрібен конкретний план, за яким я зможу діяти далі. Мені цей план дали. Потім знайшлися люди, які допомогли мені з транспортом, щоб вибратися з Криму. Адміністративний кордон з українського боку я перетнула близько другої години ночі, після цього зателефонувала своїм помічникам, повідомивши, що зі мною все в порядку.

– Російські “прикордонники” застосовували до Вас якісь заходи – обшуки, допити і т.п.?

– Ні. Були лише стандартні запитання “куди, звідки, з якою метою їдете”. Я виїжджала не через той пропускний пункт, через який в’їжджала до Криму – в прикордонників на цих пунктах, скоріше за все, не поєднуються між собою бази даних. Напевно, це мені допомогло.

– Дані щодо Вашого місця проживання і дата переїзду, наявні на цей час, дуже суперечливі. Можете прояснити це питання?

– Я народилася в Дніпрі і багато років жила там. Свого часу, приблизно у 2009 році, мені запропонували гарну роботу в Керчі, я переїхала туди, і мені там сподобалося настільки, що я перевезла туди батьків. Після окупації я виїхала. У 2015 році не стало тата; того року я приїздила до Криму. Цього року приїхала провідати маму…

– Повернімося до “поєднаності баз даних” кримських окупаційних структур. Виходить дуже дивна ситуація: окупаційні спецслужби дають людині можливість безперешкодно в’їхати до Криму, потім буквально за пару днів приходять до неї з обшуком і везуть на допит, а потім дають можливість виїхати – також безперешкодно. Дивно, чи не так?

– Можливість виїхати в мене була тому, що з мене не взяли підписки про невиїзд – мені сказали тільки усно, що виїжджати марно, бо все одно не випустять. Взагалі я тоді не знала, що я мала право не впускати співробітників ФСБ у свій дім.

– Але їх було шестеро, вони поводилися агресивно…

– У такому разі я мала право викликати поліцію.

– Але ж не факт, що поліціянти стала б на Вашу сторону, або взагалі приїхали б на виклик.

– У будь-якому разі я могла їх викликати, а вони – приїхати.

– Таким чином, Ви вважаєте, що в разі тиску на людину з боку силовиків у Криму вона може захиститись, навіть апелюючи до окупаційних “правоохоронних органів”?

– Так. У Росії все-таки діють якісь закони.

– Але ж Крим – це не Росія навіть часом з точки зору як Росії, так і Криму. Там не виконуються навіть російські закони.

– Бо люди, які мають їх дотримуватися й виконувати, зазвичай їх просто не знають. І так, у цьому плані Крим – це сіра зона.

– Отже, яким чином людина може убезпечити себе в Криму від подібних ситуацій?

– Якщо вона туди їде – їй потрібно або видалити свої сторінки у соцмережах, або закрити їх, видаливши “компромат”. Також відповідні файли потрібно стерти зі своїх гаджетів, або взагалі не брати їх із собою. Обійтися можна, скажімо, простеньким кнопковим телефоном. Якщо ж людина там живе – у жодному разі не світити в інтернеті свої справжні дані.

– Взагалі як кримчанину, орієнтованому на Україну, тримати себе в руках серед тих обставин, які є зараз?

– Щоб жити там – потрібно дуже сильно любити цю землю. Тоді спокій можна знаходити у природі.

– Але ж природою не завжди можна замінити українське телебачення, радіо, книжку, школу, церкву тощо.

– Переважно такі культурні потреби задовольняються за допомогою інтернету або супутникової тарілки.

– От тільки інтернету нема на периферії, у селах, а інтернетом зазвичай не вміють користуватись навіть ті люди похилого віку, які живуть у містах і селищах. Як у такому разі до людей “достукатись”, втримати їх у ментальному полі?

– На жаль, ніяк, якщо люди самі не виявляють відповідної ініціативи.

– За Вашою оцінкою, скільки людей у Криму орієнтовані на Україну?

– Катастрофічно мало. Добре, якщо це десять відсотків.

– Йдеться про людей, які так чи інакше виявляють свої погляди?

– Авжеж. І ця цифра постійно зменшується за рахунок тих чи інших чинників: хтось виїжджає, хтось змінює свої погляди тощо. Кількість людей, які проукраїнських поглядів не виявляють, ніяк неможливо підрахувати. І це можна зрозуміти. В першу чергу люди ставлять перед собою завдання – елементарно вижити, втримати житло, джерело прибутку…

… і їм не до високих матерій на кшталт патріотизму, коли завтра може нічого не бути ані в кишені, ані на столі.

– Саме так.

– До речі, про статистику. У 2001 році за результатами Всеукраїнського перепису населення в Криму було нараховано кілька сотень тисяч українців, 24% населення півострова. У 2014 році Росія провела у Криму свій перепис, згідно з даними якого українців у Криму вийшло заледве 15%. Як можна пояснити цю розбіжність у даних?

– Я навіть говорити не хочу про те, що у 2014 році в Криму був якийсь перепис населення. Ті дані, які з’явилися тоді, були “намальовані” заздалегідь і виглядають так, як потрібно ініціаторам цього “перепису”. Що ж стосується кількості українців у Криму – вона неухильно зменшуватиметься, якщо держава Україна і далі нічого не робитиме для них.

– Що ж саме могла б зробити Україна для своїх громадян, які перебувають на окупованій території?

– Хоча б скасувати ту постанову, згідно з якою людям забороняється вивозити з півострова своє майно.

– Також потрібно допомагати тій молоді, яка бажає навчатись на материку…

– Саме так, допомагати з житлом і працевлаштуванням. І стосується це не лише молоді. Взагалі всіх притомних людей звідти треба вивозити.

– Інакше кажучи – евакуювати.

– Так. Робити їм там зараз нема чого.

– В українському суспільстві побутує двоїста думка, яку часом можна почути й від представників влади. З одного боку проукраїнських кримчан треба було б вивезти з півострова на материк. З іншого – потрібно, щоб українці залишалися у Криму, бо, мовляв, якщо вони всі звідти виїдуть, то Україні не буде за кого боротися, і не буде заради чого повертати Крим. На додачу прогнозується така ситуація, що коли проукраїнські громадяни залишать півострів, там припиняться будь-які утиски і репресії і запанує цілковита ідилія, яка дасть підстави світовому суспільству визнати за Кримом “російський” статус.

– Цілковитий абсурд. Ця війна – не за людей, а за територію. Люди не мають ніякого значення ні з того, ні з іншого боку. За міжнародним законодавством, згідно зі світовими нормами Крим – це окупована територія, і так буде завжди, доки він не буде повернутий законному власникові.

– Тим не менше, в українському суспільстві і у владних колах побутує й інший міф: мовляв, раз українці у Криму “пішли в підпілля” – значить, їх там просто нема, а проукраїнськими в Криму є виключно кримські татари, причому абсолютно всі. При цьому українців Криму нерідко звинувачують у запроданстві.

– Людям потрібно пояснювати, що це далеко від істини.

– Справді, пояснити вдається не завжди. Якщо брати зріз обміну думок, наприклад,  у соцмережах, можна зауважити, що мешканці материкової України вимагають від кримських українців то майдану, то партизанської війни.

– Просто божевілля. Дійсно, на материку мало хто усвідомлює, що, наприклад, на кожного мітингувальника у Криму знайдеться десяток поліціянтів, причому не пересічних, а саме навчених силовим діям, конкретно спецпризначенців.

– Але ж материкові українці мають свою аргументацію – мовляв, на Майдані вони захищалися від силовиків фанерними щитами і при цьому нічого не боялися…

– Спитайте їх, як вони дізналися про Майдан.

– За легендою, він почався з поста Мустафи Наєма у Facebook…

– Так, легенди бувають дуже красиві. Але тим не менше – як люди дізналися про Майдан? З телебачення, з засобів масової інформації, або навіть просто виглянувши з вікна. У Криму ж такий сценарій просто неможливий: такого “наєма” закриють раніше, ніж він встигне щось у соцмережі написати. Як і тих, хто вирішить до нього приєднатись.

– І як це можна пояснити людям?

– Ніяк, бо ця тема людей просто не цікавить – в них інші проблеми.

– З питанням “хто винен” все ясно. Як бути з питанням “що робити”?

– І кримським, і материковим українцям – потрібно вижити за будь-яку ціну, назло тим, хто цього не хоче.

Іванка Іванова,

для ІА «Голос Криму»